Публічне і приватне право
Курсовой проект - Юриспруденция, право, государство
Другие курсовые по предмету Юриспруденция, право, государство
?дів між собою. Подібної думки дотримувався і Г. Пухта. Однак, вважаємо, такого визначення недостатньо для відмежування приватного права від публічного, оскільки воно не виявляє особливостей правовідносин, які врегульовані нормами однієї з цих ділянок права. До того ж, держава активно бере участь у цивільному обороті, і може вийти так, що особа й держава перебувають як у приватних (скажімо, договір житлового найму), так і у публічних (наприклад сплата податків) правовідносинах.
Безперечно, пояснення цьому можна знайти у подвійному правовому статусі держави: у приватних відносинах вона виступає як окрема (юридична) особа, а у відносинах публічного права як орган, який наділений владними повноваженнями. Однак зауважимо, що сутність держави залишається незмінною незалежно від того, в яких відносинах вона бере участь. А розмежування її прав та обовязків залежить не від її двосубєктності, а від методу правового регулювання, який і визначає, у ролі якої саме особи приватної чи публічної виступає держава у правовідносинах.
III. А. Тон та С. Муромцев свого часу пропонували відмежовувати приватне право від публічного за ознакою форми або способу захисту субєктивного права, виходячи з такого:
1) юридична норма належить до приватного права в тих випадках, коли вона надає у розпорядження самої особи, інтереси якої захищає, засоби для уникнення порушен ня даної норми;
2) відмінною ознакою приватного права буде можливість вдатися до цивільного позову;
3) усі інші норми, які захищаються не позовом, а діяльністю державної влади, будуть нормами публічного права.
Таке розмаїття теоретичних міркувань щодо поділу права на приватне та публічне ще раз підтвердило багатоаспектність цієї проблеми та необхідність її дослідження.[12;85 87]
3. Поділ права на публічне і приватне. Поняття публічного та приватного права та критерії поділу
Приватне та публічне. З давніх-давен ці терміно-поняття вживаються (найчастіше, мабуть, у правознавстві) як протилежні за своїм змістом. У сучасній вітчизняній юриспруденції, як теоретичній, так і практичній, з огляду на причини, що за нинішніх конкретно-історичних умов є очевидними, відчутно посилилась увага до дослідження цих протилежностей і насамперед до зясування критеріїв розмежування тих двох частин обєктивного юридичного права, котрі відповідно відображаються зазначеними терміно-поняттями.
Неоднозначність існуючих у нашому правознавстві відповідей на це питання позначилась і на законодавчій діяльності Верховної Ради України. Численні розбіжності у регулюванні Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України (які набрали чинності одночасно) суспільних відносин, навіть однакових за їхньою соціально-економічною природою, є настільки кричущими, що Кабінетом Міністрів України ще до набрання чинності цими законодавчими актами було підготовлено законопроект про внесення певних змін у Господарський кодекс України, аби ті розбіжності, якщо не усунути цілком, то принаймні зменшити.
Та перш ніж обмірковувати зазначену можна сказати, вічнозелену проблему, видається доречним звернути увагу на такий її аспект: якщо право приватне і право публічне справді становлять явища, котрі, у певному сенсі, є протилежними, то вони, як і будь-які протилежності, у своєму співіснуванні не можуть не утворювати й певну цілісність, не можуть не мати якихось однакових, наскрізних властивостей. Мабуть, тільки остання обставина й може виправдати відображення обох цих феноменів одним і тим самим терміно-поняттям право.[16;18]
Передусім констатуємо наступне. Попри загальновідому поліваріантність, плюрастичність типів праворозуміння, у переважній більшості з них за допомогою вказаного терміно-поняття відображається те чи інше соціальне явище.
Визнання цієї обставини стосовно як приватного права, так і права публічного саме і дає підстави стверджувати, що в основі їх взаємної системності лежить така загальна фундаментальна властивість, як, власне, їхня соціальність. Саме вона й дозволяє піддавати їх закріпленню регулюванню й контролю за допомогою певни соціальних важелів, інструментів та слугує обєк тивною передумовою діалектичної єдності заса приватності й публічності у державно-юридичному, тобто позитивному праві.
Окрім того, зазначена обставина визначає обєктивні межі розрізнення, а тим більше пр тиставлення, двох названих підрозділів обєкт вного юридичного права.
Таке право (тобто право як вище легістске) має обумовлюватися правом природним ( акше кажучи, загальносоціальним), бути інст; ментом, засобом його реалізації. Тому якщо і користовувати в юриспруденції терміно-понття приватне і публічне (право) не довіль слід зясувати сутність і співвідношення ознакних засад саме у природних правах людини.[8;12]
Сьогодні, коли визнана і законодавчо закріплена приватна власність, коли Україна взяла курс на ринкові відносини, лега лізація приватного права є природною і необхідною для формування громадянського суспільства, стимулювання приватнопідприємницької діяльності. Закономірно, що в юридичній науці відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне.
Сутність цього поділу права полягає ось у чому: в кожній системі права є норми, які покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі (публічні) інтереси, тобто інтереси суспільства, держа