Монографія Дрогобич Видавнича фірма «відродження» 2005
| Вид материала | Документы |
Содержание2.3.3. Творчість Т. Шевченка як інтерпретаційний критерій „національного підходу“ За честь, славу, за братерство |
- Філософія відродження план Філософія Відродження, 138kb.
- Виробництво медичного обладнання, 17.79kb.
- Культура відродження культура відродження, 154.19kb.
- Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора І кандидата, 82.26kb.
- Опубліковані основні праці, 10.05kb.
- Т. В. Новальська // Вісник кнукіМ. К., 1999. Вип. С. 55-66, 9.26kb.
- Робоча навчальна програма для студентів спеціальності «Видавнича справа та редагування», 145.46kb.
- Проспект емісії облігацій товариства з обмеженою відповідальністю «фірма «вена», 4159.34kb.
- Програми для загальноосвітніх навчальних закладів. Географія. Економіка. 6-11 (видавничо-торгова, 146.97kb.
- Програми для загальноосвітніх навчальних закладів. Географія. Економіка. 6-11 (видавничо-торгова, 112.08kb.
2.3.2. „Національний підхід“ Є. Маланюка
як авторський метод національно-екзистенціальної
методології
Навіть побіжне ознайомлення з біографією, історико-культурним контекстом та корпусом есеїстично-критичних праць Є. Маланюка спонукає до висновку про те, що однією з підстав теоретичного вивчення методологічного підходу автора є здійснене нами вище окреслення понять політичної герменевтики взагалі та націоналістичної герменевтики зокрема16. Саме в їхніх межах, на нашу думку, можна побачити характерні риси „національного підходу“. Окремо слід бодай коротко актуалізувати поняття національно-екзистенціальної методології.
Отже, поняття політичної герменевтики (ще „ідеологічної“) максимально конкретизуємо і визначаємо як інтердисциплінарну літературознавчу методологію, котра використовує потенціал такої галузі культури, як політика.
Якщо уважно розглядати епістемологічну вартість праць націоналістичних критиків, що свою інтерпретаційну потужність продемонстрували ще у 20–30-х роках ХХ ст. (Д. Донцова, М. Мухина, Ю. Липу, Є. Маланюка тощо), важко не помітити, що політичний підхід українських мислителів мав не соціологічний, як у марксистів, а націологічний характер.
Націологічність інтерпретаційної моделі виразно бачимо на прикладі хоча б такого критичного спостереження Є. Маланюка: „Ударив грім 17-го року і прийшов іспит залізом і кров’ю, але питати не було кого.
Покоління, викохане серед декорацій русько-малоросійської „кумедії“, виплекане мріями про „воріженьків“, покоління, що направляло свою енергію на розрішення „соціальних“ і „полових вопросов“, натурально прийняло революцію як кару Божу, або як нагоду причепитися до побідної колісниці „вєлікорусскіх товаріщей“1.
Методологічною базою взаємного (художнього/націологічного) перекладу, як уже зазначалося, стала ідеологія (і політична система, що з неї випливала) українського націоналізму в інтерпретації передусім Т. Шевченка. Тому „шевченківська“, виразно національно-тенденційна, чи ангажована, націоналістична естетика Д. Донцова безпосередньо вплинула на постання та розвиток „національного підходу“ Євгена Маланюка. Методологічно вагомим у цьому сенсі є есе „Ранній Шевченко“, в якому автор, захищаючи метод Степана Смаль-Стоцького, висловлює фундаментальну герменевтичну істину: „…розуміння творчости Шевченка і висвітлення його особистости можливі лише за національного підходу до національного генія“2.
Кілька характерних прикладів суто політичних та загальноідеологічних аспектів „національного підходу“ Євгена Маланюка. Говорячи про творчість В. Сосюри, критик дає їй оцінку, зрештою, з позицій героїчної неоромантичної духовності й актуального для нації завдання – плекання борців, а не плакунів, і передбачає зникнення її ґрунту – „плачливої традиції“ – аж у національній державі: „…Сосюра, як виявляється, зовсім не останній рецидив українського минулого, за ним тягнеться ціла хмара Фальківських. Певно, ця „плачлива традиція“ української поезії ще довго буде згасати, аж поки не знищить її здорова атмосфера майбутнього українського суспільства, що випростає спину у власній державі“3.
