Информация

6161. Борис Чайковский - путь в искусстве
Культура и искусство

Следующим рубежом оказался вокальный цикл «Лирика Пушкина» \1972\ Долгое время оставшийся на сугубо «инструментальных позициях», Б.Чайковский обратился не просто к слову, но к поэту, который помог просветлить, очистить, а главное классически уравновесить мысль и эмоцию, к чему, собственно, и стремился, как кажется, композитор. За «Лирикой» последовали Тема и восемь вариаций \1973\, кантата «Знаки зодиака» \1974 \, Третья симфония цикл «Последняя весна» \1980\. И хотя к некоторым жанрам композитор обращался неоднократно, результаты всегда были оригинальны, подчас неожиданны. Так, непохожи друг на друга четырехчастный Виолончельный концерт \ автор во многом отталкивался от опыта Д.Шостаковича и интонационного, и концептуального\ и одночастный Скрипичный. В первом случае перед нами многофигурная композиция, конфликтное противоборство образов лирико-драматических \сонатное \, саркастических и гротесковых \ вторая и третья части\ и ярко жанровых. В скрипичном образный строй много строже. Живой музыкальный процесс устремлен как к некоему примирению в финале соместа и оркестра, поначалу игравшего роль бесстрастного наблюдателя.
6162. Борис Чичибабин (09.01.1923-15.12.1994), русский поэт и советский диссидент
Литература

Мы не станем повторять писания предыдущих лет, что молодого человека посадили «ни за что». Можно только сказать, что, как всегда тогда делалось, была попрана даже та хилая законность, которая существовала формально. Сталинский режим имел свою стройную логику, которая, кстати, поддерживалась тогда многими, что, безусловно, а, может быть, и большинством. Правда, в 1946 ещё помнили, как жилось в России перед Первой мировой войной: намного сытнее и спокойнее. В 1945-м в советском ГУЛАГе оказались не только сотрудничавшие с врагом, но и все те, которые оказались на вражеской стороне по несчастью, в том числе попавшие в плен тяжелоранеными, или угнанными в детском возрасте. Это было сделано не только в целях устрашения, но чтобы изолировать тех, кто мог сравнивать довоенную жизнь на Западе и в СССР. Но были ещё многие миллионы, пришедшие с победоносной войны героями. Их изолировать было невозможно. А они тоже были неприятно поражены, узнав, что на капиталистическом Западе люди жили до войны много лучше, чем в СССР. Эти люди были уверены, что заслужили теперь хорошую жизнь. А те миллионы освободителей, у которых родные томились в сталинских лагерях с довоенных времён, полагали, что вот-вот увидят своих близких дома. Стоило ли режиму бояться оппозиции после столь победоносной войны? Стоило, ибо режим не хотел, и не мог обеспечить народу хорошую жизнь. Для этого же нужно было бы теперь разоружиться, и все силы и все средства пустить на восстановление народного хозяйства. Мог ли Сталин пойти на это? Даже если бы и пошёл, и стали бы жить намного лучше, кто бы простил тирану всё, что он натворил?! И никакая пропаганда не помогла бы. Нет, только страх, тотальный страх мог сдержать народ в узде. Поэтому наивными были те, которые рассчитывали, что Сталин ослабит свои страшные когти и выпустит старые жертвы. Нужны были новые.
6163. Борис Шухов
Литература

