Ноземна філологія inozemna philologia 2007. Вип. 119. С. 3-6 2007. Issue 119. Р. 3-6

Вид материала

Документы

Содержание The concept of a child in ukrainian children’s literature Сучасна українська дитяча книга і світ дитинства Ключові слова Modern ukrainian books for children and the world of childhood Советское детство в дискурсе автобиографии Ключові слова

Подобный материал:

• Ноземна філологія inozemna philologia 2007. Вип. 119(2). С. 3-9 2007. Issue 119(2)., 4217.57kb.
• Проблеми слов’янознавства problemy slov´ianoznavstva 2007. Вип. 56. С. 112-119 2007., 188.23kb.
• Камчатский государственный технический университет, 33.59kb.
• Публичный доклад муниципального дошкольного образовательного учреждения детского сада, 71.26kb.
• Лещинская, В. В. Альпинарии и камни в саду / Лещинская В. В.; [ ред. Рубайло, 14.35kb.
• Інформаційний вісник, 993.03kb.
• 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 120.44kb.
• Доклад моу «сош №119» г. Перми за 2008-2009 учебный год Общая характеристика моу "Средняя, 974.94kb.
• 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 265.54kb.
• 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 274.81kb.

^ THE CONCEPT OF A CHILD IN UKRAINIAN CHILDREN’S LITERATURE


Serhiy Ivaniuk


The issue concerning a hero in Ukrainian children’s literature is closely related to other means of social influence on fiction. Due to their educational richness, works for children clearly reflect the pragmatic attitude of those in power towards the upbringing of the future generation revealing their desire to impose upon childhood their own ideas about a model society. In Soviet times, especially in the 1930s-1950s, the concept of educating by setting an example was aimed at conserving the then exisrting social order and primarily preserving those staying in power. Consequently, Ukrainian children’s literature, which was placed under intolerable conditions in the previous century, has faced a serious crisis in which it is barely possible to keep time-honoured traditions alive.

Key words: educational vectors; education by setting examples; search for language.

УДК 821.161.2“19/20”-93.08


^ СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ДИТЯЧА КНИГА І СВІТ ДИТИНСТВА


Емілія Огар


Українська академія друкарства


На підставі аналізу видавничого ринку схарактеризовано основні риси сучасної української дитячої книги, опи­сано видавничі чинники, які впливають на її формування. Особливу увагу звернено на комунікативну здатність літератури для дітей передавати особливості світу дитинства.


^ Ключові слова: дитяча література; світ дитинства.


Дитяча література, за визначенням, покликана відображати дитячий світ в усіх його виявах. Вона має транслювати знакову систему дитинства не лише на формальному (зовнішні атрибутика, вік героїв, їхній соціум, мовні засоби із семантикою пестливості та ін.), а й на глибинному рівні – позначенням специфічних дитячих поведінкових актів.

Якщо дитяча книга чутливо реагує на те, що відбувається у світі її читачів, або на те, що сьогодні на­зи­вають дитячою субкультурою [1], контакти, що виникають між ними, виявляються глибоко емоційними, відтак здатними надзвичайно сильно впливати на формування світосприйняття та світобачення юної особистості. Вони збуджують і розбудовують уяву юного реципієнта, виховують в ньому потребу в пізнанні, виформовують емоційну сферу маленької людини, її почуття, зокрема здатність реагувати, вражатися, співпереживати, що, як відомо, вкрай важливо для всебічного гармонійного розвитку особистості.

Видання, призначені для юних читачів, повинні віддзеркалювати їхній світ, впливаючи на них що своїм змістом, легкістю викладу та виразністю мовностилістичної форми, що цікавим ілюстративним вирішенням, кольором, незвичною пластичною формою, матеріальною конструкцією. Щоб забезпечити цей складний комп­лекс текстових і нетекстових чинників, потрібні чималі зусилля з боку авторів творів дитячої літератури, видав­ців, поліграфістів (добре знання дитячої душі, потреб і прагнень сучасної дитини, справжній творчий підхід, нетрадиційне дизайнерське мислення, високоякісні технології).

