Монографія Дрогобич Видавнича фірма «відродження» 2005
| Вид материала | Документы |
СодержаниеИ тот, кто мыслит без конца Сисой, Мардарій – мученики віри. 2.1. Літературознавча теорія національної ідентичності: національно-екзистенціальні аспекти |
- Філософія відродження план Філософія Відродження, 138kb.
- Виробництво медичного обладнання, 17.79kb.
- Культура відродження культура відродження, 154.19kb.
- Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора І кандидата, 82.26kb.
- Опубліковані основні праці, 10.05kb.
- Т. В. Новальська // Вісник кнукіМ. К., 1999. Вип. С. 55-66, 9.26kb.
- Робоча навчальна програма для студентів спеціальності «Видавнича справа та редагування», 145.46kb.
- Проспект емісії облігацій товариства з обмеженою відповідальністю «фірма «вена», 4159.34kb.
- Програми для загальноосвітніх навчальних закладів. Географія. Економіка. 6-11 (видавничо-торгова, 146.97kb.
- Програми для загальноосвітніх навчальних закладів. Географія. Економіка. 6-11 (видавничо-торгова, 112.08kb.
1.2. Іманентна українська методологія
та літературна герменевтика:
пропедевтика національно-екзистенціальної аналітики
Мабуть, нікому із сущих в Україні теоретиків літератури не треба доводити, що цілеспрямований пошук іманентних українській культурі методологічних моделей є більш як актуальним гносеологічним завданням. У цьому переконається кожен, хто брав чи бере участь у новітніх методологічних дискусіях та полеміках (і тут промовистим є, скажімо, приклад метакритичної творчості О. Вертія, І. Денисюка, І. Дзюби, В. Дончика, Г. Клочека, М. Наєнка, Т. Салиги, К. Фролової, та ін.) чи спостерігає за обговоренням проекту нової академічної історії української літератури, матеріали якої опубліковані в основному у часописі „Слово і Час“.
Думки загалом кардинально розходяться за двома напрямками.
Перший напрямок утворюють два відмінні за способом висловлення типи інтелектуалів. Одні пропонують власні персони в якості всезнайкуватих українських вчених, єдино правильним критерієм науковості призначають себе, або, скажімо, себе і Г. Грабовича, чи тільки Г. Грабовича та доступні йому методології (усі недоступні шановному професору із політичною винахідливістю замовчуються, оголошуюються неіснуючими або ненауковими). При цьому спроби такої начебто милої „просунутим“ інтелектуалам десакралізації, чи то б пак, деконструкції, але не українських літературних класиків чи академічних вчених, а фальсифікаційних ліберальних теорем, для прикладу, окремих учень гарвардського метра, чомусь витлумачуються як замах на священну корову вітчизняного постмодернізму, викликають насичену постструктуральною толерантністю „благородну ненависть“, і породжують типово зоологічну, імперську за духом (байдуже, „совкову“ чи „вестернізаційну“) хамську реакцію, котра гармонійно поєднує у межах єдиного дискурсу еквілібристику „банальної ерудиції“, вульгарну лексику та інтелектуальну вбогість1.
На явно пристойнішому рівні (і це добре продемонструвала, скажімо, міжнародна теоретико-літературна конференція у Львівському національному університеті 14– 15 травня 2003 року), хоч і не без певного роздратування, висловлюється решта „зачарованих на Захід“ учених. Вони, і прикладом тут може бути Я. Поліщук, песимістично, під національним оглядом, переконані в тому, що нові ефективні методології слід шукати тільки на постмодерному/постструктуральному Заході (оминаючи при цьому не лише вітчизняну літературознавчу спадщину, а й „забуваючи“ про епістемологічну значущість непостмодерних інтерпретаційних теорій у західному метадискурсі, таких, як онтологічна герменевтика, феноменологія, семіотика, націоцентричний постколоніалізм, неотомістська критика тощо) і тому промовисто висловлюються на користь простого, немов ідеться про використання стандартних програм для персонального комп’ютера, „інсталювання на українському ґрунті західних методологій“2.
Думка вчених другого напрямку, протилежна до наведених вище суджень, видається більш відповідною статусові українського науковця як людини, що творить національну гносеологічну культуру. Ця думка не виключає, поруч із засвоєнням інокультурних теорій, пошук чи випрацювання іманентних (питомих, самобутніх, органічних) українських методологій на основі власної національно-духовної традиції.
Власне пропедевтичним теоретико-методологічним спостереженням, що, на думку автора, дають вагомі підстави звернення до національної культури (вужче – літератури) як до фундаментального джерела іманентних українському метадискурсові методологій, і присвячена ця студія. Напрям пошуку значною мірою зумовлений наявним у автора літературознавчим досвідом, набутим у процесі осмислення практичних проблем сучасної науки про літературу. Окреме місце відводиться евристично значущому в даному контексті поняттю „літературна герменевтика“.
