Информация по предмету История

5161. Политическое и зкономическое развитие России накануне отмены крепостного права
Другое История

Александр II вступил на престол уже немолодым человеком в 36 лет. Трудно сказать, что больше повлияло на его решение отменить крепостное право “Записки охотника” или Крымская война. После нее прозрели многие, в том числе и сам царь. В 18561857 гг. в ряде южных губерний произошли крестьянские волнения. Они быстро затихли, но лишний раз напомнили, что помещики сидят на вулкане. Крепостное хозяйство таило в себе и другую угрозу. Оно не обнаруживало явных признаков скорого своего краха и развала. Оно могло просуществовать еще неопределенно долгое время. Но свободный труд производительнее подневольного это аксиома. Крепостное право диктовало всей стране крайне замедленные темпы развития. Крымская война наглядно показала растущее отставание России. В ближайшее время она могла перейти в разряд второстепенных держав. Сознавая необходимость преобразований, Александр II не знал, как приступить к ним. У него не было ни плана реформ, ни руководящих принципов. Некоторые из этих произведений, написанные с блеском и талантом, оказали сильное воздействие и на общественное мнение, и на царя. Потребовалось создать систему центральных и местных учреждений специально для разработки крестьянской реформы. К августу 1859 г. проект был подготовлен. Помещики не возражали против наделения крестьян землей, но требовали за нее выкуп, несоразмерный с ее стоимостью. Заветной же мечтой крепостников было так или иначе похоронить реформу. Но Александр II проявил необыкновенную настойчивость: «Вам известно происхождение крепостного права. Оно у нас прежде не существовало: право это установлено самодержавною властию и только самодержавная власть может уничтожить его, а на это есть моя прямая воля». [3]
5162. Политическое и социально-экономическое совершенствование Германских земель в XIV-XV вв. Ганзейский союз
Другое История

В 1437 г. закончилось правление династии Люксембургов, после чего имперская корона (с 1438 г.) на долгие годы опять перешла к Габсбургам, в руках которых она оставалась до прекращения существования Священной Римской империи в 1806 г.В 14381439 гг. огромные имперские владения сосредоточились в руках Альбрехта Габсбурга . Будучи женат на наследнице люксембургского дома, он объединил под своей короной Австрию, Чехию, Венгрию. Но это объединение оказалось непрочным. После смерти Альбрехта на престол был выбран новый король из династии Габсбургов Фридрих Ш (14401493). Его продолжительное более чем полувековое правление ознаменовалось развалом империи. Вначале Чехия, а потом и Венгрия отделились от имперских владений и избрали себе собственных королей. В Венгрии королем стал Матвей Корвин, в Чехии гуситский воевода Иржи Подебрад. Но этим дело не ограничилось. Крупнейшей внешнеполитической неудачей империи было поражение в 1410 г. ее союзника Тевтонского ордена: объединеные силы поляков, литовцев, белорусов, русских нанесли Тевтонскому ордену решительное поражение при Грюнвальде.Гроссмейстеры Ордена порвали связь с империей и признали вассальную зависимость Ордена от Польши (1466). Затем Дания присоединила к себе входившие в состав империи Шлезвиг и Голштинию (1460), и стала соседом Германии.Кроме того, империя фактически потеряла также Нидерланды.Таким образом, на протяжении второй половины ХУ в. происходил постепенный распад Священной Римской империи,из состава которой выбыл целый ряд важнейших владений. Одновременно с этим протекал процесс внутреннего развала Германии. Князья совершенно не считались с императором, а Фридрих Ш и не делал попыток восстановить свой авторитет, не имея на это ни сил, ни денег, ни армии. К концу своего правления Фридрих Ш лишился даже своего основного родового владения Австрии. Вместе со Штирией и Каринтией она была захвачена Венгрией. Германия в это время сильно уменьшилась в размерах и ослабела изнутри. Однако в самом конце ХУ в. все же происходит частичное усиление империи. Некоторые ранее утраченные области были ей возвращены. Прежде всего, это касается Австрии, сравнительно недолго пробывшей в составе венгерского королевства. Так, после смерти Матвея Корвина Австрия перешла к Габсбургам. Кроме того, гибель герцога Бургундии Карла Смелого в 1477 г. привела к распаду Бургундии, в результате чего часть герцогства захватил Людовик Х1, а другая часть вместе с рукой дочери Карла Смелого Марии Бургундской досталась сыну Фридриха Ш Максимилиану, который в 1493 г. стал императором Священной Римской империи. Последний получил Нидерланды и часть собственно Бургундии графство Бургундию ( которое называлось также Франш-Конте).
5163. Политическое развитие Италии во второй половине ХХ века
Другое История