Важливо також чітко уявляти потреби і запити, читацькі також, аудиторію, на яку цей колектив працює. Критерій відповідності конкретному часові, вміння зображати не дитинство взагалі, а дитинство, включене в реальну систему координат, на нашу думку, є одним з найважливіших критеріїв, якими забезпечується висока комунікативна ефективність дитячого видання. Вивчення чинників, що роблять дитячу книгу комунікативно ефективною, вважаємо актуальною проблемою теоретичного і практичного характеру.

У межах пропонованої статті ми ставимо собі за мету схарактеризувати, яким на зламі століть сфор­мувалося “обличчя” української дитячої книги і як це вплинуло на візуалізацію в ній світу сучасних дітей.

Ставлення до дитинства – показник способу життя та рівня розвитку культури будь-якої країни, народу. Характерний для тоталітарного суспільства брак зацікавлення до окремої особистості, до шляхів її становлення і розвитку негативно позначалися й на виданні дитячої літератури: за показником незадоволеного попиту (йдеться і про посередництво книгарень, і про посередництво бібліотек) у колишньому Радянському Союзі, і в українській республіці вона стабільно посідала перше місце.

Коли Україна відновила незалежність, дитяче книговидання разом з іншими сегментами національного видавничого ринку об’єктивно реагувало на серйозні соціально-політичні, економічні та культурні трансфор­ма­ції у суспільному житті: на початку 90-х пережило майже повний занепад, у середині 90-х – намагалося “протриматися”, постійно репродукуючи старі “класичні”, перевірені часом літературні тексти та ілюстрації, і чужі, і свої. Наприкінці 90-х–на початку 2000-х років спроби робити нову оригінальну дитячу книгу стають помітнішими та, на жаль, ще не достатніми, щоб кардинально змінити стан речей.

Гуманізація та гуманітаризація суспільства надалі здебільшого декларативні. Внаслідок неналежної під­тримки з боку держави, економічної та правової нестабільності, всіляких економічних негараздів у видавничо-поліграфічному комплексі, різкого падіння купівельної спроможності значної частини населення України ди­тяча книжка посідає чи не найскромніше місце на вітчизняному ринку книговидавничої продукції, який поки що досить викривлено відображає суспільні потреби у друкованих виданнях.

Кількісний та якісний дефіцит дитячої літератури разом із потужним всеохопим упливом аудіовізуаль­ної культури стають причинами досить тривожної тенденції, характерної для значних груп сучасних дітей та підлітків, – прогресуючого згасання інтересу до читання, взагалі втрати навичок читання. Для гідної конкурен­ції з телебаченням, відео, комп’ютером сучасній українській дитячій книзі бракує власне сучасності. Вона й досі не може позбавитися деяких анахронізмів і натомість набути таких нових рис, які б допомогли їй стати органічною, невід’ємною, доконечною часткою життя сучасних дітей.

Розвиток національної дитячої книги на зламі століть назвати поступальним важко, він радше нагадує тупцювання на місці. Доводиться констатувати, що перехідний період, або період пошуків, дещо затягнувся. І гальмують його економічні негаразди та правовий хаос, диктат комерційної вигоди на шкоду соціальній зна­чущості та нечисельність авторського корпусу. Проблема ще й у тому, що уявлення про те, якою повинна бути нова українська книга для дітей, досі невизначене.

Кількарічне моніторування ринку української дитячої книги, оперте на дані національної бібліографії [2], відстежування та аналіз загальних тенденцій його розвитку від початку 90-х років і дотепер, вивчення окремих видавничих проектів [4] – дає нам підстави стверджувати, що дитяча книга, видана в Україні протягом означеного періоду, ще інерційно зберігає риси радянської дитячої літератури з її міфологемами, із загально­прийнятою мовою. Такого штибу видання разом із продукованими в Росії посідають сьогодні значну частку ринку (з усіма наслідками, які звідси випливають).