На вибір та обґрунтування тем можливих досліджень методологічного типу зазвичай впливає чимало факторів. Одні з них, скажімо, народжуються із прагнення збагнути часто імпліковані сенси хоча б таких художніх проблем: „химерне“ слово „на сторожі“ „малих отих рабов німих“ у Тараса Шевченка; слово як „стилет“, вірші як „когорти“ у Євгена Маланюка; поезія як „неповторність“, як „безсмертний доторк до душі“, а слово Чураївни як „голос України“ у Ліни Костенко тощо. Інші випливають із обмірковування концептуальних положень провідних герменевтів, що стосуються, для прикладу, у Мартіна Гайдеґґера, сутності поезії як „встановлення істини“3 чи „слова поета“ як „тлумачення „голосу народу“4.
У нашому випадку повинно бути і перше, і друге. Однак необхідно врахувати ще й третє, те, що можна окреслити як виклик часу, своєрідне веління новітньої культурно-історичної доби. Саме останній фактор впливає на виникнення достатніх, як видається, підстав для звернення до такого типу теоретичної теми, як пошук власне притаманної українській культурі методології та обґрунтування її актуальності.
Сутнісною рисою новітньої культурно-історичної ситуації є її постколоніальність. Саме за умов постімперського існування українського літературознавства особливої вагомості набуває уже згадувана нами настанова „молодим сучасним і майбутнім ученим“ Леоніда Білецького, котрий радив, перш ніж імітувати ідеї Заходу, „заглянути в нашу наукову скарбницю“.
Ця настанова фактично спонукає до, по-перше, пошуку питомих українській культурі методологічних моделей, а по-друге, вивіряння ними запозичуваних інтерпретаційних стратегій. На жаль, у сучасному українському метадискурсі цією настановою доволі часто свідомо чи несвідомо нехтують, витворюючи екзегетичний дисбаланс, що призводить до виразних спотворень досліджуваних об’єктів (досить згадати, наприклад, аберовані образи Шевченка-“міфотворця“ в Г. Грабовича та О. Забужко чи „периферійного“ Франка у Я. Грицака), а це викликає обґрунтовану критику з боку значної частини науковців. Прикладом своєрідної квінтесенції критичних розмірковувань з цього приводу може бути слушне спостереження Віталія Дончика, котрий, визнаючи необхідність „засвоєння „пропущеного“ нами досвіду“, зазначає: „Загалом інтенсивно проходить… процес засвоєння порівняно нових і впереваж західних філософсько-естетичних, інтерпретаційних систем і методик. Він суперечливий, цей процес, позначений „розгулом“ незнаної досі стихійності чи й навіть своєрідного „соліпсизму“; маємо і неофітське заковтування всього підряд, еклектичну суміш; і повторення пройденого, літературознавчий second (чи й third) hand; і начотництво, і абсолютизацію та спрощення (внаслідок „омасовлення“) низки ідей та концепцій, і ще дещо, неминуче за ситуації, коли прагнеться, сьогодні ознайомившись із черговою теорією, завтра вже бути „нетрадиційним“ і „модерним“5.
Окреслена вище настанова тим важливіша, що випливає, на наш погляд, із найбільш сутнісної проблеми постімперської України, націоналістичної проблеми „відновлення“ та „набування“ власної національної ідентичності (М. Жулинський). Саме таке розуміння створює, на нашу думку, можливість правильної артикуляції провідного завдання всій сучасній гуманітаристиці. Ідеться про витлумачення сенсу національного буття. При цьому буття взагалі, слідом за М. Гайдеґґером та європейською онтологічною традицією, витлумачуємо як основу сущого. Національне буття, таким чином, конкретизується в межах основи різновидів національного сущого.
Схожі розмірковування та породжувані ними висновки спонукали автора цих рядків, після початкових літературно-критичних окреслень художніх еманацій національної ідеї в межах літературних сильветок О. Ольжича та П. Скунця, до активних насамперед теоретико-літературних пошуків, оскільки видавалося, що саме в цій літературознавчій сфері озвучені масштабні проблеми можна не тільки поставити, а й належним чином вирішити. Наслідком цього, наприклад, стало кандидатське дослідження, присвячене герменевтично-психологічному феноменові художнього вираження національно-духовної ідентифікації (національної емпатії)6, та низка інших, менших за обсягом праць, зосереджених, зокрема, довкола літературознавчих аспектів теорії національної ідентичності.