Получив руководящие позиции в политической области, христианские демократы возглавили процесс восстановления экономики. Основу для этого заложила финансовая помощь США, в том числе по плану Маршалла, на реализацию которого на рубеже 40-50-х гг. было ассигновано 3,2 млрд. долларов. Кроме того, для восстановления и дальнейшего развития экономики использовались различные средства, главным из которых стали государственно-монополистическое регулирование в форме государственного сектора, государственное финансирование и кредитование, хозяйственный протекционизм. Мощные инвестиции в экономику сделали крупнейшие итальянские монополисты-олигархи Аньелли, Пирелли, Орландо, Пезенти, Мардзотто, Феруцци и другие. Низкие цены мирового рынка на сырье и энергоносители, использование в производстве достижений научно-технической революции, сдерживание роста зарплаты и участие Италии в европейской экономической интеграции (в 1957 году Италия вступила в Общий рынок) дополнили формирование условий не только для восстановления экономик, но и для небывалого экономического взлета, названного «итальянским экономическим чудом». В 50-е начале 60-х гг. высокие темпы роста экономики привели к увеличению национального дохода Италии почти вдвое. Сложился сильный государственный сектор, охвативший инфраструктуру и базисные, стратегически важные отрасли хозяйства. Руководящую роль в госсекторе играл Институт промышленной реконструкции (ИРИ) государственный холдинг, созданный еще в 1933 году и ставший в послевоенное время крупнейшим хозяйственным комплексом. Мощный государственный сектор, а также крупный частный сектор во взаимодействии со средним и малым бизнесом осуществляли структурную перестройку экономики в условиях практического отсутствия полезных ископаемых. Италия не скупилась на покупку передовых импортных патентов в области техники. Экспортируя за пределы страны «лишние» рабочие руки, страна в больших масштабах получала «встречный поток» иностранных инвестиций из стран ЕС и США. Интенсивные приток зарубежных инвестиций способствовал быстрому росту итальянской экономики. В то же время крупные национальные предприниматели в основном за счет субподрядов и кооперации смогли включить в систему монополистического производства многочисленный мелкий бизнес. Кроме того, из-за низких издержек на рабочую силу широко использовался (и используется до сих пор) потенциал «теневой экономики». При этом одной из негативных сторон существования «теневой экономики» стало внедрение в ее структуру преступного бизнеса мафии.
5164. Политическое развитие России после первой русской революции
Другое История

Выборы в 3-ю Думу происходили осенью 1907 года в обстановке террора и разгула реакции. Правительство сумело на этот раз обеспечить послушный состав Думы. Большинство о ней имели помещики и буржуазия. Однако абсолютного большинства не имела ни одна партия, и дали следующий состав: правых 50, “умеренно-правых” 71, националистов 26 (всего правых 147), октябристов (центр.) 154; налево от октябристов: прогрессистов 28, к.-д. 54, трудовиков 13, с.-д. 20, поляков и литовцев 18, мусульман 8 (всего 141). Главную роль в третьей Думе играла фракция октябристов; из их среды были и председатели Думы, сначала Н. А. Хомяков, потом Д. И. Гучков. “Столыпинское” большинство в Думе составляли октябристы, националисты и умеренно-правые. Бюджетные права Думы давали ей большое влияние на государственный аппарат, ибо на всякое новое ассигнование государственных средств министры должны были получать согласие Думы, и поэтому правительство стремилось действовать в согласии с Думой. 3-я Дума приняла аграрные законы Столыпина, поддерживала реорганизацию армии и флота, значительно увеличила ассигнования средств на народное образование. В то же время она поддерживала националистический курс, усвоенный с 1909 г. министерством Столыпина. Она приняла законы об ограничении законодательных прав финляндского сейма, о введении в западных губерниях земства, с преобладанием русского элемента, о выделении Холмской области в особую губернию (иронически названное “четвертым разделом Польши”).
5165. Политическое развитие Японии во второй половине XX века
Другое История