У репертуарі української дитячої книги, сформованому за останні п’ятнадцять років, переважають ви­дання творів, написаних давно. Найпоширенішим аргументом на користь таких видавничих проектів, скажімо, як видання справді талановитих дитячих письменників минулого – Г.-К. Андерсена, братів Ґримм, Ш. Перро, О. Вайльда, Р. Кіплінґа, С. Маршака, К. Чуковського, О. Волкова, М. Носова тощо, – вважають, так би мовити, їх “всенародну” популярність, забуваючи, що йдеться насправді про популярність серед дорослих, тобто батьків, яких свого часу – в роки дитинства – “годували” цією ж “духовною їжею”. Симптоматичною виглядає у цьому сенсі назва збірки перекладених українською мовою казок братів Ґримм та Г.-К. Андерсена, випущеної видавництвом “Інтерпрес Лтд” 1998 р., – “Казки нашого дитинства”.

Безперечно, визнана класикою українська і світова література для дітей містить високий духовно-психологічний розвивальний потенціал, адже в той чи той спосіб навчає дитину засадничих моральних норм людського буття. В її текстах акумулювався багаторічний досвід щодо найефективніших психолого-педаго­гічних прийомів допомоги дитині з боку вихователя-дорослого, “прочитуються” своєрідні програми пізнання дитини своє сутності відповідно до тих чи тих вікових завдань [5].

Однак прийоми і форми розкриття типових для дитячих творів проблем, відтворення тих чи тих мо­раль­них і соціальних конфліктів, використовувана система персонажів, образотворчий ряд, деякі настанови щодо дитячого сприйняття не можуть бути вічними, а головне – ефективними у “всі часи”. Адже сучасний світ надзвичайно стрімко змінюється, об’єктивно змінюючи світ дитинства. І сучасна дитяча книга, аби бути кому­нікативно ефективною, повинна на це реагувати.

Постійна видавнича “експлуатація” давно створених творів для дітей, на наш погляд, результат абсо­лют­ного ігнорування особливостей психології сучасних дітей, їх підвищеної здатності до сприйняття абстрак­цій, символів, метафор, вищого, ніж у їхніх однолітків десять, двадцять чи тридцять років тому, рівня розвитку та інформованості.

У щорічному випуску української літератури для дітей на першому місці перевидання казок – фоль­к­лорних та авторських, українських і світових. Причому список назв та авторів короткий і... стандартний: “Україн­ські народні казки”, “Казки народів світу”, збірки казок окремих країн та народів, що часто об’єднують­ся у серії. Щороку останні п’ятнадцять років виходять “Пан Коцький”, “Лисичка і Журавель”, “Цап та Баран”, “Івасик-Телесик”, “Лисичка-Сестричка та Вовк-Панібрат”, “Коза-Дереза”, “Кривенька качечка”, перекладні – “Колобок”, “Рукавичка”, “Солом’яний бичок”, “Червона Шапочка”, “Снігова королева”, “Кіт у чоботях”, “Попелюшка”, “Лікар Ай-Болить”, “Муха-Цокотуха” тощо.

Світ казкової літератури надзвичайно багатий і різноманітний. “Кожна казка, і авторська також, – своє­рідний живий організм, який містить у собі широкий спектр пізнавальних, етичних і естетичних елементів, здат­них випромінювати певні імпульси різної потужності, призначені читачам різного віку” [3, с. 13]. Проте, якщо традиційні дитячі смаки, що полягають в особливій прихильності до жанрів фантастики і пригод, інер­ційно задовольняються переважно казками, це суттєво звужує арсенал засобів літературно-естетичного впливу на юних читачів. Створюються досить схематичні, спрощені уявлення про світ: персонажі найчастіше чітко поділяються на “поганих” і “добрих”, точно вказуються причини зла і бід.

Читання лише казок не може сприяти всебічному розвитку особистості юного читача, оскільки в них немає актуальних проблем, з якими сучасна дитина стикається щодня, у них не відбито реальних стосунків між дітьми, дітьми і дорослими, дітьми і довкіллям. Змальована реальність слабко співвідноситься з дійсним світом дитинства, вона часто вводить у, нехай і приємну, та все ж оману.

