Революція Горбачова в СРСР
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
ітичну реформу; нарешті, кризи ідеологічної системи, від якої не залишилося нічого, окрім певної суконної мови, яка вже нікого не переконувала.
Услід за гласністю, яка від самого початку була не тільки лозунгом, але й обіцянкою помякшити цензуру і полегшити доступ до інформації, нове керівництво висунуло лозунг прискорення (щоправда, швидко забутий), який, на перший погляд, виглядав дуже традиційно - як заклик до прискорення темпів розвитку економіки. Вінчала ж усе перебудова, яка визначалася як справжня реконструкція всієї будівлі радянського суспільства загалом, але на ділі призвела до руйнування і розпаду системи.
Ще ніколи й ніде декрети та лозунги не були здатні радикально змінити стан речей і хід подій. Нові цінності затверджувалися лише за умови їх підтримки досить могутніми соціальними силами. Однак у середині 80-х рр. соціальна криза була такою глибокою, що заклик до реформи негайно знайшов відгук у сподіваннях низів, виношених протягом двох попередніх десятиріч. Разом з цим заклик до реформи викликав хвилю невдоволення та опору, що змусило прихильників змін, і, передусім Горбачова, постійно пристосовувати свої програми до вимог і специфічного ритму руху, які визначалися діалектикою реформування, а також ініційованим звільненою пресою різнобоєм в рецептах розвязання соціальних і національних проблем. Розпочатий рух все важче ставало втримувати в намічених спочатку межах. По мірі того як процеси оновлення прискорювалися та набували розмаху й глибини, архітектор перебудови перетворювався па підмайстра, не здатного ефективно управляти ходом подій і постійно вимушеного більш або менш вправно лавірувати між прихильниками реформ та прихильниками повернення до старого. Помалу - але особливо помітно з 1990 р. - відмовляючись від скільки-небудь цілісної, певної та рішучої програми реформ, Горбачов був вимушений, незважаючи на міжнародне визнання його історичної ролі натхненника перебудови, поступатися владою тому, хто, скочивши на ходу на поїзд історії, сьогодні (наприкінці 1991 р.) в очах дуже багатьох є добрим генієм, останнім, здатним запобігти приходу економічного хаосу та державного розпаду, обраному президенту Росії Б. Єльцину.
1. ГЛАСНІСТЬ І ДЕСТАЛІНІЗАЦІЯ
Спочатку було Слово. Горбачовська революція розпочалася дуже скромно: із звільнення історичної памяті, друкованого слова, живої думки. Сьогодні, коли СРСР занурюється в хаос державно-правової анархії та економічної розрухи, головним, якщо не єдиним досягненням семи минулих років, безперечно, є завоювання свободи слова.
На зорі і горбачовського експерименту для багатьох гласність, перші паростки якої дали про себе знати лише починаючи з літа 1986 р., у час і після зїзду Союзу кінематографістів, була не більш ніж майстерно розіграний Горбачовим та його радниками спектакль. Хіба не сам Генеральний секретар ЦК КПРС визначав і не раз ту територію, на якій мала право на існування гласність? Гласність була для Горбачова здоровою критикою існуючих недоліків, але не підривом соціалізму та його цінностей. У свою чергу XIX партійна конференція підтвердила на початку липня 1988 р., що гласність не повинна завдавати шкоди інтересам держави, суспільства і правам людини.
Гласність, що була спочатку політичним лозунгом, направленим, передусім на пожвавлення і модернізацію державної ідеології, що втратила всяку довіру суспільства й країни та стала перешкодою для розвитку, допомогла швидко звільнити сили, направлені на лібералізацію режиму, які довго, щонайменше, десятиріччя стримувалися. Вона дозволила вийти на поверхню думкам, що існували в середовищі неформальних обєднань та вогнищ вільнодумства, які виникли та розвинулися в попередній період.
У всіх областях культурного життя відкрито зазвучало те, що раніше обговорювалося потай, під час суперечок за чашкою чаю, на кухні (яку гротескно описував Зиновєв у своїх перших книгах), як і все те, що складало культурний авангард, підпілля 70-х рр. зі своїми естетичними течіями, ідеями і навіть формами життя.
З подальшим розвитком гласності управляти нею ставало все важче. Між скандальними викриттями, повязаними з прихованими до того минулим і теперішнім часом державних організацій та політичних структур, і суспільною реакцією, яку вони викликали, почав розвиватися достовірно діалектичний звязок. Досить швидко стало очевидним, що кількісне перевищення певної міри в критиці і свободі вираження негайно ж спричинило якісну зміну: слово влади перестало бути вираженням неспростовної наукової істини. Партія вже не представлялася як одноосібна власниця монополії на істину, що складало саму основу її законності, вона перестала бути думаючою за всіх інстанцією, органом офіційного вираження думок суспільства, втіленням Історії. Нарешті стало можливим не погоджуватися з партією. Примітно, що гласність, задумана як засіб боротьби з недоліками соціалізму без підриву його цінностей, негайно звернулася до принципових питань про саму законність партійної влади, до її історії, і, передусім до ключової проблеми природи сталінізму, вирішення якої стало випробуванням на довіру до гласності вже тому, що злочини цього періоду складали головну таємницю і найбільшу ганьбу радянської історії. У цих умовах рух за звільнення думки та її виразу із самого початку придбав морально-етичний вимір, і не випадково, що