Geum.ru

Юриспруденция, право, государство

  • 1221. Вина как основание гражданско-правовой ответственности
    Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

    В-третьих, общее правило об освобождении должника, не исполнившего или ненадлежащим образом исполнившего обязательство при осуществлении предпринимательской деятельности, только в случае, если надлежащее исполнение оказалось невозможным вследствие непреодолимой силы, допускает исключения, которые могут устанавливаться законом. В самом Гражданском кодексе Российской Федерации применительно к отдельным видам договорных обязательств определены иные правила ответственности должника, не исполнившего обязательство, которые являются более снисходительными для последнего и учитывают специфику соответствующих обязательств. Например, по договору контрактации производитель сельскохозяйственной продукции, не исполнивший обязательство либо исполнивший ненадлежащим образом, несет ответственность при наличии вины (ст. 538). По договору энергоснабжения в случае, если в результате регулирования режима потребления энергии, осуществленного на основании закона или иных правовых актов, допущен перерыв в подаче энергии абоненту, энергоснабжающая организация несет ответственность за неисполнение или ненадлежащее исполнение договорных обязательств при наличии ее вины (ст. 547). Ссудодатель по договору безвозмездного пользования отвечает за недостатки вещи, которые он умышленно или по грубой неосторожности не оговорил при заключении договора (п. 1 ст. 693); ссудодатель отвечает также за вред, причиненный третьему лицу в результате использования вещи, если не докажет, что вред причинен вследствие умысла или грубой неосторожности ссудополучателя или лица, у которого эта вещь оказалась с согласия ссудодателя (ст. 697). По договору на выполнение научно-исследовательских работ, опытно-конструкторских и технологических работ исполнитель несет ответственность за нарушение обязательств, если не докажет, что такое нарушение произошло не по вине исполнителя (п. 1 ст. 777).

  • 1222. Вина как условие возникновения обязательств по возмещению вреда
    Дипломная работа пополнение в коллекции 03.02.2012

    В гражданском праве действует предположение (презумпция) вины лица, совершившего правонарушение. Согласно ГК Украины лицо, не исполнившее обязательства либо исполнившее его ненадлежащим образом, несет имущественную ответственность лишь при наличии вины (умысла или неосторожности), кроме случаев, предусмотренных законом или договором. Отсутствие вины доказывается лицом, нарушившим обязательство. Когда неисполнение или ненадлежащее исполнение обязательства обусловлено умыслом или неосторожностью кредитора, должник освобождается от ответственности, если иное не установлено законом. Иногда неисполнение обязательства является следствием виновного поведения обеих сторон (смешанная вина). Тогда суд соответственно степени вины каждой из сторон уменьшает размер ответственности должника. Ответственность должника может быть уменьшена также в том случае, если кредитор умышленно или по неосторожности содействовал увеличению размера убытков, причиненных нарушением обязательства, или не принял меры к уменьшению их. [6]

  • 1223. Вина как условие гражданско-правовой ответственности
    Дипломная работа пополнение в коллекции 27.07.2010