На нашу думку, книжки казок не повинні стояти в “меню” дитячого читання на сніданок, обід, вечерю і навіть підвечірок. Одночасно дитина мала б відкривати для себе літературно-художні твори й інших жанрів – вірші, оповідання, повісті сучасної тематики і сучасних авторів. Щоправда, протягом останніх трьох років на цьому полі є деякі зрушення.

Звикаючи змалечку, що книжка – це лише казка, яку час од часу на ніч читають батьки, дитина не виробляє ні звички, ні відповідних навичок роботи з іншою – так званою функціональною (діловою) літера­турою, яку могла б залучати, скажімо, як джерело потрібної інформації для саморозвитку чи під час навчаль­ного процесу. У дорослому віці, без відповідного попереднього досвіду таку звичку виробити ще важче. Потре­би в літературі науково-популярного, довідкового, розвивально-ігрового характеру мають задовольняти пере­важ­но ліцензовані видання, перекладені російською або через посередництво російської мови, до того ж майже не адаптовані до інформаційних та пізнавальних потреб власне української дитини.

Уявлення видавців про читацькі потреби і можливості потенційної читацької аудиторії надзвичайно узагальнені й неточні. Вони побудовані здебільшого на досить спрощеній віковій диференціації, з орієнтацією на таку собі абстрактну дитину без явних ознак статі, національності, усередненого психологічного, розумо­вого, емоційного та освітнього рівня, єдиного на всі часи “стандарту”.

Ось так, на жаль, не по-сучасному виглядає “дзеркало”, покликане відтворювати світ сучасної українсь­кої дитини. На жаль, бо книга лише тоді здатна впливати на виховання гармонійної особистості, тобто вповні реалізувати свою основну соціальну функцію, коли приходить до дитини в потрібний час. На кожному етапі життя дитина мала б отримувати свою книгу – книгу, яка б відповідала її читацьким потребам – торкалася найважливіших для цього періоду тем, справді зацікавлювала.

Міркувань щодо майбутнього української дитячої книжки, зокрема, чинників її конкуретноздатності в протистоянні з “авдіовізуальною культурою” є чимало, і вони вимагають докладного висвітлення та обгово­рення (ми свідомо не торкалися тут, скажімо, проблеми мови видань). У підсумок лише зазначимо, що бідність, а головне архаїчність арсеналу засобів, які використовують у сучасному дитячому книговиданні, зумовлена не лише суто економічними чи політичними проблемами, що зумовлюють певну творчу інерцію, дається взнаки брак наукових знань про особливості створення та функціонування дитячої книги.


1. Акимова А. Мировая детская литература и субкультура детства // Детское чтение: феномен и тради­ция в конце ХХ столетия. СПб., 1999. 2. Вісник Книжкової палати України. К., 1991–2006. 3. Гримич В. Спогад людства про власне дитинство: Передмова // Казки зарубіжних письменників. К., 1997. 4. Огар Е. І. Дитяча книга: проблеми видавничої підготовки. Львів, 2002. 5. Осорина М. Секретный мир детей в пространстве взрослых. СПб., 2004.


^ MODERN UKRAINIAN BOOKS FOR CHILDREN AND THE WORLD OF CHILDHOOD


Emiliya Ohar


The article tackles the characteristics of Ukrainian books for children from the point of view of their functional ability to adequately mirror the world of modern children. On the basis of the publishing market analysis, the author describes the main features of Ukrainian children’s books of the last decade of the 20^th – the beginning of the 21^st cc. This period coincides with the beginning of the formation of a new Ukraine. The author describes some reasons that have, unfortunately, caused a low ability of Ukrainian children’s books to depict the world of modern childhood. These are economic problems, imperfect legislation, lack of talented authors and translators, disregard for social importance of an edition in favour of commercial benefit, and, moreover, lack of a clear content in the notion of ‘a new Ukrainian book for children’. The solution of these problems will help to change the situation for the better.


Key words: children’s literature; the world of childhood.


УДК 821.161.1“193/195”-94.09


^ СОВЕТСКОЕ ДЕТСТВО В ДИСКУРСЕ АВТОБИОГРАФИИ


Марина Костюхина


Санкт-Петербург, Росія


Розглянуто мемуарну прозу сучасних російських авторів, присвячену 1930–1950-м рокам. У цьому контексті досліджено феномен радянського дитинства. Виявлено, що в радянську епоху провідником були не тільки люди та предмети, а й саме слово “радянський” з його ідеологічним забарвленням. Це слово стало предметом коміч­ної гри, яка характерна для російської літератури епохи постмодернізму, що розвінчує ідеологічні слова-фантоми.

^ Ключові слова: мемуарна проза; автобіографічний дискурс; постмодернізм; радянське дитинство.


Автобиографическая проза о советском детстве – новое явление в современной российской литературе. В течение нескольких десятилетий психологическая и историческая достоверность в изображении советского детства либо подменялась мифологизацией недавнего прошлого, либо сопровождалась умолчанием. Автобио­гра­фический дискурс призван разрушить существующие стереотипы, в том числе и в литературе для детей.

Авторы воспоминаний о детстве обращаются к эпохе 1930–1950-х годов. Этот трудный и во многом трагический период национальной истории был представлен в детской литературе с пустотами и искажениями. Каким он видится авторам современной мемуарной прозы? Картина эпохи во многом определена точкой зре­ния, которая принадлежит ребенку. Этот ребенок – маленькая девочка. С образом девочки связаны коннотации “семейного” характера: она наследница рода и хранительница фамильной памяти. Социальные катаклизмы воспринимаются девочкой как непосредственная угроза семейному миру. Эта угроза звучит напрямую в кни­гах, посвященных жертвам политических репрессий, но и там, где вспоминается вполне благополучное детство, угроза дает о себе знать в политических лозунгах и общественных догмах. Защитой от них становится ро­дительская любовь и семейные традиции.

Переплетение личного и исторического – характерная особенность автобиографической прозы. Авторы воспоминаний склонны видеть в своей судьбе судьбу целого поколения, память о котором они хотят сохранить. Но общее в автобиографиях никогда не заслоняет индивидуального, глубоко личного. Таким личным является рассказ мемуариста о близких и дорогих ему людях. Героиня повести М. Козыревой “Девочка перед дверью” (1990) испытала в детстве кошмар сталинского террора. Ее родители Лев Гордон и Маргарита Тумповская стали жертвами политических репрессий. Но в воспоминаниях дочери “врагов народа” акцент делается не только на трагедии близких людей – трагической автор считает судьбу своей страны.

Автобиографический дискурс в изображении прошлого совмещает две точки зрения: одна из них, объективно-историческая, принадлежит взрослому, другая, субъективно-личная – ребенку, на глазах которого развертывается история. Причины и следствия происходящего скрыты от детского сознания. Непониманию происходящего способствуют недомолвки взрослых, их ложь или заблуждения. Путь к прозрению – основной двигатель сюжета повести. Нетрудно увидеть в такой сюжетной схеме сходство с традиционным “романом воспитания”, но есть и принципиальное отличие – оценке в мемуарной прозе подлежит не столько сам герой и его поступки, сколько эпоха с ее идеями и идеологами.

Картина эпохи в мемуарной прозе составляется часто из мелких деталей и незначительных фактов, которые выхватывает из потока истории память ребенка. Такая дискретность – свойство любого воспоминания, особенного отдаленного во времени. В мемуарной прозе процесс памяти воссоздают фрагментарность, “рваный синтаксис”, незавершенность мысли. В то же время память ребенка отличается особой остротой, а детский взгляд “со стороны” позволяет описать действительность “как в первый раз виденную” (Б. Шкловский). Прием остранения, которым часто пользуются мемуаристы, возвращает прошлому яркость настоящего. Детали, запав­шие в память ребенку, оказываются характерными знаками эпохи, ее символами. Один из таких символов – опечатанная после ареста матери дверь. Сам арест девочка восприняла как отъезд мамы в командировку (у несчастной женщины хватило сил спокойно проститься с дочерью). Зато другая деталь поразила ребенка – дверь в комнату, где она жила с родителями и любимыми книжками-игрушками, была закрыта, и, как ока­залось, навсегда (трагический образ девочки перед дверью родного дома определил название повести). Память ребенка сохранила не только событие, но и его участников – это были дядьки с “пустыми безглазыми лицами”. Такими же пустыми стали с момента ареста родителей лица соседей, знакомых и даже родных. Перемена в поведении взрослых пробудила у девочки обостренную память: “С этого часа я помню подряд все” [2, c. 16]. Детская память оказывается единственным неподкупным свидетелем среди безглазых, беспамятных и бессло­весных.

