Geum.ru

Информация по предмету История

  • 2921. Історіографія исторії Болгарії
    Другое История

     

    1. "Историография истории южных и западных славян" - М, 1987, с.44-49, 88-94, 121 - 143.
    2. "Историография истории нового и новейшего времени стран Европы и Америки". - М., 1990, с.463-469.
    3. Волков В.К." Новые тенденции в развитии исторической мысли в странах Центральной и Юго-Восточной Европы" - "Новая и новейшая история"-1991,-№ 4.
    4. Копилов С.А. Проблеми історії словянських народів в історичній думці України (остання третина ХУІІ - початок ХХ ст). - Камянець-Подільський, 2005. - С.117-118;
    5. Павленко В. Діяльність болгарської дипломатичної місії в Україні (1918 - 1919 рр.) // Проблеми словянознавства. - Львів, 1993. - Вип.45. - С.4-6, 9, 11-13;
    6. Полещук Т.С., Чорній М.В. Роль М. Драгоманова в українсько-болгарських взаєминах. // Проблеми словянознавства. - Львів, 1992. - Вип.44. - С.40-45;
    7. Радоєв Д. “Болгаристика - наука про Болгарію” - “Український історичний журнал ”. - 1990. - № 3.
  • 2922. Історіографія исторії Польщі
    Другое История

    За роки народної Польщі було створено систему центрів наукових досліджень з історії при університетах, більше 10 центрів при Академії наук та керівних органах політичних партій, перш за все при ПОРП. Видавалось декілька десятків спеціалізованих історичних видань. Активно працювало історичне товариство, яке мало філії у всіх регіонах. Слід відзначити, що польським історикам вдалося уникнути провінціалізму. Абсолютно рівноцінними в науковому плані були історичні центри у Варшаві, Познані, Вроцлаві, Лодзі, Гданську, Торуні, Любліні. Багатопартійність у суспільстві спричинила велику увагу до проблем методології, зокрема проведення дискусій. Видавався спеціальний збірник з питань методології та історії - "Історик". В 1952 р. в конференції з проблем методології брали участь науковці з СРСР. Розглядалися проблеми періодизації польської історії, формування нації, історії робітничого руху. Було здійснено перевидання праць всіх значних польських істориків минулого. Проблематика історичних досліджень була різноманітною. Відразу після війни, науковці розпочали дослідження історії західних земель, з метою обґрунтування їх приналежності до Польської держави. В статтях та монографіях доводилося історичне право Польщі на Сілезію та Помор'я, піддавали критиці ягеллонську ідею - розвиток Польщі як східноєвропейської держави, що передбачала експансію на схід. Вказувалося на негативні наслідки цієї експансії для держави. В 60-80 роки були опубліковані узагальнюючі праці з історії західних земель: двотомник - “Історія Помор'я”, тритомник "Історія Сілезії", двотомник "Історія Щеціна".

  • 2923. Історіографія історії Білорусії
    Другое История

    Після вигнання з Білорусії німецьких окупантів відновилася діяльність наукові центри історичної науки. До них належали Інститут історії Академії наук, кафедри вищих навчальних закладів, Інститут історії партії при ЦК Компартії Білорусії. Продовжувалася практика жорстокого ідеологічного контролю над розвитком історичної науки з боку партійних органів. Концептуально методологічні положення створювалися в центральному комітеті компартії Білорусії і навязувалися авторам наукових праць та підручників. Під безпосереднім контролем ЦК КПБ в 1948 р. були написані “Тези про основні питання історії БРСР”. В них вперше систематизовано викладено історію білоруського народу від найдавніших часів до 1917 р. Структура І тому “Історії БРСР”, відбір та виклад матеріалу, висновки та оцінки авторів, на думку М. Біча, визначалися марксистсько-ленінською-сталінською методологією, поєднаною з проросійською великодержавною концепцією. Закладені в “Тезах...” оцінки визначали період ХІV-ХVШ ст., коли Білорусія знаходилася під владою Литви та Польщі, як найбільш важкий. Його висвітлення зводилося до постійного прагнення народних мас Білорусії приєднатися до Московської держави. Включення Білорусії до складу Російської імперії, внаслідок поділів Речі Посполитої, однозначно оцінювалося як воззєднання білоруського народу з братнім російським народом і здійснення його споконвічної мрії. Була відкинута загальноприйнята у 20-х початку 30-х років теза про колоніальне становище Білорусії у складі Російської імперії. Стисло та глухо мовилося про русифікаторську політику царизму. Проводилася думка, що національні, культурні і релігійні проблеми білорусів після воззєднання в складі імперії були роззані. Білоруський народ лише боровся разом з російськими робітниками і селянами проти царизму, поміщиків і капіталістів за своє визволення, за демократію і соціалізм під керівництвом партії більшовиків єдиним керівником визвольної боротьби. Спираючись на ленінську тезу про наявність двох культур в кожній національній культурі, у праці заперечувалось існування загальнонаціонального культурного і політичного руху. Ідеологічні та організаційні центри його Білоруська соціалістична громада, газета “Наша нива” тощо, оголошувалися антинародними, контрреволюційними, буржуазно-націоналістичними. Таку ж оцінку отримали Бунд, есери, меншовики. Обєктивно, на думку сучасних білоруських дослідників, висвітлена проблематика, повязана із соціально-економічним розвитком, демографією, станом освіти та культури. Осібне місце в розвитку білоруської історичної науки займають друга половина 50-х-80-ті роки ХХ ст. Відносна лібералізація радянського режиму у білоруській історіографії, на думку М.Біча, проявилася формально, у вилученні з праць імені та цитат Й. Сталіна. Однак оцінки та дух “Короткого курсу історії ВКП(б)” продовжував існувати у більшості праць. Розширилася проблематика досліджень, зявилась низка праць, присвячених історії Білорусії з найдавніших часів. В. Сєдов в праці “Словяни Верхнього Подніпровя та Подвіння” висунув теорію походження білорусів внаслідок змішування словян з балтами. Процеси формування населення Білорусії з часів камяного віку до ІХ ст. (індоєвропейці ранні балти словяни) розглянув Е. Загорульський у праці “Стародавня історія Білорусії” (1977 р.). В. Алексєєв в монографіях “Полоцька земля в ІХ-ХШ ст.: “Нариси історії Північної Білорусії” 1966 р.) та “Смоленська земля в ІХ-ХШ ст.: Нариси історії Смоленщини та Східної Білорусії (1980 р.) зробив висновок, що Полоцьке князівство у раннім середньовіччі було самостійною політичною одиницею з оригінальною культурою.