Борис Шухов вошел в историю российского и международного спорта как один из выдающихся велогонщиков планеты. Он чемпион СССР 1968, 1971, 1972 годов в командной шоссейной гонке, чемпион СССР 1968 года в индивидуальной шоссейной гонке на 25 километров, чемпион страны 1972 года в многодневной гонке, участник Олимпийских игр 1968 года, чемпион мира 1970 года в командной шоссейной гонке, обладатель золотой медали Мюнхенской олимпиады 1972 года. "Велоджигит, ас шоссейных гонок, дерзкий покоритель высоких скоростей" - такими эпитетами он награжден по праву.
К своей самой заветной победе Борис шел двенадцать лет. Конечно, легко сказать - двенадцать. Но что в себя вобрали эти годы!
В течение первых четырех лет Борис каждый день преодолевал по 60 километров, вторые четыре года нагрузка увеличилась вдвое, а с середины 1968 года ежедневной нормой стало 220-240 километров. Независимо от погоды. Даже по приблизительным подсчетам за 12 лет он проехал на велосипеде более полумиллиона километров: ежегодно, можно сказать, совершал один пробег вокруг Земли по экватору.
А как началось увлечение Бориса велоспортом? Родился Шухов в 1947 году в Закарпатье, где тогда проходил службу его отец. Мальчишкой, как и все его сверстники, он любил гонять мяч. Может, он и стал бы футболистом, да вот старший товарищ по школе соблазнил: "У меня уже второй юношеский разряд по велоспорту. Пойдем в нашу секцию". И Боря пошел. Отец, Хабала Бубович, военный топограф, тоже с одобрением отнесся к новому увлечению сына.
Вскоре семья переехала в Нальчик. В велосекции "Спартака" Борис попал к тренеру Юсуфу Хажалиеву. Занимаясь у него, он уже через год одолел мастерский норматив. В 17 лет стать мастером спорта по велосипеду мог, конечно, не каждый. Даже при больших способностях. Нужно было иметь еще и упорство Шухова, с которым он продолжал тренировки в последующие годы.
По-настоящему серьезная мечта стать чемпионом страны впервые пришла к Борису по окончании школы - в 1965 году. А через пять лет, в 1970 году, пасмурным августовским днем пассажирский лайнер доставил группу советских велосипедистов в Англию на чемпионат мира. В составе команды были горьковчанин Валерий Лихачев, омич Владимир Соколов, нальчанин Борис Шухов и чебоксарец Валерий Ярды. Все они были молодыми мастерами международного класса, только что показавшие превосходное, на уровне "мировых стандартов", время на всесоюзных соревнованиях в Каунасе - 2 часа 07 минут. 100 километров у нас в стране так быстро еще никогда никто не проходил.
Как-то теперь сложится борьба за мировую корону на английском шоссе под Лестером? Свыше 20 команд, представляющих все континенты, приехали сюда оспаривать золотые медали чемпионов мира. Дороги здесь неплохие. Правда, равнина Мидленд, по которой проходит трасса, местами "вспучена" возвышенностями, достигающими порой 200 метров. Другая проблема - это погода, которая в этих местах обычно бывает неустойчивой. Чтобы стать чемпионом мира, предстояло победить опытнейшие команды Голландии, Чехословакии, Италии и других стран, для которых высокие места в международной табели о рангах были привычны. Наши велосипедисты за всю историю спорта лишь однажды (в 1963 году) сумели завоевать призовое место в первенстве мира, и то - третье. Среди многочисленных спортивных наград, которых удостоены советские спортсмены на олимпиадах, мировых чемпионатах, была одна-единственная золотая медаль, полученная велогонщиками. Это была медаль Виктора Капитонова, которую он в тяжелой борьбе выиграл на Олимпиаде в Риме. Теперь хозяин этой медали, уже тренер сборной велосипедной дружины страны, находился здесь, в Лестере, и готовил свою команду к 1 ООкилометровому броску.
Одна за другой уходят четверки со старта. Очень резво идет чехословацкая команда. Этот дружный квартет быстрее всех проходит первые 10 километров. Наши проигрывают пятнадцать секунд. На высокой скорости мчатся голландские гонщики, неудержимы итальянцы. Никто никому не хочет уступать. Вот уже пройдена половина дистанции. Советская команда показывает лучшее время - 1час 2 минуты 8 секунд, шесть секунд проигрывают 'чехи, девять - голландцы. Сохранить бы это преимущество до финиша, до которого так бесконечно далеко - еще 50 долгих километров! Ни в коем случае не сдаваться, только вперед, только к победе!
И, к чести наших гонщиков, они не только сумели удержать интервал во времени, отделяющий их от чехов и голландцев, но и увеличили его. Впервые советская велосипедная команда стала чемпионом мира в гонке на 100 километров!
Ровно через неделю после лестерского триумфа Борис Шухов и его друзья собрались в школе № 1 г. Нальчика, на встречу выпускников 1965 года. Как условливались пять лет назад, вскрыли конверты, в которых выпускники оставляли свои "секреты". Записка Бориса гласила: "Хочу попасть в сборную команду СССР и в ее составе успешно выступить на международных соревнованиях". Более точного исполнения желаний трудно придумать.
- Ну что ж, Борис, твоя мечта сбылась. Теперь осталось тебе стать олимпийским чемпионом, - сказала ему бывшая классная руководительница.
В течение тех пяти лет, что отделяют окончание школы от Лестера, Борис пять раз был чемпионом Советского Союза, участвовал в Олимпийских играх в Мехико, неудачное выступление в которых советских гонщиков Борис расценил как следствие недостаточной подготовки. Именно поражение в стране ацтеков заставило наших велосипедистов в корне пересмотреть методику тренировок. Только при их резкой интенсификации можно было добиться желаемого результата в споре с сильнейшими гонщиками мира. Только выносливые, волевые, сильные физически, грамотные тактически парни могут выходить на старты больших международных шоссейных турниров. И было сделано все возможное, чтобы к Олимпиаде в Мюнхене наши велогонщики обладали этими качествами.
Почти до самых последних дней подготовки к Олимпийским играм не было известно, кто будет защищать честь страны по велоспорту. Проведенные в течение года многочисленные соревнования выдвигали много претендентов на место в сборной, но надо было отобрать из них четырех самых лучших. С этой целью была предпринята поездка в Швейцарию в середине августа, где разыгрывался традиционный "Большой приз Цюриха" для европейских команд. Имелось в виду "обкатать" нашу сборную в очном споре с будущими соперниками в Мюнхене, но, кроме чехов, свои основные составы никто не прислал. Голландцы, бельгийцы, поляки решили не раскрывать своих карт и предпочли готовиться вдали от "чужих глаз". Приз выиграла советская команда. На второй день тренер В. Капитонов назвал тех, кто поедет в Мюнхен:
Борис Шухов, Валерий Ярды, Валерий Лихачев (все чемпионы мира 1970 года) и Геннадий Комнатов из Омска. Запасные:
нальчанин Иван Трифонов и омич Иван Скосырев.
И вот, наконец, Олимпийская деревня, торжественное открытие самого грандиозного спортивного фестиваля. И среди тех, кто шагает в колонне лучших советских спортсменов,- два нальчикских парня - Борис Шухов и Иван Трифонов. 29 августа 1972 года - это день той победы, к которой, как сказал сам Борис Шухов, он шел двенадцать лет. 10 часов утра. Погода солнечная. Сорок две команды выстраиваются на старте. Виктор Капитонов дает последние напутствия. Они больше всех касаются Бориса: он капитан сборной и отвечает не только за себя, но и за своих товарищей.
Через каждые две минуты команды отправляются в путь. Уже ушли со старта восемь четверок. Десятыми вызывают советских гонщиков. Из фаворитов только голландцы стартовали раньше наших, остальные конкуренты гонку начнут позже. Это значит идти без ориентира, не знать, какова скорость поляков, бельгийцев, шведов, итальянцев и других претендентов на золотые медали. Что ж, придется держаться за голландцами, как-никак чемпионы двух предыдущих олимпиад.
После первого 25-километрового отрезка поступило сообщение, что в заочном поединке пока лидирует команда Нидерландов. Далее следуют поляки, норвежцы, команда СССР. Голландцы уверенно продолжают гонку и на 40 секунд уходят вперед от советской команды.
- Прибавим, ребята, - почти шепчет Борис. И мчится четверка в красно-белых трико, отыгрывая у соперников "золотое" время на холмистых дорогах Баварии.
После первого круга сообщают о ходе гонки: лучшее время уже у поляков, на втором месте - наши, голландцы отошли на третье, у них советская команда выигрывает 11 секунд. Но это еще ничего не значит, ведь до финиша 50 километров, а польским гонщикам Борис и его друзья проигрывают 15 секунд. Только бы не выдохнуться, не сдаться...
...Позади уже три четверти пути. На огромном стенде, стоящем на месте финиша, появляются новые сведения: советская команда вышла на первое место, опередив польских гонщиков на 4 секунды.
Последние 25 километров. Гонщики идут на пределе своих возможностей. В ногах словно вата набита, и они почти автоматически крутят педали, душит жажда. Сколько чистого воздуха, но ты не в силах в себя его втянуть. Вот-вот должен показаться финиш, но ты не знаешь, каков будет результат этой изнурительной борьбы. Может, не стоит подвергать себя такой жестокой пытке: а вдруг не будет никаких медалей, а то и вовсе зачетного шестого места? Но не в олимпийском духе отступать. Все силы - борьбе, каков бы ни был итог ее! Выдержка - украшение для любого человека, но особенно она нужна, когда встречаешься на 100-километровой дистанции с признанными "академиками" шоссейных гонок, представителями традиционно "двухколесных" стран Центральной и Северной Европы, где соседи друг к другу и то на велосипедах ездят.
И вот дружно финиширует советская команда. Тут же без сознания опускается на обочину дороги Валерий Лихачев, а Геннадий Комнатов в полуобморочном состоянии падает в объятия друзей. Тысячи зрителей шумно приветствуют акт настоящей спортивной доблести.
Вскоре после возвращения всех команд на финиш выяснилось, что советские спортсмены - победители 100-километровой гонки. Четверка наших велогонщиков, справедливо названная здесь "золотым квартетом", удостоена самых высоких наград Олимпиады.
Борис Шухов - первый представитель Кабардино-Балкарии, ставший олимпийским чемпионом. Это большая его победа. Но ее с ним делят его учителя, наставники, в первую очередь его тренер Юсуф Хажалиев, который, по признанию самого Бориса, настойчиво вел своих питомцев от одного спортивного рубежа к другому, постоянно твердя им, что настоящий спортсмен должен всегда стремиться к еще непокоренным высотам мастерства.
6164. Борисов-Мусатов Виктор Эльпифидорович
Литература