    Научная и учебная литература

    1. Агарков М.М. Обязательство по советскому гражданскому праву. [Текст] М., Госюриздат. 1975. 486 с.
    2. Алексеев С.С. О составе гражданского правонарушения [Текст] // Правоведение. 1958. № 1. С. 48.
    3. Антимонов Б.С. Гражданская ответственность за вред, причиненный источником повышенной опасности. [Текст] М., Статут. 2002. 296 с.
    4. Антимонов Б.С. Значение вины потерпевшего при гражданском правонарушении. [Текст] М., Статут. 2004. 436 с.
    5. Антимонов Б.С. Основания договорной ответственности социалистических организаций. [Текст] М., Юридическая литература. 1962. 328 с.
    6. Аристов С.В. Законная и договорная ответственность; условия об уменьшении и освобождении от ответственности [Текст] // Юрист. 2008. № 11. С. 26.
    7. Белякова А.М. Возмещение вреда, причиненного источником повышенной опасности. [Текст] М., Юрлитиздат. 1967. 386 с.
    8. Богданов Д.Е. Вина как условие гражданско-правовой ответственности (анализ теории и судебной практики) [Текст] // Российский судья. 2008. № 4. С. 27.
    9. Богданов О.В. Критерии определения размера компенсации морального вреда [Текст] // Юрист. 2008. № 4. С. 24.
    10. Болдинов В.М. Ответственность за причинение вреда источником повышенной опасности. [Текст] СПб., Питер. 2008. 412 с.
    11. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Общие положения. [Текст] М., Статут. 2003. 704 с.
    12. Васильев A.M. Правовые категории. Методологические аспекты разработки системы категорий теории права. [Текст] М., Юрлитиздат. 1976. 512 с.
    13. Витрянский В.В. Особенности ответственности за нарушение предпринимательского договора [Текст] // Журнал российского права. 2008. № 1. С. 26.
    14. Власова А.В. Правовая природа принятия исполнения по обязательству. [Текст] // Государство и право. 2002. № 5. С. 60-61.
    15. Волков А.В. Возмещение убытков по гражданскому праву России: Автореф. дисс... канд. юрид. наук. [Текст] Волгоград., 2000. 42 с.
    16. Волков А.В. Соотношение понятия "злоупотребление гражданским правом" с недействительными сделками [Текст] // Бюллетень нотариальной практики. 2008. № 2. С. 25.
    17. Гражданское право. Учебник. В 3-х частях. Ч. 1. [Текст] / Под ред. Сергеева А.П., Толстого IO.K. М., Проспект. 2008. 736 с.
    18. Гражданское право. Учебник. В 3-х частях. Ч. 2. [Текст] / Под ред. Сергеева А.П., Толстого IO.K. М., Проспект. 2008. 842 с.
    19. Гражданское право. Учебник. Ч. 1. [Текст] / Под ред. Калпина А.Г., Масляева А.И. М., Юристь. 2007. 658 с.
    20. Гражданское право России: Учебник [Текст] / Под ред. Цыбуленко З.И. М., Юристь. 1998. 672 с.
    21. Гражданское право России: Курс лекций. Ч. 1. [Текст] / Под ред. Садикова О.Н. М., Норма. 2006. 536 с.
    22. Гражданское право: Учебник. В 2 т. Том. I. [Текст] / Отв. ред. Суханов Е.А. М., Волтерс Клувер. 2008. 824 с.
    23. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав. [Текст] М., Статут. 2007. 538 с.
    24. Грибанов В.П. Принципы осуществления гражданских прав [Текст] // Вестник МГУ. Серия XII. Право. 1966. № 3. С. 15.
    25. Груздев В. Состав и существо договорных обязательств сторон [Текст] // Законность. 2008. № 7. С. 21.
    26. Дагель П.С. Проблемы вины в советском уголовном праве [Текст] Владивосток., 1968. 438 с.
    27. Дзюба И.А. Пределы возможностей сторон по установлению в договоре условий об ограничении и освобождении от ответственности [Текст] // Право и экономика. 2003. № 8. С. 17.
    28. Духно Н.А., Ивакин В.И. Понятие и виды юридической ответственности [Текст] // Государство и право. 2000. № 6. С. 15.
    29. Емельянов В. Всегда ли возникает обязанность возмещения причиненного вреда? [Текст] // Российская юстиция. 2007. № 1. С. 24-25.
    30. Еникеев М.И. Основы общей и юридической психологии. Учебник для вузов. [Текст] М., Юристъ. 2006. 742 с.
    31. Ермолова О.Н. Ответственность в гражданском праве [Текст] // Гражданское право. 2008. № 3. С. 32.
    32. Завидов Б.Д. Договорное право России. [Текст] М., Городец. 2008. 476с.
    33. Илларионова Т.И. Значение форм вины в дифференциации гражданско-правовых санкций [Текст] // Сов. государство и право. 1978. № 8. С.127.
    34. Иоффе О.С., Мусин В.А. Основы римского гражданского права. [Текст] Л., ЛГУ. 1974. 762 с.
    35. Иоффе О.С. Обязательственное право. [Текст] М., Статут. 2005. 398 с.
    36. Иоффе О.С. О некоторых теоретических вопросах науки гражданского права [Текст] // Вестник ЛГУ. 1948. № 3. С. 92.
    37. Иоффе О.С. Ответственность по советскому гражданскому праву. [Текст] Л., ЛГУ. 1955. 486 с.
    38. Киселев С. Формы и виды вины в гражданских правоотношениях [Текст] // Российская юстиция. 2000. №4. С. 18.
    39. Комментарий к гражданскому кодексу Российской Федерации, части первой (постатейный) [Текст] / Под ред. Абовой Т.Е., Кабалкина А.Ю. М., Юрайт-Издат. 2008. 836 с.
    40. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации (часть первая) [Текст] / Под ред. Садикова О.Н. М., Инфра-М. 2008. 864 с.
    41. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части первой (постатейный) [Текст] / Под ред. Гришаева С.П., Эрделевского А.М. М., Омега-Л. 2008. 832 с.
    42. Коняев Н.И. Некоторые вопросы возмещения вреда, причиненного увечьем [Текст] // Социалистическая законность. 1963. № 6. С. 24-25.
    43. Коршунова Н.П. Непреодолимая сила: новый взгляд на старую проблему [Текст] // Журнал российского права. 2008. № 3. С. 13.
    44. Красавчиков О.А. Возмещение вреда, причиненного источником повышенной опасности. [Текст] М., Юридическая литература. 1966. 432с.
    45. Кудрявцев В.Н. Право и поведение. [Текст] М., Юридическая литература. 1978. 476 с.
    46. Лапаева О. Форс-мажор в теории и на практике [Текст] // ЭЖ-Юрист. 2007. № 9. С. 6.
    47. Маковский А. Общие правила об обязательствах в гражданском кодексе [Текст] // Вестник ВАС РФ. 2005. № 9. С. 29.
    48. Маковский А. О концепции первой части Гражданского кодекса [Текст] // Вестник ВАС РФ. 1995. № 4. С. 23.
    49. Малеин Н.С. Вина - необходимое условие имущественной ответственности [Текст] // Советское государство и право. 1971. № 2. С. 25.
    50. Мамай В.И. Вопросы возмещения вреда при дорожно-транспортных происшествиях [Текст] // Транспортное право. 2007. № 3. С. 17.
    51. Матвеев Г.К. Вина в советском гражданском праве. [Текст] Киев., 1955. 432 с.
    52. Матвеев Г.К. О понятии непреодолимой силы в советском гражданском праве [Текст] // Советское государство и право. 1963. № 8. С. 101.
    53. Матвеев Г.К. Основания гражданско-правовой ответственности. [Текст] М., Юридическая литература. 1970. 376 с.
    54. Матвеев Г.К. Основания имущественной ответственности предпринимателей [Текст] // Государство и право. 1993. № 9. С. 98.
    55. Мейер Д.И. Русское гражданское право (в 2-х ч. Часть 1). [Текст] М., Статут. 2003. 642 с.
    56. Милохова А.В. Объективность вины в гражданском праве [Текст] // Адвокатская практика. 2007. Специальный выпуск. Сентябрь. С. 14.
    57. Мироненко Ю. Расставание с убытками [Текст] // ЭЖ-Юрист. 2008. № 35. С. 9.
    58. Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. [Текст] М., Статут. 2006. 764 с.
    59. Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. Том 2. Теория права. [Текст] / Под ред. Марченко М.Н. М., Зерцало. 2008. 824 с.
    60. Ожегов С.И. Толковый словарь русского языка. [Текст] М., АЗЪ. 2004. 1024 с.
    61. Ойгензихт В.А. Проблема риска в гражданском праве. [Текст] М., Статут. 2002. 376 с.
    62. Павлова Е.В.Механизм правого регулирования защиты гражданских прав потерпевших в ДТП [Текст] // Юрист. 2004. № 9. С. 19.
    63. Павлодский Е.А. Случай и непреодолимая сила в гражданском праве. [Текст] М., Статут. 2000. 476 с.
    64. Плотников В. Предпринимательская деятельность и принцип ответственности за вину [Текст] // Советская юстиция. 1993. № 19. С.28.
    65. Плотников В.А. Соотношение категорий «вина» и «риск» в гражданском праве [Текст] // Вестник МГУ. Серия 11. Право. 1993. № 6. С. 70.
    66. Поляков И.Н. Ответственность по обязательствам вследствие причинения вреда. [Текст] М., Городец. 2008. 428 с.
    67. Психология: Учебник. [Текст] / Под ред. Крылова А.А. М., Проспект. 2008. 698 с.
    68. Рабинович Ф.Л. Вина как основание договорной ответственности предприятия. [Текст] М., Юридическая литература. 1975. 386 с.
    69. Ражков Р.А. Понятие и содержание валютного оборота [Текст] // Юрист. 2006. № 7. С. 24.
    70. Рахмилович В.А О противоправности как основании гражданской ответственности [Текст] // Сов. государство и право. 1964. № 3. С. 61.
    71. Редин М.П. Об общих основаниях ответственности за причинение вреда и о соотношении статей 1064, 1079 ГК РФ [Текст] // Российская юстиция. 2008. № 8. С. 28.
    72. Рогов Е.И. Общая психология: Курс лекций. [Текст] М., Владос. 2005. 706 с.
    73. Серебровский В.И. Обязательства, возникающие из причинения вреда. [Текст] / Избранные труды. М., Статут. 2005. 764 с.
    74. Смирнов В.Т., Собчак А.А. Общее учение о деликтных обязательствах в советском гражданском праве: Учебное пособие. [Текст] Л., ЛГУ. 1983. 486 с.
    75. Спиркин А.Г. Основы философии. [Текст] М., Политиздат. 1988. 812 с.
    76. Танаев В.М. Понятие «риск» в Гражданском кодексе РФ [Текст] М., Статут. 2000. 216 с.
    77. Тархов В.А. Ответственность по советскому гражданскому праву. [Текст] Саратов., СЮИ. 1973. 412 с.
    78. Тебряев А.А. Вина причинителя вреда в деликтных обязательствах [Текст] // Юрист. 2007. № 3. С. 26.
    79. Теория государства и права. Курс лекций [Текст] / Под ред. Матузова Н.И., Малько А.В. М., Юристъ. 2007. 832 с.
    80. Толстой B.C. Исполнение обязательств. [Текст] М., Юридическая литература. 1973. 216 с.
    81. Трепицын И.Н. Гражданское право русское и губерний царства Польского в связи с проектом Гражданского уложения. [Текст] М., Статут. 2007. 476 с.
    82. Трубин Е.М. Умысел или грубая неосторожность. Проблемы применения пункта 1 статьи 963 ГК РФ [Текст] // Юридический мир. 2008. № 9. С.26.
    83. Филановкий И.Г. Социально-психологическое отношение субъекта к преступлению. [Текст] Л., ЛГУ. 376 с.
    84. Флейшиц Е.А. Обязательства из причинения вреда и из неосновательного обогащения. [Текст] М., Статут. 2001. 432 с.
    85. Хохлов В.А Гражданско-правовая ответственность за нарушение договора: Автореф. … дис. д-ра юрид. наук. [Текст] Саратов., 1998. 38 с.
    86. Хохлов В.А. Ответственность за нарушение договора по гражданскому праву. [Текст] Тольятти., 2006. 326 с.
    87. Хохлов В. Ответственность за пользование чужими денежными средствами [Текст] // Хозяйство и право. 1996. № 8. С. 47.
    88. Шаргородский М.Д. Детерминизм и ответственность [Текст] // Правоведение. 1968. № 1. С. 42-43.
    89. Шаргородский М.И. Причинная связь в уголовном праве. [Текст] М., Статут. 2004. 432 с.
    90. Шепель Т.В. О легальном определении понятия вины в гражданском праве [Текст] // Современное право. 2006. № 7. С. 28.
    91. Шершеневич Г.Ф. Общая теория права. [Текст] М., Статут. 2002. 804 с.
    92. Эбзеев Б.Б. Гражданский оборот: понятие и юридическая природа [Текст] // Государство и право. 1999. № 2. С. 35.
    93. Яичков К.К. Система обязательств из причинения вреда в советском гражданском праве [Текст] // Вопросы гражданского права. М., Юридическая литература. 1957. 436 с.
  • 1224. Вина, причинний зв'язок як основні категорії кримінального права
    Информация пополнение в коллекции 23.11.2009