При содействии оккупационных властей стали формироваться буржуазные политические партии. 9 ноября 1945 г. Была образована Либеральная партия ( Дзюито ), основное ядро которой составляли члены довоенной буржуазно-помещичьей партии Сэйюкай. Либеральная партия возникла как партия наиболее влиятельных групп крупной монополистической буржуазии. 16 ноября 1945 г. появилась Прогрессивная партия ( Симпото ), в которую вошли члены других довоенных буржуазных партий Минсэйто и Сэйюкай. Прогрессивная партия представляла интересы некоторой части крупной буржуазии, помещиков и верхних слоев крестьянства. 18 декабря 1945 г. была создана японская партия сотрудничества, известная также под названием Японской кооперативной партии ( Нихон кёдото ). В мае 1946 г. она была переименована в Кооперативно-демократическую ( Кёдо минсюто ). Программа партии, базируясь на принципе классового сотрудничества, основное внимание уделяла вопросам кооперирования, модернизации сельского хозяйства, рыбного промысла и т.д. Таким образом, партия явилась выразительницей интересов средней и отчасти мелкой буржуазии. В то же время под лозунгами мир, рис, землю и свободу, за создание народного правительства на политическую арену выходит Коммунистическая партия Японии ( КПЯ ), запрещенная на протяжении 19 лет.¹ В апреле 1946 г. состоялись первые после окончания войны выборы в парламент. Наибольшее число мест получила Либеральная партия - 140 мест, за ней следовала Прогрессивная 94 места и Социалистическая 92 места. Коммунисты получили 5 всего мест.¹
5166. Политическое реформаторство Н.С. Хрущёва, его значение и последствия
Другое История
Н.С. Хрущев поверил в возможность решить продовольственную проблему в стране и в достатке удовлетворить потребности населения в продуктах. Было разработано три сверхпрограммы.
1. Прежде всего, это целинная эпопея. Страна, располагавшая крупнейшими в мире просторами уже вовлеченных оборот плодороднейших черноземов и благодатно естественно орошаемых нечерноземных угодий, но получавшая мизерные по сравнению с развитыми капиталистическими, а также другими странами урожаи зерновых; страна, в которой около половины поголовья скота размещалось во временных и неприспособленных помещениях, в которой даже уже получаемый валовой сбор зерновых не был обеспечен надежными хранилищами, в которой ощущался острейший дефицит трудовых ресурсов, и, прежде всего кадров механизаторов, именно в основных зерновых и животноводческих районах, - эта страна с целью дальнейшего приращения производства зерна и продукции животноводства пошла, да еще под флагом интенсификации, на громадное отвлечение людских и финансовых ресурсов из уже освоенных районов, на колоссальное расширение фронта работ, освоение огромных массивов целинных земель, значительное увеличение площади пашни, создание на ней новых хозяйств. Понять это трудно. Непомерные масштабы, волевые методы, ничем не обоснованные сроки, при отсутствии каких-либо проектных и научных изысканий, превратили освоение целины в волюнтаристическую сверхпрограммы со всеми вытекакающими отсюда последствиями. Нельзя, конечно, не замечать и того факта, что освоение целины означало, по существу, создание довольно крупной зерновой базы на востоке страны. Но цена этого оказалась несоразмерной результатам.
2. Следующая сверхпрограмма тех лет - скоропалительное по времени и утопическое по масштабам расширение площади посевов кукурузы и других «чудо-культур». Логика при этом была предельно прямолинейной: всю пахотоспособную землю распахать, всю пашню засеять, засеять потенциально, невзирая на зональные различия, самыми «высокоурожайными» культурами и получить за счет этого максимум продукции, кормов.
5167. Политическое устройство народов Северного Кавказа в 18 – начале 19 вв
Другое История

Полновластие феодалов находит свое отражение в политическом устройстве абазин и адыгских так называемых аристократических племен. Здесь сохраняются довольно архаические формы политической организации (союзы территориальных общин и т.п.) в соединении с диспотической, ничем не ограниченной и опиравшейся на насилие властью феодалов. Следы происхождения последних от общинной аристократии сохранялись и в первой половине 19 века (номинально феодалы считались членами своих общин, что и проявлялось при пользовании общинными угодьями, участии феодала в общественной и религиозной жизни общины и др.). Однако здесь приспособление общинных институтов к интересам феодального класса зашло так далеко, что оно не ограничивалось уже фальсификацией общинных форм. Это видно хотя бы из того, что в процессе феодализации общества обычное право и другие институты родового строя изменили свою прежнюю социальную сущность и демократизм, и были приспособлены к обслуживанию интересов господствующего класса. Так, например, неприкосновенность личности феодала (при любых обстоятельствах) стала нормой обычного права. И этим феодал воспользовался для возвышения над обществом и укреплению своей власти. Сосредоточив в своих руках все функции верховной власти, пши (князь) формировал из своих вассалов (феодалов более низких рангов) совещательный орган, из их числа он назначал высших представителей администрации. Так возник владетельный двор, важной частью которого стали советники князя. Совет старейшин, таким образом, был заменен советом пши и уорков. Народные собрания созывались теперь редко, но и тогда они возглавлялись князем и проводились только под его руководством.
5168. Политологическая мысль русской эмиграции
Другое История