Весной 1903 года художник женится, а в декабре Мусатовы переезжают в Подольск, поближе к Москве и Петербургу. В начале 1903 года Борисов-Мусатов вступает в Союз русских художников, организованный в Москве после выхода группы художников из общества "Мир искусства". В это время его работы получают известность не только в России, но и за границей, успешно экспонируются в городах Германии и Франции. Художника все более влечет монументальная живопись. В 19041905 годах он выполняет эскизы к декоративным росписям. Первая группа эскизов была сделана на конкурс, объявленный Московским управлением электрической тяги, и оказалась неудачной, но второй цикл закал для частного дома представляет большой интерес. Четыре эскиза "Весенняя сказка", "Летняя мелодия", "Осенний вечер" и "Сон божества" (ГТГ) объединены общим названием "Времена года". Содержание передано в аллегорической форме. По эмоциональности эскизы созвучны ранее созданным работам Борисова-Мусатова. Росписи, однако, не были осуществлены. Весной 1905 года художник с женой и дочерью уезжает в Тарусу, там проходят последние месяцы его жизни и творчества. В Тарусе художник создает свои лучшие пейзажи: "На балконе. Таруса" Ц905, ГТГ), "Куст орешника" (1905, ГТГ), "Осенняя песнь" (1905, ГТГ); написаны они нежными тающими красками и с большой силой обобщения. В них звучит мелодия угасания осенней природы, близкая душевному состоянию художника.
6165. Борисов-Мусатов и художники группы "Наби"
Культура и искусство

Мы отмечали известный синкретизм в мусатовском творчестве. Это национальная черта, имеющая исторические корни. В XIX начале XX века мы часто сталкиваемся с проявлением этого свойства. Иванов, Суриков, Врубель, Мусатов в этом отношении сходные фигуры. В каждом из них собраны различные черты, которые, существуя в зачаточном виде, имеют в дальнейшем возможность развиваться и дозревать. Отодвинутые от переднего края развития европейского искусства на некоторую дистанцию и вместе с тем, в силу таланта и благодаря общению имея возможность предуказывать какие-то будущие черты, эти художники соединяют в себе вчерашнее, сегодняшнее и завтрашнее. Это качество позволяет в чем-то отделить Мусатова то набидов. Он оказывается шире своими содержательными возможностями. Кроме того, для своей школы он пророк-предтеча. Между тем набиды, назвавшие себя пророками, скорее представляют собой ретроспективное направление во французской живописи. Оно обращено не в будущее, а в прошлое. Поздние Боннар и Вюйар лишь отражают в какой-то мере на себе отсветы новых направлений. Что же касается Мусатова, то его опыт оказывается почти обязательным этапом на пути художников к будущим живописным достижениям. Через мусатовский этап прошли многие: голуборозовцы Кузнецов, Уткин, Сапунов; Петров-Водкин, воспринявший мусатовский символизм и переосмысливший его; Ларионов и Гончарова, у каждого из которых был целый мусатовский этап; Кончаловский и Фальк, которые до “Бубнового валета” испробовали - не без пользы для будущего мусатовский импрессионизм; и еще многие другие. Эта роль Мусатова в истории русской живописи говорит сама за себя. Русская живопись в начале ХХ века нацелена вперед; она быстро движется и развивается. В Мусатове заключена эта возможность; он тоже устремлен вперед. И это не просто особенность таланта, но и национальное свойство, определяемое исторической ситуацией.
6166. Боровик Генрих Авиэзерович
Литература