    Помилка в засобах вчинення злочину (дії) виражається в неправильному уявленні суб'єкта про об'єктивні властивості використовуваних ним засобів для досягнення злочинного результату, внаслідок чого суспільно небезпечні наслідки або зовсім не настають, або настають у значно більшому чи меншому обсязі, ніж бажав винний. У такому випадку особа підлягає кримінальній відповідальності за замах на той злочин, який вона мала намір вчинити. Наприклад, якщо винний, вважаючи, що дає отруту, помилково напоїв потерпілого нешкідливою для здоров'я мікстурою, його дії кваліфікуються як замах на вбивство. Нарешті, може мати місце помилка в причинності, яка полягає в неправильному уявленні особи про розвиток причинного зв'язку між діянням і наслідком, що наступив. Суть помилки полягає в наступному: вчиняючи яку-небудь дію, особа суб'єктивно впевнена, що вона призведе до бажаного результату. Насправді задуманий наслідок настає або з іншої причини, або вчинене діяння має інший результат. Наприклад, суб'єкт, знаючи, що потерпілий не вміє плавати, штовхає його з моста, будучи впевненим, що він потоне. На справді жертва гине при падінні від удару об виступ мосту. Помилка такого роду на кваліфікацію злочину не впливає, оскільки винний усвідомлював неминучість результату, що наступив. У випадку, коли бажаний наслідок через помилки в причинному зв'язку не настає, винний підлягає відповідальності за замах на відповідний злочин.

  • 1225. Виндикационные иски
    Курсовой проект пополнение в коллекции 13.02.2011

    Основания для предъявления виндикационных исков предусмотрены в законе. Из содержания статьи 301 ГК РФ и доктрины можно выделить следующие условия их предъявления:

    1. собственник должен быть таковым, то есть должен быть доказан его титул (для этого можно приводить свидетельские показания, ссылаться на договор о приобретении данного имущества истцом);
    2. право собственности конкретного субъекта нарушено, то есть он лишен фактического обладания вещью. При этом вещь обязательно должна находиться у ответчика. В соответствии с п.22 постановления Пленума ВАС №8 от 25.02.1998 иск об истребовании имущества, предъявленный к лицу, в незаконном владении которого это имущество находилось, но у которого оно в момент рассмотрения дела в суде отсутствует, не может быть удовлетворен. С целью избежать подобной ситуации, когда ответчик незаконно намеренно утрачивает владение имуществом к моменту рассмотрения дела, целесообразно одновременно с подачей иска заявить ходатайство о применении судом мер по обеспечению иска в виде наложения ареста на данную конкретную вещь;
    3. имущество (вещь) находится в фактическом (беститульном) владении несобственника, являющегося незаконным владельцем;
    4. имущество (вещь) сохранилось в натуре. В соответствии с доктриной, при существенном изменении вещи и, тем более, при ее гибели, виндикационный иск невозможен, так как виндицировать можно только индивидуально-определенное имущество. В противном случае можно надеяться только на возмещение убытков. В некоторых случаях при определении основания виндикационного иска необходимо учитывать положение статьи 220 ГК РФ о переработке, и если ее применение позволяет сделать вывод о сохранении за собственником титула новой вещи, то у него остается право на предъявление виндикационного иска. Однако не следует забывать, что положение данной статьи относится только к движимым вещам.
    5. отсутствуют договорные отношения между сторонами по поводу данного имущества (вещи). Виндикационные иски нельзя смешивать с другими исками собственника о возврате вещи в натуре, основанными на договорных отношениях (аренды, хранения, безвозмездного пользования имуществом и др.). Собственник, передавший вещь другому лицу во временное владение и пользование по договору, может требовать ее возврата в соответствии с нормами обязательственного права. Он не вправе предъявить виндикационный иск вместо договорного.
  • 1226. Виндикационный иск
    Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