Однак навіть цей невеличкий досвід пошукової діяльності спонукає виснувати, що повноцінне вирішення осмислюваних теоретичних проблем, насамперед пов’язаних із методом національно-методологічної верифікації – випрацюванням новітніх за формою, але органічних для української духовності методологій, котрі тільки і можуть дати істинні відповіді на ключове питання про сенс національного буття взагалі, є проблематичним (бо в багатьох аспектах непереконливим) у суто спекулятивних (абстрактно-теоретичних) розмислах. Це дає підстави змістити методичні акценти і припустити, що пріоритетною передумовою провадження дослідження поставлених проблем є не просто занурення в художньо-літературний дискурс, а занурення саме в діахронний історико-літературний масив як потужне джерело необхідної доказової бази.
Окреслена логіка гносеологічного пошуку безпосередньо зумовлює потребу саме в таких історико-літературних темах, котрі мають виразний синтетичний характер, поєднуючи історичний і теоретичний аспекти.
Наступні міркування покликані дещо увиразнити епістемологічні параметри такого типу тем.
В умовах сучасного методологічного плюралізму дослідники (особливо молодшого покоління) часто нехтують аспектом національної питомості (відповідно і національної трансформації) тих методологій, з якими працюють. При цьому інколи слушно покликаються на недостатню вивіреність українських інтерпретаційних стратегій у новітньому літературознавчому дискурсі. Як бачиться, це питання спірне. Але оскільки доказом у можливій дискусії навколо цієї проблеми не може бути голий (не підкріплений практикою) теоретичний постулат, уважаємо за потрібне виявити концептуальний практичний досвід, який би обґрунтовував вірогідну контрпозицію.
Через це у межах можливих досліджень з цієї проблематики методологічно доцільно шукати основу (фундамент) суто національного верифікаційного центру інтерпретаційних стратегій через вивчення феномену художнього витлумачення національного буття в межах виразно національних (національно заангажованих, „тенденційних“ (І. Франко) чи „відповідальних“ (Ю. Липа)) і водночас високо естетичних літературних досвідів, чия національна тенденційність та естетичність досі науково обґрунтована численними вченими різних поколінь і сприймається як самоочевидний факт. Ідеться, для прикладу, про творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Євгена Маланюка, Юрія Липи, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Василя Стуса та ін., котрі (поруч з іншими письменниками) справедливо вважаються персональним втіленням вершинних здобутків національної культури і чия художня творчість охоплює понад півтора століття новочасової історії України, безпосередньо сягаючи наших днів.
Залучення зазначених творчих досвідів в якості базових видається тим більше виправданим, що істинність кожної літературознавчої теорії перевіряється чи повинна б перевірятися художньою практикою. Цей мистецький матеріал, окрім усього, дозволяє ще й чітко окреслити етапи становлення і характерні модифікації важливої для нас художньої інтерпретації національного буття. Так, наприклад, в елегії „Садок вишневий коло хати…“ Т. Шевченко не тільки пропонує увазі реципієнта естетично досконалий мегаобраз українського села, він ще й витлумачує істину цього фундаментального елемента національного буття, підводячи читача до думки про самодостатність, внутрішню довершеність та гармонійність даного сущого.
Ще один момент. Здійснення запланованого виходу на базову іманентну українській духовності методологію, що могла б стати пріоритетним верифікаційним центром добору різних інтерпретацій, неможливе без опертя на методологію, гносеологічний потенціал якої уже віддавна вивірений у межах наукової традиції. Неможливе, оскільки художній спосіб висловлювання не містить термінологічної понятійної системи, котра одна може вважатися авторитетною метамовою для наукової свідомості. У зв’язку з цим варто зробити опорною методологією котрусь із апробованих інтерпретаційних стратегій. Мова може йти, скажімо, про герменевтику як універсальну загальногуманітарну теорію інтерпретації, особливо ж той її новітній різновид, який називають онтологічною (чи філософською) герменевтикою і який уособлюють насамперед імена М. Гайдеґґера та Г.-Ґ. Ґадамера. Саме ця верифікована герменевтична метамова, на нашу думку, дозволила б у правильному масштабі побачити сутнісні риси художньої інтерпретації національного буття та науково кодифікувати досліджуване явище.
Крім того, деякі авторські дослідження спонукають припускати, що саме онтологічні герменевти і особливо М. Гайдеґґер у філософії та науці утверджували (переважно приховано, імпліцитно) той спосіб мислення, котрий в українській культурі в силу об’єктивних та суб’єктивних причин міг зародитися та ефективно розвиватися в основному в художній формі, але зате переважно явно (експліцитно).
Так, наприклад, уже згадувана думка М. Гайдеґґера про те, що „слово поета є тільки тлумаченням „голосу народу“, раз по раз актуалізується в „Кобзарі“, прикладом чого може бути хоча б такий уривок із „Тризни“: