Geum.ru

Информация по предмету История

  • 5181. Політична історія Київської Русі
    Другое История

    В останні роки життя Ярослав Мудрий почав задумуватися, як запобігти боротьбі за владу між своїми нащадками. Досягти цього він вирішив шляхом дотримання принципу вікового старшинства, коли на зміну померлому князю приходив його брат, а потім уже й син. Таким чином, кожному або майже кожному з князів гарантувалося право на князівський стіл. Щоб не допустити ворожнечі між синами, Ярослав ще за свого життя заповідав київські землі старшому сину Ізяславу, чернігівські - Святославу, переяславські - Всеволоду, Володимиро-Волинський уділ - Ігорю, а Смоленський - Вячеславу. Головним над братами залишався старший, котрий мав княжити у Києві. Ось так після смерті Ярослава в 1054 р. Київська Русь уникла сімейних кровопролитних чвар. Тріумвірат Ізяслава, Святослава і Всеволода деякий час підтримував політичну єдність величезної імперії й у спішно управляв нею. Ізяслав, Святослав і Всеволод спільно вирішували питання про переміщення молодших братів з одного уділу в інший і об'єднаними силами поклали край спробі полоцького князя Всеслава вийти з-під влади Києва й ув'язнили його в київський поруб. Завдяки спільним діям князі зуміли на початку 60-х років відбити перші напади половців, які зайняли місце розгромлених Ярославом Мудрим печенігів. Але в 1068 р. військо братів було вщент розгромлене половцями на р. Альті, й кочівники наблизилися до столиці держави Києва. Небажання чи то відсутність можливості в Ізяслава дати киянам зброю і коней для відсічі нападу кочівників викликало народне повстання. Кияни розгромили двори Ізяслава і боярина Коснячки й змусили їх втекти з міста. Тільки з допомогою польського короля Болеслава Смілого, сина Мстислава, а також братів Святослава й Всеволода Ізяславу вдалося придушити повстання й знову зайняти великокнязівський престол. Але тріумвірат дав тріщину, що згодом призвело до ворожнечі й міжусобної боротьби між братами та їхніми наступниками.

  • 5182. Політична ситуація на Україні наприкінці XIV — у першій половині XVI ст.
    Другое История

    Турецько-татарські напади. У XV ст. Україні почала загрожувати нова небезпека з боку Турецької (Османської) держави та Кримського ханства. Протягом XIV XV ст. Турецька військово-феодальна держава за султанів Баязіда, Мурада і Махмеда захопила Візантію (Константинополь був завойований у 1453 р.), увесь Балканський півострів. У 40-х роках XV ст. за хана Хаджі-гірея Кримське ханство остаточно відокремилося від Золотої Орди. Основу його зовнішньої політики становило грабування країн-сусідів. Під час правління хана Менглі-гірея кримчаки захопили Причорномор'я з містами Дашів (Очаків), Хаджібей, які раніше належали Литовській державі. В 1475 р. Туреччина, підкоривши міста Кафу, Мангуп, Перекоп, Очаків, примусила Кримське ханство визнати васальну залежність від неї й таким чином встановила своє панування на узбережжях Чорного та Азовського морів. Турецький уряд збудував тут ряд фортець, то використовувалися для нападів на українські землі. Наприкінці XV ст., після завоювання Буджаку й зведення фортець в Аккермані, Бендерах, Хотині, розпочалися напади турків на Галичину та Поділля. 1498 р. вони вперше спустошили галицькі міста Перемишль і Ярослав, Кримські ж татари, спираючись на підтримку Туреччини, ще з 80-х років XV ст. постійно нападали па Україну. В 1482 р. Менглі-гірей з великим військом вдерся на Київщину, здобув Київ («град взя... и огнем сожже, писав літописець, полону бесчисленно взя, а землю Киевскую учииише пусту»). Наприкінці XV у першій третині XVI ст. татарські орти (загони) на чолі з беями і мурзами майже щороку грабували, палили, руйнували й спустошували українські міста і села, гнали в полон (ясир) тисячі людей, продаючи їх у рабство на східних ринках. Найбільшим невільничим ринком стала Кафа.

