Революція Горбачова в СРСР
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
одним з перших явищ гласності став вихід на екрани фільму грузинського режисера Абуладзе під символічною назвою Покаяння. Разом з тим критика сталінізму, яка вже починалася при Хрущові і була припинена після його відсторонення, пішла значно далі випробування гласності, поставивши в центр суспільної уваги зміст і стратегію власне перебудови. Минуле й теперішній час виявилися нерозривно повязаними між собою. Без минулого, писав історик Ю. Афанасьєв, неможлива самосвідомість: значення і безглуздя теперішнього часу, його тривоги, надії та плани стають незрозумілими. Таким чином, засудження сталінізму - визначального періоду радянської історії - у всіх його виявах привело до дослідження причин переродження влади і виникнення адміністративно-командної системи, а також кризи, що обумовило необхідність перебудови. Ось чому політичні суперечки між прихильниками руху за оновлення і консервативними силами, як правило, велися на історичному ґрунті.
Підтвердженням тому став феномен Н. Андрєєвої, один із найбільш показових епізодів політичної боротьби навколо осмислення того, що М. Горбачов назвав білими плямами історії.
13 березня 1988 р. газета Радянська Росія помістила листа своєї читачки, ленінградського викладача хімії, Н.Андрєєвої, під назвою Не можу поступатися принципами. Суть публікації була у відкритому захисті Сталіна, який супроводжувався обвинуваченнями на адресу деяких представників інтелігенції, духовних спадкоємців Дана і Мартова (меншовистських керівників) і духовних учнів Троцького і Ягоди. Новоявлені фальсифікатори історії (у перші ряди яких були поставлені М. Шатров, автор численних антисталінських політичних пєс, і А. Рибаков, автор роману Діти Арбата), як розяснювала Н. Андрєєва, запозичали у Заходу свою антисоціалістичну концепцію гласності і, скориставшись перебудовою, закликали до повного перегляду історії партії і радянського суспільства. Цей лист, названий згодом антиперебудовним маніфестом, був передрукований багатьма газетами. Незабаром стало ясно, що вказівка про його публікацію і розповсюдження була дана Є. Лігачовим, прихильником консервативного курсу, членом Політбюро і секретарем ЦК КПРС, коли Горбачова не було в Москві, а його головний соратник (навіть натхненник), який здійснював політику в сфері ідеології, О. Яковлев також був відсутній. Лише 5 квітня Правда відвела цілу сторінку редакційній статті, присвяченій критиці і спростуванню положень, що були висунені Н. Андрєєвою. Показово, що аргументація повністю засновувалася на апеляції до історичних фактів сталінської епохи, а апологія Сталіна та його методу кваліфікувалася як реакційна опозиція перебудові. Установки, викладені у публікації Правди (підготовленій, ймовірно, О.Яковлевим), порушували нестійку рівновагу між учасниками дискусії па користь істинних захисників десталіпізації і підривали позиції золотої середини, яку зайняв і старався відстояти Горбачов у своїй розгорнутій доповіді з пагоди 70-річчя Жовтневої революції. Основні тези доповіді, які по суті справи повторювали точку зору, викладену на XX зїзді КП РС, в умовах, коли дискусія в засобах масової інформації і в суспільстві зайшла далі, ніж у 1956Л964 рр., були непереконливими не тільки теоретично, але й фактично; а після наступу консерваторів і відсічі їм вони виявилися вчорашнім днем і в політичному плані. З цього моменту неосталінська хвиля в засобах масової інформації трьох попередніх тижнів поступилася місцем, після періоду мовчання, одностайній антисталіпській кампанії. Цей крутий поворот вказував на подвійність самого процесу реформ, в якому таке значення зберігалося за командами згори.
До моменту виникнення казусу Н. Андрєєвої рух суспільства шляхом самопізнання досяг другого етапу, який І. Клямкін охарактеризував як зріле бажання зрозуміти (на відміну від першого етапу, що визначався як підліткове прагнення переписати те, що було стерте), Історія почала заповнюватися особистостями - головним чином через літературу. Перш ніж звернутися до аналізу процесу повернення суспільству його історії, що був відмічений, як віхами, довгоочікуваними реабілітаціями, потрібно згадати про кроки влади, які полегшили його розвиток. Такими стали деякі зміни в цензурній політиці, що обмежили свавілля Главліту відносно будь-яких друкованих творів і аналогічних органів - відносно фільмів, театральних постановок і т.п., засноване на ідеологічних, політичних, моральних та естетичних установках.
Починаючи з і 986-987 рр. роль цензури поступово була обмежена контролем за нерозголошенням державних таємниць (поняття, по правді кажучи, в СРСР досить широке, що дозволяє цензорам уникнути безробіття). Недоторканною залишалася довгий час тема Леніна. Тому, коли в січні 1988 р. в Радянському Союзі був опублікований роман В. Гроссмаиа Життя й доля, в найбільш гострих його епізодах, наприклад у тих, де проводилися паралелі між сталінським і гітлерівським тоталітаризмом, були скорочені критичні фрази, направлені на адресу Леніна (па що негайно ж було вказано в одній із газет людиною, яка прочитала цей твір у самвидаві). Але вже з ! 989 р. критика Леніна перестала бути забороненою темою. Помякшала значно і цензура фільмів і театральних пєс. Свободі культурного життя сприяла й реорганізація різних творчих союзів, органів преси, телебачення і театрів. На зї