Публічне і приватне право
Курсовой проект - Юриспруденция, право, государство
Другие курсовые по предмету Юриспруденция, право, государство
кільки, як слушно зазначив Ю. Тихомиров, інтерес є критерієм правової оцінки правових явищ, духом права.
Однак видається, що положень самої лише теорії інтересу ще недостатньо для обґрунтування поділу обєктивного юридичного (позитивного) права на приватне та публічне. І ось чому.
По-перше, для цього слід зясувати розрізнення й співвідношення між інтересами приватним та публічним, що само по собі викликає неабиякі труднощі. Адже суспільний інтерес, будучи, на перший погляд, похідним від інтересу індивідуального, перебуває з останнім у діалектичній єдності. Законодавчим прикладом такої єдності можна вважати норму ст. 49 Цивільного кодексу УРСР 1963 p., де сказано, що угода, укладена з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, є недійсною. Подібна норма міститься й у Цивільному кодексі України: відповідно до ст. 228 нікчемною є угода, яка порушує публічний порядок.
Ще видатний дореволюційний цивіліст Г. Шершеневич писав, що суспільні інтереси охороняються настільки, наскільки вони повинні забезпечити благоденство приватних осіб, і навпаки, приватні інтереси охороняються настільки, наскільки вони поєднуються зі суспільними завданнями. З огляду на такі міркування, помилковими є спроби прихильників розглядуваної концепції протиставити суспільний інтерес індивідуальному і використовувати таке протиставлення для обґрунтування поділу права на приватне та публічне. Як правильно зауважив Н. Коркунов, з однієї сторони, інтереси тільки й існують у окремих людей, оскільки лише люди є дійсними реальними елементами суспільного життя. У цьому розумінні можна сказати, що усе право встановлюється задля охорони інтересів окремих осіб, тобто приватних інтересів. З другої сторони, правова охорона надається лише для тих інтересів окремих осіб, які мають більш чи менш загальне значення. В такому розумінні, навпаки, можна сказати, що всяке право охороняє спільні інтереси.
По-друге, невирішеним є питання щодо критерію, який потрібно викорисовувати для віднесення певної правової норми до такої, що захищає або особистий, або ж суспільний інтерес.
По-третє, у публічному праві є низка інститутів, котрі безпосередньо спрямовані на захист саме приватних інтересів. (Скажімо, норми Кримінального кодексу про відповідальність за злочини проти приватної власності покликані охороняти саме індивідуальні інтереси фізичних осіб. Тому якщо при формуванні системи права брати за критерій характер інтересу, то у цьому разі навіть деякі норми кримінального права доведеться розглядати як своєрідний фрагмент приватного права. З іншого боку, наприклад, передбачені статтями 167169 нового Цивільного кодексу України форми участі держави чи територіальних громад у цивільному обороті спрямовані на забезпечення реалізації саме публічного інтересу в приватноправовій сфері; однак ні у кого не виникатимуть сумніви у приватності згаданих норм, незважаючи на те, що діяльність, яка здійснюватиметься на їх основі, завжди переслідуватиме суспільно корисну мету.)[1;119]
II. Цікавий, побудований на запереченні теорії інтересу, погляд на проблему поділу права на приватне та публічне висловив В. Мамутов. Стверджуючи, що будь-який закон, який приймає держава, є публічне явище і якщо публічного інтересу немає, то закон не приймається, він вважає нонсенсом вживання терміну приватний закон. На його думку, усі нормативні акти держави є, за визначенням, актами публічними. Приватним може бути лише те, що встановлено приватними особами, а не державою. Закон як публічний акт може відносити вирішення тих чи інших питань на розсуд окремих субєктів права. Тому під приватним правом слід розуміти правила поведінки, норми, встановлені угодою окремих осіб в наданих їм законом, тобто публічним актом, рамках. Отже, на думку В. Мамутова, різниця між приватним правом та публічним правом полягає в тому, що публічне право це правила гри, встановлені державою, а приватне право це правила гри, встановлені самими гравцями (але охоронювані державою, якщо вони встановлені в рамках закону).
Однак такі міркування викликають кілька зауважень. Перше стосується того, що автор непослідовно вживає термін право і намагається позначити ним різні за своєю природою юридичні поняття. Не зупиняючись на детальному аналізі наукових підходів до розуміння поняття обєктивне право, зазначимо, що у цьому випадку ми спираємося на визначення поняття юридичного права в обєктивному розумінні як системи забезпечуваних державою обовязкових норм поведінки.
Здатність цивільної угоди (договору) регулювати поведінку зближує її із нормативно-правовим актом, але при цьому слід враховувати дві істотні ознаки, за якими норми таких договорів відріз няються від встановлених державою норм. Одна з них повязана з порядком (характером) встановлення правил поведінки: договір укладається за взаємною згодою (волею) сторін, а нормативно-правовий акт видається органом державної влади в односторонньому порядку, зазвичай незалежно від побажань адресатів, на яких спрямована його дія. Друга ознака характеризує межі дії того чи іншого правила поведінки: індивідуально-юридичний договір розрахований на безпосереднє регулювання поведінки лише його сторін, натомість нормативний акт породжує загальне для усіх і кожного правило поведінки. З огляду на такі міркування, приватну угоду між сторонами важко назвати правом, я?/p>