  • 5183. Політичне та соціально-економічне становище українських земель у XVI-XVII ст.
    Другое История

    Косинський здобув Білу Церкву, Переяслав, Трипілля, захопив велике число гармат, порох, військовий риштунок. Повстання розгорталося. Повстанські загони оточили навіть Київ та Київський замок. На початку 1593 р. феодалам за допомогою польського короля для придушення повстання вдалося зібрати значні, добре озброєні військові сили шляхти. На чолі війська став київський воєвода К. Острозький. Біля містечка П'ятки (тепер село Чуднівського району Житомирської області) протягом тижня повстанці хоробро оборонялись, завдали великих втрат шляхетським військам, але 23 січня 1593 р. зазнали поразки. Однак, відійшовши на Низ, вони не склали зброї. У травні 1593 р. двохтисячне козацьке військо вийшло із Запорізької Січі, рушило двома загонами по Дніпру, берегом підійшло до Черкас і обложило замок. Повстання почало швидко поширюватися у Подніпров'ї. Проте Косинського було підступно схоплено слугами Вишневецького і вбито.

  • 5184. Політичний портрет Ф.Д. Рузвельта
    Другое История

    Із самого початку своєї діяльності Рузвельт зробив правилом переконливі, прості і дохідливі роз'яснення пропонованих мір і вчинків. Першим у політичній практиці він увів щотижневі радіозвернення до країни. У цих "бесідах у камелька" (у цьому спонтанно народженому найменуванні відбилася невимушеність розмови і довірчий тон, коли кожному здавалося, що президент звертається саме до нього) ФДР розповідав, що і як він збирається робити, і чому це варто робити так, а не інакше. Його спокійна мова і переконаність у кінцевому успіху сполучалися з повною відсутністю догматизму і доктринерства. Він постійно говорив про необхідність експерименту, пошуку, не представлявся верховною істотою, заздалегідь усе знаючою і привабливою усіма відповідями. Люди відчували його своїм, відчували його бажання допомогти, що виглядало особливо контрастно на тлі крижаної байдужості Гувера. "Одного, чого ми повинні боятися, це самого страху", - сказав Рузвельт в одному зі своїх перших виступів, і він зумів зробити саме головне, без чого неможливо ніяке відродження, ніяке реформування: він вдихнув у народ віру у свої сили, повернув надію на завтрашній день. Він прекрасно розумів, що законодавчі й економічні наміри дають тільки напрямок, змусити ж суспільство піти по необхідному шляху може лише стан духу, готовий до боротьби. Навряд чи не сама головна перешкода на шляху виходу з кризи - психологічна депресія, а неї перебороти важче всього. "Президент насамперед відповідальний за моральне керівництво, - говорив ФДР. Усі наші великі президенти були насамперед духовними лідерами". Натхненний голос Рузвельта звучав над Америкою, ніхто не міг устояти перед чарівністю великої людини, і ця відкритість, постійно випромінюваний оптимізм і швидкі, наочні досягнення зробили його в очах більшості абсолютно харизматичною главою держави. За словами одного виборця: "Я прошу Бога простити мені мій гріх, коли я голосував за Гувера, тому що Франклін Рузвельт - найбільший вождь з часів Ісуса Христа" - погоджувалися мільйони.

  • 5185. Політичний та економічний розвиток Боснії і Герцеговини у 1990-2005 рр.
    Другое История

    Боснія і Герцеговина (БІГ) свій суверенітет у межах СФРЮ проголосила 31 липня 1990 р. Визначальними у су-спільно-політичних процесах виявилися етнічні та релігійні чинники. Найбільш численними (понад 2 млн, близько 41 %) були босняки (боснійські мусульмани), серби (православні) становили близько 1,4 млн (майже 31 %), хорвати (католики) 760 тис. (близько 17,5 %). Перші багатопартійні вибори зафіксували переконливу перемогу коаліції національних партій мусульман, сербів і хорватів, які здобули разом 202 мандати з 240 в обох палатах. Після виборів було сформовано коаліційний уряд. У виборах до Президії БІГ за мусульманською квотою перемогли Ф. Абдич і А. Ізетбегович, за сербською Н. Кольович і Б. Плавшич, за хорватською С. Клюїч і Ф. Борас. Головою Президії обрано лідера боснійських мусульман А. Ізетбеговича (Ф. Абдич, який отримав на виборах більше голосів, відмовився на його користь). Прем'єр-міністром став хорват Ю. Пеліван, головою парламенту серб М. Країшник.