В іншій своїй роботі – „Репліка“ – автор саме націоналістичний державницький ідеал вважає повноцінним критерієм адекватної рецепції та інтерпретації Кобзаря: „Процес матеріялізації шевченкової поезії потужньо триває і тільки, коли він закінчиться власною державою, ми можемо сказати, що сучасність доросла до Шевченка“4.
Саме наявність виразної національної свідомості і чіткого національного світогляду в автора дозволили йому виразно герменевтично (емпатійно) простежити психологічні нюанси зародження та кристалізації національної ідеї у Тараса Шевченка: „…чим гостріше відчував він себе вільним, тим кріпацький стан його рідні виростав перед ним і розростався, охоплюючи увесь нарід, усю Україну. І ця гірка свідомість була першим натуральним наслідком його психологічно-інтелектуального зросту, його політично-національного прозріння.
(…) Занадто він був зв’язаний із самим національним єством своєї Батьківщини, занадто страшну в своїй реальності Україну носив в собі самім“5.
Увиразнює політичний ракурс розгляду літературних проблем часта апеляція Є. Маланюка до одного з провідних концептів націоналістичної ідеології – національно-визвольної боротьби. Саме національно-визвольний аспект української революції стає національно каталізуючим чинником, бо, на думку автора, пробуджує, скажімо, українську „віру“ Миколи Хвильового: „…Хвильовий іменно від огня революції загорівся вірою в українське майбутнє, вірою, що довела його майже до українського (він його замаскував „азіятським“ псевдонімом) месіанізму“6.
Інші аспекти „національного підходу“ доречно простежувати, використовуючи наявний у Є. Маланюка критичний діалог із ідеологічною системою Д. Донцова, виявляючи, для прикладу, авторське бачення ідей національного героїзму (наприклад, в есе „До справжнього Шевченка“), національного волюнтаризму („Буряне поліття“), ідеалізму („Три літа“) тощо.
Напрочуд ґрунтовну оцінку поетової методології в постімперській науці дав Григорій Клочек. Проаналізувавши літературознавчу есеїстику літератора, вчений виснував, що Є. Маланюк „фактично виробив, а точніше, довів до завершення, до певної цілісності дуже важливу методологічну систему, суть якої полягає в тому, що кожне літературне (як бачимо з поезії та есеїстики Є. Маланюка – не лише літературне.– П. І.) явище пізнається, інтерпретується та оцінюється з націоналістичних позицій“7. Джерельною базою появи цього „національного підходу“ дослідник справедливо називає „народницьку критику“, „націоналістичні спрямування“ в модерністичній публіцистиці „Української хати“ і, звичайно, Дмитрія Донцова, його „Літературно-науковий вісник“17.
Однак ми б конкретизували окреслену вченим „джерельну базу“ саме національно-екзистенціальною методологією і доповнили експлікацію „національного підходу“ Є. Маланюка кількома методологічними моментами8.
Важливо помітити те, що і „національний підхід“ Є. Маланюка, і націоекзистенціальна методологія випливають з одного джерела – українського націоналізму, зокрема із його концептуально-теоретичного рівня – філософії національної ідеї. Є. Маланюк у цьому сенсі є прямим продовжувачем метадискурсивної традиції Т. Шевченка, в котрого у численних художніх варіантах представлено центральну, системотворчу ідею національного способу мислення – національний імператив.
Чимало есеїстичних (авторських) формул національного імперативу знаходимо у Є. Маланюка. Промовистим прикладом літературознавчого варіанта цього імперативу може бути вже цитована нами актуалізація „національного підходу“ в „Ранньому Шевченкові“. Інший яскравий приклад уже загальнокультурологічного масштабу віднаходимо в „Репліці“, де генералізується значення поезії Т. Шевченка: „…єдиним ліком, єдиним рятунком проти всіх, Хвильовим так гостро окреслених національних хворіб наших, є саме вогняна, вульканічна, страшна в своїм національнім демонізмі поезія Шевченка – і до цього часу – тільки вона одна і ніяка інша!“9.
