Ноземна філологія inozemna philologia 2007. Вип. 119. С. 3-6 2007. Issue 119. Р. 3-6

Вид материала

Документы

Содержание A manifestation of the child’s consciousness in the novel of ilse aichenger The Greatest Hope Почитаніє книжноє”: від літописів до т. шевченка Ключові слова The reverence of books”: from the chronicles to taras shevchenko Мовні особливості героїв роману дж. д. селінджера “над прірвою у житі” Ключові слова Language peculiarities of the characters of j. d. salinger’s novel

Подобный материал:

• Ноземна філологія inozemna philologia 2007. Вип. 119(2). С. 3-9 2007. Issue 119(2)., 4217.57kb.
• Проблеми слов’янознавства problemy slov´ianoznavstva 2007. Вип. 56. С. 112-119 2007., 188.23kb.
• Камчатский государственный технический университет, 33.59kb.
• Публичный доклад муниципального дошкольного образовательного учреждения детского сада, 71.26kb.
• Лещинская, В. В. Альпинарии и камни в саду / Лещинская В. В.; [ ред. Рубайло, 14.35kb.
• Інформаційний вісник, 993.03kb.
• 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 120.44kb.
• Доклад моу «сош №119» г. Перми за 2008-2009 учебный год Общая характеристика моу "Средняя, 974.94kb.
• 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 265.54kb.
• 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 274.81kb.

^ A MANIFESTATION OF THE CHILD’S CONSCIOUSNESS IN THE NOVEL OF ILSE AICHENGER THE GREATEST HOPE


Tamila Kyrylova


In the course on this article, the way of manifestation of child’s consciousness in the narrative structure created by Ilse Aichenger in the novel ^ The Greatest Hope has been systematized from the point of Jaques Lacan and semiology of Gerard Genettes. The article represents a complex research of the child’s narration as a method to rewrite the personal history of the author in the past in order to reconstruct the subject in the present. The narrative structure of the novel has been described as a special method to unify the narrator’s position and the protagonist’s role in agreement with implicit information (parable, symbol, allegory) and explicit message (history with the focalization on the little girl Ellen). Research of narrative structure of the novel used the following categories: time, narrative levels, narrative persons. The novel presenting the child’s version of the Holocaust becomes the only true narration in case of the emergence of narrative autonomy. That’s why focalization is conditioned by reflection of history in the child’s consciousness. The chosen theoretical methods give a possibility to look at the child’s vision, narration and psychology. These aspects are characterized by the creation of a poetical myth, the aspiration for the self-identification, the liberation from the destructive world of adults.


Key words: manifestation of child’s consciousness; narration; history; subject’s reconstruction; microsegment; narrative modality; perspective; narrative instance; narrator-protagonist relation; polymodality; person; focalization; diegesis; parable.


УДК 821.161.2“08/18”-93.09: 39


“^ ПОЧИТАНІЄ КНИЖНОЄ”: ВІД ЛІТОПИСІВ ДО Т. ШЕВЧЕНКА


Владлена Руссова


Миколаївський державний університет імені Василя Сухомлинського


Розглянуто особливості розвитку мотиву “почитанія книжного” від часів Київської Русі до середини ХІХ ст. До аналізу залучено твори для дітей та юнацтва в українській літературі означеного періоду.


^ Ключові слова: дитяча література; повчання; фольклорні джерела.


Останнє десятиліття на теренах перепрочитання української художньої спадщини окреслюється проблема вивчення і створення високих зразків дитячої літератури. І хоча в теоретичних дискурсах увага зосереджена на встановленні самого терміна “дитяча література”, як наприклад, у працях М. Славової [1, с. 14], О. Папуші [2, с. 174–175], основним напрямом у студіях над дитячою літературою має стати історико-культурний аспект та аксіологічні засади її творення і сприймання.

Важливим тут може бути звернення до традиції, до ключових питань національної дитячої літератури в її історичному розвитку. Першим кроком до такого підходу вивчення дитячої літератури був випуск 1992 року хрестоматії-посібника “Українська дитяча література: У 2 кн.” [3]. На жаль, академічний дискурс у такій формі не мав продовження. Зауважуємо і статтю М. Сулими, щодо акценту працелюбства в давньоукраїнських творах [4].