  • 5186. Політичний та економічний розвиток Македонії у 1990-2005 рр.
    Другое История

    Значні суспільні зміни в країні розпочалися на початку 1990 р. На перших багатопартійних виборах (20 березня) боротьба розгорнулася між трьома блоками партій (ліві; національно орієнтовані сили; албанська меншина), але жодна з цих сил не отримала більшості. Коаліційний уряд склали представники Всемакедонської революційної організації (ВМРО), Демократичної партії македонської національної єдності (ДПМНЄ), Союзу комуністів Македонії Партії демократичних перетворень (СКМ ПДП) і Партії демократичного процвітання. Новий склад парламенту прийняв Декларацію про суверенітет Соціалістичної республіки Македонії (січень, 1991 р.), а її президентом став К. Глігоров, один з провідних комуністичних лідерів. На референдумі 8 вересня 1991 р. більшість населення проголосувало за незалежність (68,32 %). Попри його бойкот етнічними албанцями, македонський парламент ухвалив Декларацію про незалежність (17 вересня). Процес оформлення державності де-юре завершився 17 листопада прийняттям конституції, яка визначила Македонію як суверенну, незалежну, демократичну і соціальну державу. 21 лютого 1992 р. керівники Македонії і офіційного Белграда підписали договір про вивід з території республіки частин Югославської народної армії. Таким чином, Македонія стала єдиною колишньою республікою, якій вдалось уникнути війни при розпаді Югославської федерації.

  • 5187. Політичний та економічний розвиток Польщі у 1990-2005 рр.
    Другое История

    Його головний зміст поєднання патріотизму з суспільно-моральним ідеалом на засадах месіанства, які у підсумку народжували дуже високі суспільні очікування, входили в суперечність з дійсністю. Історичні катаклізми XX ст. сприяли консервації в ментальності поляків елементів політичного романтизму, які стали невідємною складовою політичної свідомості суспільства, що підживлювалася освітою, вихованням, культурою як комуністичним режимом, так і опозицією. Саме ці елементи є причиною психологічного опору суспільним змінам. Дійсність вимагає зміщення акцентів з політичного романтизму в бік політичного праґматизму. Демократичний устрій передбачає формування громадянського суспільства, яке суперечить романтичній візії єдиної нації. Зіткнення суспільних очікувань і реальності спричиняє психологічний дискомфорт, часом призводить до фрустрації. Перебіг трансформації яскраво підтверджує думку відомого вченого і публіциста А.Бохенського, що загальною психологічною рисою польської нації є те, що поляк не може обійтися без ідеальних стимулів діяльності. З другого боку, наступ соціального прагматизму народжує втечу до романтичних ідеалів. Тому стан ментальності поляків зламу XX i XXI ст. деякі дослідники окреслюють як «перехідний», «між романтизмом і прагматизмом».

  • 5188. Політичний та економічний розвиток Словенії у 1990-2005 рр.
    Другое История

    З самого початку в країні встановилася багатопартійна політична система. Вирішальний вплив на формування влади мали колишні комуністичні лідери, які очолили рух за самостійну Словенію і посіли вищі державні посади. Зміни суспільно-політичних та економічних структур проходили в умовах досягнення національної злагоди щодо нових цілей розвитку, взаємодії і співпраці між старою та новою політичною елітою. Водночас перехід від планової економіки до режиму вільного ринку супроводжувався значними труднощами. Розрив економічних зв'язків з колишніми республіками СФРЮ, на які в 1991р. припадало 60% товарообігу, позбавив Словенію традиційного ринку збуту і дешевих джерел сировини. Як наслідок, у 1992р. ВВП скоротився порівняно з 1989р. на 20%, середня заробітна плата знизилася втричі, кількість безробітних досягла 103 тис. (12%). На тлі економічного спаду стався розкол однієї з провідних партій урядової коаліції Словенського демократичного союзу. На його основі утворилися лівоцентристська Ліберально-демократична партія і Народна партія консервативного напрямку.

