Філософія кохання у творчості письменників кінця XIX - початку 20 століття
Дипломная работа - Литература
Другие дипломы по предмету Литература
гранями.
Письменник приводить читача в умови суворого сільського побуту зі злиденністю, неграмотністю, хабарництвом, дикістю, пияцтвом. З легкою іронією він повідомляє про те, як руйнуються спроби міського жителя поспілкуватись з селянами і місцевою інтелігенцією. У сценах лікування селян і навчання грамоти лісника Ярмоли відкриваються непередбачені психологічні барєри у взаємовідносинах інтелігента з народом, на які ще не раз зверне увагу Купрін.
Цьому світу зла і неосвіченості художник протиставляє інший світ -істинної гармонії і краси, описаний настільки ж реально і повнокровно. Більше того, саме світла атмосфера великого справжнього кохання одухотворяє повість. Любовь - это самое яркое и наиболее понятное воспроизведение моего "Я". Не в силе, не в ловкости, не в уме, не в таланте...не в творчестве выражается индивидуальность. Но в любви", - так писав Купрін своему товарищу Ф.Батюшкову.
В цьому письменник і справді має рацію: у коханні проявляється людина в цілому, її характер світосприйняття, почуття. У книгах великих російських письменників кохання нерозривно повязане з ритмом епох, з духом часу. Починаючи з Пушкіна, справжнім героєм ставала не тільки людина - борець, діяч, мислитель, алей й людина високих почуттів, яка здатна глибоко переживати, натхненно кохати. Купрін в "Олесі" продовжує гуманістичну лінію російської літератури. Він показує сучасну людину-інтелігента кінця століття зсередини.
Повість побудована на зіставленні двох героїв, двох натур, двох сприймань світу. З однієї сторони, - освічений інтелігент, представник міської культури, доволі гуманний Іван Тимофійович, з іншої - Олеся - "дитина природи", людина, яка не потрапила під вплив цивілізації міста. Співвідношення вдач говорить саме за себе. У порівнянні з Іваном Тимофійовичем, чоловіком добрим, але слабким, Олеся підноситься благородністю, гордою впевненістю в своїх силах.
Іван Тимофійович житель великого міста, який вважає себе письменником і йде на Волинь з надією зібрати "множество поэтических легенд, преданий и песен". Не можна назвати його нерозсудливим, але як каже йому Олеся під час гадання: "Человек вы хотя и добрый, но только слабый... Доброта ваша не хорошая, не сердечная. Слову вы своему не господин. Над людьми любите верх брать, а сами им хотя и не хотите, а подчиняетесь" [35, 290]. I ось він нарешті зіткнувся з тим, про що мріяв. Ярмола охоче розповідає йому, як і за що перебродські селяни вигнали "відьму" з села. Поки що інтерес героя до чаклунки викликаний лише можливістю ознайомитися з легендою, яка виникла навколо неї, познайомитись з тим, як вона ворожить, почути її розповіді. Поки що чаклунка це стара Мануйлиха. Ярмола лише згадує про те, що коли Мануйлиху вигнали з села, то з нею була дівчинка: дочка чи внучка. Купрін не хоче передувати розвитку подій, він лише натякає на те, що скоро повинно щось трапитися. Раптова поява дівчини незвичайної вроди дає можливість письменнику устами його героя яскравіше і емоційніше описати її оригінальну зовнішність. Проте основна причина того, що про "лісову" дівчину нічого не відомо на перших сторінках повісті, аж до її зустрічі з героєм, полягає в іншому. Письменник хоче "відокремити" Олесю від зовнішнього світу, показати її в природних для неї умовах прекрасної і могутньої природи.
Образ Олесі, поезія її кохання зображені в пантеїстичних тонах, відображають естетичне ставлення письменника до дійсності. Дійсно прекрасне може існувати лише далеко від того світу, де панують гроші і лицемірство.
Якщо у взаєминах з Ярмолою і сільськими людьми Іван Тимофійович виглядає сміливим, гуманним і благородним, то у спілкуванні з Олесею виступають і негативні сторони його особистості. Його почуття виявляються боязкими, рухи душі - скутими, непослідовними. "Боязке чекання", "підле побоювання", нерішучість героя відтіняють багатство душі, сміливість і волю Олесі.
Відомо, як багато зусиль витрачали великі художники, створюючи образ "позитивно-прекрасної людини", якщо говорити словами Достоєвського. У цьому випадку Олеся - щасливий виняток. Вільно, без особливого хитрування змальовує Купрін образ поліської красуні, примушуючи читача слідкувати за багатством відтінків й духовного світу, завжди своєрідного, щирого і глибокого. Небагато знайдеться книг у російській та світовій літературі, де б виникав настільки земний і поетичний образ дівчини, яка живе в гармонії з природою і зі своїми почуттями. Олеся - художнє відкриття Купріна. У красі Олесі, в гордій силі, яка виходить з неї, письменник втілює красу і гордість природи, яка ніби сформувала людину подібну собі. "Моя незнакомка, высокая брюнетка лет около двадцати двадцати пяти, держалась легко и стройно. Просторная белая рубаха свободно и красиво обвивала ее молодую, здоровую грудь. Оригинальную красоту ее лица, раз его увидев, нельзя было позабыть, но трудно было, даже привыкнув к нему, его описать. Прелесть его заключалась в этих больших, блестящих, темных глазах, которым тонкие, надломленные посередине брови придавали неуловимый оттенок лукавства, властности и наивности; в смугло-розовом тоне кожи, в своевольном изгибе губ, из которых нижняя, несколько более полная, выдавалась вперёд с решительным и капризным видом" [35, 284].
Художній інстинкт допоміг письменнику розкрити красу людської особистості, яка щедро обдарована природою. Наївність і владність, жіночність і горду незалежність, "гибкий, подвижный ?/p>