Українська нація в романі П. Куліша "Чорна рада"
Дипломная работа - Литература
Другие дипломы по предмету Литература
?ть неназваний старий козак з Чорної ради: Горе, що старожитні козаки, що з предку-віку козаками бували, військовій черні позавиділи, не схотіли ділитись рівно... Прийде, було, полковник або військовий старшина до гетьмана: Благослови, пане гетьмане, зайняти займанщину! та й займає, скільки оком закине, степу, гаїв, сіножатей, рибних озер, і вже це його родова земля... Отак-то, братці, отак-то, діти, тії багатирі, тії дуки-срібляники з голоти розплодились! У Хмельниччину рідко який шляхтич зачепивсь на Україні, приставши у козацтво, а тепер їх не перелічиш! (с. 78).
Нажаль і мужицький прошарок змальований у Куліша не світлого боку, багато хто, під розбрат та шум, мріє собі нагребти побільше добра, між народом точаться розмови про те, що запорожці добро панське на всіх будуть ділити:
Ну, вже, брате, каже інший, з порожніми кишенями до жінок не вернемось! А другий, сміючись:
- Заробимо лучче, ніж на косовиці! Бач, у яких пани кармазинах, які тиляги пiд золотом та пiд срiблом понадiвали! Аж хрястить! Усе наше буде!
Та й коло крамних комор руки погріємо! Казали запорожці, що все порівну між миром поділять… (с. 129).
Чи дивно, що саме на такому тлі зійшла зловісна для України зірка Івана Мартиновича Брюховецького, колись особистого охоронця Хмельницького та його слуги, а тепер найпершого заступника народу, спритного демагога та карєриста. Його гасла, як вони подані у Чорній раді, дуже прості: Серце моє болить, дивлячись на ваше убозтво... За батька Хмельницького текли по Вкраїні медовії ріки, люд убиравсь пишно та красно, як мак у городі; а тепер достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас іздеруть. Не знатимете під моєю булавою жодного козака або козацького старшини над собою паном: усі будемо рівні! (с. 103).
Оцим підступним політичним жонглером була людина, зовнішність та одяг якої Куліш описує так: Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані і пучок видно. Хіба по шаблі можна б догадуватися, що воно щось не просте: щабля аж горіла од золота; да й та на ньому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не Гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на його, не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. Тільки очі були якісь чудні так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе і чигають ізпідтішка чоловіка. Але юрба простих людей вірить цьому пройдисвіту: Безумна якась радість у всякого в очах і річах. Усюди знай викрикують: Іван Мартинович, батько наш любий!. Прості запорожці вірили, що вони тепер перші люди в світі. Кажуть, подаровав їм цар усю Україну (с. 102).
Весною 1663 року становище на Лівобережній Україні загострилось до краю. Брюховецький аж ніяк не обмежувався популістською агітацією, він постійно й наполегливо апелював до Москви від імені усіх запорожців, стверджуючи, що козацька рада у Козельці (1662 року), на якій Якима Сомка було обрано наказним гетьманом, є, кажучи сучасною мовою, нелегітимною, бо на ній не було представників Запоріжжя. І Москва прислухалася до нього. Коротше кажучи, цар Олексій Михайлович через свого посла Гагіна призначив окончательную раду з виборів гетьмана, котра й відбулась у Ніжині 1417 червня 1663 року.
На початку ради а на ній явно переважали селяни, міщани й голота, оброблені Брюховецьким! Сомко спробував, апелюючи до Гагіна (втім, це робили обидві сторони) проголосити себе винятково законним гетьманом: А кругом радного колеса крик i гомiн такий, мов Чорне море грає. Однак почув Сомко, як закричали йому брюховцi:
Положи й ти булаву! Положи бунчук i корогов, переяславський крамарю! Сомко звелiв ударити своїм тимпанникам у срiбнi бубни. Ущухнув трохи галас. Вiн тодi голосом чистим i поважним, мов у золоту трубу, протрубив:
Не положу! Нехай скажуть менi мої пiдручники (i поглянув гордо на обидва боки). А вас, голодранцiв, я не знаю, звiдки ви втерлись мiж козацьке лицарство! (с. 130).
У відповідь брюховці напали на Сомка зі старшиною, мало не вбили їх, через що ті змушені були шукати рятунку в стані московського війська. Ось як розказує про ці події П. Куліш: А запорожці схопили Iванця за руки да вже й на стіл саджають, i булаву й бунчук до рук дають. Зопхнули й князя з думними дяками, як поперлись.
- Гетьман, гетьман Іван Мартинович! - кричать на все горло.
- Діти! - крикне на своїх старий Шрам. - Так отеє ми потерпимо таку наругу! Спихайте Iванця к нечистій матері!
I кинулись купою до стола. Січуть, рубають низовцiв, саджають на столець Сомка. А запорожці, як злiї оси, не боячись нічого, з одними киями да ножаками, лізуть i бють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук i переломили надвоє, одняли й булаву.
Оглянеться Сомко, аж при йому тiлько зо жменю старшини.
- Ей,- каже ,- годi! Нема тут наших! Старшина гляне, аж кругом самi запорожцi. Iванець, махаючи булавою, кричить:
- Бийте, небожата, крамаря! Шапку червїнцiв пiд добру руку!
Тодi Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилась тiсно, плечем поуз плече, да назад до намету. А iншi там же поклали голови. За намегом стояли їх конi. Може б, i тут не влизнули, да московське вiйсько, що прийшло з Гагiним, пропустивши до намету Сомка з старшиною, заступило їх од запорожцiв. (с. 131).
Але й тут Сомко не знайшов підтримки, його було взято під стражу, вся його дружина здалася у руки людей Брюховецького. В цей момент, відчувши, що все скі?/p>