  • 5189. Політичний та економічний розвиток Угорщини у 1990–2005 рр.
    Другое История

    Треті демократичні вибори до угорського парламенту (1998) знову засвідчили про зміни політичних симпатій виборців. Тепер вони віддали перевагу правоцентристським силам в особі Союзу молодих демократів - Угорської громадянської партії (148 мандатів). Парламентськими стали також УСП (134), НПДГ (48), УДФ (17), СВД (24) і крайньо права Угорська партія справедливості і життя (14). Оскільки жодній з політичних сил не вдалося одержати абсолютної більшості мандатів, ФІДЕС - УГП, запропонувала утворити коаліційний правоцентристський кабінет. Коаліцію ззовні підтримала також Угорська партія справедливості і життя. ФІДЕС зблизився з УДФ на позиціях національно орієнтованого ліберального демократизму. Водночас, на відміну від УДФ і ХДНП, які наполягали на державному регулюванні економіки, ФІДЕС виступав за помірковане втручання держави в економічні відносини. В результаті переговорів і узгоджень між основними політичними силами уряд очолив лідер СВД В. Орбан. Президентом країни в червні 2000 р. став кандидат від правоцентристських партій Ф. Мадл. Його кандидатуру підтримали 5 із 6 парламентських фракцій (243 голоси з 386).

  • 5190. Політичний та соціально-економічний розвиток Білорусі у 1991–2005 рр
    Другое История

    Весна і початок літа 1994 р. пройшли під знаком президентських виборів. 3 обранням О. Лукашенка на посаду глави держави поступово утверджувався авторитарний стиль правління, сформувалася «вертикальна структура» виконавчо-розпорядчих органів як у центрі, так і в провінції, він отримав повноваження самостійно призначати керівників місцевої адміністрації. Президент почав масовий тиск на політичну опозицію, яка до кінця 90-х років XX ст практично була усунена з органів державної влади " У квітні 1995р. О.Лукашенко, незважаючи на заперечення парламенту, призначив проведення референдуму. На знак протесту опозиційні депутати почали в приміщенні парламенту голодування. Проте їх швидко вигнали звідти, не допускали до ефіру на радіо і телебаченні. Травневий референдум підтримав пропозиції глави держави. Зокрема, за надання російській мові рівного статусу з білоруською, проголосувало 83,3 % Були також схвалені пропозиції про нові зразки державного прапора і гімну (75,1 %), курс на економічне зближення з Росією (83,3 %), право президента розпускати парламент (77,7 %). Національно-патріотичні сили зазнали чергової значної поразки. Парламентські вибори, які відбувалися паралельно з референдумом, не дали позитивного результату, оскільки було обрано менше двох третин депутатів (133 з 260). Однак довиборів не проводили, повноваження старого складу не продовжено. Отже, з літа 1995 р. країна опинилася без законодавчого органу. Вся повнота влади зосередилася у президента. Довибори парламенту відбулися лише у грудні 1995 р., законодавців стало 195 і парламент набув легітимності. У листопаді 1996 р. в Мінську відбувся масовий мітинг на підтримку тих парламентаріїв, які висловилися за імпічмент. На знак незгоди з політикою глави держави у відставку подав прем'єр-міністр М. Чигір. Новий уряд очолив С. Лінг. Можливий імпічмент стурбував владні структури Росії: для тиску на офіційний Мінськ до столиці прибули російські прем'єр-міністр і керівники законодавчого органу. Після цього конституційний суд країни відклав розгляд справи про імпічмент.

