В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора

Вид материала

Документы

Содержание 87 Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.> 88 3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії) 1 Життя Поділля. — 1919 — 22, 23 берез.

Подобный материал:

• В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора, 9394.89kb.
• Право інтелектуальної власності академічний курс, 45378.17kb.
• За редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка апрн україни О. Л. Підопригори,, 9389.19kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 66.83kb.
• В. Д. Гавловський кандидат юридичних наук (розд. 4, 6, 8, висновки), 3601.83kb.
• М. В. Костицького, доктора юридичних наук, професора, 4657.11kb.
• Загальна редакція програми доктора філософських наук, професора Добронравової І. С.,, 159.98kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 8479.21kb.
• Зміст, 8231.73kb.
• Національна юридична академія України, 6335.29kb.

§ 3. «Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

яким покладалося на Державну канцелярію й особисто Державного секретаря.

Не можна ставити під сумнів безперечні успіхи гетьманської адміністрації в галузі законодавчого забезпечення культури й ос­віти.

Водночас для гетьманського законодавства характерним є по­силення його каральної спрямованості. Досить назвати тимчасовий закон від 8 липня 1918 р. «Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства».

За місяць до падіння гетьманства Скоропадський у своїй чер­говій «Грамоті до Українського народу» від 22 жовтня 1918 р. встиг зробити певні підсумки законодавчої діяльності Української дер­жави: «В області внутрішнього життя Наше правительство видало ряд законів, котрі кладуть міцну основу для майбутньої державно­сті України. Було видано закони про громадянство, про встановлен­ня Державного Сенату, про заведення двох українських універси­тетів, вироблено законопроект про встановлення Української Ака­демії Наук і Мистецтв; видано було закони, що кладуть міцну основу створенню своєї армії й флоту, поліпшено становище всіх працівників судового відомства, народних учителів І духівництва; видано закон про порядок виборів в земські і міські установи, заве­дено державний земельний банк і за цей час видано більше 400 ін­ших законодавчих актів, метою котрих являлось упорядкування політичного й економічного життя України».

творення і перші кроки Директорії. Ще в травні 1918 р українські соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійни-ки, соціалісти-роволюціонери, соціал-демократи, а також деякі інші українські організації, зокрема «Поштово-те­леграфний союз» та «Об'єднана Рада залізниць України» створили так званий Національно-державний союз. У своєму першому зверненні від 24 травня цей Союз звинуватив гетьмансь­кий уряд у неспроможності «спасти державу від анархії і безпо­рядків, встановити тверду владу, засновану на довір'ї народу, і зміцнити Українську державу».

У серпні Національно-державний союз перетворився в «Ук­раїнський національний союз» і його тиск на тодішній режим знач­но посилився. Програмні цілі нової організації, очолюваної з 18 ве­ресня 1918 р. В. Винниченком, який називав її «єдиним фронтом найголовніших провідних сил українства», полягали, зокрема, у бо­ротьбі за «законну владу в Україні, відповідальну перед парламен­том», проведенні загальних демократичних виборів і захисті «прав українського народу і української держави у міжнародній сфері».

Спочатку діяльність новоутвореної організації, принаймні зо­вні, здійснювалася у цілком легальній формі. Так, після тривалих переговорів із Союзом Скоропадський, який прагнув порозуміння з українськими колами, 24 жовтня 1918 р. затвердив новий склад уряду, в якому посади міністрів віросповідання, народної освіти, юстиції, земельних справ, праці посіли представники Національно­го Союзу. Однак різка зміна ситуації, викликана передусім револю­цією у Німеччині, обумовила і зміну планів цієї організації, що по­чала готувати відкритий виступ проти гетьмана.

Як згадує Винниченко, 13 листопада 1918 р. Український на­ціональний союз ухвалив раніше розроблений план повстання, ви­значив соціальні, політичні й національні гасла, під якими повинна була відбуватися революція, і приступив до виборів Директорії. До ії складу увійшли В. Винниченко (голова), а також С. Петлюра, Ф Швець, А. Макаренко і П. Андрієвський.

Відразу після свого обрання члени Директорії виїхали до Білої Церкви — місця дислокації корпусу Січових стрільців, на який покладалися особливі надії, оскільки він являв собою реальну дисципліновану і боєздатну силу. В ніч з 14 на 15 листопада 1918 р.

кі

Розділ 2 Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.)

з'явилося звернення Директорії до населення, в якому Скоропадсь­кого проголосили «насильником і узурпатором народної влади», а його уряд «як антинародний, протинаціональний» — недійсним.

Далі події розвивалися так. Д. Дорошенко згадус: «Фактично кампанія звелася до боротьби за Київ. Провінція була залишена са­ма по собі і скрізь владарювала анархія..., яка вимощувала собі шлях більшовицьким відділам, що насувалися з півночі»¹.

У гетьмана залишилася примарна надія на допомогу Антанти, на яку після поразки Німеччини переорієнтувалася його диплома­тія.

Проте, коли війська Директорії 12 грудня 1918 р. захопили Одесу, виявилося, що надії Скоропадського абсолютно безпідставні — підтримка гетьмана не входила в наміри Антанти (чого, втім, не мо­жна сказати про її плани, пов'язані з Добровольчою армією А.Де-нікіна). А коли наступного дня німці, які все ще утримували повста­нців, підписали з Директорією угоду про нейтралітет, стало зрозу­міло, що гетьмана вже ніщо ж? врятує. Це й зумовило його останній крок — зречення від влади, яко він підписав 14 грудня.

19 грудня війська Директорії вступили до Києва. Так розпоча­вся третій період новітньої історії української державності. На по­літичну арену знову повернулася Українська Народна Республіка, але свою попередницю вона нагадувала тільки назвою і деякими загальними рисами. Зміст був іншим

Пошуки «третього шляху». На відміну від Центральної Ради, яка принаймні спочатку спиралася на певну як теоретичну, так і практичну програми, в арсеналі Директорії були лише загальні гас­ла. «...Усі соціальні і політичні завоювання революційної демократії будуть повернені, — говорилося у її першому зверненні, — а Укра­їнські Установчі Збори твердо й неухильно закріплять їх на вільній Українській землі». Отже, не виникало сумнівів, що Директорія вважає себе тимчасовим органом, але решта питань залишалася без відповідей. Більше того, навіть факт поновлення УНР не був офіційно проголошений Директорією, а вгадувався з її повної наз­ви— «Директорія Української Народної Республіки»².

Сама ідея Директорії виникла з дуже популярних тоді анало­гій з Великою французькою революцією. Водночас французька й українська директорії були схожі тільки назвою і кількісним скла­дом.

¹ Дарошенко Д. Історія України 1917—1920 — Ч 2 — С 422

² Пааленко Ю., Хромов Ю, Українська державність у 1917—1919 рр. Історико-гене-
тичний аиаліл К. 1995. — С. 198—199

86

3. 'Друга» Українська Народна Республіка (період Директорії)

На відміну від Центральної Ради Директорія не визначилася зі своїм місцем серед гілок влади, уособлюючи собою її єдність і не­подільність.

З моменту свого проголошення Директорія повинна була ви­рішити принаймні три невідкладні проблеми: визначити свій пра­вовий статус, особливо компетенцію і повноваження, урегулювати свої відносини з іншими структурами державного механізму і, на­решті, запропонувати саму його модель. Проте цього не було зроб­лено, і всі зусилля Директорії на ниві державного будівництва мали хаотичний характер, розвиваючись «без штурвалу і вітрил» на ос­нові прецеденту.

Так, цілком стихійно, склався певний розподіл обов'язків між членами Директорії. її голова відав зовнішньополітичними справа­ми, а на Петлюру ще під час виборів були покладені обов'язки Го­ловного отамана. Інші члени Директорії так і не мали чітко окрес­лених обов'язків. Не існувало ні регламенту, ні іншого документа, який би замінював його і спрямовував внутрішню організацію Ди­ректорії. Остання як революційний орган з диктаторськими права­ми була органом верховної влади і виконувала безроздільно зако­нодавчу і виконавчу, а почасти й судову функції.

Однак у міру розвитку подій виникла нагальна потреба удо­сконалити нову «революційну» систему управління. В одному з перших актів нової влади — «Сповіщенні Директорії» від 21 листо­пада 1918 р. — проголошувався намір «найскоріше створити ка-бінет народних міністрів».

На практиці Директорія вдалася до паліативної форми. 5 груд­ня була прийнята постанова про створення при Директорії «від­ділів: освіти, фінансів, внутрішніх справ, продовольчих, торгівлі і промисловості, праці, шляхів, пошт і телеграфів, судових, хлібороб­ства і народного здоров'я для тимчасового управління справами, які віднесені до певних міністерств». Відповідно сформувалася і «Рада завідувачів державних справ» як своєрідний тимчасовий уряд, який, втім, не залишив після себе скільки-небудь помітного сліду, припинивши існування напередодні вступу Директорії до Києва.

Нарешті, 9 грудня 1918 р. Директорія створила канцелярію (секретарство) для «тимчасового ведення справ Директорії». Па ка­нцелярію покладалася, зокрема, реєстрація «усіх паперів, що пос­тупали до Директорії», кадрові питання, а також законодавча робота.

Владу на місцях представляли повітові і губернські комісари, яких призначала Директорія. Крім того, були численні «отамани» або «польові командири», у чиїх руках, власне, і зосереджувалася

Содержание