Ноземна філологія inozemna philologia 2007. Вип. 119. С. 3-6 2007. Issue 119. Р. 3-6
| Вид материала | Документы |
- Ноземна філологія inozemna philologia 2007. Вип. 119(2). С. 3-9 2007. Issue 119(2)., 4217.57kb.
- Проблеми слов’янознавства problemy slov´ianoznavstva 2007. Вип. 56. С. 112-119 2007., 188.23kb.
- Камчатский государственный технический университет, 33.59kb.
- Публичный доклад муниципального дошкольного образовательного учреждения детского сада, 71.26kb.
- Лещинская, В. В. Альпинарии и камни в саду / Лещинская В. В.; [ ред. Рубайло, 14.35kb.
- Інформаційний вісник, 993.03kb.
- 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 120.44kb.
- Доклад моу «сош №119» г. Перми за 2008-2009 учебный год Общая характеристика моу "Средняя, 974.94kb.
- 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 265.54kb.
- 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 274.81kb.
Катерина Василина
Запорізький національний університет
Стаття присвячена розглядові особливостей трактування концепту дитинства та проблеми виховання в кримінальній літературі Англії доби Відродження. Розглянувши основні тенденції у ренесансному ставленні до дитини та освіти, автор екстраполює здобуті знання на так звані конні-кетчерівські памфлети Р. Ґріна та доходить висновку, що в цій літературі співіснують провідні ідеї гуманістичної педагогіки та християнсько-схоластичний підхід до наставляння дитини.
^ Ключові слова: дитинство; проблема виховання; Ренесанс; конні-кетчерівський памфлет; кримінальна література; гуманістична педагогіка.
Епоха Відродження, яка характеризується надзвичайним сплеском креативної енергії людини, економічним та культурним піднесенням, постійно опиняється у фокусі наукових зацікавлень істориків, культурологів, а також літературознавців. Вдивляючись у найкращі творіння людського генія, науковці намагаються віднайти відповіді на ті запитання, які хвилюють сучасність. Досить цікаво, що епоха Ренесансу відходить від однобічного трактування людської істоти, звертає увагу на нові аспекти буття людства, роблячи фотогенічними ті вияви натури, які Середньовіччя сором’язливо приховувало.
У комплексному підході до тлумачення навколишнього світу, у прагненні до універсального осягнення буття, митці Відродження спочатку досить мало зосереджували увагу на темі дитинства та образу дитини. Як справедливо зазначає Ж. Делюмо, “відкриття дитинства супроводжувалося утвердженням індивідуалізму в західній цивілізації. Цей процес розвивався повільно. Навіть у ХІІІ ст. У скульптурі та мініатюрі дитину, зазвичай, зображували як дорослу людину, тільки менших розмірів. Це свідчить про те, що ранньому вікові життя людини не надавали належної оригінальності” [1, c. 423]. Діти були надзвичайно залежними. Дитинство не виокремлене як особливий період життя людини, що потребує свого ставлення, одягу, їжі тощо. Утім ситуація поступово змінювалася і піднімаючи людину на своєрідний п’єдестал, роблячи її земним втіленням трансцендентного бога, Відродження поступово звернуло увагу і на дитинство як окрему початкову стадію формування людської особистості. Згадаймо слова Еразма Роттердамського, який досить лаконічно окреслює характерні риси дитинства: “перші роки – найприємніший і найвеселіший вік у житті людини? Дітей люблять, цілують, пестять, навіть ворог-чужоземець готовий прийти до нас на допомогу. Чим пояснити це, якщо не тим, що мудра природа оповила немовлят привабливим покровом дурості, який, чаруючи батьків і вихователів, винагороджує їх за працю, а малим приносить любов та турботу, які їм потрібні” [2, c. 129–130].
Звернувши погляд на дитину, гуманісти усвідомлюють, що деякі моральні якості можна виховувати в людині ще з дитинства. А, отже, виникають численні гуманістичні трактати з проблем виховання (див., зокрема, відомий трактат “Правитель” Н. Мак’явеллі, діалоги Джованні Піко делла Мірандоли, Манетті, твори англійських мислителів Рекорда “Замок знань”, Ешема “Шкільний вчитель” тощо), які перетворюються на світську альтернативу християнській концепції освіти. До сфери зацікавлень перших педагогів Відродження потрапляли, переважно, представники царських сімей та інтелігенція.
Що ж до простолюдинів, то вони мали виховувати дітей, керуючись лише власною інтуїцією та життєвим досвідом, своїм прикладом, навчання переважної більшості дітей відбувалося у процесі сімейних занять – виробничих і побутових [3]. Наслідувальність у передаванні досвіду фіксує відомий гуманіст С. Брант у поемі “Корабель дурнів” (1494): “Ребенок учится тому,/Что видит у себя в дому:/Родители пример ему” [4, c. 70].
Головним завданням дитини було сумлінно навчатися, продовжити справу батьків і гідно вести своє життя у межах репродукованого статусу та моделей поведінки. За часів Відродження виникає специфічне ставлення до дитини як до продовжувача роду і реалізатора сподівань батьків, що зумовлює особливо бережливе ставлення батьків до дітей. Відродження навчає переживати скорботу з приводу смерті дитини, адже це означає крах честолюбних амбіцій та надій на забезпечену старість [5, c. 258].