  • 5191. Політичний та соціально-економічний розвиток Болгарії у 1990–2005 рр.
    Другое История

    Важливим напрямком зовнішньої політики в 90-х роках XX ст. були Балкани, причому найбільше значення надавалося нормалізації відносин із Грецією і Туреччиною. Цієї мети болгарській дипломатії вдалося досягти. У жовтні 1991 р. було укладено на 20 років болгаро-грецький Договір про дружбу, добросусідство і безпеку. Аналогічний договір Болгарія підписала з Туреччиною у травні 1992 р. За згодою Туреччини питання про права болгарських мусульман було знято з порядку денного міжнародних форумів, зокрема Ісламської конференції, що дозволило Болгарії в 1992 р. стати членом Ради Європи. Своєю чергою Софія підтримала ідею офіційної Анкари про створення зони Чорноморського економічного співробітництва, ставши співзасновником цієї організації (1992). Влітку 1997 р., під час офіційного візиту до Туреччини, президент П. Стоянов офіційно вибачився за дискримінаційну політику щодо турецької національної меншини у 80-х роках XX ст. і оголосив про припинення підтримки з боку Болгарії антитурецьких курдських організацій.

  • 5192. Політичний та соціально-економічний розвиток Греції у 1990–2005 рр.
    Другое История

    Ще одним викликом для національних інтересів Греції стала косовська криза 1998-1999 рр. Від початку кризи грецький уряд вбачав у діях США і НАТО прагнення до фактичного переділу існуючих на Балканах кордонів і загрозу територіальній цілісності Греції. Реальних обрисів почали набувати побоювання того, що Албанія може реанімувати свої претензії на історично недавно включену до складу Греції область Південний Епір. Тривогу у греків викликала й перспектива висунення мусульманською меншиною країни (5% населення) вимог автономізації. Уряд К. Сімітіса висловився за мирне врегулювання кризи, а суспільна думка країни майже одноголосно засудила бомбардування СФРЮ. У відповідь Вашингтон недвозначно попередив Афіни, що альянс у будь-який момент може послабити свої зусилля у “стримуванні Туреччини”. Змушений зберігати внутрішньонатівську дисципліну, грецький уряд сформулював нову позицію Афін, за якою пріоритетом є захист національних інтересів у такий спосіб, щоб не стати частиною балканської кризи, але бути активним елементом зусиль, спрямованих на її регулювання. У руслі цієї програми Афіни 17 квітня 1999 р. висунули “Всеохоплюючі пропозиції Греції з подолання кризи, стабілізації і демократизації Балкан”, а 19 квітня скликали у себе нараду представників МЗС Греції, Албанії, Македонії, Болгарії, Румунії і Туреччини, під час якої обговорювався план дій “після завершення конфлікту в СФРЮ”. Греція підтримала рішення саміту країн-учасниць Пакту стабільності для Південно-Східної Європи у Сараєво і виступила проти виключення з цього процесу СФРЮ.

  • 5193. Політичний та соціально-економічний розвиток Естонії у 1990–2005 рр.
    Другое История

    Масовий рух за незалежність країни започаткували виступи громадськості в 1987р., які мали екологічну спрямованість. У 1988 р. було створено Народний фронт Естонії, виникло декілька політичних партій, рухів і об'єднань, які порушували питання виходу Естонії зі складу СРСР. Під тиском народних мас керівником естонської Компартії, а, отже й республіки, став реформатор Н. Валяс. 16 листопада цього ж року Верховна рада Естонської РСР проголосила Декларацію про суверенітет (254 голоси за, 7 проти), якою визнавалося верховенство естонських законів. Відтоді в країні посилилися заклики до повної державної незалежності. Комітет естонських громадян провів кампанію виборів делегатів з'їзду для відновлення незалежності на основі принципу правової спадковості Першої республіки. Новий склад Верховної ради, обраний у березні 1990 р., взяв курс на досягнення повної незалежності, проголосив державний суверенітет (31 березня), а у травні усунув ідеологічне визначення з назви держави: вона стала називатись Естонська Республіка. Противники незалежності, переважно російськомовне населення, об'єдналися у т. зв. Інтер-фронт, який проводив численні акції протесту і навіть провокаційні дії. На всенародному референдумі (3 березня 1991 р.) 77,8 % громадян висловилося за відновлення естонської державності. На цій підставі Верховна рада Естонії 20 серпня прийняла ухвалу про її відновлення. Президентом країни було обрано Арнольда Рюйтеля, який до того часу очолював законодавчий орган. 28 червня 1992 р. на всенародному референдумі схвалено нову конституцію.

  • 5194. Політичний та соціально-економічний розвиток Сербії у 1990–2005 рр
    Другое История

    У суспільно-політичному житті країни помітною подією стали парламентські вибори в січні 2007 р. Голосувало 60,49% виборців. На 250 місць у законодавчому органі претендували 20 політичних сил, але 5 % бар'єр подолали лише 6. Відносним переможцем стала Сербська радикальна партія (лідери В. Шешель і Т. Ніколич), яка отримала 28,59 % і 81 мандат. Дещо меншу підтримку (22,71 % і 64 мандати) мала Демократична партія (лідер Б. Тадич). Як третя потужна політична сила до парламенту пройшла коаліція Демократична партія Сербії Нова Сербія (лідер В. Коштуніца), за яку проголосувало 16,55 % (47 мандатів). Парламентськими стали також "Група 17 плюс" (6,82 % і 19 мандатів), Соціалістична партія Сербії (5,64 і 16 мандатів) та блок у складі Ліберально-демократичної партії, Громадянського союзу Сербії, Соціал-демократичного союзу і Ліги соціал-демократів Воєводини (5,31 % і 15 мандатів). П'ять політичних сил, які представляли національні меншини, хоча й не подолали визначеного бар'єру, отримали зарезервовані для них місця: Союз угорців Воєводини (1,3 % і 3 мандати), Коаліція за Санджак (0,84 % і 2 мандати), Союз циган Сербії і Коаліція албанців Прешовської долини (по 0,42 % і по мандату) та Циганська партія (0,36 % і 1 мандат).

  • 5195. Політичний та соціально-економічний розвиток Словаччини у 1993-2005 рр.
    Другое История

    Уряд М. Дзюринди у 20032005 рр. втілював жорсткі економічні реформи, внаслідок чого тимчасово погіршилося соціальне становище. Через службові зловживання посаду міністра фінансів змушений був залишити П. Руско. На початку 2006 р. урядову коаліцію покинули християнські демократи. Так вони не погодилися з прем'єр-міністром, який не висунув на обговорення питання про угоду з Ватиканом, за якою віруючі могли відмовлятися від виконання професійних обов'язків з огляду на свої переконання. У березні країною прокотилася хвиля протестів медичних працівників з приводу підписання нових контрактів про роботу. За таких умов 17 червня 2006 р. відбулися позачергові вибори до Національної ради. На 150 парламентських мандатів претендувала 21 політична сила, представлена 2343 особами. Виборча активність була порівняно низькою 54,67 %. Найбільшу підтримку здобула опозиційна "Смер соціал-демократія" (29,4 %) і 50 мандатів. Партія влади Словацький демократичний і християнський союз опинилася на другому місці 18,3 % (31 мандат). По 20 мандатів дістали Словацька національна партія (11,73 %) і Партія угорської коаліцїі (11,68 %). Парламентськими стали також Народ на партія Рух за демократичну Словаччину (8,79 % і 15 мандатів) та Християнсько демократичний рух (8,31 % і 14 мандатів). Отже, право на формування коаліційного уряду отримали лівоцентристи. Програма їхньої діяльності передбачає гнучкіші економічні реформи та звернення більшої уваги на вирішення соціальних питань.

  • 5196. Політичний та соціально-економічний розвиток Чехії у 1990-2005 роках
    Другое История

