Філософія кохання у творчості письменників кінця XIX - початку 20 століття

Дипломная работа - Литература

Другие дипломы по предмету Литература

? ж була та жінка, яку так палко кохав герой: "Такая же Вера, как и все обитатели курорта, или нет" [35, 383]. Невипадковим є її імя - Віра, хоча в один день з нею іменини святкують Надія, Любов і Софія ("мудрість" -грец.). Так, є тільки Віра, є правила, але немає Любові, а тому не може бути ні Мудрості, ні Надії на справжнє щастя.

Кохана жінка Желткова - княгиня, дружина дворянина: "была строго проста, со всеми холодна и немного свысока любезна, независима и царственно спокойна" [35, 383]. Щодо зовнішності, то "...Вера, пошла в мать, красавицу-англичанку, своей высокой, гибкой фигурой, нежным, но холодным и гордым лицом, прекрасными, хотя довольно большими руками и той очаровательной покатостью плеч, какую можно видеть на старинных миниатюрах" [35, 384]. У неї є сімя, друзі, сестра, її життя ззовні здається благополучним. "Желткова она никогда не видела при жизни и не была с ним знакома. Она красива, женственна, музыкальна, любит природу: "Я люблю лес... Разве может он когда-нибудь прискучить? Сосны!... А какие мхи!.. А мухоморы! Точно из красного атласа и вышиты белым бисером... " [35, 387].

Такі штрихи поступово привідкривають завісу над її внутрішнім життям. Віра не настільки холодна, як це здається спочатку. Але, дійсно, будуть потрібні виняткові обставини, щоб душа цієї жінки, яка була вихована в атмосфері світських умовностей, прокинулась.

Вона знає про почуття героя, але ніяк не реагує і навіть забороняє йому писати листи, її лякає сила його кохання, вона відчуває у ній трагедію. Смерть Желткова допомогла зрозуміти їй велич і красу його душі. Зумівши оцінити його, вона усвідомила, що "мимо нее прошла большая любовь, которая повторяется только один раз в тысячу лет" [35, 398].

Тепер Віру уже не можна назвати холодною і стриманою. Вона змінилася. Тепер вона приходить до висновку, що справжнього кохання вона не знала і не знає. Вона гірко шкодує про смерть Желткова і оплакує його. Прощаючись з ним, Віра кладе до його голови червону троянду як символ крові, страждань, але цей прощальний подарунок є також вдячністю і обіцянкою вічної памяті: "...Вера... вынула из бокового кармана кофточки большую красную розу, подняла немного вверх левой рукой голову трупа, а правой положила ему под шею цветок. Именно в эту секунду она поняла, что та любовь, "о которой мечтает каждая женщина, прошла мимо ее" [35, 421].

Взагалі "троянда" у творі є деталлю, яка повторюється і варіює, а її символічне значення посилюється з розвитком дії. Вперше про троянди Купрін згадує в експозиційній частині повісті: "...розовые кусты еще давали - в третий раз за это лето - бутоны и розы, но уже измельчавшие, редкие, точно выродившиеся" [35, 384]. Пізніше, до кінця вечора, виявиться, що Віра зрізала в саду саме троянди, хоча там "пышно цвели своей холодной, высокомерной красотою георгины, пионы и астры" [35, 383-384]. "Княгиня Вера вдевает в петлицу пальто генерала Аносова две маленькие розы, один цветок розовый, другой карминный, то есть ярко-красный, один Вера, другой - ее сестра Анна" [33, 40]. Розповідаючи свої міні-новели, генерал Аносов постійно вказував на присутність у них троянд.

До самої розвязки сюжету троянда знаходиться на периферії повісті. У цій деталі не має нічого навязливого, навмисного, а навпаки є достовірність, природність і деякий, можливо неочевидний, підтекст.

Що ж до вищезгаданого генерала Аносова, то він, як і Анна, не бере участі безпосередньо в драматичній колізії: "Куприн стремился нарисовать образ русского человека старшего поколения, человека, в котором были бы воплощены некоторые из лучших особенностей национального характера" [6, 254]. Аносов виконує визначену і дуже важливу функцію у творі. Він виражає думки самого письменника про кохання, нехитрі розповіді і роздуми генерала якби передбачають трагедію. Його устами Купрін проголошує, що не можна проходити повз рідкісний, величний дар - велике і чисте кохання; що це почуття не повинне бути ні легковажним, ні примітивним, ні, тим більше, базуватися на вигоді і користі: "Любовь должна быть трагедией.

Величайшей тайной в мире! Никакие жизненные удобства, расчеты и компромисы не должны ее касаться" [35, 406]. Кохання, за Купріним, повинне мати в основі високі почуття, взаємну повагу, симпатію, довіру, вірність, щирість, чесність і правдивість. Воно повинне тягнутися до ідеалу.

Ця балада про кохання, яке виявилося сильнішим за смерть, складається із шести рядків - по кількості музичних фраз сонати Бетховена, яку Купрін часто слухав у сімї одеського лікаря Л.Я.Майзельса - і закінчується визнанням того, що велике кохання на мить - можливо, назавжди - поєднало дві душі. "Успокойся, дорогая, успокойся. Ты обо мне помнишь? Помнишь? Ты ведь моя единая и последняя любовь. Успокойся я с тобой. Подумай обо мне, и я буду с тобой, потому что мы с тобой любим друг друга только одно мгновение, но навеки. Ты обо мне помнишь? Помнишь? Помнишь? Вот я чувствую твои слезы. Успокойся. Мне спать так сладко, сладко, сладко" [35, 422], Ці слова Вірі навіяла музика. Але чи правильно вона зрозуміла музику, чи почула те, що хотіла б почути? Якщо згадати, що це Largo Appassionato: "...музыкальный термин, указывающий на темп и характер исполнения произведения. Largo очень медленно, широко; appassionato - страстно, с большим чувством" [28, 47], то навряд чи тут підходять слова: "Успокойся. Мне спать так сладко, сладко, сладко" [28, 422].

"Appassionato это не смиренная молитва, а страстный голос любви. Не тихой заводью должна быть жизнь, а полноводной, могучей рекой. Жить ?/p>