Трудно сказать, что подвигло его на написание политологического трактата «Предполагаемое государственное устройство в будущем» (1933), целиком посвященного проблемам преобразования СССР в единое «самозамкнутое» государство. Он никогда особенно не интересовался политикой «по равнодушию ли своему вообще к земному устроению или же потому, что голос вечности вообще звучал для него сильнее зовов современности» (С.Н.Булгаков). Как бы там ни было, Флоренский объявляет себя противником демократии, и на этом основании восхваляет деспотический режим большевиков за то, что он «отучает массы от демократического образа мышления, от партийных, парламентарных и подобных предрассудков». Государство, по мнению Флоренского, не обязано заботиться о равенстве граждан; его задача - определить им сферу «полезной деятельности». Причем сюда не входит область политики, которая столь же недоступна массам, как «медицина или математика». Политика дело избранных, и прежде всего одного лица - монарха. Фигура монарха имеет сакральное значение: «...Самодержавие царя относится к числу понятий не правовых, а вероучительных, входит в область веры, а не выводится из внерелигиозных посылок, имеющих в виду общественную или государственную пользу». Монарх действует на основании интуиции, «прозревая» то, «чего еще нет». Это лицо «пророческого склада», «ему нет необходимости быть ни гениально умным, ни нравственно возвышаться над всеми»; для него достаточно сознания своего права творить новый строй. Это право сила гения, следовательно, оно «нечеловеческого происхождения и потому заслуживает названия божественного ». Роль монархической власти особенно возрастает в переломные моменты истории, о чем свидетельствует трансформация большинства политических систем XX столетия в сторону единоличного правления. Флоренский ссылается на примеры Гитлера и Муссолини. Вероятно, в этом же ряду подразумевался Сталин; во всяком случае, рассуждая о попытках «человечества породить героя», он недвусмысленно намекает: «Будущий строй нашей страны ждет того, кто, обладая интуицией и волей, не побоялся бы открыто порвать с путами представительства, партийности, избирательных прав и прочего и отдался бы влекущей его цели». Тогда-то СССР превратится в «самозамкнутое государство», достигшее ясности в понимании своего исторического предназначения.
5169. Политологический плюрализм второй половины XVIII века
Другое История

Намеченная в самых общих чертах критика самодержавия в трактате Козельского достигает обличительного пафоса в «Рассуждении о непременных государственных законах» Д.И.Фонвизина (1745-1792). В этом сочинении дана едва ли не самая резкая оценка российской действительности. Фонвизин исходит из того, что всякая форма публичной власти должна быть устроена «сообразно с физическим положением государства и моральным свойством нации». Однако не такова Россия. Государство, не имеющее себе равных по обширности пространства; государство, славное своим многочисленным и храбрым воинством; государство, «дающее чужим землям царей», - это государство не имеет до сих пор ни разумного устроения, ни справедливого законодательства. В нем «люди составляют собственность людей» и «знатность... затмевается фавером». Оно не обрело даже своей окончательной формы: это «государство не деспотическое, ибо нация никогда не отдавала себя государю в самовольное ею управление... не монархическое, ибо нет в нем фундаментальных законов; не аристократия, ибо верховное в нем правление есть бездушная машина, движимая произволом государя; на демократию же и походить не может земля, где народ, пресмыкаясь во мраке глубочайшего невежества, носит безгласно бремя жестокого рабства». Так безотрадно выглядит картина российской государственности, изображенная Фонвизиным. Тем не менее будущее России представляется ему только в монархической перспективе. Он выступает за просвещенную монархию, ограниченную в целях «общия безопасности посредством законов непреложных», т.е., собственно, конституции. Добродетельный и просвещенный государь, на его взгляд, должен прежде всего «делать людей способными жить под добрым правлением». Для этого вовсе не требуются особые именные указы и постановления. «Здравый рассудок и опыты всех веков показывают, что одно благонравие государя образует благонравие народа».' Он судит народ, а народ, в свою очередь, судит его правосудие. И только честность монарха служит порукой истинности его законов. Он - «добрый муж» и «добрый хозяин», и все самодержавие его держится на одной любви к нему подданных. Фонвизину, как видим, не удалось избежать общей участи всех просветителей - огосударствления морали, возведения ее в ранг политического ритуала. Отстаиваемая им идея подражания монарху, вдохновлявшая еще Симеона Полоцкого, как нельзя лучше демонстрирует неразвитость раннелиберального правосознания, смешение в нем законодательной нормы и нравственного идеала.
5170. Политология официального монархизма
Другое История