Специфіку захисту, утвердження та розвитку національного буття прояснюють виявлені нами вище два системотворчі методологічні засновки, котрі систематизують герменевтичний потенціал інших елементів національно-екзистенціального тезаурусу. Як вони співвідносяться з концепцією Є. Маланюка?
Перший засновок-передсудження базується на усвідомленні того, що художня література (ширше – мистецтво) є одним з основоположних елементів національного буття і тому будь-яка інтерпретаційна стратегія, котра претендує на істинність, мусить враховувати цей факт.
У „Ранньому Шевченкові“ Є. Маланюка віднаходимо яскравий приклад, що засвідчує наявність у критичній свідомості автора саме такої націоекзистенційної переддумки. Ідеться про оцінку Шевченкового романтизму, у вербалізації котрої простежуємо органічну гомогенність (у сенсі національної інтенціональності) думок автора та Кобзаря: „Поезія для нього (Шевченка.– П. І.) служення, національна (а не лише суспільна) функція – покликання Перебенді. Романтизм його завжди проєктується на реальну Україну, він має сталий контакт із дійсністю, з краєвидом, з історією, з долею народу. Був це романтизм, що знайшов своє адекватне органічно-реальне втілення“. І згодом додає: „Національна недокровність Гоголя спричинювала недовтіленість, мертвотність і специфічну „графічність“ у його, поза тим, вельми скомплікованій і таємничій, творчості, і він залишається лише „романтиком“. Романтизм Шевченка, завдяки національній повнокровності, був завжди доведений до кінця, опуклий, яскравий, живий і реальний“10.
Другий засновок-передсудження спонукає розглядати націю як аксіальну дійсність, що детермінує і буття індивіда, і його герменевтичну здатність.
Чітко простежується детермінованість герменевтики Є. Маланюка національним буттям чи національною ідентичністю, скажімо, тоді, коли автор безпосередньо обґрунтовує „національний підхід“ до вивчення творчості та особистості Т. Шевченка: „…у великім, як-не-як, дорібку сучасної шевченкології ми знайдемо немало спеціальних, часом екзотичних („Соціологія шевченкового римування“) розвідок, але як мало праць чи статей, що кидали б справді нове й очищальне світло на й досі дещо „таємничу“ постать генія. Тим більше, що з таким своєрідним генієм, як Шевченко, сама лише раціоналістична аналіза в багатьох випадках буде безпорадна й, що найменше, неповна. Без творчої й при тім національної (виділення наше.– П. І.) інтуїції тут, напевно, не обійтись“11.
Запропоновані у цьому пункті розмірковування, на нашу думку, спонукають до ряду висновків, два з котрих видаються основними. По-перше, есеїстичну герменевтику Є. Маланюка доречно розглядати як систему не стільки історико-літературних, скільки літературно-критичних творів націоналістичного типу: оцінка художніх явищ та закономірностей в них дається з позицій вирішення найактуальніших для нації політичних проблем. По-друге, сподіваємось, наше розмірковування конституює належний тезаурус, що дозволяє аргументовано підійти до експлікування „національного підходу“ як авторського методу національно-екзистенціальної методології (націологічної герменевтики). Наступні теоретичні дослідження, очевидно, лише поглиблять бачення „національного підходу“ Є. Маланюка як іманентного, органічного, а отже, архіважливого для новітньої української гуманітарної культури. У вивченні такого типу інтерпретаційних досвідів убачаємо найвищий сенс методологічного повернення до „національних джерел“ (М. Ільницький).
1. Маланюк Є. Буряне поліття // Маланюк Є. Книга спостережень.– К.: Атіка, 1995.– С. 18.
2. Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 31.
3. Маланюк Є. Буряне поліття…– С. 25.
4. Маланюк Є. Репліка // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 66.
5. Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 29.
6. Маланюк Є. Буряне поліття // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 26.
7. Клочек Г. Про методологію літературознавчої есеїстики Євгена Маланюка // Євген Маланюк: література, історіософія, культурологія. Матеріали міжнародної наукової конференції.– Кіровоград: КДПУ, 1998.– Ч. І.– С. 25–26.
8. Там само.– С. 26.
9. Маланюк Є. Репліка // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 61.
10. Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 34, 35.
11. Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень…– С. 31.