Публічне і приватне право
Курсовой проект - Юриспруденция, право, государство
Другие курсовые по предмету Юриспруденция, право, государство
, базувалися на імперативних началах. Тому право на ранніх етапах свого розвитку мало, скоріше за все, безсистемний характер.
Зародження ж ідеї дуалізму права, відповідно до якої система права поділяється на дві частини приватне право та публічне право, слід шукати у періоді античності. Вже відомий грецький філософ Арістотель писав, що право поділяється на дві групи залежно від того, хто потерпає від його порушення ціле чи окремі частини цього цілого. Однак найбільшого розвитку приватне право досягло у Стародавньому Римі.
Породжене життєвими потребами свого часу та відшліфоване юристами, римське приватне право являє собою справжній шедевр культури, високе творіння розуму, регулятивного мистецтва, а його теоретичні конструкції й сьогодні продовжують вражати глибиною думки. Тому закономірними були спроби тогочасних філософів обґрунтувати самостійність цієї частини права та зрозуміти його сутність шляхом порівняння із правом публічним.
І. У Дигестах Юстиніана римський юрист Ульпіан стверджував, що вивчення права поділяється на дві частини: вивчення публічного і вивчення приватного. Публічне право є те, що відноситься до стану римської держави; приватне право є те, що відноситься до користі окремих осіб; бо існує користь публічна та користь приватна. Тобто в основу дихотомічного розмежування права ним було покладено такий критерій, як носій (отримувач) користі. Приватне право має служити користі окремих осіб та їх обєднань, а публічне право суспільній користі. Дослідники римського права слушно наголошують на тому, що Ульпіан писав не про поділ системи римського права, а про поділ його вивчення. Однак таке твердження не дає підстави характеризувати запропонований цим видатним юристом критерій як спрощений і такий, що переслідував виключно педагогічні цілі. Не погоджуючись у цілому з давньоримським підходом до поділу права (деякі аргументи наведемо далі), зазначимо, що метою будь-якого навчального процесу є пізнання обєктивної дійсності. Тому й завдання, які переслідує викладання права, не можуть бути відірваними від реального життя.
Спробу розвинути римське вчення про поділ права здійснив Ф. Савіньї. На його думку, розмежування між приватним та публічним правом слід проводити за ознакою мети. В публічному праві ціле є метою, а окрема людина посідає другорядне становище; навпаки, у приватному праві окрема людина є метою, а ціле (держава) засобом.
Видатний німецький юрист-теоретик P. Ієрінг в основу поділу права ставив характер інтересу, який охороняє та чи інша норма права. Якщо припис спрямований на захист інтересів приватного життя, то він повинен бути віднесений до приватного права, якщо ж норма має на увазі спільний інтерес, то її слід кваліфікувати як публічно-правову. Разом із тим, цей учений підкреслював недостатність однієї лише категорії інтересу для відмежування приватного права від публічного. З огляду на те, що у праві слід розрізняти змістовний момент (інтерес, користь) і формальний момент (захист, позов), воно має поділятися на приватне та публічне з урахуванням обидвох цих аспектів. У той час, писав Р. Ієрінг, як здійснення публічного і кримінального права є обовязком державних органів, здійснення цивільного права отримало форму права приватної особи, тобто надано виключно приватній ініціативі й самодіяльності. Тому приватне право він визначав як самозахист інтересу, а публічне як захист інтересу за ініціативою органів державної влади.
Подібним чином вирішував проблему критеріїв поділу права на приватне та публічне відомий вітчизняний правознавець С. Дністрянський. Він стверджував, що суспільні звязки мусять, з одного боку, дбати про інтереси самої спільноти, яку вони репрезентують, а з другого боку, про питомі інтереси са мих членів . Тому слід відрізняти, чи право має на меті нормувати індивідуальне життя людини для задоволення її одиничних потреб, чи суспільне життя суспільного звязку на тлі соціальних цілей. У першому разі є право цивільне або приватне, в другому публічне[9;47]
У сучасній українській літературі теорія інтересу обґрунтовується, зокрема, у працях О. Крупчана, В. Мадіссона, В. Селиванова.
Категорія інтересу відіграє важливу роль у правовому регулюванні суспільних відносин, оскільки на етапі право-творчості саме публічний інтерес як усвідомлений виразник, насамперед, загальносоціальних потреб детермінує правову форму (метод регулювання) цих відносин. (Наприклад, відносини осіб чоловічої статі з державою щодо проходження військової служби. Коли виникає певна суспільна необхідність, потреба, держава за допомогою відповідних юридичних механізмів приймає рішення про запровадження загального військового обовязку. Відсутність же у законодавстві такого зобовязання, встановлення контрактної форми проходження військової служби свідчить про суспільну незаінтересованість у всеохоплюючому залученні повнолітніх громадян чоловічої статі на таку службу. У першому випадку відносини між згадуваними субєктами регулюватимуться інструментами імперативного методу регулювання і становитимуть предмет публічного права, у другому ж вони перейдуть у сферу регулювання приватного права.)
Наведений приклад саме й ілюструє визначальну роль суспільного інтересу при виборі правової оболонки суспільних відносин. Тому розглядувана категорія повинна слугувати орієнтиром для законодавця при творенні майбутнього права, ос