По мнению Уварова, европеизм перестал быть направляющей идеологией, поскольку подвергся искажениям в результате непрекращающихся с 1789 г. революций. Запад не дает больше надежных ориентиров для мирного развития, он утратил монополию на историческое лидерство. Перед Россией открывается собственный путь развития, но она еще слишком «юна, девственна», чтобы устоять под напором «разрушительных теорий». Только самодержавная власть способна «продлить ее юность и тем временем воспитать ее», опираясь на сохранившуюся в ней «теплую веру к некоторым религиозным, моральным и политическим понятиям, ей исключительно принадлежащим». Эти понятия суть православие, самодержавие, народность. Православие есть «любовь к вере предков», защита и охранение «догматов нашей церкви»; ослабить в народе эту любовь, значит низринуть его на низшую ступень в моральном и политическом предназначении. Несколько неопределенно формулируется Уваровым принцип народности. Он вынужден признать, что данное понятие не имеет содержательного единства, и «государственный состав, подобно человеческому телу, переменяет наружный вид по мере возраста: черты изменяются с летами, но физиономия измениться не должна».5 Другими словами, в пределах одного и того же государства могут сосуществовать разные народы, их число может уменьшаться и возрастать, но в плане духовности они должны характеризоваться общностью нравственных и религиозных понятий, т.е., собственно, принадлежностью к православию. Следовательно, народность фактически сливается с церковностью, и это придает ей чисто официальное значение. Тем самым на первый план выдвигается самодержавие, и притом не только как «главное условие политического существования России в настоящем ее виде», но и как источник «благотворных» реформ и преобразований. Уваров резко критикует тех «мечтателей», которые своим «смешным» пристрастием к европейским формам вредят «собственным учреждениям нашим», «расстраивают естественные сношения всех членов государства между собой». (Уваров в данном случае шел в фарватере Манифеста Николая I после суда над декабристами. В нем, в частности, говорилось: «Не от дурных мечтаний, всегда разрушительных, но свыше усовершаются постепенно отечественные установления, дополняются недостатки, исправляются злоупотребления. В сем порядке постепенного усовершения всякое скромное желание к лучшему, всякая мысль к утверждению силы законов, к расширению истинного просвещения и промышленности, достигая к Нам путем законным, для всех отверстым, всегда будут приняты Нами с благоволением: ибо мы не имеем, не можем иметь других желаний, как видеть отечество Наше на самой высшей ступени счастия и славы, Провидением ему предопределенной»).
5171. Політизація національного руху в першій половині ХІХ століття
Другое История

Таким чином, суспільний рух у першій половині XIX ст розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Динаміка селянського руху відзіркалює зростання активності народних мас. Проте ця активність не набула організованих форм, була локальною, не мала чіткого анти самодержавного спрямування. За цих обставин поява на українському грунті масонства стала з одного боку посвідченням поширення новітніх європейських ідей, з іншого показником зростаючої опозиційності пануючому режимові ліберальної еліти. Головною вадою масонства на той час була його замкненість, концентрація зусиль переважно в межах лож, що не дало змоги вітчизняному масонству стати стрижнем суспільного руху. Радикальнішими були декабристи які не тільки створили таємні товариства але і виробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою. Але вузька соціальна база, недостатня рішучість у у вирішальні моменти, ідейні суперечки, неорганізованість дій не дали змоги їм реалізувати свої задуми. Польських рух розвивався переважно в національному руслі і вони мали на увазі відновлення національної незалежності Польщі, на практиці вони не дотримувалися свого лозунгу “За вашу і нашу свободу”, не йшли на поступки в соціальному питанні скасуванні кріпосного права для українських селян, і в національному наданні автономії Правобережній Україні.
5172. Політизація національного руху студентської молоді україни в роки першої російської революції
Другое История

Завдяки цим змінам проблема українізації вищої школи набула актуальності. Виключне місце у започаткуванні викладу українознавчих курсів у вищій школі України належала студентам. Ще восени 1905 р. студенти-українці Петербурзького та Одеського університетів порушили на своїх вічах питання про створення українознавчих кафедр. 1906 р. до них приєдналися кияни. Їхнє багаточисельне віче прийняло ряд резолюцій щодо українізації вищої освіти в Україні. Була також ухвалена петиція до університетського Сенату з вимогою заведення кафедр з історії України, української літератури, мови тощо. Вимога введення в навчальний процес українознавчих предметів була включена і до загальноуніверситетської резолюції, наданій професорській Раді Одеського університету. Це змусило адміністрацію висловитися за введення в університетський курс предметів, вказаних студентами української мови, історії, літератури і географії України. Мова викладання предметів мала залежати від національного складу більшості студентів 11.
5173. Політика А. Гітлера
Другое История