Наша спроба додати своє слово до історії української дитячої літератури має певні хронологічні межі – від “Повісті минулих літ” до середини ХІХ ст.

Уже в “Повісті минулих літ” акцентовано важливість для будь-якої людини “книжної мудрості,” “читання книжне”. Про потребу вчити дітей йдеться в літописному сюжеті про хрещення русичів [5, с. 66]. У школах, створених за наказом князів Володимира, а згодом і Ярослава, вчили і хлопчиків, і дівчаток. Одним із видів читання були “Ізборники”, до яких входили переклади “Повчання дітям”.

Серед повчань “Ізборника Святослава” (1076) є “Слово некоего калугера о четьи книг”, в якому наголошено пошанування до вченості, до писаного слова: “Добро єсть, браття, почитаніє книжне… Як не складеться бо корабель без гвоздія, так праведник без прочитання книжного… окраса воїна зброя, а корабля – вітрила, таке ж і для праведника почитаніє книжне” [12, с. 6]. Отже, книголюбство виділялося для дітей, як один із пріоритетів у правильному житті.

Згодом за взірцем цих перекладних творів було складено “Повчання Володимира Мономаха дітям”, яке було вміщене під 1096 роком у “Повісті минулих літ” (Лаврентівського списку). Цей твір, що князь написав для своїх дітей, став гарною лектурою і для інших, адже, крім наказу, як треба княжити, бути вірним заповідям Божим, твір передавав позитивний досвід життя самого князя Володимира. Серед прикладів для молодого покоління були оповіді про перемоги в битвах з ворогами, пригоди на полюванні і важливість навчання, як це робив його батько – Всеволод, який знав п’ять мов, маючи за це почесть від інших країв [5, с. 458].

Князь акцентує значення праці для людини і засуджує лінь, пояснюючи, що всі біди від неробства. Цей твір був однією з перших літературних пам’яток Київської Русі, який видано для дитячого читання молодших школярів на початку 90-х років ХХ століття з яскравими ілюстраціями художника А. Каининського [6].

Традиція повчальної літератури, зверненої до дітей, продовжена і в наступні періоди розвитку давньої української літератури. Зокрема йдеться про “Духовное завЂщаніе” (1577) В. Загоровського [7], “Лямент дому княжат Острозьких…” (1603) Д. Наливайка [9] та “Слово едного старого к арпаторуского бояра именем Горзова” (XVI–XVIII ст.) [8].

У заповіті Василя Загоровського передано волю батька щодо обов’язкового навчання української мови і Святого Письма дітей, коли їм виповниться сім років: “в доме моем або в церкви святого Ильи, у Володимери, их руское науки в писме святом дать учити и, не пестячи их, пильне и порядне до науки приводити”, аби вони потім могли служити своєму народові і державі [7, с. 171]. Він також вважав, що дітей потрібне навчати латини – мови тогочасної науки, щоб вони могли здобути далі університетську освіту: “…до Вильни к езуитам, бо там хвалять дЂтям добрую науку…” [7, с. 171]. Застерігає батько і від пустопорожнього будь-якого заняття – противити “прихожками пустошными, чародействы, ворожками…”, як гріховним і небезпечним для життя християнина [7, с. 173]. Цікаво, що брацлавський каштелян В. П. Загоровський у своєму тестаменті турбується і про те, щоб дяк у школі при церкві святого Іллі добре вчив усіх дітей: “…дЂти, которые на науку будут ему даваты, а богу и людям добрым вдячне учил, в церкви на книгах гаразд читал и пЂл…” [7, с. 176].

“Слово едного старого карпаторуского бояра именем Горзова…” пронизане патріотичними мотивами. Батько напучує сина бути надійним захисником вітчизни від безжальних ворогів, які „любезное наше отечество и край мучит и пустошит” [8, с. 185]. Своє знання військової справи він передає синові, як головний заповіт нащадкові своєї потрібної для рідної країни роботи.

Подібні мотиви має розділ “От отца до сынов” з “Ляменту дому княжат Острозских…” Д. Наливайка, в якому батько закликає дітей своїх брати приклад з предків у збереженні цілісності своєї вітчизни, у розумному господарюванні, веденні скромного способу життя у трудах князівських.