После успешного окончания МГИМО Генриха Боровика приняли на работу в международный отдел редакции журнала "Огонек", на должность... технического секретаря. Казалось, обладатель диплома с отличием мог рассчитывать на большее, но он был рад и этому: на дворе стояло холодное лето 1952 года. В редакции же молодой человек ощутил необыкновенную теплоту. Там работали прекрасные люди, почти все - фронтовые журналисты: поэт Алексей Сурков (главный редактор), Мартын Мержанов, Виктор Викторов, Андрей Турков, Леонид Леров. Всеми делами журнала заправлял замечательный человек, заместитель главного редактора Борис Сергеевич Бурков, всю войну проработавший главным редактором "Комсомолки". В редакцию запросто заходили и совершенно легендарные люди - Константин Симонов, Борис Полевой, Сергей Михалков, Ираклий Андроников... Генрих Боровик был в журнале самым молодым сотрудником, и старшее поколение относилось к нему, как минимум, с интересом - "а получится ли из этого паренька журналист?", но чаще - с трогательной заботой.
6167. Боровое
Биология

Главным препятствием к дальнейшим развитиям Борового была отдалённость от железной дороги. Дальше после проведения Великого Сибирского пути расстояние от Петропавловска до Борового по-прежнему составляло 267км, причём просёлочные дороги были совершенно неблагоустроенны. В 1898 году было организованно Боровское лесничество и переведён из Омска лесной техникум. Преподаватели и студенты техникума сыграли большую роль в благоустройстве Боровского лесного массива и изучении его природы.
6168. Бородавки (Verrucae)
Медицина, физкультура, здравоохранение

Каждый способ имеет свои достоинства и недостатки. Оптимальный эффект достигается с помощью рациональной комбинации или выбора необходимого применительно к конкретной ситуации метода. Бородавки хорошо поддаются лечению. При удалении может потребоваться несколько процедур, в зависимости от распространенности, глубины и расположения. Однако при неверном выборе тактики существует вероятность осложнений. Наиболее часто встречаются косметические дефекты в виде рубцов и ожогов при самостоятельном удалении крупных элементов с помощью растворов типа "суперчистотел". (к используемому издавна в народе растению оно не имеет никакого отношения) или других наборов кислот и щелочей. Дальнейшее разрастание при неполном удалении элементов. Следует отметить еще один момент, встречаемый у подростков - сгрызание бородавок. При подобной манипуляции часто происходит дальнейшее распространение заболевания путем аутоинокуляции.
6169. Бородин
Разное

втроем садятся писать партитуру. Для ускорения дела приходится писать не чернилами, а карандашом, а чтобы карандаш не стерся, Бородин покрывает ис-писанные листы специально приготовленным им составом вроде прозрачного лака (химик!) Затем Римский-Корсаков протягивает в своем кабинете веревки, на которых для просушки развешиваются покрытые лаком листы партитуры.
6170. Бородино
История

Чувство победы решительно никем не ощущалось. Маршалы разговаривали между собой и были недовольны. Мюрат говорил, что не узнавал весь день императора. Ней говорил, что император забыл свое ремесло. С обеих сторон до вечера гремела артиллерия и продолжалось кровопролитие. Очевидцы не могли забыть бородинских ужасов. “ Трудно себе представить ожесточение обеих сторон в Бородинском сражении, говорит основанная на показаниях солдат и офицеров “ История лейбгвардии Московского полка”. Многие из сражавшихся бросали свое оружие, сцеплялись друг с другом, раздирали друг другу рты, душили один другого в тесных объятиях и вместе падали мертвыми. Артиллерия скакала по трупам. как по бревенчатой мостовой, втискивая трупы в землю, упитанную кровью. Многие батальоны так перемешались между собой, что в общей свалке нельзя было различить неприятеля от своих. изувеченные люди и лошади лежали группами, раненые брели к перевязочным пунктам, покуда могли, а выбившись из сил , падали, но не на землю, а на трупы павших раньше. Чугун и железо отказывались служить мщению людей; раскаленные пушки не могли выдержать действия пороха и лопались с треском, поражая заряжавших их артиллеристов; ядра, с визгом ударяясь о землю, выбрасывали вверх кусты и взрывали поля, как плугом. Пороховые ящики взлетали на воздух. Крики командиров и вопли отчаяния на десяти разных языках заглушались пальбой и барабанным боем. Более нежели из тысячи пушек с обеих сторон сверкало пламя и гремел оглушительный гром, от которого дрожала земля на несколько верст. Батареи и укрепления переходили из рук в руки. Ужасное зрелище представляло тогда поле битвы. Над левым крылом нашей армии висело густое черное облако дыма, смешавшегося с парами крови; оно совершенно затмило свет. Солнце покрылось кровавой пеленой; перед центром пылало Бородино, облитое огнем, а правый фланг был ярко освещен лучами солнца. В одно и то же время взорам представлялись день, вечер и ночь”. Ветеран Наполеоновских войн генерал Ж. Рапп выразился с солдатской прямотой: “Мне еще не доводилось видеть такой резни”. “На всей нашей линии кипело ужасное побоище, вспоминает адъютант Барклая-де-Толли, будущий декабрист А. Н. Муравьев. Бой пехотный, ручной, на штыках, кавалерийские атаки, кавалерийский огонь... так что выстрелы из орудий не прекращались во весь день ни на минуту. Убитые и раненые падали с обеих сторон, по ним скакали орудия и кавалерия и давили раненых; груды, горы убитых лежали на пространстве четырех верст”.
6171. Боротьба за державну незалежність у 18 ст., стосунки України з Росією
История

