Розвиток найдавніших уявлень і вірувань населення України від епохи палеоліту до введення християнства
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
ьності світу людей і богів. Боги і люди, в уяві германців, ведуть постійну боротьбу зі злими силами, які населяють ліси, ріки, пагорби у вигляді карликів, перевертнів, драконів тощо. Боги германської міфології це уособлення не тільки природних, а й соціальних сил. Глава германського пантеону Один бог бурі, але він і вождь-воїн, що стоїть на чолі героїчного небесного воїнства. Звязок та взаємовплив образів і сюжетів германської міфології з словянською видається безсумнівним. У результаті в останній помітно зросла роль соціальних характеристик давніх богів і культів. У природу дедалі.відчутніше втручається субєктивний фактор людська воля і думка.
З другої половини IV ст. н.е. на зміну кочовим іраномовним племенам приходять народи алтайської мовної групи гуни, авари, болгари, хозари. У 375 р. остготський союз був розгромлений гунами кочівниками тюркського походження, що прийшли з Центральної Ази, підкоривши перед цим деякі угорські та сарматські племена. Всі ці народи брали активну участь в етногенетичних і культуротворчих процесах, що відбувалися на території України в першому тисячолітті н.е. Внаслідок взаємодії різноманітних культурних пластів у свідомості населення України цього часу поєднувалося нашарування архаїчних стереотипів практичного та інтелектуально-духовного освоєння світу. Релігійні та світоглядні уявлення повязувалися з одушевленням одухотворенням природи, з наданням їй антропоморфних властивостей і рис.
Конкретно-історичні умови, за яких відбувався розвиток давньословянського суспільства протягом першого тисячоліття н.е., визначали певні форми реалізації державотворчого процесу, що завершився лише у IX ст. Він просувався від Роксоланії ІІІ ст. через Антсько-Полянське “королівство Божа” IV ст. та відповідну конфедерацію VI ст. до переддержавного обєднання “Руська земля” VIIVIII ст., і, нарешті, первинного ядра Давньоруської держави з столицею у Києві. Суспільна система останньої спиралася на індивідуальні домогосподарства, автономні в економічному та громадському відношенні. Їх голови, повноправні вільні власники-общинники (а при необхідності воїни) були повноцінними субєктами права і складали основу так би мовити громадянського суспільства у його ранньосередньовічно-європейському вигляді подібно до того, як це мало місце в Центральній Європі або Скандинавії, за межами колишніх римських володінь. З іншого боку, як і за скіфських часів, середньодніпровське словянство вже у VIII ст. підпало під могутній вплив східних суспільств: з одного боку Хозарії та, через неї, мусульманського світу, а з іншого, автократичної Візантії. Певною противагою став варязький фактор подібно до того, як дещо пізніше, за часів Ольги та, особливо, Ярослава Мудрого, поступово зростала орієнтація у бік західноєвропейського світу. Показово, що посилення подібної орієнтації в умовах Київської Русі йшло паралельна зі зростанням ролі і значення давньоукраїнської культури та символізувало несприйняття народним середовищем церковного аскетизму типу християнства візантійського. За своєю сутністю світ уявлень широких верств давньоруського суспільства багато в чому був тотожний західноєвропейському.
Щоб усвідомити насиченість у глибину української культурної традиції, згадаємо основні складники української культури, на основі яких сформувався багатоманітний світ релігійних і світоглядних уявлень та вірувань словянства першого тисячоліття н.е. Вчені розрізняють десять складників, а саме: доіндоєвропейські, індоєвропейські, прасловянські, балканські, іранські, алтайські, античні, германські, візантійські, західноєвропейські. На думку О. Пріцака, злиття перших шести складників дало базу нашій культурі; останні чотири творять культурні епохи, що їх пережила українська культура у своєму розвитку. М.Алексієвець і В.Цвіркун вважають, що до базових складників української культури слід додати ще близькосхідний компонент. Численні паралелі між Близьким Сходом і Україною, зокрема, наведені в попередніх розділах, є загальновизнаними.
Найбільш адекватними термінами, які відображають основні тенденції у розвитку праукраїнської культурної свідомості і уявлень та вірувань як її конкретних проявів, на сучасному етапі дослідження є “міфологія” або “релігійно-міфологічні уявлення”. Цінність української міфології як певної закодованої системи морально-етичних цінностей, що відтворюють глибини народної культури, відчували вчені XIX ст. М.Костомаров, зокрема, бачив у народній поезії безпосереднє (спонтанне, несвідоме) виявлення вроджених якостей людського духу, первородну форму пізнання, найкоротший шлях до пізнання істини (мистецтво вище за науку). Природа, вважав учений, є першим обєктом, який породив у людині естетичну потребу (естетичне пізнання починається з осягнення суті природних явищ). Естетична свідомість на ранньому етапі розвитку людини є синкретичною, що проявляється в біоантропоморфності художнього сприйняття. Людина не відділяє себе від природи та не бачить межі між природним і людським. Потім ця тенденція проявилася в культурі Київської Русі, особливо, в її літературі.
Міфологія як стихійна поезія є необхідною умовою і початковим матеріалом будь-якого мистецтва, його арсеналом і підґрунтям. Той же М.Костомаров на місце природи ставить Бога, оскільки він є її животворним духом. Перша релігійна ідея, на його думку, виникає в результаті одухотворення природи, з чим повязані символічні персоніфікації як н