Розвиток найдавніших уявлень і вірувань населення України від епохи палеоліту до введення християнства
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
?жерел, проведеного в попередніх розділах, можна відзначити, що смерть в давніх ритуалах одночасно означає продовження життя. Померлий набуває рис медіативної жертви, а в голосіннях знаходимо образну, орієнтальну семантику моделювання і структурованості реального світу. Окремий випадок смерті символізує смерть божества, яке, в свою чергу, вбирає риси знищення всього злого і старого і потенційно несе в собі відродження доброго й вічного. Цей мотив спостерігаємо в усьому комплексі української землеробської культури, обрядовості, археологічних знахідках на території України.
Для світогляду наших предків характерна також сукупність уявлень про дуально-травестійну забудову Всесвіту, який поділяється на структурований, організований, знаний і освоєний світ культури та неорганізований, чужий і невизначений світ антикультури. У першому панує впорядкованість значень, у другому заплутаність, інверсія смислів.
Уявлення про звязок особистого життя з ритмом космосу (світу порядку) визначало оцінку смислу і цінності людського існування, сприяло зростанню ролі самооцінки і самосвідомості, практичної і духовної незалежності індивіда.
Для дохристиянської культури українців характерна своєрідна парадигма маятника, що пронизує всю їхню міфопоетичну свідомість: максимально-граничні світобудівні значення викликають відповідні проталежні за наповненістю стани. Найбільшого звучання тут набувають метафори провини та покарання-каяття. Розірваність, хаотичність, дезінтегрованість світу, втрата цілісності та повноти є результатом злочинного діяння, провини бога-жертви. Світ був колись ідеальним, цілісним та єдиним, але через провину бога згубив цю свою якість (став бідним, розірваним), яку можна повернути тільки шляхом покарання-офіри бога. Звідси випливає необхідність очищення і каяття, тобто архаїчного катарсису, який полягає в позбавленні спільноти від утаємничених, прихованих-негативних, руйнуючих тенденцій, що беруть витоки в сутності індивіда. У словянській культурі це звільнення-очищення досягається за допомогою маскарадного дійства, оберненого до значень хаотичної, переважно звіроподібної нелюдяності. На думку багатьох дослідників, всі календарні свята, звязані з іменами різних богів (дохристиянських, а потім і християнських) є різними фазами життя-смерті-відродження одного бога. Це існування в словян раніше названого закону універсального коловороту.
Різноманітність проявів співвіднесеності Єдиного (передасоціативного) з Одиничним (що емпірично спостерігається, конкретно-реальне) визначає основний зміст і навантаження української міфологічної моделі, в якій ідея просторового впорядкування світу переважає йога часову визначеність. Тому модель світу являє собою завершеність певної просторової ієрархії цінностей. В уявленнях стародавнього населення України чітка просторова демаркація світу співіснує з менш чітко вираженими уявленнями щодо меж міфічного часу. Згідно з теорією антропокосмізму людина частина Всесвіту, саморозвивається за його законами і сама впливає на нього силою своєї свідомості.
Характерно, що в праукраїнському міфологічному світогляді все, що максимально наближене до центра, “сідзолотим”. Цю особливість багато вчених повязують з символікою вогню як ознаки позачасового характеру вогневої субстанції. Символи вогню присутні на археологічних знахідках на території України, починаючи з пайеоліту і до прийняття християнства. З космогонічним Мотивом золотої, середини тісно повязана метафора світла-тіні. Інтенції світла повністю визначають космологічну світобудову і наповненість староукраїнського світосприйняття. Найближчою до бога сутністю є світло. Символіка сонця-золота-вогню, наявна в літературі Київської Русі, дійшла до нас в багатоманітному світі народної творчості і давньої української культури.
Видається цікавою світовидча логіка стародавньої.людини, розроблена М.Новиковою на основі аналізу архаїчних українських замовлянь. Стародавня людина бачить світ, у якому: 1) ніщо не зникає і не зявляється: в космічному масштабі все лише перебуває безначальне і безконечно, зявлятися і зникати воно здатне лише на певній ділянці світобудови, в полі зору даної людини; 2) ніщо не діє: все лише присутнє (як сутнісна характеристика) разом із самим субєктом, заховане в ньому, діяння приходить і відходить зі своїм носієм, а не.навпаки: не носій-субєкт приходить, відходить через діяння; 3) шкода не може бути знищена до кінця: її можна лише вигнати, виселити в потойбічне інобуття або відсунути якнайдалі, або витягти з людини та її мікрокосму, проте так само незнищенна і користь, вона є завжди і зникає-зявляється лише в найближчому людському овиді; 4) вся взаємодія людини з нелюдськими, космічними силами і стихіями зводиться до посилення-послаблення їхньої присутності в ній самій і в найближчому до неї середовищі; 5) оскільки ж чіткої опозиції користі-шкоди, а тим більше добра - зла серед субєктів замовлянь іще немає, правильніше говорити про благодійне або шкідливе групування, про сполучуваність предметів світу замовлянь: збільшення буття - це збільшення їхньої доброї сполучуваності, зменшення буття