  • 2924. Історіографія історії Сербії та Чорногорії
    Другое История

    Крім величезної кількості документів, мемуарів було видано низку праць дослідників, які вивчали бойові дії, роль окремих суспільних груп у визвольному русі, взаємовідносини між різними політичними силами суспільства, діяльність еміграційного уряду в Лондоні тощо. Ці питання знайшли висвітлення в колективному двотомнику "Визвольна війна народів Югославії. 1941-1945", працях Й. МАР'ЯНОВІЧА "Народно-визвольна війна. Народна революція в Югославії. 1941-1945", В. СТРУЧАРА "Югославія. 1941-1945", Ф. ЧУЛІНОВІЧА "Створення нової Югославії", двотомнику Б. ПЕТРАКОВІЧА "Революція та контрреволюція в Югославії. 1941-1945", П. КАЧАВЕНДИ "Спілка комуністичної молоді Югославії та молодь в Народно-визвольній армії та партизанських загонах Югославії. 1941-1945".

  • 2925. Історіографія історії Словаччини
    Другое История

    В середині ХІХ ст. розпочався новий період словацького національного руху. Збереження подвійного національного та соціально - політичного гніту продовжували гальмувати процес формування словацької нації, національної ідеології та культури. В 1661 році було сформульовано нову програму національного руху " Меморандум словацького народу". Ставилися вимоги про виділення Словаччини в автономну територію, впровадження словацької мови в школах та адміністративних закладах. В 1863 р. було створено культурно-наукове просвітнє товариство Матіца (матінка) Словацька. В 1868 при Матіці словацькій було створено історичний відділ, який займався крім історії археологією, етнографією та іншими науками. В часописі "Літопис Матиці словацької" поряд з публікацією статей з історії було надруковано велику кількість джерел з історії Словаччини, переважно часів середньовіччя.

  • 2926. Історіографія історії Чехії
    Другое История

    Проте до початку 50-х років в історичній науці панував плюралізм в сфері методології, переважали традиційні наукові школи. Під гаслом захисту традиційних трактовок національного Історичного процесу в 1947 р. відбувся ІІ з'їзд істориків. Перехід на позиції марксизму в сталінській інтерпретації відбувся на початку 50-х років. Створена на цій основі концепція національної історії, що панувала до кінця 80-х років, перекреслювала позитивне значення діяльності Т. Масарика, негативно оцінювала національний рух, період 1918-1938 рр. В 1966-1968 рр. було зроблено спробу її перегляду. В ці роки посилився вплив поглядів західноєвропейських національних шкіл в чеській історичній науці. Дослідники позакласово оцінювали діяльність Ф. Палацького. Т. Макарика, посилили вивчення національного руху в XIX ст. - на початку XX ст., почали переглядати значення робітничого руху та Жовтневої революції 1917 р. в Росії, яке в офіційній концепції набрало гіпертрофованого вигляду. Ці підходи до вивчення національної історії відобразилися в роботі ІV з'їзду істориків в 1966 р. Проте радянська окупація країни в 1968 р. припинила ці дослідження. Найбільш впливовою установою в сфері історичних досліджень в часи комуністичного правління був інститут історії партії при центральному Комітеті Комуністичної партії Чехословаччини. Саме тут створювалися наукові схеми, що не підлягали обговоренню. Центрами історичної науки була система науково-дослідних інститутів Академії наук, кафедри вищих навчальних центрів. Видавалася значна кількість спеціалізованих наукових часописів та щорічні збірники наукових статей. Було реорганізовано діяльність архівів та музеїв.