    Впервые виндикационный иск появился в Древнем Риме. “Виндикационный иск, - отмечал проф. В. А. Краснокутский, - носил исторически процессуальное наименование rei vindicatio (от vim dicere объявлять о применении силы), регламентированного правом поведения собственника по розыску и возвращения своей вещи где нахожу свою вещь, там и виндицирую её (ubi rem meam invenio, ibi vindico)[11]”. Отсюда можно сделать вывод о том, что истцом по виндикационному иску мог быть только собственник. Подобное положение существовало в нашем законодательстве вплоть до принятия Гражданского кодекса 1964 года. Такой пробел в законодательстве вызвал широкую дискуссию среди ученых по поводу того, какова юридическая природа виндикационных исков одних государственных органов к другим: можно ли подвести этот иск под общее понятие виндикационного и негаторного исков или их иски являются самостоятельными? Попытки теоретического обоснования прав государственных органов на предъявление виндикационных исков привели к построению достаточно сложных конструкций. “Каким образом социалистический госорган, - писал А. В. Венедиктов, - не будучи собственником предоставленного ему государством имущества, может виндицировать это имущество, если ГК предоставляет право на виндикацию именно собственнику? Как обосновать виндикационный иск одного госоргана к другому, если и тот и другой одинаково не являются собственниками спорного имущества, если это имущество, вынесет ли арбитраж или суд свое решение в пользу истца или в пользу ответчика, остается объектом права собственности одного и того же собственника: самого социалистического государства?[12]”. Например, Ю. К. Толстой считал, что различие между виндикационным иском собственника и иском государственного органа “заключается в том, что иск собственника основан на праве собственности, а иск госоргана на праве управления”[13]. По мнению А. В. Венедиктова, при предъявлении иска госорганом к колхозу, кооперативной или иной общественной организации подобный иск является виндикационным в обычном смысле, так как направлен на возврат имущества собственнику и, следовательно, направлен на защиту его прав, а при иске одного госоргана к другому он направлен на защиту оперативного управления госоргана-истца[14]. Конец подобным дискуссиям был положен с принятием Гражданского кодекса РСФСР 1964 года, который в статье 157 признал за титульными владельцами право на виндикационный иск. С этого времени в нашем законодательстве была легально установлена защита прав владельцев виндикационным иском, то есть, когда защищается лицо, обладающее имуществом в силу закона или договора. В ныне действующем Гражданском кодексе РФ в ст. 305 закреплено подобное положение. Согласно данной норме, виндицировать имущество может также лицо, хотя и не являющееся собственником, но владеющее имуществом в силу закона или договора (титульный владелец). Это лицо имеет право на защиту его владения также против собственника. Значение данного положения состоит в том, что обладатели вещных прав, в частности хозяйственного ведения и оперативного управления, могут при помощи виндикационного иска, защищать свое владение, в том числе и против собственника. Подтверждением данного утверждения может быть п. 1 Письма Высшего Арбитражного Суда РФ “О разрешении споров, связанных с применением законодательства о собственности” от 31.07.1992 № С-13/ОПИ-171: “Лица, владеющие имуществом на законных основаниях, имеют право на защиту их владения наравне с защитой права собственности, в том числе от незаконных действий собственника.[15]”.

  • 1227. Виндикационный иск как способ защиты вещных прав
    Курсовой проект пополнение в коллекции 09.12.2008

    Законодатель решает вопрос об истребовании вещи у добросовестного приобретателя в зависимости от того, как приобретена вещь - возмездно или безвозмездно. Согласно ч.2 ст.302 ГК РФ, при безвозмездном приобретении имущества от лица, которое не имело права его отчуждать, собственник вправе истребовать имущество во всех случаях. Нередко указанное правило закона истолковывается в литературе и на практике в том смысле, что вещь может быть изъята собственником у любого безвозмездного приобретателя, например, у одаряемого, к которому вещь поступила от добросовестного возмездного приобретателя. С этим, конечно, нельзя согласиться. По сути дела такое расширительное толкование закона лишает добросовестных возмездных приобретателей, ставших собственниками имущества, права дарить имущество, передавать его по наследству и т.д., т.е. вводит не основанные на законе ограничения права собственности. Сторонники этой точки зрения не учитывают того, что правило ч.2 ст.302 ГК РФ рассчитано на случаи, когда отчуждатель не управомочен на отчуждение вещи. Если же сам отчуждатель стал собственником вещи, уже не имеет значения, на каких условиях он передает вещь третьему лицу. Не безупречен и положенный в основу предлагаемого решения принцип распределения материальных убытков. Приводимая обычно ссылка на то, что добросовестный безвозмездный приобретатель в случае отобрания у него вещи ничего не теряет, весьма относительна, поскольку любое изъятие имущества из владения представляется вполне реальной утратой. Поэтому интересы приобретателя, к которому имущество поступило безвозмездно от неуправомоченного отчуждателя, подлежат юридической защите.

  • 1228. Виндикационный способ защиты права собственности
    Курсовой проект пополнение в коллекции 23.04.2012

    Но центральное место занимает, безусловно, гражданское право, и в его рамках - институт защиты права собственности и других вещных прав, которому посвящена гл.20 ГК РФ. Рассмотрев в теоретическом и практическом плане институт защиты права собственности можно констатировать, что современное гражданское право представляет собственнику достаточно эффективные средства защиты права собственности. В то же время не оставлены без внимания интересы второй стороны: презумпция добросовестности приобретателя, закрепление за добросовестным приобретателем права на улучшения оспариваемого имущества, компенсация затрат на его обслуживание - обеспечивают состязательность процесса, позволяют достигнуть разумного компромисса интересов. Однако, как показывают рассмотренные практические примеры, зачастую иски собственника остаются неудовлетворенными по причине бездоказательности или признания недействительными различных договоров, фигурирующих в делах. Совершенствование системы обязательственного права, повышение юридической культуры субъектов правоотношений являются основными путями прогрессивного развития гражданско-правовых отношений в сфере защиты права собственности и иных вещных прав. Каждый вправе иметь имущество в собственности, владеть, пользоваться и распоряжаться им как единолично, так и совместно с другими лицами. Никто не может быть лишен своего имущества иначе как по решению суда. В гражданском законодательстве нашей страны институт защиты права собственности достаточно хорошо разработан, а правоприменительная практика выработала в основном единообразные подходы в применении норм о защите указанного права. Основными способами защиты права собственности являются виндикационные и негаторные иски. Под виндикационным иском понимается требование невладеющего собственника к владеющему несобственнику о возврате имущества, находящегося у последнего в незаконном владении. Обращаясь в суд за защитой своих нарушенных прав истец должен доказать наличие ряда обстоятельств, необходимых для удовлетворения судом заявленных требований.

  • 1229. Виндикация
    Дипломная работа пополнение в коллекции 09.12.2008

    Хотя виндикационный иск имеет долгую историю и за время его существования многие аспекты этих отношений хорошо изучены юридической наукой, тем не менее, современная практика сталкивается с рядом проблем, вызванных главным образом недостаточным отражением в законодательстве положений, разрабатываемых теорией гражданского права. Например, реально возникающая на практике конкуренция виндикационных и реституционных исков обусловлена не столько недостаточным теоретическим обоснованием недопустимости такой конкуренции, сколько отсутствием прямого запрета в правилах о виндикации. Теоретически ясно, что если виндикационный иск собственника отклонен, то добросовестный приобретатель должен получить право собственности на спорную вещь, иначе, незачем ограничивать виндикацию.Но, в законе нет нормы, закрепляющей это теоретическое положение. В результате, высшие судебные органы государства вынуждены выходить за пределы своих полномочий и давать разъяснения закона, не основанные на конкретной норме закона ( постановление ВАС РФ от 25.02.98.) Пробелом действующего законодательства надо признать также недостаточную урегулированность отношений по расчетам сторон при удовлетворении виндикационного иска собственника. В итоге, стороны пытаются защищать свои интересы при помощи иных гражданско правовых способов защиты, возможность применения которых к отношениям по виндикации не является бесспорной. Невниманием законодателя обусловленно существование и других спорных аспектов отношений по виндикации, например, связанных с распределением обязанностей по доказыванию в процессе. Названные и другие вопросы были рассмотрены в работе, наряду с общетеоретическими положениями. В заключение, можно в общих чертах повторить сделанные выводы.