Серед давньоукраїнських письменників XVIII ст., коли йдеться про спадкоємність шанобливого ставлення до навчання, читання книжок і до іншої праці на ґрунті досвіду предків, виділяється творчість Климентія Зиновієва. Народні прислів’я і приказки, які він зібрав, були письменникові за відправну точку в його віршах про різні суспільні явища та про людей різних професій, про школярів. Гуманістична спрямованість його віршів, демократичні акценти і художня майстерність роблять ці твори гарними зразками для дитячого читання. І та добірка поезій Климентія Зиновієва у шкільному посібнику “Давня українська література. Хрестоматія” слугуватиме вдячній справі навчання українських школярів на найкращих зразках української писемності. Зауважмо, що Климентій Зиновіїв турбується не лише про навчання дітей, а й про умови, в яких вони здобуватимуть освіту. Мовиться про вірші “Про школярів, що дрова крадуть, і про школу” та “Про нищих шкільних” [10, с. 326–328]. Письменник засуджує батьків, які змалечку не турбувалися про навчання дітей [11, с. 125].

Про потребу своєчасної освіти – з юних літ, йдеться і в “Повісті минулих літ” [5, с. 66], і у творах XVII–XVIII ст. Зокрема в інтермедії “Син з татом”, в якій батько, віддавши запізно сина в науку, робить для себе висновок: “Волів би-м го замалу до науки дати, /А ніжелі од нього тепер ганьбу отримати!” [3, с. 65]. Власне в цій інтермедії за джерело використано народну приказку, що треба вчити дитину, коли вона лежить упоперек, а не вздовж ліжка.

Дослідники вже зауважували, що в українських поезіях, починаючи від 30-х років XVII ст., “тема освіти, науки, вченості належить до найбільш поширених” [13, с. 54]. Особливо це стосується передмов до читачів, творів-повчань для молоді. Наприклад, у “Передмові до чительника” книги “Перло многоцінноє” Кирила Транквіліона-Ставровецького читаємо: “А в том наболі[й] читай, що собі подобает і зезволить співати, читати, хвалити бога твойого…” [14, с. 270].

Турботою про стан виховання і освіти пройнята польськомовна поема “Лабіринт, або Заплутана дорога…” (1625) Хоми Євлевича, в якій автор підносить “слово Мудрість”, розум – “меч ума”. Не випадково, саме він – випускник Яґеллонського університету став ректором Київської братської школи у 1628–1632 роках. Його колезі – Софронієві Почаському належить панегірик “Евхарастиріон, албо Вдячність… Петру МогилЂ” (1632), в якому прославляється наука і розкриваються можливості, які дає людині освіта. Він у другій частині твору “Діалектика” наголошує важливість розумного розпізнавання істини і фальші: “Щоб умів давати ум в скруті собі раду, / Він навчається взнавати підступи і зраду [15, с. 36]. Вчить студентів бути вдячними людині, яка піклується про зростання освіти й науки в Україні, колишній студент-ритор, що десятиліття до того був серед вдячних студентів Київської братської школи і проголошував славу Петру-Конашевичу Сагайдачному за його державні справи, ратні подвиги і сприяння освіті української молоді.

Наприкінці XVII–XVIII ст. Тема навчання була однією з провідних, хоча почасти до неї зверталися її автори в гумористичних творах. Йдеться про творчість мандрівних дяків. У цих творах крізь мотиви усіляких негараздів чітко проступає образ школяра, головне завдання якого – трудитися над науками. Наприклад, “студентик маленький, / До науки пильненький” [3, с. 61], або “Був собі Грицько / Родом з Коломиї, / Учив ся дуже мудро / Сім літ на філософії” [10, с. 346], чи “… я у письмі по коліна броджу, / Знаю я, що то за книга Торколой, знаю, що псалтира, / І всіх книг много я знаю, / На котрих так часто хіба в рік читаю” [16, с. 127]. Прагненням продовжити навчання пояснює один з мандрівних дяків Ілля Турчиновський свій відхід з рідного дому в п’ятнадцять років: “… стал я сожаліть о науці своєй, якую за господарством позабил і, оставляя отця і матку, отийшол 1710 года із Березні по школам волочитись” [17, с. 572].