Очевидно, що характер епохи Відродження забезпечує амбівалентний підхід до розгляду концепту дитинства і проблеми виховання. По-перше, важливу роль відігравав новий гуманістичний підхід, який спирався на вивчення гуманітарних наук як таких, що розвивають духовність дитини, практичних знань конкретного ремесла, які дадуть змогу вижити у цьому світі. Моральність є запорукою успішності в житті: як стверджує відомий англійський педагог і гуманіст Р. Ешем, “коли людиною опановує марнославство, або ж хтивість породжує сум’яття почуттів, наче у свині, тоді всі знання, уся вихованість вмить забуваються. І невдовзі ця людина перетворюється на віслюка, нездатного сприймати навчання чи залишатись порядним” [6, с. 248].
По-друге, досить часто на допомогу у вихованні приходили представники християнсько-схоластичного напряму, які поряд із незрозумілим і непрактичним заучуванням богословських постулатів, пропонували як дидактичний матеріал і низку настанов, які ілюстрували яскравими прикладами, закликаючи слухати батька й матір, виховувати в собі всілякі чесноти, мужньо протистояти різним спокусам і так готуватися до буття у тому, кращому світі [7, c. 68]. Досить реалістично співіснування цих двох методичних систем зафіксував Франсуа Рабле в романі “Ґарґантюа і Пантаґрюель”, звичайно, визнаючи перевагу за гуманістичним навчанням.
Цілком природно, що провідні ідеї тогочасної педагогіки було описано на сторінках літературних творів різних жанрів і стилістичних регістрів. Хоча деяка частина педагогічних трактатів і діалогів вже опинялася у сфері наукових зацікавлень ренесансознавців (див., зокрема, дослідження Н. Ревякіної [5; 8], М. Торкут [6; 9; 10], Т. Рябової [11]), утім “низова” література як своєрідне віддзеркалення тогочасної концепції дитинства поки що маловивчена. Матеріалом для дослідження у цій статті обрано шахрайську літературу Англії, що і забезпечує його наукову новизну.
Загальною тенденцією тогочасного життя Туманного Альбіону було зубожіння більшості населення, що стало зворотним боком процесу збагачення аристократії. Отже, виникає своєрідний прошарок пройдисвітів, які, не маючи змоги або не бажаючи жити чесно, ставали на шлях злочину чи шахрайства. Таких людей було так багато, а їхній вплив на життя пересічної більшості був таким значним, що з’являється специфічний різновид літератури, у якому зображено пригоди цих волоцюг. Кримінальна традиція в англійській літературі доби Відродження представлена “книгами про ваґабондів”, а також славнозвісними конні-кетчерівськими памфлетами (від англ. “conny-catching” – шахрайство, злодійство) скандальновідомого письменника Р. Ґріна.
Від народження “criminal fiction” мала суто прагматичну функцію – застерегти пересічних англійців, навчити їх виявляти злодіїв та знати їхні прийоми, щоб урятувати себе і власне майно. Діти потрапляли у фокус уваги авторів лише як представники якогось шахрайського “ремесла”, які навчаючись у своїх старших колег, здобувають практичні знання та навички й успішно адаптуються у кримінальному світі. Часто дітлахи – лише знаряддя праці дорослих шахраїв. Зокрема у вельми популярному свого часу трактаті “Братство волоцюг” (1561) Джон Оделі розповідає читачам про те, що серед злочинців є помічники-дітлахи, до яких належать і, наприклад, “кухонна дівка – це дівчина, яку в повноліття віддають “чесному” чолов’язі, щоб він її занапастив, і тепер її називатимуть повією…” [12, c. 5], або ж помічник крадія, який “йде за своїм хазяїном і витріщається на кожну іграшку, а потім рискає по всіх домах, як собака, а коли знадобиться своєму хазяїнові, то він має відшукати увесь скарб” [12, c. 13].
Цікавішими, однак, є спостереження над дитячими роками та специфікою виховання повій і злодіїв, представлені відомим єлизаветинцем Робертом Ґріном у двох останніх конні-кетчерівських памфлетах. Хоча в цих двох творах тема дитинства не головна, дитина, як у живописі, представлена в образі маленького дорослого, особливостей психології якого не враховано. Утім образ дитини містить інформацію, яка дає підстави робити узагальненя щодо характеру тлумачення концепту дитинства в англійській культурі доби Відродження. Дитячий досвід показаний крізь призму рефлексії дорослого шахрая, який розповідає свою історію в ретроспекції.
Вельми цікавим у контексті цього дослідження, є памфлет Ґріна “Диспут між конні-кетчером і конні-кетчеркою” (1591). У фрагменті “Перевтілення однієї англійської куртизанки” автор розповідає про розпусне життя та пригоди анонімної повії, яка наприкінці твору перевтілюється у доброчесну пані. Важливо, що ця особа мала всі передумови для позитивного розвитку і чесного існування: вона народилася у доброчесній сім’ї та здобула добру освіту, не мала потреби заробляти собі на життя, але вже в ранньому віці виявилася хтивою і ласою до розваг особою. Як видно, зло коренилося у душі героїні, і вона не мала сил протистояти своїй хтивості. Акцентуючи увагу на внутрішній детермінованості лихих вчинків дівчини, Ґрін покладає частину відповідальності на неї. Зовнішні обставини спочатку мали невеликий вплив на повію, вона була глуха навіть до наставлянь рідного дядька, який перший почав бити на сполох, намагаючись повернути її на правильний шлях.
Уже згодом, під впливом проповідей чесного чолов’яги (одного зі своїх клієнтів) куртизанка покаялась і виступила із гнівною інвективою на батьків, яких звинуватила у своїй розбещеності, адже їхня поблажливість і спричинила її моральну деградацію: “саме надмірна любов моїх батьків стала потужною причиною моєї легковажності, це нагадує поведінку мавпи, яка завжди вбиває найулюбленіше дитинча, обіймаючи його надто палко” [13, c. 227]. Вустами своєї героїні автор виголошує банальні сентенції, які, втім, засвідчують, що він прихильник суворого поводження з дітьми в сім’ї: “пошкодувавши різки, вони виявили ненависть до дитини”, “добрі батьки роблять дочок некерованими” [13, c. 227]. Її тато постійно радів з усього, що вона робила, і ніколи не карав дочки за погані вчинки, вважаючи їх лише дитячими пустощами. Тут стає очевидним, що памфлетист відводить батькам визначальну роль у навчанні та вихованні дітей, підтверджуючи загальновизнану думку про те, що багаті сім’ї мають більше можливостей для нормального догляду за дитиною, а, отже, повинні бути суворішими до дітей, щоб утримати їх від тих численних спокус, які чатують на них у світі.
Отже, головна думка цього памфлету суголосна гуманістичній ідеї, висловленій у поемі С. Бранта: “Все те, кто озорства ребят/ Не замечают, словно спят, – / Бед натерпевшись, возопят / Глупцов глупей, Слепцов слепей/ Те, кто не воспитал детей/ В порядочности, в послушанье,/ Не проявив забот и тщанья,/ Чтоб как без пастыря ягненок,/ С пути не сбился их ребенок…/ Лишь строгостью добьешься толка” [4, c. 35–36].
Останній памфлет Ґріна “Передвісник Чорної книги, що розповідає про життя та смерть Неда Брауна” (1592), присвячений описові злодійських вивертів одного із найвизначніших літературних злодіїв свого часу. Цілковито фокусуючись на змалюванні кримінальних прийомів і випадків із життя найвидатнішого зрізувача гаманців у Лондоні, автор досить стисло згадує про ранні роки життя Неда Брауна, зазначаючи лише, що він походив із заможної і порядної сім’ї, рано вдався до різноманітних дрібних і безневинних дитячих витівок, які так і залишилися непокараними, і ще в юному віці перейшов до кримінальних дій, за які його врешті і було повішено. Памфлетист акцентує на тому, що поведінка дитини не завжди зумовлена зовнішніми обставинами, концентруючи увагу на внутрішньому імпульсі до шахрайства як на своєрідному вияві креативного стрижня індивідуума.
Цікаво, що тут Ґрін меншою мірою звинувачує батьків у негараздах дитини. Нед говорить про те, що його родичі були чесними і гідними людьми, вони всіляко намагалися зробити і його гідною особою. Утім, як констатує герой, “подібно до того, як одна і та ж земля народжує квіти та чортополох, так і син найдоброчеснішого батька може бути великим негідником” [14, c. 5]. Нед навіть спробував виправитися, коли від’їхав до Франції, щоб взяти участь у військових діях і очистити своє ім’я. Гріхи ранньої молодості, однак, не дають йому спокою, і він знову береться за старе, стверджуючи, що “хоча люди і можуть змінювати країни, вони не можуть змінити своєї суті” [14, c. 30]. Наприкінці хотілося б звернути увагу на те, що нечесний спосіб життя та брак щирого каяття визначають і нещасливий кінець життя Неда, стверджуючи християнську ідею про невідворотність відплати за гріхи.
Отже, стисло оглянувши специфіку репрезентації теми дитинства в шахрайській літературі Англії, можна стверджувати, що загальні тенденції, зафіксовані в ній, відбивають тогочасні уявлення про роль та місце дитини в соціумі, комбінуючи в собі гуманістично-світське і схоластично-релігійне уявлення про дитинство та виховання. Характерною рисою є акцентування визначної ролі батьків у становленні людської особистості, хоча не знімається і відповідальність із самої людини, яка може, якщо захоче, виховувати в собі моральні якості і через щире каяття (як у випадку із куртизанкою) здобути прощення за гріхи молодості. Неповторно-оригінальний колорит англійській кримінальній літературі (порівняно з аналогічною інтелектуальною продукцією інших країн) забезпечує саме чітку менторсько-дидактичну лінію нарації. Проблема репрезентації дитинства в культурі Відродження не може бути вичерпаною однією розвідкою і в майбутньому, очевидно, будуть цікаві відкриття та знахідки.
1. Делюмо Ж. Цивилизация Возрождения. Екатеринбург, 2006. 2. Роттердамский Э. Похвала глупости // Библиотека всемирной литературы. М., 1971. Сер.1. Т. 33. 3. Соколов А. М. Вечное возвращение к детству? // Социальный кризис и социальная катастрофа: Сб. материалов конф. СПб., 2002. 4. Брант С. Корабль дураков// Библиотека всемирной литературы. М., 1971. Сер. 1. Т. 33. 5. Ревякина Н. В. Учение о человеке итальянского гуманиста Джаноццо Манетти // Из истории культуры средних веков и Возрождения. М., 1976. 6. Торкут Н. М. Проблеми генези і структурування жанрової системи англійської прози пізнього Ренесансу (малі епічні форми та “література факту”). Запоріжжя, 2000. 7. Bock Philip K. Shakespeare and Elizabethan Culture An Anthropological View. New York, 1984. 8. Ревякина Н. В. Некоторые вопросы формирования личности в итальянской гуманистической педагогике // Культура Возрождения и общество. М., 1986. 9. Торкут Н. М. Категорія humanity як концептуально-змістове ядро етико-виховного трактату Томаса Еліота “Правитель” (1531)// Література та культура Полісся. Ніжин, 2000. 10. Торкут Н. М. Проблематика та жанрова своєрідність етико-педагогічного трактату Р. Ешема “Шкільний вчитель” // Вісник Запорізького державного університету: Зб. наук. ст. Філологічні науки. Запоріжжя, 1999. № 1. 11. Рябова Т. Б. Материнская и отцовская любовь в русской средневековой традиции // Женщина в российском обществе. 1996. № 1. 12. Awdeley John. The Fraternitye of Vagabondes // Awdeley’s Fraternitye of Vagabondes, Harman’s Caueat, Haben’s Sermon, & c. Berlin; New York; Philadelphia, 1889. № 9. 13. Greene Robert. A Disputation Between а He-Cony-Catcher And A She-Cony-Catcher// The Elizabethan Underworld/ Ed.by A.V.Judges. London, 1930. 14. Greene R. The Blacke Bookes Messenger // The Bodley Head Quartos/ Ed.by G.B.Harrison. London, 1924.
^ THE THEME OF CHILDHOOD AND THE ISSUES OF EDUCATION IN THE ROGUE LITERATURE OF RENAISSANCE ENGLAND
Kateryna Vasylyna
The article deals with investigating some peculiarities of the interpretation of the concept of childhood and the problem of upbringing in criminal literature of Renaissance England. Having considered the main tendencies in Renaissance attitude to a child and education, the author applies this knowledge to studying the so-called conny-catching pamphlets of Robert Greene and thus arrives at the conclusion that in this kind of fiction the main tendencies of the humanistic pedagogy are interwoven with the Christian approach to teaching children.
Key words: childhood; the problem of education; Renaissance; conny-catching pamphlet; criminal literature; humanistic pedagogic.
УДК 821.131.1 “19”-312.6.09
^ ДИТИНА І СМЕРТЬ В ІТАЛІЙСЬКОМУ ЖІНОЧОМУ АВТОБІОГРАФІЧНОМУ РОМАНІ
КІНЦЯ ХХ СТОЛІТТЯ
Олександра Рекут
Київський національний лінгвістичний університет
Запропоноване дослідження демонструє неможливість розмежування концептів буття та небуття на матеріалі романів Д. Мараїні “Багерія” та С. Верди “Біль подолано”. Синкретизуючою категорією взаємопроникнення потойбіччя та посейбіччя у романах є загроза смерті в дитячому віці. Страх смерті, який періодично межує з потягом до смерті, набуває у романних текстах найрізноманітніших форм вираження, що створює широке понятійне тло на позначення концепту Танатосу.
^ Ключові слова: автобіографія; Танатос; страх смерті; потяг до смерті; смерть дитини; власна смерть; смерть Іншого; маленька стара; видужання; Істина.
Народження і смерть є двома протилежними полюсами людського буття, подолання відстані між якими й творить життєвий шлях кожного. Проте деколи і в літературі, і в житті спостерігаємо зближення цих часових маркерів: скорочення відстані між народженням та смертю. Смерть у відносно молодому віці означає “незавершеність життя” [1, с. 312]. Існує навіть жанровий різновид “передчасно обірвана доля”, тобто такі твори, у котрих мова йде про закінчене життя дитини, підлітка, юнака [2, с. 81]. Хоча, всупереч еволюціоністській теорії, сучасні гуманітарні студії ґрунтуються на твердженні про паралельне існування життя та смерті, про їх постійний взаємовплив та обмін, оскільки частки нашого “я” випадають із життя та вмирають щомиті [3, с. 262].
Уявлення про життєвий шлях людини до моменту настання смерті завжди неповне. Саме тому автобіографічний роман є одним із найзручніших жанрових різновидів для висвітлення концептів дитинства та смерті. Дослідник О. Аронсон визначає смерть як “момент зупинки життя, коли ми здатні осягнути “внутрішнє” життя як “зовнішнє”, тобто уявити, запропонувати той образ, який і буде репродукцією самого життя” [4, с. 263]. Не можна не погодитись з подібною думкою П. П. Пазоліні про смерть як про останній штрих до зображення життя: “Поки я не помру, ніхто не може бути впевнений у тому, що він мене насправді знає, тобто, що він може наповнити сенсом усе те, що я зробив” [4, с. 278]. Це твердження суголосне пророцькій істині Апокаліпсису про неможливість робити якісь висновки стосовно життя живої людини, яка ще може встигнути і помножити все те позитивне, що вона створила, і збільшити свої минулі помилки [5, Ар. 22:11]. На думку Ж. Батая , суспільство живих – це суспільство тих, кого об’єднує тривожна обіцянка смерті кожного та всіх разом. За Ж. Батаєм, людей не може об’єднувати щось щасливе та світле [6, с. 171]. Так само італійський жіночий автобіографічний роман виходить за межі вузького тлумачення цієї проблеми в межах самих лише італійських реалій, залучаючи до роздумів про смерть у дитячому віці універсальні психологічні та філософські категорії.
Розгляньмо, до прикладу, два романи італійських письменниць, що побачили світ у 90-х роках ХХ ст.: “Багерія” Дачії Мараїні (1993) та “Біль подолано” Сандри Верди (1994), які дуже різні за своєю формою, тематикою, манерою написання тощо. Авторки романів належать до різних письменницьких генерацій, а відтак мають дуже різні життєві позиції та світогляди. Проте, всупереч усім відмінностям між романми, вони все ж перетинаються в одній точці, створюють деяку схожість між біографіями героїнь та біографіями письменниць, оскільки обидва романи автобіографічні. Спільним для романів Д. Мараїні та С. Верди є загроза близької смерті в дитячому віці, що залишила глибокий слід у психіці та душі письменниць. Смерть у романах зображено як процес помирання, що має тривалий характер та розтягнений у часі. Романи балансують на межі між власними екзистенційними пошуками героїнь, письмом у собі та для себе і бажанням встановити комунікативний зв’язок з Іншим. У пролозі роману С. Верди “Біль подолано” зазначено навіть адресата: роман адресовано усім, хто змушений уживатися в одному тілі разом з раковою пухлиною, а також усім родичам онкохворих, що поділяють з рідними страшний тягар загрози наближення смерті. Роман також спонукає до філософського переосмислення низки важливих екзистенційних питань: пошук сенсу буття, комунікація із собою та з Іншим, подолання страху смерті, віднайдення своєї самоідентичності, своєї жіночості, намагання самостійно вижити й робити власний вибір, пошук свободи та радості життя. Так само роман Д. Мараїні “Багерія” зображує на лише особисту травму героїні, а спонукає задуматись над скаліченою долею цілої генерації травмованих війною дітей, нагадує про жахи нацизму, які ніде й ніколи не мають бути повторені.
Концепт Танатосу постає у романах домінантою в синонімічному ряді інших слів, що так чи так виражають у романах суголосні поняття на позначення ідеї смерті. Серед таких неповних синонімів подибуємо: “конценграційний табір”, “ніч”, “мовчання”, “тиша”, “забуття”, “бомбордування”, “війна”, “закривавлене тіло”, “голод”, “мафія” (Д. Мараїні “Багерія”) та “рак” , “злоякісна пухлина”, “хіміотерапія”, “безпліддя”, “лейкемія”, “лікарня”, “лікарняне ліжко”, “коридор лікарні”, “самогубство”, “лікар”, “анестезія”, “носилки”, “операція”, “операційна”, “облисіння’, “страх”, “палата”, “зникнення місячних” (С. Верда “Біль подолано”). Окрім зазначених понять, які пов’язані з концептом Танатосу для більшості людей, серед синонімів смерті трапляються слова, зв’язок із цим синонімічним рядом, який стає зрозумілим лише в контексті певної зображеної ситуації або при аналізі індивідуального сприйняття героїнями конкретних подій. Так “хустка” стає аналогом концепту смерті лише двох людей, які асоціюють її з випадінням волосся після хіміотерапії. Таким контекстуальним (випадковим) синонімом стає, приміром, слово “кут”, що асоціюється зі смертю в уяві Сандри роману С. Верди “Біль подолано”: “Таким чином будь-який кут завжди нагадував мені кут у лікарні й робив нестарпним кути усіх інших стель, тому що всі вони були для мене саме тим кутом; теж саме відбувалося мало не з кожною річчю, з кожним готельним номером, місцем, людиною, думкою” [7, с. 190]. Індивідуальне сприйняття концепту смерті в романі “Багерія” Д. Мараїні постає у вигляді асоціювання Танатосу з “урбанізацією”, “німотою”, “божевільною кузиною”, “сліпими очима вікон” тощо.
Інтрига романів С. Верди та Д. Мараїні цілком позбавлена фабульного інтересу. З перших сторінок обох романів ми дізнаємось, що життя перемагає у боротьбі зі смертю. Так “Багерія” Д. Мараїні розпочинається поверненням родини після закінчення війни з японського концентраційного табору до рідної Італії, на рідну Сицилію. Пережите в концентраційному таборі подано ретроспективно. Хвилювання за долю дівчинки Дачії, її маленьких сестричок та їхніх батьків відсутнє. У пролозі до роману С. Верди “Біль подолана” зазначено дистанцію понад десять років між моментом написання роману та одужанням Сандри від ракової пухлини. Позбавлення романів фабульної інтриги звільняє романний простір для реалізації інших авторських задумів: зображення здатності героїнь до саморефлексії, їх занурення в себе не лише задля самопізнання та аналізу власної життєвої історії, а також задля віднайдення цілющої життєдайної істини, якою конче треба поділитися, яка може стати в нагоді Іншому. Остаточні негації руйнівної дії в обох випадках передувала моральна перемога над страхом небуття. Отже, справжній перемозі завжди має передувати символічна.