    1. Виндикационный иск традиционный вещно правовой способ защиты права собственности, направленный на восстановление владения вещью. Его предметом всегда является индивидуально определенная вещь, он может быть заявлен как собственником, так и иным лицом, имеющим право владения вещью, вытекающее из закона или договора.Ответчиком по иску является лицо, фактически и незаконно владеющее вещью. Параллельно с виндикационным иском могут быть предъявлены иные требования к тому же ответчику, напр., из причинения вреда или неосновательного обогащения.
    2. По существу, правила о виндикации устанавливают общие последствия незаконной передачи ( нахождения ) вещи во владение третьих лиц. В то же время, ГК содержит ряд специальных норм о последствиях передачи прав на вещь неуправомоченным лицом ( некоторые правила о недействительных сделках (ст.ст.314, 315 ГК РА и 173,174 ГК РФ), о последствиях явки лица, объявленного умершим (ст.ст.48 ГК РА и 46 ГК РФ)
    3. Недопустима конкуренция виндикационных и реституционных исков. Такая конкуренция, как направленная в обход правил закона о защите добросовестного приобретателя, должна быть прямо запрещена в ГК. Пока таких положений гражданское законодательство РА и РФ не содержит.В РФ эта проблема определенным образом решена высшими судебными органами ( Постановления ВАС РФ от 25.02.98. и Конституционного суда РФ от 21.04.03. ) В РА она остается открытой и для ее устранения необходимо внести поправки в статьи ГК о виндикации, а именно, дополнить ч.1 ст.275 новым абзацем, следующего содержания : «В случаях, предусмотренных абз.1 ч.1 данной статьи собственник (иное лицо, имеющее право на вещь ) не имеют право предъявлять иск о применении общих правил о последствиях недействительности сделок ( ст.304 ГК )».
    4. При наличии действующего договора по поводу вещи, виндикационный иск не может быть предъявлен собственником.Отношение между сторонами должно регулироваться на основе правил заключенного договора.
    5. Виндикационный иск ограничивается в пользу добросовестного возмездного приобретателя, если вещь выбыла из владения собственника (иного владельца ) по его воле.При этом, для признания приобретателя добросовестным необходимо полное отсутствие вины в его действиях, а не только умысла или грубой неосторожности.Отсутствие вины доказывается самим приобретателем
    6. Если виндикационный иск собственника отклонен, то право собственности на вещь должно перейти к добросовестному приобретателю.Однако, это теоретическое положение не отражено в ГК Поэтому, необходимо внести соответствующие дополнения в главы ГК об основаниях приобретения и прекращения права собственности.
    7. Добросовестный незаконный владелец не несет ответственности за уничтожение или повреждение вещи в переод, когда он не знал о незаконности своего владения. В соответствующих случаях собственник имеет право требовать возмещения убытков от неуправомоченного отчуждателя.
  • 1230. Виникнення держави. Юридичний факт
    Контрольная работа пополнение в коллекции 29.03.2011

