Розвиток найдавніших уявлень і вірувань населення України від епохи палеоліту до введення християнства
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
аслідок максимального узагальнення в міфології цілісних чуттєвих виражень ідеї. Міфологічна символіка як явище ще донаціональне, несе в собі вічні проблеми буття і в художній формі передає їх наступним поколінням, поступово формуючи духовну субстанцію етносу та виступаючи обєднуючим початком національної самосвідомості і мистецтва. Чим глибше дослідник може проникнути в найдавніші часи, тим “чистішим” постає національний “дух” (так, суть відношення людини до природи в українській народні поезії можна зрозуміти тільки сягнувши в часи панування міфологічної свідомості). Народна поезія з її міфологічним початком стає для Костомарова підставою обґрунтування самобутності українського етносу.
На думку багатьох дослідників, міфорелігійна свідомість є духовним осердям кожної народної культури. Обрядове коло сприяє узгодженню духовно-природного життя людини з річними циклами пульсації духовної й космічно-сонячної енергії. Обрядове священнодійство підносить душу над проминущим, тлінним, виводить розум за межі звичного, гнітючого і відкриває перспективу Безвічного Життя. У кожній міфологічній системі знаходимо спільні теоретичні, естетичні, світоглядні моменти. Але важливо памятати, що кожний народ створив свої міфи, перекази і легенди, в які втілив свою “душу”, помисли, надії і прагнення, свої уявлення про буття, природу і саме життя. Українська міфологія і фольклор є скарбницею нашої національної культури, яка зберігає тисячолітній досвід духовного життя предків.
Характерною особливістю української міфології є пантеїзм філософсько-світоглядна система, в якій бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння могутнім зовнішнім силам виступають у стародавньому українському світобаченні у вигляді багатобожжя, тобто політеїзму. В українців існувала своєрідна ієрархія богів: на чолі світу стояв найголовніший всемогутній бог, біля нього були найстарші боги, котрі керували Всесвітом, далі йшли нижчі за статусом боги, а також демони-духи, через яких старші боги виконували своє основне призначення впорядковували людське життя. Ще нижче стояли люди, які мали надзвичайні властивості спілкуватися з богами і навіть могли певною мірою впливати на прийняті ними рішення. Це “волхви”, “чаклуни”, серед яких виділялись певні категорії: “волхви-хмаропрогонителі”, “волхви-цілителі”, “волхви-оберігальники” (керували виготовленням амулетів-оберегів), “волхви-відуни” (могли передбачати майбутнє за допомогою спостереження за небесними тілами-світилами тощо), жінки-чарівниці (“відьми”), “баяни” (від “баяти” розповідати, співати). Саме ці розповідачі й їхні нащадки донесли до нас багатющий пласт українського фольклору.
Дослідники виділяють три історичні типи уявлень словян першого тисячоліття н.е. про надприродне: “чуттєво-надчуттєвий”, демоністичний і теїстичний. Перший тип репрезентує найдавніші вірування, що складалися ще в епоху ранньородового суспільства й відомі у формах фетишизму, тотемізму, анімізму, первісної магії. Для них характерним були уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу на довкілля та орудна функція (здатність не творити, а лише орудувати, впорядковувати уже готову дійсність). Словянські племена та їхні попередники успадкували їх і почасти злили з віруваннями більш високого порядку.
Продуктом власного духовного розвитку літописних словян став другий тип вірувань в надприродне демоністичний, який полягав у вірі в духів. Ці вірування, сформовані в умовах розвинутого родоплемінного суспільства, були уявленнями про існування безплотних надприродних істот духів, які вже мають досить широку сферу впливу на довкілля, можуть переселятися з речі в річ або в людину і виявляють деякі ознаки творчості. Демоністичні вірування були найважливішою і найпоширенішою формою освоєння світу і усвідомлення себе в ньому. Цей тип вірувань виявився найбільш стійким у народній свідомості і зберігся до наших днів у народних уявленнях і в офіційному християнстві.
В умовах суспільства, що ставало на шлях соціальне диференційованого розвитку, поступово зароджувався третій тип уявлень про надприродне теїстичний, повязаний з вірою в богів. Для цього типу, що існує спочатку у вигляді політеїзму, а потім набирає монотеїстичного змісту, характерне уявлення про надприродне як могутню, всевладну істоту Бога з відповідною деміургічною функцією щодо природних і суспільних явищ, щодо світу в цілому. У словян початки теїстичного типу вірувань зародилися ще в надрах демоністичної релігійності й розвивалися у давньоукраїнський політеїзм.
Такий поділ уявлень у цілому відображає історичну еволюцію духовного розвитку словян. Однак, памятаючи принципи полілінійності і стадійності, можна припустити, що конкретні умови сприяли широкій варіативності розвитку вірувань в різних словянських племенах. Можливо тому і у поясненні смислового навантаження давніх українських богів спостерігаються дещо відмінні одне від одного висновки.
На думку Г. Лозко, Творцем Всесвіту, Богом над богами українці вважали Рода. Він живе на небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, посилає дощ на посіви, дає людині долю. Род один з богів, який залишився в памяті народу найдовше його вшановували аж до XIX ст., відгомін чого можна побачити і в сучасній християнській обрядовості. Род єднав поме