Романи “Багерія” та “Біль подолано” за своєю структурою надзвичайно динамічні, незважаючи на відносно невелику кількість подій, які в них зображено. В обох романах спостерігаємо не лише напружене протистояння концептів дитинства та смерті, а й боротьбу із собою, зі своїми недоліками, зі своєю недосконалістю, з власним штампованим мисленням, з власними комплексами, з неможливістю бути відкритим та сприйнятливим до нового, до змін, навіть негативних, що трапляються в житті. Упродовж шестирічної історії хвороби та видужання героїня роману С. Верди долає шлях не лише від дитини-підлітка до дорослої жінки, а й від духовної незрілості до морального подорослішання. Це досягається подоланням важких не лише фізичних, а й душевних випробувань, що випали на долю Сандри-підлітка. Хвороби, смерті, невідоме лякають лише людину, що не досягла ще належного духовного розвитку. Саме духовне формування, а не перемога над хворобою вважає Сандра своїм головним здобутком, яким і прагне поділитися з Іншим. Проте для віднайдення цієї істини в собі вона рухається до протилежного від усвідомлення блага господнього та очікування потойбічного Раю. Людина сама здатна створити собі рай чи пекло, ще перебуваючи на цьому світі. Сандра зрікається традиційних католицько-буржуазних цінностей, що було нав’язано їй родиною та суспільством. Саме в надмірній вірі в такі ідеали вбачає Сандра коріння свого страху перед хворобою, перед смертю, перед безпліддям: “Мало не від самого народження я забумала своє життя наче стіну побудовану з цеглин цінностей, проектованих дитячою уявою, закладених під час дорослішання та остаточно зацементованих у підлітковому віці… Очевидні цінності, які мають назву буржуазних, проте саме вони формували всі мої устремління” [7, с. 188].
У текстах обох романів відсутній Бог, а відтак героїні змушені зустрічатися із загрозою смерті сам на сам і віднаходити сили для подолання страху смерті самотужки, користуючись лише власним досвідом та розумом, залучаючи власні душевні сили. Світ без Бога – це світ без потойбіччя, де за межею смерті існує одне величезне “ніщо”, де смерть стає цінцем, останньою точкою відліку часу. В такому світі все конечне, оскільки кожна інтелектуальна істина, кожний інтелектуальний чи духовний здобуток приречені на зникнення разом з біологічною смертю їхнього господаря. Проте Сандру не можна назвати атеїсткою. Вона не зрікається Бога, не заперечує його існування, але й не покладається на Нього, оскільки вважає, що традиційні канонічні уявлення про Господа недостатні, щоб надати сучасній людині сили жити й боротися. Пошук власної істини дається їй також не легко: “Важко, майже не можливо, створити щось нове, замінити новими цінностями старі. Як створити життя відмінне від запрограмованого?” [7, с. 188].
Саме неможливість соціалізуватися, неспроможність самореалізуватися у рамках тих запрограмованих цінностей, про які йшлося вище, провокує небажання продовжувати життя і розуміння смерті як чогось омріяного та бажаного. Усвідомлення Сандрою того факту, що її однолітки реалізували себе як матері, вступили до університетів, чого не змогла зробити Сандра через тривалу хворобу, що почалася ще в підлітковому віці, робить наближення смерті нестрашним, а скоріше жаданим. Перехід від філософської смерти, себто драми свідомості, від метафізики тривоги до метафізики потягу помітив ще Фройд [3, с. 243]. З цього приводу: “Як і всі інші необхідності, вона (смерть. – О. Р.) може зробитися раціональною, безболісною” [3, с. 248]. Сандра прагне покласти край моральним та фізичним стражданням. Роман – не однонаправлений вектор затятої боротьби за життя. Після багаторічних поневірянь по лікарнях Сандра вирішила не лікуватися й надає перевагу смерті. Подібний потяг до смерті спостерігаємо також у романі Д. Мараїні “Багерія”. Маленька Дачія порівнює життя у концентраційному таборі з зубом, що завдає болю і якого варто позбавитись: “Після року безперервних бомбардувань, постійного відчуття себе танцівницею на натягненому над прірвою дроті, я була готова втратити життя, як позбавляються хворого зуба…” [8, с. 14].
У романах Д. Мараїні та С. Верди відсутній не лише Бог, а й Дорослий, Захисник, Розрадник. Ні Дачія, ні Сандра не є сиротами, проте батьків дівчат зображено слабкими, не готовими мужньо зустрічати загрозу смерті, що наближається. Поруч нема жодної іншої людини, яка б перебрала на себе роль Батька, Опікуна, Вчителя, Порадника тощо. Така самотність у боротьбі зі смертю не лише звеличує перемогу та підкреслює нестерпність дитячих страждань, а й доводить можливість віднайти сили жити в собі, не звертаючись до сторонньої допомоги. Образ дівчинки стає образом маленької мудрої старої, якій за кілька років вдалося пережити й пізнати життя та смерть, спуститися в глибини себе й повернутися звідти, віднайти особисті відповіді на одвічні екзистенційні запитання і тривоги людства. Дівчинка Сандра виявляє себе в тексті роману “Біль подолано” сильнішою, мудрішою та дорослішою від власного батька, від лікарів-онкологів, що оточують її. Вона мужньо переживає свій стан, приймає рішучі та тверді рішення, демонструє себе зрілою і дорослою жінкою в моральному та духовному плані, що здатна робити тверезий і правильний вибір.
Передчасне дорослішання ми спостерігаємо й у романі Д. Мараїні “Багерія”. Маленька дівчинка, не відводячи погляду, дивиться в очі смерті, перебуваючи в концентраційному таборі в Японії. Символічним є обрання топосом роману чужої країни. Віддалення від Батьківщини посилює також відчуття самотності й потребу боротися і виживати самотужки. Страх батьків з приводу можливої смерті, що завжди незримо присутня в концентраційних таборах, видається їй виявом дитячості та незрілості. Ось як розмірковує маленька Дачія про осторогу батьків розмовляти про жахливу смерть, про ймовірний розстріл, що їм загрожує в присутності дітей: “Я чула як вони (батьки. – О. Р.) балакали в темряві тихо-тихо, проте беззупинно, про це (смерть. – О. Р)… Десь у глибині душі вони видавалися мені дітьми… Мені дуже кортіло захистити, сховати в собі моїх, таких ще молодих батьків, які так часто задивлялися в небо, проте не бачили, що відбувається у них під ногами” [8, с. 15]. Зміна традиційних родинних ролей. Маленька дівчинка воліє стати матір’ю власних батьків, сховати їх у собі, у своєму лоні від загрози та страху смерті, сховати в небутті, що передує народженню, щоб захистити від небуття, що настає після смерті. Страх зникнення батьків не полишає Дачії і після повернення родини з концентраційного табору: “…мені хотілось би, щоб він (батько. – О. Р.) був моїм сином, якого б я могла завжди утримати в утробі та не відпускати в далекі подорожі, які навіть важко уявити” [8, с. 65]. Досить ранній вияв архетипу Великої Матері. Причиною сміливості Дитини при зустрічі Танатосу є короткий період прожитого життя: Дитина недавно прийшла з небуття, а відтак не лякається в небуття повернутися. Смерть у романі персоніфікована. Дачія ототожнює смерть з власною кузиною, тобто родичкою, кимось близьким, а не далеким, не пізнаним, не зрозумілим. Саме незнання того, що буде поза буттям, а не сама смерть лякає дорослих. Дівчинка показує, що вона мудра: “Смерть та я стали родичами. Я її знала чудово. Вона була мені знайомою, моєю божевільною кузиною, граючись з якою завжди можна очікувати будь-чого: і вияву любові і штурхана, і цілунку, і удару ножем” [8, с. 9]. Таке родичання, фамільяризація, призвичаєння до смерті відбувається завдяки постійному навідуванню смерті в життя, стиранню межі, демаркаційної лінії між буттям та небуттям, між посейбіччям та потойбіччям. Дія роману відбувається в Багерії, містечку на Сицилії, а сицилійська ментальність характеризується рівноправним співіснуванням живих і померлих: мертві живуть поміж живих, нікого не лякають, нікому не заважають.
Проблема власної смерті протиставляється у романах проблемі смерті Іншого. Смерть Іншого, особливо коли йдеться про близьку чи дорогу людину, страшніша за власну смерть. Саме таку істину відкривають для себе протагоністки-діти. Як було доведено вище, власна смерть не страшна, а деколи навіть бажана. Набагато складніше прийняти та пережити смерть Іншого. Фобія смерті батьків постійно переслідує протагоністку роману Д. Мараїні “Багерія”: “Коли тато та мама запізнювалися, я мучила себе думками про їхні зранені, роздерті, пошматовані, закривавлені тіла. І не могла заспокоїтись, аж поки не почую їх голосів” [8, с. 29]. Саме думка про смерть Іншого лякає, стає нестерпною, до якої неможливо призвичаїтись. Так смерть Іншого в романі С. Верди “Біль подолано” постає у трьох іпостасях. По-перше, ми бачимо батьків Сандри, що не можуть змиритися з діагнозом дочки та з фактом її можливої смерті. По-друге, більше від власної смерті Сандру лякає її безпліддя, спричинене тривалим лікуванням, а, отже, смерть ще не народженої та навіть не зачатої дитини. По-третє, смерть Іншого набуває у романі узагальнювального характеру. Під Іншим розуміють всіх людей, що померли, помирають чи помруть від раку, як знайомі Сандри, так і всі ті, кого вона особисто не знає. Дізнавшись про смерть незнайомої дівчинки, що перебувала раніше в тому ж самому лікарняному ліжку, де тепер змушена бути Сандра, її охоплює страх смерті Іншого, що виражається у формі ненависті до ліжка, до палати, у психічній неможливості жодної хвилини перебувати в цьому місці: “Як і я цієї миті вона сиділа тут, бачила ті ж самі речі, на які дивлюся я. Що вона бачила останнім?” [7, с. 169]. Думка про те, що в кожному лікарняному ліжку помирають люди та про неможливість знайти в онкологічних лікарнях жодного ліжка без “заплямованого смертю минулого” робить образ смерті всепоглинним, всеохопним. “…помирати в подібних місцях – нормально” [7, с. 170], власна смерть перестає здаватися Сандрі чимось надзвичайним чи винятковим. Страх власної смерті розпочинається в думках про смерть Іншого, безлічі таких Інших, що поділяються між собою не лише ті ж самі лікарняні ліжка та хворобу, а ті ж самі думки та моральні страждання, спричинені страхом смерті. Розчиняючись в думках про смерть Іншого, власна смерть негується, заперечується, а відтак стає нормальним, буденним явищем, стає частинкою життя, яку можна прийняти, з якою можна змиритися. Сандра долає страх лягати в ліжко, де померла дівчинка, що хворіла на лейкемію. Їй спадає на думку молитися за неї, молитися за Іншого, за всіх Інших, що померли від раку. Саме молитва є комунікативним ланцюжком, що поєднує Сандру та Іншого, буття та небуття, життя та смерть.
Мотив смерті Іншого не зникає зі сторінок роману від моменту остаточного видужання Сандри. Вона пригадує людей, які не змогли подолати хвороби, а також знайомих, що померли з інших причин. Потойбіччя періодично втручається в життя. Небуття та буття постійно перетинаються, навіть не буде перебільшенням сказати, що вони ніколи не розлучаються. Деколи небуття виявляє себе сильнішим за буття, адже жодне життя не може уникнути смерті, проте не завжди небуття перетворюється на буття. Так розмірковує Сандра про людей, що пішли в небуття, навіть ніколи не існувавши, про власну дитину, якій ніколи не судилося народитися. Героїня роману “Біль подолано” намагається зрозуміти, чому доля схотіла, щоб вижила саме вона серед багатьох Інших, яким судилося померти. Яке її призначення, яку місію вона має виконати на Землі, якщо не здатна реалізуватися у материнстві. І мотив смерті Іншого, і проблема власної смерті не зникає ні з думок протагоністки, ні зі сторінок роману після того, як Сандра подолала хворобу. Смерть як свобода, як звільнення від самої себе, від власного безплідного тіла, від потреби щоденно, щохвилинно щось вирішувати, розпоряджатися власним життям: “Пригадую, коли була хворою та змушеною терпіти біль, повторювала собі постійно: “скоро все скінчиться.” Звичка заспокоюватися не припинилася й після одужання і через порожнечу, що оточувала мене, я вирішила чекати кінця, смерті. Смерть видавалася бажанішою від такого життя, оскільки поставала у вигляді звільнення від самої себе та від болю потреби щоденно жити. Суїцид? Безумство, на перший погляд, але цілком нормальна річ для того, хто змушений животіти, не сприймаючи певної часточки себе” [7, с. 190]. Сандра відмовляється від суїциду. Натомість вона вчиться жити сьогоденням, сприймаючи себе такою, якою вона є: “… я усвідомила, що єдиним можливим сенсом мого буття є сила думки”. Смерть Іншого в романі “Багерія” Д. Мараїні постає як “помирання діда” та “утоплення двоюрідної сестри” [9, с. 4]. До того ж смерть кузини залишається назавжди в очах Дачії, стає часточкою її щоденного життя, її самої.
Роман Д. Мараїні “Багерія” та С, Верди “Біль подолано” – відкриті за своєю структурою, оскільки спрямовані на встановлення комунікативного зв’язку з Іншим, та створені навколо загальнозначущої для людства проблематики зустрічі Дитини та Смерті. Концепт Танатосу постає у романах через ряд неповних та контестуальних синонімів, що урізноманітнюють понятійне тло проаналізованих текстів. Щоб звільнити прості для вираження суспільно значущих філософських та екзистенційних категорій в обох романах немає фабульної інтриги, а небезпеку можливої смерті подано ретроспективно. Обидва романи не є однонаправленим намаганням усунути загрозу смерті, оскільки страх смерті чергується з потягом до смерті, а головною метою протагоністок є духовне видужання та досягнення моральної зрілості в боротьбі зі смертю. Протагоністки романів є втіленням образу маленької мудрої старої, що виявляється сильнішою та мудрішою за дорослих. Складність боротьби зі смертю посилено відсутністю Бога, Захисника, Порадника тощо та потребою виживати й віднаходити Істину самотужки. Страх смерті постає у романах у двох іпостасях: страх власної смерті та страх смерті Іншого, що є страшнішою від власної. Страх смерті Іншого набуває в романах різноманітних форм: фобія смерті батьків (Д. Мараїні “Багерія”); страх смерті дитини, страх смерті ненародженої дитини, страх смерті Іншого, якого навіть неможливо пізнати (С. Верда “Біль подолано”). Страх смерті не минає навіть після зникнення її загрози й, всупереч життєствердному фіналові романів, надалі існує як констатний супутник людського буття.
1. Історія європейської ментальності / За ред. Дінцельбахера П. Львів, 2004. 2. Ніколаєв Б. Наративна стратегія жанрового різновиду оповідання “передчасно обірвана доля” // Дитина і світ: проблеми культурного діалогу. К., 2005. 3. Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть. Львів, 2004. 4. Аронсон О. Имманентная биография (к концепции “языка реальности” у Пьера Паоло Пазолини) // Авто-био-графия. Тетради по аналитической антропологии. / Под ред. Подороги В. А. М., 2001. 5. Bibbia della prima Comunione. Trento, 2005. 6. Сюриа М. Жорж Батай, или Работа смерти // Иностранная литература. 2000. 7. Verda S. Il male addosso. Torino, 1995. 8. Maraini D. Bagheria. Milano, 1998. 9. Mannoni F. A Bagheria sulle trace degli avi, 1993.