    Цивільне законодавство пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин і з подіями, тобто обставинами, які виникають, розвиваються і припиняються незалежно від волі суб'єкта (суб'єктів), у відношенні якого (яких) можуть виникнути певні правові наслідки. Подія може виникнути і в результаті дії людини. Наприклад, пожежа житлового будинку, що виник в результаті підпалу. У даному випадку підпал є подією для власника будинку, але не для палія, яка вчинила протиправну дію. У залежності від того, обумовлено виникнення подій волею людини чи ні, події прийнято підрозділяти на абсолютні та відносні. Абсолютні події такі явища, виникнення яких не залежить від людини: повінь, землетрус, снігові замети, закінчення часу і т.п. Відносні події такі явища, які виникають в результаті дії осіб, але розвиваються незалежно від їх дій. Наприклад, настання смерті в результаті заподіяння тілесних ушкоджень. Отже, подія відрізняється від дії не стільки за характером їх походження, скільки характером розвитку процесу цих явищ. Події носять неволевой характер у своєму процесі, незалежно від причини їх виникнення, тоді як дії є вольовими не тільки у своїй причини, а й у своєму процесі Досить значний вплив на виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин надають терміни, тобто відрізки часу, мають початок, тривалість перебігу і закінчення. Термін об'єктивна категорія, яка не залежить від волі і діяльності суб'єктів цивільних правовідносин. Разом з тим терміни не є особливими юридичними фактами, існуючими поряд з подіями і діями. Вони відносяться до відносних подій, оскільки, говорячи про терміни, не можна взагалі заперечувати впливу на них волі людей. Терміни є вольовими за їхнім визначенням: тривалість термінів, їх межі встановлюються нормами цивільного законодавства, угодою сторін, судом. У залежності від наслідків юридичні факти діляться на правостворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі і правовосстанавлівающіе. Правостворюючі є такі юридичні факти, з настанням яких цивільне законодавство пов'язує виникнення цивільних правовідносин. Так, однією з підстав набуття права власності на нерухоме майно є набувальна давність. Якщо громадянин, який не є власником майна, володіє ним добросовісно, відкрито і безперервно не менше 15 років, то він набуває на це майно право власності. Правозмінюючі юридичні факти такі юридичні факти, настання яких тягне за собою зміну цивільних правовідносин. Так, передача товару неналежної якості може спричинити за собою відповідне зменшення купівельної ціни. Правоприпиняючі є такі юридичні факти, з настанням яких цивільне законодавство пов'язує припинення цивільних правовідносин. Обставини, з якими може бути пов'язане припинення цивільних правовідносин, різноманітні. Наприклад, надання відступного може спричинити за собою припинення зобов'язання; визнання індивідуального підприємця, який є комісіонером, неспроможним (банкрутом) тягне припинення договору комісії. Правовідновлюючи юридичні факти такі юридичні факти, з настанням яких закон пов'язує відновлення прав та обов'язків, втрачених раніше суб'єктом цивільних правовідносин. Наприклад, явка особи, визнаної безвісно відсутньою, призводить до відновлення деяких цивільних правовідносин. Особливістю цих юридичних фактів є те, що вони не породжують нового, а відновлюють раніше припинило існування правовідносини в межах його колишнього існування. У науці цивільного права крім юридичних подій та юридичних дій виділяють так звані факти-стану. Це досить складна правова категорія, природа якої достатньо не з'ясована. Проте стану не є якоюсь особливою різновидом юридичних фактів поряд з подіями і діями. Ці юридичні факти характеризуються відносною стабільністю і тривалим періодом існування, протягом якого неодноразово, самостійно або разом з іншими юридичними фактами породжують цивільно-правові наслідки. Прикладами станів є: стан в шлюбі, спорідненості, утриманство, непрацездатність і ін. Класифікація юридичних фактів може здійснюватися: а) за тих наслідків, які вони тягнуть, і б) по властивості самих юридичних фактів. Класифікація за тих наслідків, які тягнуть юридичні факти, не викликає труднощів, але і не має великого практичного значення. З цієї точки зору різняться юридичні факти, що встановлюють правовідносини, факти, що змінюють правовідносини, і факти, що припиняють правовідносини Ч Зміна вже існуючих правовідносин може стосуватися суб'єктів права або суб'єктів обов'язки (перехід прав чинності успадкування, дарування, заміна зобов'язаного особи іншою чинності угоди і т.п.). Зміна правовідносини може торкатися також зміст прав і обов'язків сгорон (розширення обов'язків сторін щодо нової угоди, заміна одного обов'язку іншої, наприклад заміна зобов'язання передати право власності на річ зобов'язанням відшкодувати збитки, зміна термінів і т.п.). А.Ф.Клейнмап до трьох зазначених видів юридичних фактів приєднує четвертий: факти, «що перешкоджають виникненню прав і обов'язків». До них він відносить «такі факти, за наявності яких угода є недійсною: недієздатність, примус, обман, помилка, кабального, удаваної угоди і т.п.» Проте неважко помітити, що включення в класифікацію юридичних фактів згаданої четвертої категорії не узгоджується з визначенням юридичних фактів, як наведеним вище, так і з тим, яке дає сам автор, що розуміє під юридичними фактами «такі фактичні обставини, з наявністю або відсутністю яких правова норма пов'язує правові наслідки» Чи можна, виходячи з цього визначення, відносити до числа юридичних фактів такі обставини, властивість яких полягає саме в тому, що вони не тягнуть правових наслідків? Різниця юридичних фактів по їх наслідків не може мати серйозного теоретичного і, як сказано ви-шо, практичного значення. Досить зазначити, що одні й ті ж факти можуть породжувати одні правовідносини і припиняти інші, змінювати треті. Таке значення в деяких випадках може мати, наприклад, договір. Смерть особи може одночасно і припиняти правовідносини (пов'язані з особистістю померлого) і служити підставою для виникнення нових правовідносин, налрімер у галузі спадкового права. Набагато більш істотна класифікація юридичних фактів за характером, властивостями самих фактів. Найважливіше значення при цьому має та обставина, чи залежать або не залежать юридичні факти від волі людей, чи становлять вони результат їх свідомої діяльності. Юридичне значення можуть мати не тільки свідомі дії осіб, але й обставини, не залежать від їхньої волі події. Роблять іноді вказівку на те, що до юридичних фактів слід відносити також стану (перебування особи на військовій чи іншій службі, стан у шлюбі, спорідненість і т.п.) У дійсності, той чи інший стан входить до фактичного сочетав, передбачений гіпотезою норми, і в цьому сенсі є «передумовою» правовідносин, але юридичним фактом, що обумовлює виникнення (зміну або припинення) правовідносини, воно не є. Таким може бути виникнення або припинення того чи іншого стану, наприклад одруження, усиновлення, прийняття громадянства, вступ до лав Радянської Армії чи закінчення військової служби і т.п., народження сина, яка обумовлює виникнення спорідненості. Все це юридичні факти, але вони цілком підходять під категорію юридичних дій або подій. Одні правовідносини можуть виникати в силу виникнення того чи іншого стану, інші можуть приурочиваться до якого-небудь факту, події при наявності даного стану, наприклад встановленню непрацездатності. Правовідносини в суспільств, досягнення повноліття сина, порушення норм ведення війни, оголошення блокади при наявності стану воїни і т.п. Що стосується самого стану, як такого, як деякого триваючого процесу, то воно не породжує саме до себе пікакіх правовідносин. Також і наявність деяких прав, наприклад права власності, необхідно для здійснення такої операції, як договір здачі в найм речі, але не право власності, а зазначений договір у даному випадку є юридичним фактом. В наведених міркуваннях про стан як юридичний факт позначається змішання фактичного складу з юридичним фактом. У всякому разі, якщо відносити стану до числа юридичних фактів, то цілком очевидно, що не можна класифікувати юридичні факти на дії, події і стани. Дії відрізняються від еобитіі за тією ознакою, що перші залежать від людської волі. а другі-ні; стану же відрізняються від дій і подій своїм триваючим характером, тобто за зовсім іншою ознакою. До дій відносяться лише виражені зовнішнім чином вчинки людей. Не є діями переживання, ті чи інші психічні стани індивідів, а також, з іншого боку, вчинки, вчинені без участі свідомості або волі, у тому числі вчинені під дією насильства. Крім того, в ряді випадків, для настання юридичних наслідків необхідно, як правило, щоб дія скоєно було дієздатним особою. Тільки при цьєї умови вчинок може розглядатися як дія особи. Під дією розуміються пе тільки ті чи інші волевиявлення, які отримують зовнішнє вираження в рухах особи, а й бездіяльність, тобто відсутність рухів, також є вираженням певного внутрішнього стану індивіда. Що стосується дій, тобто свідомих вчинків людей, які відповідають їх волі, то вони також розпадаються на дві головні групи на правомірні і протиправні. До перших належать такі дії, як односторонні розпорядження, договори, акти посадових осіб, винахід, створення автором будь-якого твори та ін, тобто всі дії, дозволені нормами права і здійснювані в рамках правопорядку. Іншу групу дії становлять-дії неправомірні, протиправні правопорушення. Дії правомірні, в свою чергу, розпадаються на кілька груп. Найважливішим видом правомірних дій є юридичні акти, тобто такі волевиявлення, що безпосередньо спрямовані па встановлення, зміну або припинення правовідносин. Сюди відносяться, по-перше, угоди, тобто юридичні акти, які зумовлюють виникнення правовідносин, які стосуються галузі цивільного, колгоспного права тощо, інакше кажучи, такі правовідносини, в яких не виявляється відносин владарювання і підпорядкування; і, по-друге, адміністративні акти, тобто акти органів державного управління, спрямовані на встановлення, зміну або припинення правовідносин, які відносяться до інших галузей права (адміністративного, фінансового і т.п.). Іншою групою правомірних дій є дії, які спричиняють виникнення, зміну або припинення правовідносин у силу певного об'єктивного результату незалежно від того, чи були ці правомірні дії спрямовані на такі наслідки чи ні. Прикладом може служити виготовлення речі з матеріалу, що належить іншій особі («специфікація»), створення художнього твору, яке тягне за собою виникнення правовідносин, пов'язаних з авторським правом. Те ж відноситься до знахідки, винаходу, виконання умов, які передбачають призначення премії або нагородження та ін.

  • 1231. Виникнення і здійснення права довірчої власності за законодавством України
    Информация пополнение в коллекции 28.11.2010

    Фонд фінансування будівництва (ФФБ) є належною управителю на праві довірчої власності сукупністю коштів, переданих управителю ФФБ в управління, які використані чи будуть використані управителем у майбутньому на умовах Правил фонду про участь у ФФБ. Правова природа довірчої власності полягає у надані довірчому власнику речового права, обмеженого цільовим характером його здійснення в інтересах визначених осіб. Цільовий характер означає обумовленість метою, для якої передається майно у довірчу власність. Особливість довірчої власності полягає в існуванні залежного характеру і наявності обмежень при здійсненні права власності довірчим власником. Довірчий власник набуває юридично повне право власності, з одночасною втратою цього правового титулу установником (фідуціантом) може набувати виключні права контролю, надання згоди на розпорядження та/або відчуження майна до закінчення відносин довірчої власності. Установник також володіє реальним правом вимоги зворотного повернення титулу власності від довірчого власника або від третіх осіб, що незаконно заволоділи цим майном, з моменту виникнення обставин, настання яких припиняє право довірчої власності. Наприклад підставою для настання зобовязання зворотного повернення довірчої власності може бути факт погашення забезпечувального боргу, завершення будівництва і введення в експлуатацію, багатоквартирного будинку, досягнення повноліття або повернення вигодонабувача з тривалого відрядження , настання або досягнення будь-якої іншої мети, визначеної договором або законом.