Успіхи й невдачі першого українського уряду в екзині. У Бендерах Мазепа майже не вставав з ліжка і 22 серпня 1709 р. помер при великій жалобі однодумців. Свій останній притулок гетьман знайшов у Святоюрському монастирі в Галаці. На загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового отамана Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України Пилипа Орлика. Рада прийняла «Пакт і Конституцію законів та вольностей Війська Запорізького». В літературі цей документ відомий під назвою «Конституції» Орлика. Це договір між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після визволення її від московського панування. Протектором України визнавався шведський король. Основна ідея документа полягала в уникненні тих прорахунків і помилок гетьманського правління, що призвели до втрати незалежності України. В його 16-ти пунктах затверджено найголовніші права й привілеї, а саме: панівне становище православної церкви, повернення її в лоно Константинопольського патріархату; поширення освіти поміж синами України, навчання дітей «вільним мистецтвам»; цілісність і недоторканість української території по р. Случ; повернення українських полонених з Росії та Швеції; відновлення військового союзу з Кримським ханством, звільнення земель Війська Запорізького від усіх «московських» фортець і укріплень, передання їх у власність виключно запорожцям; розширення козацької території від р. Ворскли до Очакова; обмеження влади гетьмана «публічною радою» генеральної старшини, полковників і генеральних радників-козаків від кожного полку; заборона таємної дипломатії; відповідальність гетьмана за порушення встановлених порядків і недопущення утиску простого люду; недоторканість особи, її відповідальність тільки перед судом; передання справ державної скарбниці, оподаткування, стягування прибутків у відання генерального скарбника і підвідомчих йому полкових скарбників, обраних від козаків і селян; обов'язок гетьмана захищати «рядовий і простий народ» від незаконних податків, утисків і вимог старшини; виборність усіх посадових осіб з наступним затвердженням їх гетьманом; звільнення господарств козаків, їхніх вдів, жінок і дітей-сиріт від усіх податків; реставрація колишніх маєтностей міст, розмірів і видів податків з жителів; звільнення купців від податків; надання «справедливо отриманих законів» та привілеїв містам, у тому числі й столиці України Києву; введення у містах посад присяжних скарбників, а також державних гінців за казенний кошт; ліквідація податків на утримання охотницьких полків; обмеження свавілля й зловживання ринкових комісарів при обкладанні товарів митом, створення умов для вільної торгівлі тощо. Орлик присягнувся на дотримання усіх пунктів, а Карл XII скріпив документ своїм підписом. Потрібні були півстоліття відступу від національної ідеї, службової катастрофи правлячої верхівки, щоб козацька старшина зрозуміла згубність для держави й суспільства попереднього політичного курсу й намітила шляхи побудови нового, справді демократичного устрою України. Документ був складений під великим впливом запорізького козацтва, яке давно виступало за обмеження влади козацької старшини, розширення політичних та соціально-економічних прав нижчих верств населення. «Конституція» України ставила на перше місце людину, гарантувала їй широкі права й недоторканість особи.
6172. Боротьба за національне відродження державності України та посилення громадянської війни
История

Події у Петрограді не тільки активізували діяльність представників політичних партій, міської та сільської ліберальної інтелігенції в Україні. У Києві почали формуватися нові демократичні організації. Найавторитетнішою серед них була Рада обєднаних громадських організацій. До її складу увійшли представники Товариства українських поступовців, духовенства, соціал-демократів, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських організацій, громад і гуртків. Виконавчий комітет Ради обєднаних громадських організацій очолив відомий лікар, громадський діяч М.Страдомський. Ця рада стала представницьким органом влади. Вона була підтримана широкою громадськістью, але не могла керувати суспільством. Відзначимо, що такий склад ради відображав можливий розвиток подій в демократичному руслі, шлях до громадянської злагоди і не був контрреволюційним щодо демократичної революції.
6173. Боротьба козацтва проти турецько-татарської агресії в кінці XVI – першій половині XVII ст.
История