Известно, что в автобиографической прозе категория памяти играет важнейшую роль. Авторы воспо­ми­наний дорожат запомнившейся картинкой, словом, звуком, ощущением – именно эти “факты” создают эффект присутствия в прошлом. Пробелы в реальной памяти восполняются воображением, со свойственной ему ассоциативностью. Ассоциации создают ряды образов, углубляющих и дополняющих значение отдельного эпи­зода. Это позволяет автору воспоминаний избежать в книге для детей комментариев и пояснений. Такие ком­мен­тарии нужны для углубления временной перспективы текста, но они переводят повествование во “взрос­лый” регистр. Ассоциативные ряды придают воспоминаниям исторической глубину, не разрушая при этом детский дискурс. В ряду ассоциаций оказываются слова и выражения, которые слышит ребенок от взрослых. Слово в мемуарной прозе – лексический знак эпохи, его предметный и идеологический концепт. Но значение слов часто не понятно ребенку. И тогда на помощь приходят ассоциации, поясняющие истинный смысл услы­шанного. Таинственное слово “энкэвэдэ” (сокращенное обозначение организации, осуществлявшей репрессии) не известно маленькой девочке, но от того, что оно произносится взрослыми шепотом и с оглядкой возникает ощущение угрозы. Это ощущение усиливается способностью ребенка наделять слово магической силой.

В ассоциативном ряду оказываются не только слова, но и образы из художественных произведений. Так, в повести не упоминаются имена политических деятелей и вождей, зато несколько раз вспоминается жестокий царь Дадон из пушкинской “Сказки о золотом петушке”. Сказочный Дадон – это грозный и жестокий пра­витель, литературный прообраз тирана, который безжалостно разрушил семью девочки. Ассоциативный ряд дополняют черные окна, “за которыми теперь никто не живет”, и даже ветка акации, которая “скребется о стекло за окном” - девочке кажется, “что она просит впустить ее и спрятать, потому что за ней гонятся и хотят задушить ее колючей проволокой”. Ассоциации углубляют детское видение, помогая автору избежать неяс­ности и недоговоренности.

Детское восприятие в мемуарной прозе всегда опосредованно взрослым пониманием эпохи. В то же вре­мя автор оставляет за своей героиней право на детскую наивность, порой смешную и забавную. Так Царицу небесную девочка сравнивает с Золотой рыбкой (опять из любимых пушкинских сказок), замечая, что Царица небесная главнее, потому что у нее, кого только нет: “И ангелы эти, и воробьи, наверное... И летчики тоже, конечно!..” [2, с. 17]. Но трагизм происходящего окрашивает и эту наивность в угрожающие тона. Так черные во­роны кажутся девочке “шпионами”, “врагами народа”, и такой наивный антропоморфизм – следствие идеологической пропаганды, разрушающей чистую душу ребенка.

Жертвами пропаганды становятся и взрослые люди, которые во всем видят происки врагов. Страх лишает их способности думать и толкает на самые безумные поступки: вырубается прекрасный сад, потому что фрукты в нем, выращенные “врагом народа”, отравлены, выдираются тетрадные обложки с “Песней о вещем Олеге” Пушкина, потому что учительница “увидела” в этом зашифрованный призыв к свержению строя. Всеобщим безумием охвачена и девочка – она ненавидит “врагов народа”: “я бы их прямо убила”. Но наступает момент истины: родители рассказывают дочери всю правду о происходящем вокруг. Прозрение сопровождается ци­татой из стихотворения Пушкина: “Подымем стаканы, содвинем их разом, да здравствуют, музы, да здравст­вует разум”. Пушкинский контекст в повести, в форме прямых цитат или отсылок, становится для ее героев точ­кой опоры и источником света (поэтому няня, взявшая к себе осиротевшего ребенка, ассоциируется с пуш­кинской “доброй старушкой”). Высокая поэзия перемежается трагической прозой: с помощью отца девочка зау­чивает адреса людей, к которым она пойдет, когда снова останется одна. Несмотря на страшные перспек­тивы, которые полностью оправдаются во второй части книги, завершающая глава называется “Праздник”. Праздни­ком для героини стало прозрение, при котором “ложь становилась ложью, и Правда становилась Правдой. И расточались враги Ее, как тает воск от лица огня...” [2, с. 92]. Высокий стиль и трагический тон в книге М. Козыревой – отличительная черта мемуарной прозы, герои которой – жертвы политических репрессий.