    В економіці намітилися зміни у бік закріплення стабільного динамічного розвитку. Якщо у 2004 р. темпи економічного росту становили 3,5%, то у 2005 2006 рр. близько 5 %. Головним чинником економічного зростання останніми роками стало збільшення інвестицій до основних фондів. Зручне географічне положення Чехії з доступом на ринки товарів, відносно низька вартість кваліфікованої робочої сили, інвестиційні гарантії, приваблива система заохочень для іноземних інвесторів, висока оснащеність транспортної інфраструктури, стабільний політичний розвиток створюють сприятливий інвестиційний клімат. Сукупний обсяг прямих іноземних інвестицій, вкладених у чеську економіку в 19902003 рр., становить приблизно 37,8 млрд. дол. Основний обсяг прямих іноземних інвестицій надходить з країн ЄС (84 % ). Помітно активізувалися на чеському ринку американські та японські фірми, що працюють в автомобільній, електронній, скляній та текстильній промисловості. 60 % прямих іноземних інвестицій надходить в сектор послуг, у виробничий сектор 38 %, в добувні галузі, сільське та лісове господарство 2 %. Водночас чеські експерти відзначають такі негативні наслідки як нерівність конкурентних умов і витіснення вітчизняних товаровиробників, низький рівень інвестування високотехнологічних галузей і науково-прикладних розробок. Чехія помітно відстає від країн ЄС за рівнем витрат на науку і науково-прикладні дослідження: рівень державних витрат на науку становить приблизно 75 % до рівня ЄС, а витрат підприємств 60 %.

  • 5197. Політичні і правові ідеї Кирило-Мефодіївського товариства
    Другое История

    Хоча М. Костомаров, описуючи дискусії щодо майбутнього устрою словянської федерації, у “Автобіографії” дещо інакше трактував це питання. Він писав: “Ми почали уявляти собі всі славянські народи зєднаними між собою у федерації подібно до давніх грецьких республік або зєднаних держав у Північній Америці з тим, щоб усі находилися у тіснім звязку з собою, але щоб кожна зберігала свято свою окрему автономію. Федерація тільки по одним народностям не видавалася нам зовсім придатною з багатьох причин, а зокрема з огляду на чисельну нерівність мас, що належали до народностей. Яке союзництво могло існувати в дійсности на підставі взаїмної рівности між незначними щодо кількости Лужичанами й великою масою російського народу з незмірними просторами його батьківщини? Ми прийшли до думки, що з збереженням права народностей потрібний конче інший поділ частин будучої славянської держави для її федеративного ладу. Таким робом поставала думка про адміністративний поділ земель заселених славянським племенем, незалежно від того, до якої з народностей належить це племя в тій чи іншій полосі заселення простору. Ми не могли вияснити собі подрібно картини в якій мала зявитися наша уявна федеративна держава; утворити цю картину ми полишили будучій історії. В усіх частинах федерації пропонувалися однакові основні закони та права, рівність ваги, мір і монети, скасування мита і свобода торгівлі, загальне скасування кріпосного права й невольництва, в якій ні було б формі, єдина центральна влада, що завідувала б зовнішніми справами союзу, військом і флотою, зате повна автономія кожної частини у відношенні до внутрішніх уладжень, внутрішньої управи, судівництва і народної освіти". [7]

  • 5198. Полки "нового строя" (XVII в.)
    Другое История

    Во время Донского похода 1648-1649 гг., который возглавил дворянин А.Т. Лазарев, его отряд составили спешно набранные Посольским приказом солдаты. Командовали ими майор Я. Урвин, 4 капитана, 5 поручиков и полковой квартирмейстер из иноземцев, подчиненные Лазареву. Однако младшие офицерские должности занимали русские командиры. Об этом свидетельствует запись о расходовании Лазаревым казенных средств, для чего опрашивались участвовавшие в походе лица. Среди тех, кто давал об этом показания, были "солдатцкого строю прапорщики" М. Левшин, С. Кулапин, сержанты М. Епишев, В. Левонов, капралы И. Назарьев, А. Дворянинов. При производстве в офицерские чины и назначении на должность в полки "нового строя" и гарнизонные части, как правило, учитывался опыт и личные заслуги. Так, в 1653 г. в Москве раздали 700 мушкетов старым солдатам, послав их в южные города "в урядники". Среди младших командиров большинство начальных людей составляли тогда русские люди, однако штаб- и обер-офицерские должности занимали в основном иностранцы. В 60-х гг. XVII в. из 277 полковников и майоров русскими являлись лишь 18 человек, из 1921 офицеров, служивших в чине капитана, ротмистра, поручика и прапорщика 648 человек.