Вступивши у 1919 р. до Німецької робітничої партії, заснованої Антоном Дрекслером, А. Гітлер невдовзі став її лідером. Наступного року партію було перейменовано в робітничу Націонал-соціалістичну партію Німеччини (НСДАП) й прийнято нову її програму з 25 вимог. Серед них були об'єднання всіх німців у «Велику Німеччину», анулювання Версальського договору, боротьба за нові території, позбавлення політичних прав і громадянства осіб «неарійського» походження та заборона не-німцям переселятися до Німеччини, свобода релігії, «поки релігія не загрожує безпеці держави чи моральним засадам німецької нації», але водночас проти єврейської релігії «через її любов до багатства». Проте головним, що відрізняло націонал-соціалізм від інших політичних течій, а НСДАП від інших політичних партій, була расова теорія руху. За цією теорією «вищою расою» проголошувалися німці - нащадки арійців, а всі інші нації - «неповноцінними». Залежно від того, якою мірою нацисти визнавали націю наближеною до «арійської раси», залежала подальша її доля. Євреїв, рома (циган), слов'ян та сотні інших націй нацисти вважали ворожими «вищій расі» й планували їхнє винищення чи перетворення на рабську робочу силу. Території, на яких проживали «неповноцінні» з точки зору нацистів народи, проголошувалися «життєвим простором» майбутнього «тисячорічного Третього Рейху» й мали бути заселені німецькими колоністами. Власне, расова спрямованість німецького націонал-соціалізму найбільше відрізняла його від італійського фашизму, який не мав чіткої расової теорії.
5174. Політика суцільної колективізації
Другое История

Хоч теоретично колгоспи належали селянам, вони були зобов'язані поставляти державі визначену кількість продуктів і підлягали державним чиновникам. Лише після того як колгосп виконає повинність перед державою, його членам дозволялося розподіляти решту продуктів між собою. Менш численні радгоспи по суті являли собою державні сільськогосподарські підприємства, де робітники працювали як наймана сила; поряд із цим технічну допомогу колгоспам забезпечували машинно-тракторні станції (МТС). Іншим засобом примусу селян служила державна монополія на трактори та іншу сільськогосподарську техніку. Власне, вся ця система будувалася таким чином, щоб дати режимові не лише економічну, а й політичну владу над сільським господарством і тими, хто працював у ньому. Великий знавець насильницьких методів, Сталін зі своїми поплічниками був, проте навдивовижу безпорадним, коли йшлося про обробку землі. Часто партійні активісти, що очолювали колгоспи, наказували сіяти неприйнятні для даної місцевості культури. Як і в промисловості, вони часом впадали в гігантоманію, створюючи величезні й некеровані агропідприємства. Через відсутність відповідних засобів транспорту велика кількість заготовленого збіжжя або псувалася, або ж його знищували щури. Ще відчутнішою була нестача тяглових тварин, багато яких зарізали раніше. Однак урядові чиновники були впевнені в тому, що зможуть поставити достатню якість тракторів, щоб компенсувати нестачу коней і волів. Та виробництво тракторів дуже відставало від плану, а багато з тих, що були все ж поставлені, майже одразу виходили з ладу. В результаті у 1931 р. майже третина врожаю зерна була втрачена під час жнив; до 1932 р. площа посівів на Україні зменшилася на одну п'яту. Наче цього було мало, у 1931 р. Південь України охопила посуха.
5175. Політико-правова характеристика союзу Мазепи і шведського короля з позиції сьогодення
Другое История
1. Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський. Історичні есе. - Львів.: "Червона калина", 1991. - 255 с.
2. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя і пориви великого гетьмана / Автор. пер. з франц. М.Рудницького. - Київ: Вид-во СП "Свенас", 1991. - 136 с.
3. Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. - К.: Видавництво "Україна", 2003. - 240 с.: іл.
4. Павленко С. Іван Мазепа як будівничий української культури. - К.: Вид.дім "КМ Академія", 2005. - 304 с.
5. Павленко С. Іван Мазепа. К.: Видавничій Дім "Альтернативи", 2003. - 416 с.: іл.
6. Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. - К.: Вид. дім "КМ Академія", 2004. - 602 с.
7. Радишевський Р., Свербигуз В. Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко. - К.: Видавничий центр "Просвіта", 2006. - 551 с.
8. Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. - К.: Либідь, 1994. - 240 с.
5176. Політична боротьба й об'єднання німецьких земель під зверхністю Прусії
Другое История