З кінця XV ст. з'являються перші літературні згадки про козацтво, які нерозривно пов'язані з боротьбою проти турецько-татарських завойовників. На період існування Томаківської Січі з 60-х по 90-ті роки припадають численні й результативні походи на турецькі й татарські фортеці Причорномор'я. Особливо резонансними стали походи запорозького гетмана (молдаванина за - походженням) Івана Підкови на Молдавію. Розгромивши військо молдавського господаря - турецького ставленика, він сам став господарем. Туреччина пригрозила Польщі війною, якщо І.Підкову не буде покарано. Підступно заарештованого гетьмана було страчено у Львові у 1578 р. за наказом польського короля Стефана Баторія. У другій половині XVI ст. запорожці створюють власний флот, що складався з великих (як на той час) човнів на 50-70 козаків кожен. Вони брали на борт запаси продовольства і навіть кілька гармат. Запорозькі "чайки" досить ефективно протистояли в боях турецьким галерам. З цього часу почали здійснюватися комбіновані походи сушею і морем до татарських та турецьких володінь. У 1575 р. успішні походи проти Криму і Туреччини були здійснені під керівництвом кошового отамана литовського княжича .Богдана Ружинського. Татарські та турецькі міста й фортеці Перекоп, Трапезунд, Синоп, передмістя Константинополя, Іслам-Кермен зазнали значних руйнувань. Але під час вибуху у зробленому козаками підкопі під фортецю Іслам-Кермен загинув і Ружинський. У 70-80 роках запорожці знову робили походи до Криму, де захопили фортецю Козлов (Євпаторію), а в Північному Причорномор'ї брали штурмом міста Очаків, Акерман (Бєлгород). Чергова активізація воєнних дій запорожців проти Туреччини і Криму припадає на кінець XVI - початок XVII ст. і пов'язана з іменем запорозького отамана Сямійла Кішки Після 25-річного перебування в турецькій неволі він у 1599 р. неподолік від Євпаторії підняв повстання серед веслярів на турецькій галері, визволив невільників і повернувся на Запорожжя. Там його зразу обрали гетьманом. Під його керівництвом було здійснено кілька морських походів, а на початку XVII ст. - походи на Молдавію. В одному з боїв у 1602 р. С.Кішка загинув. Проте і після цього воєнна активність козаків на морі та суші не знизилася. Під час одного з морських походів у 1606 р. було захоплено заможне і дуже укріплене місто-фортеця Варна на Чорному морі. Тоді ж були спалені передмістя фортець Кілїя та Акерман, а запорожці захопивши 10 турецьких галер, без значних втрат повернулися до Січі. Великий відгомін у СУСІДНІХ країнах мали події на Кримському перешийку в 1608 р. Кілька тисяч козаків висадилися під Перекопом, розгромили майже півторатисячний гарнізон яничарів і оволоділи містом. Вони забрали артилерію та іншу здобич, визволили полонених, узяли в полон ханського намісника і повернулися на Запорожжя. У наступні роки активність запорожців у боротьбі з Туреччиною та Кримом дещо спала, оскільки польський король залучив їх до війни з Росією. Але після повернення з російського театру воєнних дій під керівництвом гетьмана реєстрового козацтва П.Сагайдачного відновилися походи проти Криму та Османської імперії. Один з найталановитіших козацьких полководців, він перетворив запорозьке війско на дисципліновані та національне свідомі збройні сили України. Особливо вражаючими воєнними успіхами позначилися морські походи на чолі з П.Сагайдачним у 1616 р. Розгромивши в гирлі Дніпра турецьку ескадру, козаки зайняли в Криму головний невільничий ринок Кафи, визволивши при цьому тисячі бранців. Восени того ж року було здійснено ще один зухвалий похід на турецьке чорноморське узбережжя. Дійшовши до передмістя Константинополя і захопивши велику здобич, запорожці через Азовське море, а далі через ріки Молочну та Конку повернулися на Січ.
6174. Боротьба патриціїв і плебеїв
История

По мірі розширення римської території і збільшення населення, колишній надзвичайний стан патриціанських родів не могло залишитися незмінним. Боротьба станів почалася, згідно з переказами, ще наприкінці царського періоду. Тит Лівій і Діонісій Галікарнаський наступним чином викладають хід цієї боротьби. Першим кроком на шляху до поширення політичних прав за межі небагатьох патриціанських сімей наші джерела вважають реформу Тарквинія Стародавнього; цей цар приєднав до старовинних Тіціям і Луцерам ряд нових сімей, не утворивши з них самостійних триб, але включивши в колишні під назвою РАМН, Тиціїв , Луцерів-молодших, і дав їм тим самим право участі в народних зборах. Частина плебеїв (за свідченням Лівія - 100) отримала навіть доступ до сенату, як "батьків молодших народів". Ця перша міра полегшила подальше поліпшення становища плебеїв, ближче всього реформу Сервія Тулія, який знайшов собі підтримку в них. Традиція приписує Сервию не одну військову реформу, але іполітіческую; розділивши народ на класи і центурії, Сервій разом з тим, пословам римських істориків, поклав початок центуріатних зборам, доступним і для патриціїв і для плебеїв, що володіють необхідним цензом. Цих завоювань, згідно з переказами, мало не втратили при Такрвініі Гордо, усім царством якого, з моменту вступу на престол, було суцільним насильством і порушенням закону. Явно прагнучи до розширення своєї влади, Тарквіній все рідше і рідше радився з сенатором і майже не скликав народних зборів, а вирішував справи одноосібно. Затаєне невдоволення царем була підігріта насильством над дружиною Коллатіна - Лукрецією, досконалим сином Тарквинія. Народ оголосив Тарквинія Гордого позбавленим престолу, піддав його з родиною вигнання і вирішив назавжди знищити царську владу. Скликане центуріатних збори обрали двох консулів - наступників царської влади, але з відомими обмеженнями, з часом все збільшується. Між іншим, вже в перший рік республіки консул Публій Валерій провів низку законів, які дали йому прізвисько Публіколи ("прихильник народу").
6175. Боротьба Русі з агресією Заходу на початку XIII століття
История

Обложивши Юр'єв, хрестоносці побудували поруч дерев'яну вежу, з якої обстрілювали фортеця камінням, стрілами й розпеченим залізом, намагаючись запалити кріпосні стіни. Але захисники міста не здавалися і стійко відбивали натиск. На пропозицію вільно покинути Юр'єв Вячко, що чекав допомоги від новгородців відповів відмовою. Тоді німці пішли на приступ, але були відбиті. Підбадьорені успіхом захисники Юр'єва зробили вилазку, намагаючись знищити дерев'яну вежу, приносить їм стільки неприємностей. Вони викотили з фортеці розпечені колеса і спробували запалити вежу. Навколо неї розгорілася жорстока сутичка. Тим часом, користуючись відволіканням сил обложених, частина лицарів знову кинулася на приступ фортеці. Подолавши вал, підійнялися на стіни й увірвалися всередину. За ними спрямувалося інше військо. У почалася різанина захисники Юр'єва (у тому числі і Вячко) були знищені. З усіх чоловіків, що знаходилися в місті, німці зберегли життя лише одному, дали йому коня і відправили у Новгород оголосити про їхню перемогу. Так впав останній оплот росіян у Прибалтиці, який отримав з тих пір нову назву - Дерпт.
6176. Боротьба слов’янських народів Балкан з Османським пануванням у ХVІІІ столітті
История