  • 2927. Історіографія ОУН
    Другое История

    Шкода, що ті документи судових справ, про які було згадано раніше, зараз використовуються російською наукою для формування своїх концепцій без жодних змін, і після 1991 року, коли вже, здавалося б, комуністична ідеологія має потрохи зникати, на сторінках „професійних” видань, не кажучи вже про періодику, зявляються матеріали, від яких відверто тхне “світлим минулим”. Проблема полягає у тому, що такі дослідники, як, наприклад, В.Ямпольський (зверніть увагу: професор і кандидат юридичних наук), підходять до радянських документів некритично і дослівно розуміють тексти, написані майстрами з ідеології КДБ. Варто лише навести назви таких публікацій: “Альянс ОУН-СС”, “ОУН на службе фашизма”, “Как трезубец вплелся в свастику”. Крім непоодиноких випадків неточного перекладу з української мови на російську, які спотворюють розуміння слів, російским авторам бракує певної етичності і вони вважають за можливе використання таких зворотів як “это - уродливейшее явление” і ”одурманеные националистическим угаром подручные Петлюры и Бандеры…”. Хоча варто згадати роботу російського вченого Александра Богуна, який в 2004 році випустив свою книжку „Между Гитлером и Сталиным”, в якій висловив думку про абсолютну закономірність дій ОУН і дав оцінку появи українського націоналізму як такого, що виражав прагнення українського народу.

  • 2928. Історія балетного мистецтва
    Другое История

    Незабаром була відкрита Паризька опера. На перших порах в її складі її трупи були одні чоловіки. Жінки на сцені Паризької опери з'явилися лише в 1681 році. Майстерність ранніх італійських вчителів танців справила враження на знатних французів, які супроводжували армію Карла VIII, коли в 1494 він вступив до Італії, пред'явивши свої претензії на трон неаполітанського королівства. В результаті італійські танцмейстери стали запрошуватися до французького двору. Танець розцвів в епоху Катерини Медічи, дружини Генріха II (правив в 1547-1559) і матері Карла IX (правив в 1560-1574) і Генріха III (правив в 1574-1589). На запрошення Катерини Медічи італієць Бальдасаріно ді Бельджойозо (у Франції його називали Бальтазар де Божуайе) ставив придворні вистави, найбільш відоме з яких носило назву Комедійний балет королеви (1581) і зазвичай вважається першим в історії музичного театру балетним спектаклем. У царювання трьох французьких королів - Генріха IV (1533-1610), Людовіка XIII (1601-1643) і Людовіка XIV (1638-1715) - вчителі танців проявили себе як у сфері бального танцю, так і в тих його формах, які розвивалися в рамках придворного балету. У Англії в ту ж епоху, тобто в царювання Єлизавети I, йшов аналогічний процес, що знайшов вираження в постановках т. з. масок при дворі в Уайтхолле. У Італії техніка професійного танцю продовжувала збагачуватися, з'явилися перші праці по танцю (Il Ballarino Фабріцио Карозо, 1581 і Le Gratie d'Amore Чезаре Негрі, 1602).

  • 2929. Історія відкриття та дослідження пітекантропів
    Другое История

    Прогрес знарядь і способів полювання змінив і матеріальні відносини між передлюдьми. Якщо при збиранні й лові дрібних тварин переважала індивідуальна діяльність, то тепер виникає тваринна череда. Вона утвориться не тільки на основі полових і батьківських зв'язків. Сполучну функцію виконує орієнтація на поводження сусіда й ватажка, що полегшує знаходження їжі й захист від ворогів. Всі передлюди в череді виступають як взаємні орієнтири й взаємних сторожів. Засадне й загінне полювання є першою кооперацією (поділом ролей у пошуках видобутку, гонах, оточенні, нападі), подібною тій, котра існує в зграї хижаків. Однак якщо хижаки полюють на тварин, які набагато слабкіше кожного з них окремо, і їхня кооперація є чисто ситуативною, то передлюди полювали навіть на слонів, носорогів, ведмедів і інших гігантів, які в десятки разів крупніше, сильніше й швидше кожного індивіда. Тому вони могли перемогти їх тільки завдяки виготовленню й використанню знарядь і завдяки складній і розтягнутій у просторі й часі вже в якомусь ступені трудовій кооперації, що послужила в остаточному підсумку передумовою переходу від первісної череди до суспільства.

  • 2930. Історія держави та права України
    Другое История

    Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог… Через це нехай пани Полковники, Сотники Отамани, Урядники і Виборні не наважуються пригноблювати свою домашню челядь і рядових (козаків), а особливо рядових простолюдинів, які не знаходяться у прямій залежності від їхніх діл чи в їхньому особистому підданстві, посилаючи (їх) косити сіно чи збирати врожай, виганяючи на укріплення валів, відбираючи насильно, шляхом грабунку чи примусового продажу земель, за якусь незначну провину все рухоме й нерухоме майно. Ремісників же примушують без дозволу до виготовлення замовлених для хатнього вжитку речей, а козакам не надають приватних відпусток. Ясновельможний Гетьман повинен заборонити ці зловживання, що так поширилися, й, уникаючи їх сам, гідним наслідування прикладом, і викорінюючи. Оскільки ж усі тягарі і здирство нещасного простолюду беруть свій початок із підкупу за сприяння особам, що просять і домагаються судових посад, не користуючись довір'ям і не маючи заслуг, але ненаситно прагнучи до власного збагачення, розбещуючи урядовців, козаків і простолюдинів, завойовуючи прихильність гетьмана підступними дарунками, за допомогою яких намагаються без вільних виборів, всупереч праву і рівності, піднятися на вершину полкових та інших урядів і почестей, тому найсерйознішим чином постановляємо, що Ясновельможний Гетьман не надаватиме нікому ніяких урядів ані почестей, керуючись якоюсь попередньою оцінкою вартості Полковницьких відзнак чи інших козацьких та простих посад, і не нав'язуватиме на них нікого силоміць. Але завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним волевиявленням і голосуванням, і після виборів затверджуватися гетьманською владою, хоча вибори цих виборних (осіб) не повинні оголошуватися і здійснюватися без гетьманської згоди. Цей же закон належить виконувати і Полковникам, не призначаючи сотників та інших урядників на основі дружніх стосунків і особистої прихильності без вільного голосування всього повіту, але обираючи і не усуваючи від урядів через приватні сутички.