Реакція домінувала в союзі з 1815 до 1830, чому сприяла діяльність австрійського міністра закордонних справ князя Клеменса фон Меттерніха. Деякі держави на півдні і заході Німеччини Баварія, Баден і Гессен-Дармштадт у цей період прийняли конституції, але пруський король не виконав обіцянки провести конституційну реформу. Такі події, як Вартбургсье свято в Ейзенасі (1817 р.), коли восени 1817 р. студенти задумали улаштувати загальностудентське святкування 300 літнього ювілею реформації, з'єднавши його зі святкуванням звільнення від французів. 17 жовтня, у день річниці Лейпцігської битви, більше сотні студентів із всіх університетських міст зібралися в Айзенасі і звідти направилися в історичний Вартбургзький замок, у якому Лютер ховався від переслідувань римської церкви. Опівночі було розкладене багаття, у якому студенти спалили різні символи австрійський капральський ціпок, гессенську солдатську кіску, офіцерський корсет, а також "Кодекс жандармерії". Або убивство на початку 1819 реакційного драматурга і російського агента Коцебу німецьким студентом, спонукали німецьких государів прийняти в серпні 1819 т.зв. Карлсбадськы постанови (затверджені сеймом у вересні) для придушення суспільного руху. Ці рішення забороняли студентські збори, установлювали нагляд за університетськими професорами, передбачали заходи для придушення преси і проведенню розслідування і придушення мнимих революційних змов. Проте прагнення до ліберальних реформ, натхненне гаслами французької революції і визвольних антинаполеонівських воєн, можна було тільки загнати усередину, але не знищити. Це стало очевидним після французької революції 1830 р.. Якщо Австрія і Прусія фактично ніяк не відреагували на неї, то правителям ряду держав (наприклад, Брауншвейга і Саксонії) довелося ввести конституції або послабити цензурні заборони.
5177. Політична діяльність Лазара Кагановича
Другое История

Коли Крупська ще вимовляла свою промову, керівники райкому дали знати про це Кагановичу, і він негайно виїхав на конференцію. Піднявшись на трибуну після Крупської, Каганович піддав її мова грубому розносу. Відкидаючи її критику по суті, Каганович заявив також, що вона як член ЦК не мала права виносити свої критичні зауваження на трибуну районної партійної конференції. «Нехай не думає Н.К.Крупська, - заявив Каганович, - що коли вона була дружиною Леніна, то вона володіє монополією на ленінізм». Початок 30-х років був часом найбільшої влади Кагановича. Хоча «праві» лідери: Бухарін, Томський і Риков - були вже виведені з Політбюро, цей орган не був ще повністю слухняний волі Сталіна. З ряду питань Кіров, Орджонікідзе, Рудзутак, Калінін, Куйбишев іноді заперечували Сталіну. Але Каганович завжди стояв на його боці. У роки колективізації в ті райони країни, де виникали найбільші труднощі, Сталін направляв саме Кагановича, наділяючи його при цьому надзвичайними повноваженнями. Каганович виїжджав для керівництва колективізацією на Україні, в Воронезьку область, в Західний Сибір, а також в багато інших області. І всюди його приїзд означав тотальне насильство по відношенню до селянства, депортацію не тільки десятків тисяч сімей «куркулів», а й багатьох тисяч сімей так званих «підкуркульників», тобто всіх тих, хто чинив опір колективізації. Особливо жорстокі репресії обрушив Каганович на селянсько-козацьке населення Північного Кавказу. Досить сказати, що під його тиском бюро Північно-Кавказького крайкому партії прийняло восени 1932 року рішення виселити на Північ жителів шістнадцяти великих станиць: Полтавської, Медведівської, Урупской, Башаевскої та ін. Слід нагадати, що козчі станиці набагато більші російських сіл, в кожній було зазвичай не менше тисячі дворів. Одночасно на Північний Кавказ переселялися селяни з малоземельних сіл нечорноземних районів. Суворі репресії проводилися і у підвідомчій Кагановичу Московської області, яка охоплювала тоді територію декількох нинішніх областей. Мабуть, з огляду на саме цей «аграрний досвід», Сталін призначив Кагановича завідувачем новоствореним аграрним відділом ЦК ВКП(б). Каганович керував у 1933-1934 роках організацією політвідділів МТС і радгоспів, яким на час були підзвітні всі органи Радянської влади в сільській місцевості . Каганович був жорстокий не тільки по відношенню до селян, а й до робітників. Коли в 1932 році в Іваново-Вознесенську почалися страйки робітників і робітниць, викликані важким матеріальним становищем, то саме Каганович керував розправою із активістами цих страйків. Дісталося від нього і багатьом місцевим керівникам. Деякі з них бойкотували введені тоді закриті розподільники для партійних працівників і посилали своїх дружин і дітей в загальні черги за продуктами. Каганович оцінив їх поведінку як «антипартійний ухил».
5178. Політична діяльність Петлюри і Винниченка
Другое История

