Публічне і приватне право
Курсовой проект - Юриспруденция, право, государство
Другие курсовые по предмету Юриспруденция, право, государство
? це робить В. Мамутов, оскільки праву як соціальному регулятору притаманна ознака загальнообовязковості його норм.
Інше зауваження стосується того, що поняття публічне може вживатися як у широкому, так і у вузькому розумінні. Право як регулятор суспільних відносин є публічним (у широкому розумінні) явищем, і навряд чи можливо знайти таку правову норму, яка б охороняла виключно приватні інтереси конкретної особи (чи осіб). Усе право має офіційний характер, оскільки його творять державні органи. Поняття ж публічне у вузькому розумінні застосовується для характеристики лише тієї частини права, яка безпосередньо стосується діяльності держави. Такі самі міркування можна висловити й стосовно використання терміна приватне право. Не заперечуючи публічності юридичного права, ми вживаємо цей термін тоді, коли говоримо про галузь права, яка на засадах формальної рівності сторін та свободи їх волевиявлення регулює відносини між фізичними та/або юридичними особами.
III. Оригінальну концепцію щодо поділу права на приватне та публічне висунув свого часу К. Кавелін. На його думку, в основі розмежування права на дві сфери має бути предмет правового регулювання. До сфери приватного права він відносив майнові відносини, а до сфери публічного немайнові. Тому, відповідно, до предмета приватного права слід включити податкові та інші майнові відносини (які традиційно називають публічними), і, навпаки, сімейні відносини, відносини щодо використання інтелектуальної власності тощо мають бути предметом публічного права.
Такий розподіл нормативно-правового матеріалу, безперечно, можливий, адже в цьому випадку ми оперуємо таким обєктивним критерієм, як обєкт правовідносин. Однак, як слушно зазначалось у літературі, такого роду поділ не має для нас жодного практичного значення, оскільки не допомагає розібратися у великій кількості правових вказівок законодавця та обєднує різні за своєю природою явища.
Відштовхується від категорії предмета правового регулювання при побудові системи права і В. Попондопуло. Він стверджує, що суспільні відносини як форма породжуються їх змістом соціальною діяльністю. Тип діяльності (вільна, невільна) визначає режим діяльності її субєктів (приватних осіб і публічних органів) і природу відповідних суспільних відносин:
1) приватних відносин, які виникають між приватними особами і повязані зі здійсненням ними вільної діяльності, заснованої на приватному інтересі;
2) публічних відносин, які виникають між публічними органами і приватними особами, а також між самими публічними органами і які повязані з регламентованою організацією (регулюванням) приватних відносин у публічних інтересах. Оскільки ж саме суспільні відносини визначають метод правового регулювання, цей автор робить висновок, що предмет правового регулювання є визначальним критерієм для поділу права на приватне та публічне, а метод правового регулювання додатковим, похідним. Відповідно суспільним відносинам, які опосередковують звязки між незалежними одна від другої приватними особами, відповідає метод рівності, оскільки сама діяльність кожної з цих осіб є вільною, основаною на власному інтересі. Суспільним же відносинам, які опосередковують звязки між взаємно субординованими субєктами, відповідає метод влади і підпорядкування, оскільки діяльність кожного з них не є вільною: публічний орган діє, суворо дотримуючись своєї компетенції, а зобовязана особа повинна точно виконувати волю публічного органу. Подібні критерії предмет і метод правового регулювання використовують І. Бірюков, О. Васільєв та й багато інших авторів.
Проте слід памятати: детермінація суспільними відносинами (як і іншими соціальними чинниками) способу (методу) правового регулювання не означає, що законодавець обовязково обере адекватну для них юридичну форму. Як ілюстрацію можна навести державне регламентування господарських відносин у Радянському Союзі, де вільна за своєю соціальною природою діяльність отримала невільний правовий режим. Подібних прикладів можна навести чимало й сьогодні.
Відносність класифікаційних ознак, нестабільність матеріальних меж між приватним правом та публічним правом, ймовірність переходу одних і тих самих суспільних відносин від одного правового табору до іншого дають підстави піддати сумніву можливість однозначного застосування матеріальних критеріїв щодо дуалістичного поділу права не лише теоретиками-юристами, а й, ще більшою мірою, юристами-практиками, оскільки їх використання не дозволяє провести чіткої демаркаційної лінії між цими ділянками обєктивного юридичного права. Що ж стосується згаданих вище критеріальних категорій (користь, інтерес, мета, предмет правового регулювання), то їх слід розглядати у ролі лакмусового папірця, який би визначав ступінь правильності віднесення законодавцем державно-правових норм до сфери чи то приватноправового, чи то публічно-правового регулювання.[10;55- 58]
2.2 Формальні концепції поділу
Через вразливість концепцій, які використовували матеріальний критерій, наприкінці XIX ст. було висунуто ідею, що в основу поділу позитивного права на дві частини приватне та публічне має бути покладено формальний критерій. Для диференціації системи права представники цього підходу використовують здебільшого особливості способів (механізмів) правового регулювання.