  • 1232. Виникнення міжнародного права та його особливості в період рабовласницької та феодальної доби
    Контрольная работа пополнение в коллекции 14.11.2010

    Розвиток міжнародних відносин зумовлював необхідність формування міжнародних правил у сфері посольського права, права договорів, правил протоколу й етикету, правил стосовно ведення війни та ін. Загалом, у рабовласницький період регіоналізм і локальний обсяг у розвитку міжнародного права обумовлені тим, що, хоча держави і були роз'єднані, кожна з них самостійно створювала (формулювала) різні правові інститути в галузі регулювання міжнародних відносин, що найчастіше були схожі з аналогічними інститутами інших держав. Так, у Законах Ману (стародавній індійський звід моральних і юридичних приписів 9 ст. до н. е.) були сформульовані положення, спрямовані на захист жертв війни. Аналогічні положення можна знайти у стародавніх римлян і греків. Давньогрецький інститут проксенів (заступництво іноземцям) мав аналог також і в Римському праві. У рабовласницький період великий вплив на розвиток міжнародного права зробило Римське право народів. Спочатку давньоримські юристи сформулювали правила, що регламентують правове положення завойованих Римом народів, у зв'язку з необхідністю введення деяких елементів самоврядування; потім воно було перетворене у Право народів. Одним із важливих інститутів цього права було преторське право, що регламентувало правове положення іноземців. Право народів мало такі інститути права, як право війни, право полону, право рабовласництва, право мирних договорів, посольське право, заборони шлюбів із чужоземцями та ін. Теза римських юристів «Слово, дане навіть ворогу, повинне бути дотриманим» лягла в основу нині діючого принципу «pacta sunt servanda» («Договори повинні дотримуватися»). Римському праву також були відомі погоджувальні комісії, що створювалися для вирішення спірних питань.

  • 1233. Виникнення писемності та історія кодування інформації
    Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

    1.3 Важко переоцінити внеск вавилонян і ассирійців та інших шумеро-аккадських предків у культуру документування. По-перше, це винайдення письма. Вавилонське клинописне письмо, а точніше шумерське, з якого воно розвинулось, - найдавніше у світі. Використовували його у різних видозмінах протягом трьох тисяч років, тобто досше ніж сучасний латинський алфавіт. Цим письмом користувалися народи від Вірменських гір до Перської затоки, від Єгипетського моря до кордонів Індії. Саме в Месопотамії виник перший великий теоретично-філософський твір „Сказання про Гільгамеша”. Тема цього документа - пошуки людського безсмертя, яке можна здобути лише корисними для людства справами сягають справжньої філософської глибини і забезпечують йому почесне місце серед найвизначних робіт усих часів і народів.

  • 1234. Виникнення та розвиток інституту судової влади в Україні
    Курсовой проект пополнение в коллекции 26.02.2011

     

    1. Êîíñòèòóö³ÿ Óêðà¿íè: Íàóêîâî-ïðàêòè÷íèé êîìåíòàð/Â. Á. Àâåðüÿíîâ, Î. Â. Áàòàíîâ, Þ. Â. Áàóë³í òà ³í.; Ðåä. Êîë. Â. ß. Òàö³é, Þ. Ï. Áèòÿê, Þ. Ì. Ãðîøåâèé òà ³í. Õàðê³â: Âèäàâíèöòâî “Ïðàâî”; Ê.: Êîíöåðí “Âèäàâíè÷èé Ä³ì” ³í Þðå, 2007.-808 ñ.
    2. Êîìåíòàð äî Çàêîíó “Ïðî ñóäîóñòð³é Óêðà¿íè”/ Çà çàã. ðåä. Â. Ã. Ìàëÿðåíêà.-Ê.: Þð³íêîì ²íòåð, 2007, -464 ñ.
    3. Îðãàí³çàö³ÿ ñóäîâèõ òà ïðàâîîõîðîííèõ îðãàí³â: Íàâ÷. ïîñ³áíèê./ çà ðåä. ². ª. Ìàðî÷ê³íà, Í. Â. ѳá³ëüîâî¿, Î. Ì. Òîëî÷êà. Õàðê³â: Ïðàâî, 2007. 272 ñ.
    4. Îðãàí³çàö³ÿ ñóäîâî¿ âëàäè â Óêðà¿í³ / Çà íàóê. ðåä. À.Î. Ñåë³âàíîâà. Ê.: Þð³íêîì ²íòåð, 2006. 202 ñ.
    5. Ïîäêîïàåâ Ñ.Â. Äèñöèïëèíàðíà â³äïîâ³äàëüí³ñòü ñóää³â: ñóòí³ñòü, ìåõàí³çì ðåàë³çàö³¿. Õ.: ÂÄ ²ÍÆÅÊ, 2003.- 192 ñ.
    6. гøåííÿ Êîíñòèòóö³éíîãî Ñóäó Óêðà¿íè ïî ñïðàâ³ ¹ 1-17/2000 â³ä 16 ëèñòîïàäà 2000 ð. ¹ 13-ðï/2000 (ñïðàâà ïðî ïðàâî â³ëüíîãî âèáîðó çàõèñíèêà)./Êîíñòèòóö³éíèé Ñóä Óêðà¿íè: гøåííÿ. Âèñíîâêè. 1997-2001./³äïîâ³ä. ðåä. ê.þ.í. Ï. Á. ªâãðàôîâ.-Ê; Þð³íêîì ²íòåð, 2001.-504 ñ.
    7. гøåííÿ Êîíñòèòóö³éíîãî Ñóäó Óêðà¿íè ïî ñïðàâ³ ¹ 1-38/2003 â³ä 11 ãðóäíÿ 2003 ð. ¹ 20 - ðï/2003 (ñïðàâà ïðî Êàñàö³éíèé ñóä Óêðà¿íè)/Îô³ö³éíèé â³ñíèê Óêðà¿íè.
    8. Ñóäîâà ðåôîðìà â Óêðà¿í³: ïðîáëåìè ³ ïåðñïåêòèâè. Ìàòåð³àëè íàóê.-ïðàêò. êîíô., 18-19 êâ³òíÿ 2002, ì. Õàðê³â/ðåä. êîë.: Ñòàøèñ Â. Â. (ãîëîâ. ðåä.) òà ³í. Ê; Õ; Þð³íêîì ²íòåð, 2002.-288 ñ.
    9. Øèøê³í Â. ². Ñóäîâ³ ñèñòåìè êðà¿í ñâ³òó: Íàâ÷àëüíèé ïîñ³áíèê [Ó 3-õ êí.]. Ê; Þð³íêîì ²íòåð, 2001.
  • 1235. Виникнення юридичних осіб
    Доклад пополнение в коллекции 11.12.2009