Факти свідчать про значний внесок і Симона Петлюри в справу визволення свого народу. Включившись в боротьбу за незалежну і вільну Україну, в тому числі під час селянських бунтів 1902 року, незважаючи на поневіряння та переслідування царських властей, він виступав на захист свого народу. Не обминула його й типова для того часу ілюзорна віра в можливість використати для народної справи допомогу держав, до складу яких входили тоді українські землі. Петлюра вів плідну публіцистичну діяльність. Його перу належать 125 есе, присвячених українській культурі, численні статті, виступи, документи з питань боротьби за свободу українського народу. Як прихильника в першу чергу національних чинників визволення Симона Петлюру після Лютневої революції обирають головою Українського військово-революційного комітету Західного фронту, де він перебував на службі спочатку санітаром, а потім функціонером «Союза земств и городов». Зазначимо принагідно, що земські звязки і в майбутньому використовувались Петлюрою в інтересах революційної боротьби. В травні 1917 року на першому Всеукраїнському військовому зїзді у Києві, куди він прибув в якості делегата від Західного фронту, його обирають головою Українського Військового Генерального Комітету, а в червні призначають Генеральним секретарем військових справ. Такий перебіг життєвого шляху повязаний, звичайно, з попередньою активною революційною діяльністю, про яку добре знав його соратник Винниченко. Як керівник Генерального секретаріату він сприяв цьому призначенню, зокрема, з огляду на певні звязки Петлюри з військовими.
5179. Політична і судова система Київської Русі
Другое История

В 12-13 ст. форма держави змінилася. Відносини між окремими князівствами розвивалися на засадах федерації або конфедерації. На чолі держави стояв київський князь, який зосереджував в своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої, судової й військової влади. Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі (посадники, тисяцькі, дворецькі, тивуни тощо). Князівська влада спиралася на постійну військову організацію - дружину. Дружинникам-посадникам доручалися в управління окремі волості, міста і землі. Народне ополчення («вої») формувалося за десятковим принципом. На чолі окремих підрозділів стояли десятник, соцький, тисяцький. «Тисяча» становила військово-адміністративну одиницю. Соціальна структура відповідала економічній системі. До панівного стану входили бояри, воєводи, тисяцькі, соцькі, печатники, покладники, тіуни, огнищани, сільські старости, міська верхівка - «мужі градські». Вільна категорія сільських виробників називалася смерди. Феодально-залежним населенням були рядовичі, закупи та ізгої. Холопи і челядь перебували на становищі рабів.
5180. Політична історія Галицько-Волинського князівства
Другое История

Роман Мстиславич. Данило Галицький. У 1097 р. Галицька земля відокремилася від Києва. Тут укріпилися правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі Василько, Володар і Рюрик, які перемогли князів-суперників «на Рожні полі» та угорців під Перемишлем у 1099 р. З великою енергією вони налагоджували внутрішню організацію та оборону свого князівства, підтримували союзницькі зв'язки з Володимиром Мономахом, але водночас обстоювали незалежність від Києва. Після смерті братів Ростиславичів син Володаря Володимирко (11241152 рр.) об'єднав Галицьку землю. Столицею князівства у 1141 р. став Галич, зайнятий Володимирком по смерті свого племінника Івана Васильковича. Володимирко дав відсіч спробам польських феодалів захопити Галицьку землю, розширив межі князівства на сході (по Дністру, Пруту й Серету), уклав союзні угоди з Візантією та Юрієм Долгоруким, вів тривалу боротьбу проти Угорського королівства, яке постійно загрожувало Галицькому князівству; спираючись на підтримку. Юрія Суздальського, поклав край намірам київського князя Ізяслава поновити залежність Галичини від Києва. Отже, Володимирко був видатним державним діячем, «збирачем» Галицької землі.

Blog

Информация по предмету История