  • 5199. Полководцы Великой Отечественной войны
    Другое История

    ,%20%d1%88%d0%b5%d1%81%d1%82%d1%8c%d1%8e%20%d0%be%d1%80%d0%b4%d0%b5%d0%bd%d0%b0%d0%bc%d0%b8%20%d0%9a%d1%80%d0%b0%d1%81%d0%bd%d0%be%d0%b3%d0%be%20%d0%b7%d0%bd%d0%b0%d0%bc%d0%b5%d0%bd%d0%b8%20%d0%b8%20%d0%bc%d0%bd%d0%be%d0%b3%d0%b8%d0%bc%d0%b8%20%d0%b4%d1%80%d1%83%d0%b3%d0%b8%d0%bc%d0%b8.%20%d0%93%d0%bb%d0%b0%d0%b2%d0%bd%d0%b0%d1%8f%20%d0%b6%d0%b5%20%d0%bd%d0%b0%d0%b3%d1%80%d0%b0%d0%b4%d0%b0%20-%20%d0%bf%d0%b0%d0%bc%d1%8f%d1%82%d1%8c%20%d0%b8%20%d0%b1%d0%bb%d0%b0%d0%b3%d0%be%d0%b4%d0%b0%d1%80%d0%bd%d0%be%d1%81%d1%82%d1%8c%20%d0%bf%d0%be%d1%82%d0%be%d0%bc%d0%ba%d0%be%d0%b2.%20%d0%91%d1%8e%d1%81%d1%82%20%d0%9c%d0%b0%d1%80%d1%88%d0%b0%d0%bb%d0%b0%20%d0%a1%d0%be%d0%b2%d0%b5%d1%82%d1%81%d0%ba%d0%be%d0%b3%d0%be%20%d0%a1%d0%be%d1%8e%d0%b7%d0%b0%20%d1%81%d1%82%d0%be%d0%b8%d1%82%20%d0%bd%d0%b0%20%d0%b5%d0%b3%d0%be%20%d1%80%d0%be%d0%b4%d0%b8%d0%bd%d0%b5,%20%d0%b2%20%d0%92%d0%b5%d0%bb%d0%b8%d0%ba%d0%b8%d1%85%20%d0%9b%d1%83%d0%ba%d0%b0%d1%85.">Летом 1942 года Константин Рокоссовский получает новое назначение - командует Брянским фронтом. В 1943 году руководит Центральным фронтом, который успешно отразил наступление фашистских войск в Курском направлении, выиграл Курскую битву и перешёл в контрнаступление. Рокоссовский также очень продуктивно руководил Белорусским фронтом. Впрочем, Константин Константинович Рокоссовский не считал себя гениальным полководцем. Был уверен - выполняет солдатский долг. Книга, написанная маршалом Советского Союза Констанином Рокоссовским, носит именно такое название: «Солдатский долг». Хотя трижды раненный на полях сражений Рокоссовский совершил немало воинских подвигов, дважды Герой Советского Союза был награждён орденом «Победа», 7-ю орденами В.И. Ленина <http://www.bestpeopleofrussia.ru/persona/134>, шестью орденами Красного знамени и многими другими. Главная же награда - память и благодарность потомков. Бюст Маршала Советского Союза стоит на его родине, в Великих Луках.

  • 5200. Полководцы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.
    Другое История

    По первоначальному плану операции Генштаба предусматривалось нанесение одного мощного удара. При докладе в Ставке 23 мая 1944 года Рокоссовский предложил наносить два примерно одинаковых по силе удара с целью окружения и уничтожения бобруйской группировки противника. Сталин с этим не согласился. Рокоссовскому дважды было предложено выйти, «хорошенько подумать» и вновь доложить свое решение. Командующий фронтом настоял на своем. Его поддержали Жуков и Василевский. Белорусская наступательная операция прошла успешно, были окружены и уничтожены в районе Бобруйска более пяти германских дивизий. Сталин вынужден был сказать: «Какой молодец!.. Настоял и добился своего...» Еще до окончания этой операции Рокоссовскому было присвоено маршальское звание.