Російськотурецькі війни ХVІІІ століття давали значний поштовх визвольному руху на болгарських землях. Від середини ХVІІІ століття основну роль в анти османській боротьбі в Європі відіграє вже не Австрія, а Росія. Її успіхи сприяли подальшому ослабленню Османської імперії і підвищували шанси підкорених народів на визволення. Показовою щодо цього є російськотурецька війна 1768 1774 рр. Порта в ній зазнала поразки, а низка статей КючукКайнарджийського мирного договору давала змогу Росії взяти під захист православних на Балканах. Це зміцнювало культурні, релігійні та політичні звязки болгарських земель із Російською імперією, багато в чому посприяло початку національного Відродження болгар.
6177. Боротьба УПА з німецько-фашистськими окупантами (1942-1944рр.)
Разное

Відповідно до домовленості, Польща зберегла за собою територію Західної України. Польський уряд гарантував українському населенню право на свободу, на розвиток рідної культури, мови і віросповідання. Однак ці гарантії лишилися тільки на папері. До завойованих народів польський уряд проводив жорстоку колоніальну політику. Недаремно всі помисли українського населення, яке опинилося під його владою, були звернені в бік СРСР, керівництво якого постійно твердило, що лише у складі СРСР всі пригноблені можуть добитися повної незалежності. Українське населення, не довіряючи радянській пропаганді стежило також і за розвитком подій у фашистській Німеччині, лідер якої, Гітлер, покоривши майже всі країни Європи, вирішив підпорядкувати своїй владі і Польщу, яка була звязана договірними відносинами з Англією і Францією. Боючись самостійно з ними розвязати війну, Гітлер для одержання підтримки з боку іншого диктатора 23 серпня 1939р. посилає в Москву міністра іноземних справ Ріббентропа. Останньому без труднощів удалося підписати з кремлівськими володарями договір про дружбу і ненапад, а також заключити таємний акт про розподіл сфер впливу в Європі. Територіальні володіння, які, згідно з актом, відходили до СРСР, приваблювали і найбільшого тирана ХХ ст. Сталіна, який навіть підняв келих за здоровя свого однодумця в Берліні. 1-го вересня 1939 р. фашистська Німеччина напала на Польщу, а ранком 17-го вересня 1939р. радянські війська вступили на територію Західної України, населення якої з хлібом і сіллю зустрічало їх, вважаючи, що вони принесли йому звільнення від ярма польського фашизму. Але ця радість знедоленого люду розквітала недовго. Приємні і бажані плани безхмарного життя, які змальовувалися в уяві на майбутнє скоро були замінені визволителями планами побудови безкласового комуністичного суспільства. Під маркою класової пильності і ліквідації куркульства як класу вже в кінці 1939 р. почалися арешти безневинного населення, запанував дикий терор, якого не знала жодна країна в своїй історій. Радянський тоталітаризм виявився набагато тяжчим за польський фашизм. Населення не знало спокою ні в день, ні в ночі. Енкаведисти в ролі будівників майбутнього ходили по хатах, забирали безневинних людей і, як злочинців, кидали в тюрми або відправляли вагонами в Сибір чи Казахстан, звідки вже ніхто не вертався живим. Так до кінця 1940 р. було знищено 10% населення Західної України. Ця середньовічна гіцельська політика нової влади знищила в населення найменше бажання перебувати у складі СРСР. Вона й примусила його шукати порятунку в Німеччині, вважаючи гітлеризм набагато кращим за комуністичну диктатуру. Одночасно вони гадали, що Гітлер дозволить йому створити незалежну Україну, про яку вони мріяли все життя. Переконання в цьому вселили їм приклади окремих народів Західної Європи. Адже у Франції Гітлер зробив главою режиму у Віші маршала Петена, у Норвегії на чолі уряду був поставлений Квіслінг, президентом маріонеткової Словаччини став Тіссо, главою хорватської держави Певелич. Схилившись на бік Німеччини керівники ОУН розраховували, що німецький уряд не піде на конфронтацію з українським населенням, погодитися з проголошенням незалежної української держави. Але гітлерівці дивилися на Україну по-іншому. Родюча і багата Україна, заявляли вони, повинна стати німецькою колонією, територією, заселеною селянами із Західної Німеччини і Саксонії.
6178. Боротьба царизму проти українофільства у другій половині ХІХ ст.
История