Иначе звучит рассказ о прошлом в воспоминаниях, посвященных самому феномену советского детства, с его идеологическими и житейскими реалиями. В автобиографической повести Н. Нусиновой “Приключения Джерика” (2006) бескомпромиссная оценка прошлого соседствует с ностальгическим воспоминаниями. В пре­дис­ловии к книге автор пишет: “Я стремилась передать с максимальной достоверностью – характеры людей, отношения, атмосферу той, ушедшей жизни, в которой многое было неправильно, смешно и дико, но вместе с тем кое-что оттуда мне очень дорого” [3, с. 7]. Среди самого дорогого – память о родителях, бабушке и дедуш­ке. Все они – люди реальные (отцом писательницы был известный сценарист Илья Нусинов), и подобная досто­верность в описании семейных корней характерна для автобиографической прозы. Даже фокстерьер Джерик существовал в действительности и прославился как киноактер в одном из фильмов Р. Быкова. Из области документального – предметы быта, материальные знаки эпохи, а также зарисовки нравов и представлений со­ветского времени. Все это образует в повести своеобразный мемориально-исторический музей – именно так вос­принимает современный российский ребенок недавнее советское прошлое. Документальность в книге переплетается с “чистой фантазией”. Художественный вымысел придает разрозненным отрывкам по памяти вид законченных диалогов и сценок. Они сменяют друг друга подобно кадрам художественного кино. Причем, кино это комедийного, а точнее, трагикомедийного жанра. Жанр трагикомедии отвечает характеру самой эпохи с ее гротескными искажениями (думали одно, говорили другое, а поступали по-третьему). Ребенок в такой “стране чудес” чувствует себя на положении кэрролловской Алисы, попавшей в перевернутый мир. Чтобы жить в этом мире, надо освоить определенные “правила игры”.

Двум маленьким девочкам, героиням Н. Нусиновой, это удается легко. Всему происходящему дети на­ходят свои объяснения, и систему ценностей выстраивают тоже свою. Поэтому главным событием детства, про­хо­дившего среди советских лозунгов и призывов, стало появление в доме собаки (поэтому имя Джерика вы­несено в название книги). В результате такого “наивного взгляда” на мир происходит своеобразная деконст­рукция прошлого: сопоставимыми оказываются разновеликие в масштабе истории величины: построение социализма и спасение собаки. Разумеется, за этим стоит позиция самой писательницы, которая с беспощадной иронией относится ко всем претензиям идеологии на “вечное” и “главное” в жизни человека.

Эти претензии разрушаются в книге с неизменным постоянством, как и стоящие за ними социальные мифы. Но делается это с юмором. Смешно, когда мама с детской непосредственностью очаровывает всех чле­нов комиссии, дающей разрешение на выезд за границу. Смешно, когда дедушка, старый большевик, неумело пытается помочь совхозу увеличить надои молока, а вместо этого приносит лишние хлопоты своим домашним. Смешно, когда девочка с готовностью рвется исполнять в хоре “серьезный патриотический репертуар”, а после пытается разучить его с утятами. Все ситуации, несмотря на их явную абсурдность, типичны для своего време­ни. Став их участниками (добровольно или принудительно), герои книги, по уверению автора, остаются “чистыми в намерениях и бескорыстными в поступках” [3, с. 8]. Эта “чистота” и “бескорыстность” в поведении взрослых делает их похожими на детей. Но такая инфантильность не отменяет жизненную позицию. В мире, где смещены многие понятия, самым верным ориентиром оказывается чувство любви. Ради любви члены семьи переступают социальные, имущественные и идеологические запреты, жена разделяет судьбу мужа, объявлен­ного врагом народа, а маленькие девочки готовы защищать своего “опального” дедушку. Даже собака, верный член семьи, встает на защиту невинно гонимых. Когда две сплетницы стали недвусмысленно упрекать девочку за принадлежность к “еврейской нации”, собака заняла охотничью стойку и приготовилась отразить нападение.

