Філософія кохання у творчості письменників кінця XIX - початку 20 століття

Дипломная работа - Литература

Другие дипломы по предмету Литература

менник О.Купрін писав: "Изжившийся, затасканный мужчина, изгрызенный и изжеванный челюстями любовных страстей, никогда уже не полюбит крепкой и единственной любовью, одновременно отверженной, чистой и страстной" [56, 34].

Так, головним у роботах Василя Розанова була критика моралі, причому не тільки міщанської, повсякденної моралі, але і релігійної етики. Він виявив серйозні протиріччя в християнському вченні, яке з підозрою відносилось до статі, бачило в ній знак гріховності людського роду, і разом з тим, завжди виправдовувало сімю та одруження як умову для продовження роду. На противагу християнським ідеологам Розанов прославляв плоть і тілесну любов як джерело життя. Він підходить до проблем кохання як мораліст, залишаючи обабіч філософію еросу. Усе це і дало поштовх до появи праць великого мислителя кінця століття Володимира Соловйова, пізніше Миколи Бердяева та інших.

На думку В.Соловйова, у, людини кохання носить індивідуальний характер. Якщо у тварин головне родове життя, то у людини індивідуальне начало переважає над родовим. Кожній людині природньо дивитися на себе як на центр світу і відноситись до оточуючих, виходячи зі своїх власних інтересів та потреб. Єдина сила, яка здатна знищити егоїзм, не знищуючи індивідуальність, а навпаки утверджувати її, - це кохання. Зміст людського кохання, стверджує В.Соловйов, "есть оправдание и спасение индивидуальности чрез жертву эгоизма" [58, 18]. Це відбувається тому, що завдяки любові ми зміцнюємо безумовне значення іншої особистості. Любов це і є перебудова центру нашого життя, перенесення нашого інтересу на іншу індивідуальність. А егоїзм у В.Соловйова трактується так, що "зло эгоизма не в абсолютном самосознании и самооценке субъекта, а в том, что, приписывая себе по справедливости безусловное значение, человек несправедливо отказывает другим в этом значении; признавая себя центром жизни, каков он и есть в самом деле, он других относит к окружности своего бытия, оставляет за ним только внешнею и относительную ценность" [58, 19].

Причому головною силою, яка здатна усунути вроджений егоїзм, є статева любов, тому що саме вона зберігає рівність між людьми, які кохають один одного. Всі інші види та типи кохання так чи інакше засновані на відомій вже нерівності між людиною, яка кохає, і людиною, яку кохають.

Визнаючи важливість статі, статевої любові, Соловйов говорить про необхідність одухотворення плоті. Фізична сторона кохання є важливою, проте вона не є головною метою. Істинне кохання буває і без фізичного зєднання, а фізичне поєднання буває і без любові. Іншими словами, якщо фізіологія стає ціллю, то вона знищує кохання.

Відзначимо, що Соловйов бачив у коханні два начала: природнє та ідеальне, а тому процес кохання включає як піднесення, так і спад. Саме тому в кінцевому результаті у любові відроджується образ Божий. Втілення в індивідуальному житті цього начала створює проблиски величного блаженства, яке знайоме кожній людині, яка коли-небудь кохала.

Отже, можна стверджувати, що в основі філософського вчення Соловйова лежать платонізм, але разом з тим глибше та оригінально переосмислений, який поєднується з принципам християнської етики. Цікавими також є погляди ще одного філософа Льва Карсавіна. Написаний ним оригінальний філософський трактат "Петербурзькі ночі" повністю присвячений аналізу філософської моральної і етичної суті любові, в основі трактування якої знаходиться діалектична ідея - про "двоєдність" кохання. Діалектична природа кохання полягає в тому, що вона являє собою двоєдність життя та смерті, вільної особистості і абсолютного буття. Таким чином, Карсавін визначає кохання пантеїстично, як непереможну живу стихію. В коханні людина знаходить саму себе, свою особистість. В ній народжується едина, істинна індивідуальність, якої не існує в тваринному світі. Ідеал любові, за Л.Карсавіним, являє собою "двоєдність" тіла і духу, насолоди і розумного обмеження, розуму і почуття, мужності і жіночності.

Таким чином, філософи Соловйов і Карсавін, а також поетеса Зінаїда Гіппіус, яка приєдналася до них пізніше і у своїх статтях аналізувала феномен кохання у творчості російських та зарубіжних письменників, представляли собою єдину лінію в російській філософії кохання, повязану з обгрунтуванням ідеї неоплатонічного еросу, - спробами просвітлення і возвишення чуттєвості, з захистом індивідуального, особистого кохання, з відхиленням аскетизму та розумінням звязку еросу і творчості.

Друга лінія в цій філософії це ортодоксально-богословський напрям, представлений іменами П.Флоренського, С.Булгакова, І.Ільїна. Вони орієнтувались на середньовічний "каритас" і повязаний з ним комплекс ідей християнської етики, яка в свою чергу нерозривно поєднана з сімєю та одруженням. Флоренський розглядає кохання як спосіб пізнання божественної сутності. У нього любов не стільки індивідуальний акт, а родовий процес, процес злиття усіх, які кохають з божественною сутністю. Це і було висновком християнського вчення про любов.

Лінію Флоренського продовжив і розвинув інший релігійний мислитель - Сергій Булгаков. Одна з його праць повязана з коментуванням біблійних текстів, відродженням уявлень, згідно з якими стать гріховне начало в людській природі.

Отже, в російській філософії ми знаходимо дві лінії розвитку філософії кохання. Між ними відбувається достатньо гостра полеміка. Ці два напрямки повинні були б якимось чином зійтися один з одним, створити якийсь нови