Мандрівник Йоганн Георг Коль, торкаючись стосунків українців і росіян, зазначав, що відраза українців до росіян, їхніх гнобителів, була така велика, що її можна назвати ненавистю. Властива для росіян любов до царя була зовсім чужою для українців, які слухали монарха, але вважали його владу чужою, бо їх батьківщина хоча і уклала союз із Московщиною, але росіяни обманули українців.4 Це твердження у першу чергу стосувалося переважно сільських жителів України. Характеризуючи українців, сучасники відзначали ті чи інші їхні етнопсихологічні риси, виходячи, звісно, з особистих смаків, громадських позицій, тодішньої конюнктури тощо. Бувало й таке, що ті ж самі людські якості трактувалися по-різному. Але загалом зазначалося, що українці більш веселі й вільні, ніж жителі інших місцевостей Росії, скромні, добросердечні та богомільні, але у гніві дуже запальні. Усі вони полумяно люблять свою вітчизну і поважають память предків.5 З іншого боку на українських землях у другій половині ХІХ ст. було зовсім нормально, що дехто вважав себе водночас і малоросом (українцем), і росіянином. Найвідоміший приклад цього типу це козацька старшина, члени якої шукали визнання як члени російського дворянства і тому, здавалося б, асимілювалися і русифікувалися. Були й представники інтелігенції, які пішли цим шляхом. Найвідомішим був письменник Микола Гоголь, українець, який друкувався тільки російською мовою. Цих і інших українців, які вірили, що є гармонійна сполука між привязанням до Малоросії і до Росії в цілому, в літературі називають русифікованими.6 В ході розвитку українського національного руху деякі його провідники прийшли до висновку, що рух уціліє тільки тоді, коли люди чітко для себе вирішать, хто вони є насправді українці, росіяни чи поляки. В даному випадку виключалася самоідентифікація особи як члена кількох націй. Тому не дивно, що М. Драгоманов називав обрусілих українських інтелігентів “іноземцями вдома”.7 Найавторитетніший сучасний знавець історичної проблематики, повязаної із українською нацією, Іван Лисяк-Рудницький наголошував, що суспільні перетворення, які відбувалися на українських землях у ХІХ ст., підготували народ до сприйняття національної ідеології, розробленої кількома поколіннями інтелектуалів. Політика ж царської Росії полягала в тому, щоб придушити діяльність інтелектуальних кіл. Водночас уряд застосовував до мас систему патерналістичного нагляду, щоб таким чином захистити їх від “зараження” та назавжди тримати у стані громадянської незрілості. Ця політика була відносно успішною, бо завдяки їй формування модерної української нації розтяглося на десятиліття.8 Національно-культурний тиск на українців був настільки сильним, що вже наприкінці ХІХ ст. французький політик, сенатор К.Делямар вже відзначав, що в Європі існує народ, забутий істориками, хоча ще в кінці минулого століття “всі у Франції і в Європі вміли відрізнити Русь від Московії”.9 Такий результат був досягнутий шляхом планомірної політики із використанням поліцейського нагляду, обмеження сфери вживання української мови і збільшення вжитку російської, а також із використанням засобів масової інформації, які на той час ще тільки набирали силу, як сучасна “четверта влада” у суспільстві. Авторитаризм у політиці самодержавства у першу чергу потребував створення карального органу, який би забезпечував “політичний контроль” за вподобаннями підкорених народів. Для контролю над політичними вподобаннями та свідомістю населення Росії 28 квітня 1827 р. був створений окремий Корпус жандармів. 1 липня 1836 р. вийшло Положення про корпус жандармів, у відповідності до якого вони повинні були, як і поліція, виловлювали злодіїв, втікачів, переслідувати розбійників, а також контролювати товари, що пересувалися за кордон. Окремий Корпус жандармів був привілейованою частиною системи політичного розшуку. До функцій органів політичного розшуку входили: спостереження за громадськістю, народом, підозрілими особами, викриття таємних товариств, контроль за діяльністю державного апарату із виявленням неблагонадійності чиновників всіх рангів, спостереження за іноземцями, розслідування всіх важливих справ у імперії, спостереження за листуванням тощо.10 З моменту утворення Корпусу жандармів престиж служби в ньому був достатньо великим. Для вступу до Корпусу від офіцера обовязково вимагалася відповідність кільком умовам: закінчення вищого чи юнкерського училища по першому розряду, відсутність боргів та перебування на стройовій військовій службі не менше трьох років. Особа, яка відповідала цим вимогам, повинна була витримати попередні іспити при штабі Корпусу жандармів для занесення до кандидатського списку, і лише потім, у порядку черги, прослухати чотири місячні курси у Петербурзі і витримати випускний іспит. Відбір офіцерів був настільки суворим, а бажаючих так багато, що без протекції потрапити на жандармські курси було практично неможливо. Причому жандармські офіцери принципово не повинні були бути членами місцевих політичних партій.11За особами, які намагалися ознайомити широкі верстви селян із забороненими творами українських авторів, встановлювався таємний нагляд. До яких меж могла дійти діяльність жандармів свідчать матеріали допиту Т.Г.Шевченка після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства, коли його вірші називали такими, що можуть “скаламутити малоросіян проти самодержавства”.12 Після 1861 р. таємний нагляд було встановлено за В.Антоновичем. Причому перші пять років цей нагляд здійснювався досить ретельно. У своїх спогадах В.Антонович зазначав, що його неодноразово викликали до жандармерії у звязку із 12 політичними справами.13 Сам В.Антонович, читаючи лекції у Київському університеті, наголошував, що боротьба, яку вели мешканці України за свої національні інтереси зі зброєю в руках протягом минулих століть, повинна бути продовжена легальними методами.14 Він підкреслював, що чим довше живе народ, тим більше у нього зявляється бажання налагодити своє життя якомога краще.15
6179. Бортові системи самодіагностики
Компьютеры, программирование

Якщо виникає несправність кола будь якого-датчика система СД разом із записом коду несправності і вмиканням лампи СЕ забезпечує заміщення відсутнього сигналу (сигналу, параметри якого вийшли за межі допустимих значень на певний період часу). Сигнал, який втрачено, в цьому разі, формується на підставі аналізу даних від інших датчиків системи керування, які непрямо (у першому наближенні) відтворюють втрачену інформацію. Заміщення сигналів деяких датчиків відбувається шляхом вилучення їх значень безпосередньо з памяті ЕБК. При несправностях кіл основних датчиків (наприклад датчик положення колінчастого валу у системі керування двигуном) система СД забезпечує фіксований обмежений режим роботи або зупиняє ДВЗ доки несправність буде усунено.
6180. Борщевик наступает
Биология

В местах своего распространения она вытесняет другие травы и цветы: ромашку, клевер, малину. Борщевиком в Подмосковье заросло примерно 12 тысяч гектаров. Оказывается, он появляется там, где ему никто не мешает, а точнее - где не обрабатываются и зарастают бурьяном поля, остаются нескошенными обочины дорог. Специалисты Минсельхоза перепробовали все возможные способы борьбы с растением и... сдались. Как избавиться от борщевика, не знают даже ученые. За эти годы ничего гениального не придумано. Иначе бы с «заразой» быстро покончили, если не у нас, так в других странах. Борщевик оккупировал и европейские государства.

Blog

Информация