  • 2931. Історія документування в Давньому Вавилоні. Месопотамія
    Другое История

    Іноді міжнародні дипломатичні переговори велися за допомогою листів. На шумерській мові листи писали один одному Іббі-Суен, останній цар III династії Ура, Ішбі-Еррай, перший правитель Ісіна, і інші царі того періоду. Про це стало відомо з колекції одного, який цікавився історією писаря. Ці твори представляють історичну та літературну цінність, причому останні більш значні. Історичне значення мають також листи, якими обмінювалися Хаммурапі і Зімрі-Лім - правитель Марі, Ясмах-Адду (син Шамши-Ада-да I) з Марі та інші правителі, з якими він підтримував контакт, але найбільше - листи з Амарни - архіву , знайденого в новій столиці фараона Ехнатона. Там виявлені копії листів, що посилалися єгипетським царем, а також оригінали, які направляли фараонам царі-правителі Близького Сходу. Вони надходили з Вавілонії та Ассирії, з Митанни і Хетського царства, з острова Кіпр, а найбільше від правителів і єгипетських посадових осіб з Верхньої Сирії і Палестини. Крім листа на хуррітськом і двох на хеттськом, всі вони написані на варварсько- аккадскому, які застосовуються в той період за межами Месопотамії в якості дипломатичної мови. Виняток становить кілька текстів, що походять з Вавилона і Ашшура. Залежно від їх походження, політичної ситуації і грамотності переписувачів, які перебували на службі даного правителя, змінюються стиль, словниковий склад і орфографія цих документів. Яскраво простежуються політичні взаємини між автором і адресатом за формою вступів, які часом займають значну частину послання. Наприклад, щедрі похвали марнують правителі Сирії і Палестини за адресою більш могутніх царів. Ці листи різко контрастують з повними гідності відповідями останніх. Подібні листи відомі вже більше півстоліття і є предметом ряду наукових досліджень. Однак слід продовжити вивчення їх стилю, встановити рівень грамотності і походження писарів і Писарських шкіл. У них навчали іноземців аккадскій мові, який поширився в той період по всьому Близькому Сходу. Необхідно також звернути увагу на лінгвістичні особливості місцевих говірок. Необхідно порівняти документи з Алалаха і Угаріта (юридичні, адміністративні та особливо роду листи з архіву Амарни) з кореспонденцією та іншими подібними документами, знайденими в хетській столиці.

  • 2932. Історія економіки Німеччини
    Другое История

    У 843 р. сини Людовика Благочестивого на основі Верденського договору поділили землі Священної Римської імперії, створеної в 800 р. їх дідом Карлом Великим. Землі за Рейном, частково по Рейну і його правим притокам, Баварію одержав Людовик Немецкий. Це Восточнофранкськоє держава і стало називатися «країною тевтонів». У 962 р. Відгін I з саксонської династії відновив Римську імперію. Згодом ця подія стали називати «Відновленням Священної Римської імперії». З тих пір государ німецький буде одночасний і государем італійським, нерідко віддаючи безпосередньо німецькі справи на відкуп світським князям і королям і на основі інвестітури, (обмеженої в 1122 р. світської інвестітурой), тобто наділом вибраної духовної особи землею, духовним князям. Прагнення німецьких королів (імператорів) до світового панування в поєднанні з виборністю їх курфюрстами (духовними і світськими князями-виборцями), підтвердженою згодом Золотою буллою (1356), на сторіччя закріпило роздробленість і багатовладдя в Німеччині. Якщо відсутність німецької держави до пори стримувала процес феодалізування, а виникнення прискорило його, то подальша політична роздробленість визначила відмінності в положенні селянства Західної і Східної Німеччини, прикривала посилювання кріпацтва.

  • 2933. Історія Західноукраїнської Народної Республіки
    Другое История

    У січні 1919 р. уряди УНР і ЗУНР урочисто проголосили об'єднання (злуку) двох республік. Проте це був лише декларативний акт, бо уряд УНР, сфера впливу якого дедалі більше звужувалася внаслідок відновлення на її території влади Рад, ні уряд ЗУНР, більшість території котрої на той час була вже окупована іноземними військами, мали ніяких можливостей його реалізації. На Наддніпрянській Україні у класовому протиборстві гору взяли соціальні сили, орієнтовані на соціалістичний розвиток української державності, в західноукраїнському ж регіоні становлення державності було перерване іноземною окупацією. Та й союз творців акту соборності ЗУНР і УНР виявився нетривким. Вже в травні 1919 р., коли білопольська армія генерала Галера плюндрувала західноукраїнські землі, місія петлюрівської Директорії у Варшаві, очолювана Курдиновським, зробила заяву, що Директорія аж ніяк не зацікавлена у справі Східної Галичини". Таку ж заяву Курдиновський зробив і на Паризькій мирній конференції країн Антанти. А через місяць нова місія, що нею керував Пилипчук (довірена особа Петлюри), висловилася через польську пресу в такому дусі, що "Польща й Україна повинні получитися нерозривними зв'язками", а "Директорія не має ніякого зацікавлення долею Східної Галичини". Незважаючи на активний опір трудящих, ці й подібні висловлювання та відповідні дії керівництва УНР і ЗУНР призвели того, що вже влітку 1919 р. війська буржуазно-поміщицької Польщі окували Східну Галичину та Західну Волинь. Частини Української Галицької армії перейшли Збруч й опинилися в розпорядженні Петлюри. Останній у квітні 1920 р. підписав так званий Варшавський договір панською Польщею про включення до її складу Східної Галичини та частини Волині, тобто тих українських земель, які входили до складу проголошеної в січні 1919 р. урядами УНР і ЗУНР “соборної України". В листопаді 1918 р. Північна Буковина була окупована румунськими військами, а в січні 1919 р. Закарпаття - чеськими.

  • 2934. Історія літакобудування
    Другое История

    Викликає певний інтерес заява, зроблена у той час англійською пілотом Дж.Фрикером, який порівнював МІ-1 з аналогічними західними вертольотами S-51 і "сикамор": "МІ-1 в порівнянні з" сикамор "має корисним надлишком потужності, що забезпечує хороші льотні показники в тропічних умовах і на великих висотах польоту."Сикамор" завжди вважався одним з кращих вертольотів через невеликі вібрацій, але, мабуть, МІ-1 навіть краще його і не має жодної із зазвичай спостерігаються форм вібрацій малих амплітуд ...МІ-1 також приємний відносно невеликим рівнем шуму: нечутно скреготу трансмісій і, на відміну від багатьох вертольотів, його двигун працює м'якше. Другий політ на вертольоті підтвердив ці первісні враження про грамотне інженерному вирішенні конструкції і про розумне його виконанні.У своїй категорії МІ-1 не поступається жодній із західних машин з льотних характеристиках ". (Airplane, № 2346,1956 р.) Вертоліт МІ-1 відразу знайшов широке застосування в народному господарстві: для сільськогосподарських авіахімічних робіт, розвідки з палуб криголамних і китобійних судів, підрахунку запасів лісу, обслуговування геологічних партій, порятунку рибалок і т.д. Закордонним замовникам було поставлено кілька сотень машин цього типу. З 1957 року їх почали будувати за радянської ліцензії в Польській Народній Республіці. ФАІ офіційно затверджено 23 світових рекорду, встановлених на МІ-1 радянськими і польськими вертолітниками.

  • 2935. Історія прийняття Конституції України
    Другое История

    Проголошення Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України та схвалення 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України, створило умови для радикальних демократичних перетворень у нашому суспільстві і державі. Змінилась організація державної влади - відбувся поділ її на законодавчу, виконавчу і судову. Виникли нові інститути, властиві суверенній демократичній правовій державі, зокрема інститути президентства, конституційної юрисдикції, та ін. Почалось становлення сучасного українського парламентаризму й правосуддя та цілісної системи органів виконавчої влади. Водночас відійшли у небуття колишні загальносоюзні державні органи й організації та численні недемократичні інститути. У суспільстві почала складатися реальна багатопартійність, демократична виборча система, місцеве самоврядування тощо. Українська держава поступово входить у світове співтовариство як повноправний і рівноправний субєкт. Поряд із змінами в організації держави і суспільства і завдяки їм відбуваються зміни у правовій системі в цілому. За роки, що минули після цього, нашою державою пройдено не простий шлях. Розбудовувати державу в складних соціально-економічних умовах при постійній нестабільності, значних суперечностях між законодавчою і виконавчою владами, відсутності нової Конституції та деяких інших негативних факторах - справа не з легких. І до цього часу соціально-економічна і політична ситуація у державному і суспільному житті поки що має складний, суперечливий характер. Проте, хоч як там було, Українська держава і суспільство вже живуть за новою Конституцією, яку було прийнято 28 червня 1996 р. Цей день назавжди ввійшов видатною подією в сучасну історію нашого народу і українською державотворення. Його позитивні наслідки з часом відчує кожний громадянин України. Конституція України проголосила Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, визнала людину найвищою соціальною цінністю і утвердила реальне народовладдя. Вона підсумувала попередній розвиток суспільства й держави, створила обєктивно необхідні правові основи їх функціонування і подальшого розвитку, зумовила незворотність цих процесів і нове ставлення до України інших держав та міжнародних органів й організацій.

  • 2936. Історія Раннього і Древнього царства Єгипту
    Другое История

    Час правління трьох останніх династій (XVIII, XIX, XX) відповідає найбільшому розквіту єгипетської держави і на відміну від попередніх епох набагато краще документована. Два перших царі XIII династії (Яхмес і Аменхотеп I), провівши кілька завойовницьких експедицій, відновлюють кордони Єгипту часів Середнього царства. Подальше розширення території відбувається за правління Тутмоса I, що здійснює успішні військові походи в Сирію і Палестину і добирається навіть до верховій Євфрату. Однак після смерті цього фараона завойовницький пафос єгипетських правителів слабшає й у військових походах настає тимчасова пауза. Династийная історія наступних 2030 років являє собою прекрасний сюжет для історичного роману, що захоплює. Черговий фараон Тутмос II правив дуже недовго і від своєї дружини цариці Хатшепсут мав лише дочку. Тому спадкоємцем став його син Тутмос III від наложниці на імені Ісида. Однак Хатшепсут, скориставшись малолітством нового царя, поступово прибрала до рук усю реальну владу, а через якийсь час і відкрито проголосила себе фараоном. При цьому Тутмос III номінально теж залишався фараоном, і міг брати участь у священних святах у відповідності зі своїм титулом. Однак це не робило його залежність від цариці менш принизливої. Зрозуміло, подібна екстраординарна ситуація повинна була зажадати від Хатшепсут і есктраординарних зусиль, тобто надзвичайної політичної хитрості і найвищого професіоналізму в політичних іграх адже Тутмос III не був слабовольним правителем, на которого можна було не звертати уваги, і, крім того, його право на владу освячувала тисячолітня традиція. Для того щоб знайти твердий ґрунт під ногами, Хатшепсут наблизила до себе декількох фаворитів (найближчий з них її керуючий Сененмут), крім того, вона постійно обдаровувала знаками уваги вельмож попередніх царювань і домоглася підтримки жрецтва. Замість військових походів цариця будувала храми і жертвувала численні багатства богу Амону, до храму якого належали вельможі, що складали її найближче оточення. Але вона підтримувала і жреців, які служили іншим богам. Після смерті Хатшепсут на двадцятому (чи двадцять першому) році «царювання» Тутмоса III ситуація в державі різко міняється. Тутмос зводить спізнілу рахівницю зі своєю мачухою, жорстоко розправляючись з її оточенням і прагнучи винищити всяку пам'ять про неї (знищуючи її статуї, стираючи її імена зі стін храмів). Наступні 20 років вже одноособового царювання Тутмоса супроводжуються численними загарбницькими війнами проти Сирії і могутньої держави Митанії, що також вважали Сирію сферою своїх інтересів. Підсумком цих воєн було завоювання Сирії і Палестини. Провівши на троні 54 роки, Тутмос III залишив після себе державу, яку можна було вже іменувати «світовою». Його спадкоємцям більше не вдається розширити територію держави і вони намагаються лише втримати її в колишніх межах, займаючись придушенням заколотів у завойованих областях. Поряд з цим у Єгипті відбувається величезне кам'яне будівництво. Особливо захоплювався цим Аменхотеп III. За його царювання зводиться розкішний храм Амона-Ра у Фивах, будується величезний царський палац і заупокійний храм царя, а також дві колосальні статуї фараона, «колоси Мнемона». «Сонцепоклонний переворот» Аменхотепа IV Аменхотепа III наслідував його син, що взяв таке ж ім'я. Аменхотеп IV ввійшов в історію як автор «сонцепоклоного перевороту», тобто як людина, що відмовилася від шанування традиційних богів і започаткувала замість цього культ єдиного божества, бога Атона, що є безпосереднім утіленням Сонця і не має ніякої сакральної передісторії. Нам складно зараз сказати, які причини (релігійний фанатизм чи політичні установки, а може бути, і те, і інше разом) лежали в основі такого безпрецедентного для єгипетської культури кроку джерела дають занадто мало інформації для цього. Зупинимося лише на основних моментах формування нового культу. Наприкінці 4-го року правління нового царя Сонце, що одержав титул «Ра-Хор-Небосхильний що радіє на небокраї в імені своєму як Шу, що є Атон», було проголошено царюючим фараоном з відповідною титулатурою і знаками імені. При цьому змінилося і його зображення: Ра стали представляти не так, як раніше людиною з головою сокола, оточена сонячним колом, а у виді кола з царською змією зпереду і безліччю спрямованих униз променів, що закінчуються кистями людських рук. Потім піддалися трансформації і канонічний вигляд царя, якого раніше прийнято було представляти в ідеалізованому виді, ховаючи його фізичні особливості. Прагнення до реалістичного зображення Сонця як фараона спричинило за собою реалістичну установку й у цьому випадку фараон став зображуватися максимально точно, з пунктуальним відтворенням усіх його тілесних вад. Це привело до виникнення нового («амарнського») стилю в мистецтві, що характеризується відмовленням від ідеалізації, прагненням до портретної подібності. На стінах храму Сонця з'являються побутові замальовки, не підлеглі ніякій осмисленій логіці, які випадковий характер. На 6-му році свого правління фараон змінює ім'я з Аменхотепа на Ехнатона, (Аменхетеп значить "Амон задоволений"),а Ехнатон ("Корисний для Атона"). Нові особисті імена одержують члени його родини, його сановники, якщо до складу їхніх імен входило ім'я Амона чи деяких інших старих єгипетських богів. Тепер імена божеств, противних Атону, безжалісно знищуються на всіх пам'ятниках. Ехнатон будує нову столицю Ахетатон (Ах-Йати), що переводиться як «Небокрай Сонця». Потім культ Атона починає насаджуватися й в інших містах, що викликає внутрішній протест у чиновників, насамперед провінційних. Проте при житті Ехнатон не зустрів явного опору. Більш того, він домігся знаків шанування, набагато переважаючих традиційні. У нього було своє жрецтво у Фівах і Ахетатоні, а чиновники зустрічали царя в незвичних для них і принижуючих їх позах, зігнувши спини і задерши голови нагору. Поводження Эхнатона наочно показує, що політичні і релігійні мотиви були сплетені в його свідомості воєдино. Протиставивши введений їм культ традиційному культу Амона, фараон тим самим відокремився від фіванського жрецтва і реалізував у найбільш «чистому» виді ідею, що «визрівала» протягом усієї політичної і культурної історії Єгипту представлення про фараона як про головну сакральну фігуру єгипетської культури. Реформи Эхнатона занадто різко поривали з багатовіковою традицією, тому вони не могли бути довговічними. Незабаром після його смерті столиця Єгипту повертається у Фіви, а його ідеї і навіть пам'ять про нього нещадно викорінюються. Внутрішня невпорядкованість знову приводить до тимчасового ослаблення держави. Наступний сплеск політичної активності Єгипту зв'язаний з XIX династією. Сеті I і його син Рамзес II відвойовують у кровопролитній боротьбі з хетами велику частину предньоазиатських володінь Єгипту, але держава більше вже не виростає до розмірів, досягнутих при Тутмосі III.