Намного труднее защититься от порожденных советской эпохой мифов. Чтобы их смысл был понятен ребенку другой эпохи, автор обращается к сопоставлениям, смонтированным по принципу коллажа. Учитель­ница называет человека, покинувшего свою страну, “предателем родины”. Разговор об этом происходит на уроке арифметики, во время которого детям читают книгу “Джельсомино в стране лжецов”. Упоминание о стра­не лжецов делает понятным поступок уехавшего за границу человека. О царящей вокруг лжи свидетель­ствует и тот факт, что учительница очень надеется заполучить комнату “предателя родины”.

Главным средством обнаружения истины является само слово. “В автобиографических повестях о дет­стве слово постоянно выступает как объект индивидуальной эмоциональной или эстетической оценки, которая базируется на детских впечатлениях и определяется не столько предметно-логическим содержанием слова, сколько его коннотациями или звуковой формой самого знака” [1, с. 197]. “Наивный” детский рассказ лишает идео­логическое слово неприкосновенности, обнаруживая его бессмысленность. Этой же цели служит парадок­сальное столкновение некоторых слов и выражений. Так дедушка, старый большевик, приехал “со слета юных ленинцев из дворца пионеров”. “Дедушка” и “слет юных ленинцев” – явный оксюморон, так же и то, что бодрый ленинский лозунг “учиться, учиться и еще раз учиться”, дедушка произносит “слабым голосом”. Из того же комического ряда домашнее задание “выучить стих “Наш Ильич” и слепить грушу”. Причем, запомнить пат­рио­тическое стихотворение оказалось легче, чем сделать грушу (здесь потребовались умение и труд). Комично, когда на вопрос, есть ли отдельные пережитки на местах, узбекские коммунисты с радостью отвечают, что “в Узбекистане все есть”, и перечисляют, какие эти пережитки “сладкий”, “спелый”.

Оксюмороны, лексические путаницы, создание новых слов или переосмысление их значений – такую веселую игру устраивает Н. Нусинова с типичными советскими словами и выражениями (“коммуналки”, “дефи­цит продуктов”, “развитой социализм”). В игру со словами легко включается ребенок. Но “советское” слово в мемуарной прозе для детей не только предмет игры. Слово выполняет свою важнейшую функцию – быть про­вод­ником в мир культуры, прошлой и настоящей. Знаковость и статусность слов подчеркивается их графи­чес­ким выделением. Нечто подобное встречается в литературе постмодернизма с ее разоблачением “симулякров”. “Симулякры” – слова-фантомы, потерявшие смысл в идеологической трескотне, но претен­дующие на свою власть в нашем сознании. Но для ребенка слова – это не фантомы, они – важные вехи, с помощью которых он входит в вечно меняющийся мир. Детские толкования “политических” слов и идеологических понятий, таких, как “коммунизм” или “мавзолей” (“коммунизм – что-то вроде летних каникул для детей и взрослых, но только круглый год”), лишний раз об этой изменчивости и относительности напоминают. При этом роль слова как исторической и культурной ценности (с которой можно при этом свободно играть), остается. Вместе со словом сохраняется значение человеческой памяти и любви. Таковы главные уроки, которые выносят из прошлого авторы современной автобиографической прозы для детей.


1. Николина Н. Поэтика русской автобиографической прозы. М., 2002. 2. Козырева М. Девочка перед дверью. Л., 1990. 3. Нусинова Н. Приключения Джерика. М., 2006.