    Практичний інтерес представляє і момент закінчення державної реєстрації, що повинний бути моментом виникнення нової юридичної особи. Разом з тим цей момент чітко не встановлений у законодавстві, тільки вказується, що при необхідності реєстрації юридичної особи її правоздатність виникає «з моменту реєстрації». Що варто вважати моментом реєстрації: момент винесення рішення виконкому про реєстрацію чи момент внесення в Єдиний державний реєстр? В. С. Щербина вважає, що день включення в Єдиний державний реєстр підприємств і організацій є вдень реєстрації підприємства. Однак момент реєстрації і момент внесення даних про реєстрацію до державного реєстру збігаються в законодавствах тих країн, у яких той самий суб'єкт є органом, що реєструє, і реєстродержателем. В Україні інакше: збір інформації для реєстру і ведення реєстру віднесені до компетенції різних органів: державна реєстрація до органів місцевого самоврядування, а державний реєстр до органів статистики. Тому існує часовий розрив між моментом винесення рішення виконкому про реєстрацію і момент внесення підприємства в Єдиний державний реєстр. Такий висновок випливає з аналізу положень п. 13 Положення про державну реєстрацію і п. 9 Положення про Єдиний реєстр підприємств і організацій України від 21 січня 1996 р. (далі Положення про Єдиний реєстр). Відповідно до них орган, що реєструє, зобов'язаний у 5-денний термін із дня державної реєстрації передати органу статистики дані для внесення до Єдиного реєстру, повідомити про реєстрацію в податкові органи.

  • 1236. Вирішення міжнародних комерційних спорів
    Информация пополнение в коллекции 25.06.2010

    Судова та арбітражна (третейських судів) практика в Україні не визнається джерелом права. Проте вона має істотне значення для здійснення зовнішньоекономічних відносин. Тлумачення правових норм з допомогою судової практики сприяє належному застосуванню законодавства учасниками ЗЕД, уніфікованому підходу до вирішення спорів, що виникають між ними. Зокрема, визначальне значення має Постанова Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24 грудня 1999 р. «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України», в якій дано поняття публічного порядку одного з ключових інститутів міжнародного приватного права, від якого залежить застосування іноземного права у зовнішньоекономічних відносинах. Під публічним порядком Верховний Суд України розуміє «правопорядок держави, визначальні принципи і засади, які становлять основу існуючого в ній ладу (стосуються її незалежності, цілісності, самостійності й недоторканності, основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо» (п. 12 Постанови)

  • 1237. Вирішення суперечок у міжнародному праві
    Контрольная работа пополнение в коллекции 24.12.2010

    У міжнародно-правовій доктрині найпоширенішим є поділ мирних засобів вирішення міжнародних спорів на дипломатичні (політичні) та правові (судові). До дипломатичних належать переговори, добрі послуги, посередництво, обслідування та примирення, до правових арбітраж і судовий порядок. Усі засоби, крім переговорів, передбачають залучення третьої сторони, що зобовязана запропонувати свій варіант вирішення спору. Основні відмінності цих двох типів засобів вирішення спорів полягають у такому: а) правовим засобам притаманне ухвалення рішення на основі міжнародного права1; політичний засіб дозволяє занадто вільне тлумачення міжнародного права або встановлення спірними сторонами нової норми, а тому компроміс сторін є необхідною умовою; б) правовий засіб передбачає прозорі та публічні процедури, третя сторона є незалежною від стороннього впливу, насамперед спірних сторін; для політичних засобів конфіденційність зазвичай є умовою досягнення рішення, оскільки політична воля сторін надзвичайно залежна від суспільної думки; в) рішення, запропоноване в результаті застосування правового засобу, завжди юридично обовязкове для сторін; рішення, досягнуте в рамках політичного засобу, переважно є рекомендаційним.

  • 1238. Вирок в кримінальному судочинстві
    Информация пополнение в коллекции 12.01.2010

    Це єдине, що є спільного у обвинувального і виправдувального вироків. Крім зазначених даних резолютивна частина обвинувального вироку повинна містити рішення про визнання підсудного винним за конкретним пункту, частини, статті КК ; вид і розмір покарання, призначеного підсудному за кожне злочин, у вчиненні яких він визнаний винним; остаточна міра покарання, що підлягає відбування (або рішення про звільнення підсудного від відбування покарання); вид виправної установи, в якому повинен відбувати покарання засуджений до позбавлення волі, і режим даного виправного закладу; тривалість випробувального терміну за умовне засудження та обов'язки, які покладаються при цьому на засудженого; рішення про додаткові видах покарання; рішення про зарахування часу попереднього утримання під вартою, якщо підсудний до постанови вироку затримувався в порядку ст. ст. 91, 92 КПК України, був укладений під утримую, домашнього арешту, або він знаходився в медичний або психіатричний стаціонар; рішення про запобіжний захід відносно підсудного до вступу вироку в законну силу.

  • 1239. Виртуальный контрафакт. Ответственность за нарушение авторских прав при использовании компьютерных п...
    Реферат пополнение в коллекции 09.12.2008

    .%20%d0%9d%d0%b0%20%d1%8d%d1%82%d1%83%20%d1%82%d0%b5%d0%bc%d1%83%20%d0%bc%d1%8b%20%d0%bf%d0%be%d0%b4%d0%b3%d0%be%d1%82%d0%be%d0%b2%d0%b8%d0%bb%d0%b8%20%d0%b2%d0%be%d0%bf%d1%80%d0%be%d1%81%d1%8b%20%d0%b8%20%d0%be%d0%bf%d1%80%d0%be%d1%81%d0%b8%d0%bb%d0%b8%20100%20%d1%81%d0%be%d1%82%d1%80%d1%83%d0%b4%d0%bd%d0%b8%d0%ba%d0%be%d0%b2%20%d0%bf%d1%80%d0%b5%d0%b4%d0%bf%d1%80%d0%b8%d1%8f%d1%82%d0%b8%d0%b9%20%d0%bc%d0%b0%d0%bb%d0%be%d0%b3%d0%be%20%d0%b1%d0%b8%d0%b7%d0%bd%d0%b5%d1%81%d0%b0.%20%d0%92%20%d1%82%d0%b0%d0%b1%d0%bb%d0%b8%d1%86%d0%b5%20%d0%bf%d0%be%d0%bb%d1%83%d1%87%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d1%8b%d0%b5%20%d1%80%d0%b5%d0%b7%d1%83%d0%bb%d1%8c%d1%82%d0%b0%d1%82%d1%8b.">Сегодня уже нельзя представить ни одной организации, в которой не было бы компьютерной техники, счеты и печатные машинки навечно канули в прошлое. В то же время нет секрета и в том, что нередко у руководителей предприятий возникает оправданное желание сэкономить деньги из бюджета организации на легальных программах компьютерного обеспечения (таких как Windows, Nero, Антивирус Dr.Web, "Консультант", "1С") <4>. На эту тему мы подготовили вопросы и опросили 100 сотрудников предприятий малого бизнеса. В таблице полученные результаты.

  • 1240. Виртуальный контрафакт. Ответственность за нарушение авторских прав при использовании компьютерных программ
    Информация пополнение в коллекции 12.01.2009