  • 2937. Історія Ружинщини
    Другое История

    З III ст.д.о н. е. могутність скіфів падає. Відновлюється життя в неукріплених поселеннях. Досліджувану територію населяють землеробські племена зарубинецької культури (III ст.д.о н. е. - II ст. н. е). В II ст.д.о н. е. в басейн Росі проникає частина сарматів, які асимілюються з місцевим населенням. В II-V ст. на території нашого краю виявлено поселення племен черняхівської культури. Археологами Е. Махно, В. Гончаровим знайдено багато поселень цієї культури, а саме: поблизу сіл Чорнорудки, Бистрика, Голубівки - два, Дерганівки, Плоски, Прибережного - три, Ружина, Трубіївки - два, Ягнятка - два, Зоряного - два, Зарудинець - один. Представників зарубинецької та черняхівської культури дослідники вважають праслав'янами, а південну територію Лісостепу між Дніпром і Дністром - прабатьківщиною слов'ян. Однак, єдиної думки щодо походження слов'ян та їх культури в науці поки що немає. Висловлюються різні думки щодо етнічного походження черняхівської культури. Хоч вона мала поліетнічний характер, все ж на території лісостепової частини Правобережної України, а, отже і нашого краю, як вважають дослідники нашого часу, склалося основне слов'янське її ядро. Щоб уявити собі життя в черняхівському поселенні, звернутись слід до матеріалів археологічних робіт, які проводила співробітник інституту археології АН УРСР Е.В. Махно в Ягнятині відкрила два поселення ченяхівської культури. Довжина одного із поселень складає 600-700 м, ширина - до 150 метрів. На території поселення виявлено залишки десяти споруд, які розташовані вздовж схилу трьома нерівними рядами. Відстань між рядами становить 20-40 метрів. Встановлено, що з 10 споруд від пожежі знищено 6. Усі виявлені споруди - наземного типу. Будувалися вони на деревяному каркасі з порівняно нетовстих стовпів (діаметром 15-20 см), обплетених лозою та обмазаних з двох боків глиною. Товщина стін 20-30 сантиметрів. Печами служили викладені з каменю вогнища майже квадратної форми. В інших спорудах виявлено печі виробничого призначення - гончарські. На поселенні зроблено багато знахідок. Це цілий і фрагментований керамічний посуд, зернотертки, точильця з пісковику, залізні й бронзові речі, а також багато кісток свійських тварин. Найбільше кісток бика, вівці, кози, свиней й коня.

  • 2938. Історія селянського повстання під проводом Івана Болотникова
    Другое История

    Джерела

    1. Восстание И.И. Болотникова. Документы и материалы / Сост.А.И. Копанев и А.Г. Маньков. - М., 1959.
    2. Корецкий В. Новые документы по истории восстания И.И. Болотникова // Советские архивы. - 1968. - № 6. - С.8-12.
    3. Корецкий В. Летописец с новыми известиями о восстании Болотникова. Документы и мемуары // История СССР. - 1968. - № 4. - С.16-18.
    4. Повстання І. Болотникова. Документи і матеріали. - М., 1959.
    5. Монографії та статті
    6. Буганов В. Крестьянская война в России в начале 17 в. - М., 1989.
    7. Буссов К. Московская хроника 1584-1613 гг. (Главы XI-XIV). - М., 1978.
    8. Зимин А. К изучению восстания Болотникова // Проблемы общественно-политической истории России и славянских стран. Сборник статей к 70-летию акад. М.Н. Тихомирова. - М. 1963.
    9. Зимин А. Некоторые вопросы истории Крестьянской воины в России в начале XVII века // Вопросы истории. - 1958. - № 3. - С.13-16.
    10. Исаев И. История государства и права России. - М., 1993.
    11. История России с древности до наших дней // под ред.М. Н.Зуева. - М.: "Высшая школа", 1998.
    12. История СССР. Учебник. - М., 1992.
    13. К истории восстания Болотникова // Исторические записки. - 1947. - № 24.
    14. Каргалов В., Савельев Ю., Федоров В. История России с древнейших времен до 1917 года. - М.: "Русское слово", 1998.
    15. Корецкий В. Из истории Крестьянской воины в России начала XVII века // Вопросы истории. - 1959. - № 3. - С.9-13.
    16. Крестьянские войны в России XVII-XVIII вв. - М., 1966.
    17. Крестьянские войны в России XVII-XVIII вв. Проблемы, поиски, решения / Отв. ред. Л.В. Черепнин. - М., 1974.
    18. Маковский Д. Первая крестьянская война в России. - Смоленск, 1967.
    19. Материалы по истории СССР для семинарских и практических занятий. Вып.3. - М., 1989.
    20. Платонов С. Очерки по истории смуты в Московском государстве XVI-XVII вв.: Опыт получения общественного строя и сословных отношений в Смутное время. - М., 1995.
    21. Платонов С. Лекции по русской истории. - М.: "Высшая школа", 1993.
    22. Селянські війни в Росії XVII-XVIII ст. - М. - Л., 1966.
    23. Скляр И. О начальном этапе Первой крестьянской войны в России // Вопросы истории. - 1960. - № 6. - С.13-15.
    24. Скрынников Р. Россия в начале XVII в. Смута. - М.: Мысль, 1988.
    25. Скрынников Р. Россия после опричнины. - Л.: Изд. ЛГУ, 1975.
    26. Скрынников Р. Смута в России в начале XVII в. Иван Болотников. - Л.: Наука., 1988.
    27. Скрынников Р. Социально-политическая борьба в Русском государстве в начале XVII в. - Л.: Изд. ЛГУ, 1985.
    28. Смирнов І. Повстання Болотникова 1606-1607. - М., 1951.
    29. Смирнов И. Краткий очерк истории восстания Болотникова. - М.: Гос. изд-во политической литературы, 1953.
    30. Смирнов И. О некоторых вопросах истории борьбы классов в Русском государстве начала XVII века // Вопросы истории. - 1958. - № 12. - С.12-14.
    31. Смирнов И., Маньков А., Подьяпольская Е., Мавродин В. Крестьянские войны в России XVII-XVIII вв. - М., 1966.
    32. Станиславский А. Гражданская война в России 17 в. - М., 1990.
    33. О некоторых спорных вопросах классовой борьбы в Русском государстве начала 17 века. // Вопросы истории. - 1958, - № 12; 1961, - № 5.
    34. Овчинников Р. Некоторые вопросы Крестьянской войны начала XVII века в России // Вопросы истории. - 1959. - № 7. - С.10-14.
    35. О Крестьянской войне в Русском государстве в начале XVII века. (Обзор дискуссии) // Вопросы истории. - 1961. - № 5. - С.7-13.
    36. Українська радянська енциклопедія / ред. М. Бажан; 2-е видання. - К., 1974-1985.
    37. Шепелев И. Освободительная и классовая борьба в Русском государстве.1608-1610. - Пятигорск, 1957.
    38. Шикман А. Деятели отечественной истории. Биографический справочник. - М., 1997.
    39. Чистяков И. История отечественного государства и права. - М., 1996.
    40. http://subscribe.ru/archive/history.alltheuniverse/
  • 2939. Історія соборності України
    Другое История

    Історія будь-якого народу містить періоди, які є вирішальними і доленосними у його житті та розвитку. Такими періодами для України були: розквіт Київської Русі, боротьба з татаро-монгольською навалою, Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, перші спроби державотворення у 19171919 рр. і переломні події 1991 року, повязані з виходом України із складу СРСР. Саме низка цих періодів і призвела до становлення України, як незалежної держави. Це були періоди, коли розміреність плину суспільного життя поступається місцем виплескові суспільної активності, коли життя виходить з берегів традиційних норм та уявлень, а усталені стереотипи суспільної свідомості й моралі втрачають свою незаперечність, поступаються місцем якісно новим уявленням та нормам. Природно, з часом вир подій вщухає, повертається ритм і врівноваженість суспільного життя. Проте такі виплески не минають безслідно. Їх наслідком стає зміна історичних епох одна, що віджила своє, поступається місцем іншій новій.

  • 2940. Історія утворення Київської Русі
    Другое История

    Справа національної приналежности населення в Київській Русі була і є досі контроверсійною темою східно-європейських істориків. Дискусію на цю тему розпочав російський історик М. Поґодін, який гадав, що первісним населенням теперішньої України були великороси, які під натиском татар еміґрували на північ, а на їхнє місце згодом прийшли «від Карпатських гір» українці. Погляди Поґодіна розвинув філолог О. Соболевський. Ця теорія викликала заперечення українських вчених (М. Максимович, М. Дашкевич, П. Житецький, А. Кримський та ін.). М. Грушевський своєю ст. «Звичайна схема ,русскої історії й справа раціонального укладу історії сх. слов'янства» (1904) й капітальним твором «Історія України-Русі» довів, що українці є автохтонами на своїй землі, що продовженням Київської Русі була Галицько-Волинська держава і що російська історія починається не з Києва, але з Володимира над Клязьмою у 12 ст. Схему Грушевського, яка була прийнята українською історіографією, визнали й деякі російські вчені (О. Прєсняков, М. Любавський та інші). Тому, що схема не відповідала політичним планам радянського керівництва, за директивою комуністичної партії радянські історики створили у 1930-их pp. нову схему історії Східної Європи, підставою якої є теза, що творцем Руської держави була, мовляв, «єдина древньоруська народність», з якої щойно пізніше, десь у 14 15 вв., відокремилися український, російський і білоруський народи. Новітня українська наука, спираючися й далі на схему М. Грушевського, розбудувала її в історичній (М. Чубатий, Н. Полонська-Василенко та ін.), археологічній (Я. Пастернак) та лінґвістичній (С. Смаль-Стоцький, Ю. Шевельов й ін.) площинах.