Письменники кінця XVIII – першої пол. ХІХ ст., які репрезентують нову українську літературу, продовжили традицію “почитанія книжного” рідною мовою і полишили для читання дітей та молоді гарні зразки в різних жанрах. Зважмо, що більшість українських майстрів слова цього періоду була безпосередньо пов’язана з освітянськими установами. Педагогами були П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, І. Срезневський, О. Бодянський, М. Максимович, П. Куліш.

Відомо, що П. Гулак-Артемовський, будучи викладачем Харківського університету, брав участь у видаванні часопису “Украинский журнал”, де був відділ дитячого читання, в якому надрукована байка П. Гулака-Артемовського “Пан та Собака”. Є у творчому доробку письменника байка “Батько та Син” (1827), в якій заторкнуто проблему здобування освіти, яку озвучує батько Федька – невігласа: “Ей! Хведьку! Вчись! Ей, схаменись! – / Так панотець казав своїй дитині. – Шануйсь, бо, далебі колись / Тму, мну, здо, тло – спишу на спині!” [18, с. 60]. Він досить прихильно відгукується в поезії “У Полтаві, в славнім місті” (1854) на здобуття освіти в інституті шляхетних дівчат Полтави панночками, які “На лавочках, пташенята, / Сидять над книжками!” [18, с. 91]. Щоправда, мотивацію навчання автор визначає патріархально: “Щоб погладили їх мати / Гарно по голівці!” [18, с. 91].

У літературі того часу широко використовуються уснопоетичні надбання українського народу. За мотивами фольклору Є. Гребінка написав захопливий історичний роман “Чайковський”, який став “улюбленою лектурою” молоді завдяки досить привабливому образові головного героя – юного Олексія Поповича.

Стосовно ж інших українських відомих письменників першої половини ХІХ ст., то спеціально для молоді писав Левко Боровиковський, присвятивши освітянській темі байку “Петрусь”. Сирітській долі дитини присвячено поезію Амвросія Метлинського “Дитина – сиротина”. Твори Квітки-Основ’яненка були написані не для дітей, але через їхню морально-етичну проблематику, тісний зв’язок з фольклором так само, як і твори Є. Гребінки цілком відповідали запитам молоді. Зокрема і з тих питань, які стосуються виховання та освіти. Наприклад, у повісті “Маруся” герой змальований як людина, що знала грамоту. А в п’єсі “Сватання на Гончарівці” висміяно нездатність Стецька засвоїти елементарну лічбу до десяти.

Переймаючись проблемами освіти і виховання молоді, Г. Квітка-Основ’яненко висміює потворні методи навчання дітей у поміщицьких сім’ях. Зокрема про це йдеться у сатиричних романах “Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова” та “Пан Халявский”. Картина, як мати поміщиця Халявська проти своєї волі віддає дітей на навчання, генетично споріднена з описом направлення дітей новонавернених до християнства русичів у науку, який зустрічаємо у “Повісті минулих літ”: “А матері ж дітей своїх оплакували, бо іще не укріпилися вони були вірою і, як померлого, вони оплакували” [5, с. 66]. Не дивно, що, напучувані невіглаством матері, паничі переходили з “синтаксису” до “піїтики” та “риторики” не навчаючись, а підносячи хабарі безчесному начальству, і так нічого не навчилися, зростаючи бездушними егоїстами, панами з низьким інтелектуальним рівнем.

Зверталися письменники і до жанру літературної казки, щоб донести до української дитини не лише загальнолюдські ідеали, але й деякі відомості з історичного минулого. Павло Білецький-Носенко підготував, видану вже після його смерті, збірку “Гостинець землякам. Казки сліпого бандуриста, чи співи об різних речах” (1872), а Осип Бодянський – “Наські українські казки запорожця Іська Материнки” (1835). Тож ці автори певною мірою випередили побажання Т. Шевченка, який 1844 року в одному з листів писав: ”Історія Південної Росії вражає кожного своїми пригодами і напівказковими героями, народ дивовижно оригінальний, земля прекрасна, і все це до цього часу ні ким не виведено перед очі освіченого світу…” [3, с. 87]. Сам же Тарас Григорович багатьма своїми поетичними творами надає матеріал для дитячого та молодіжного читання. Міфологічний світ його балад “Причинна”, “Тополя”, “Лілея” з їх романтичним флером діти середнього і старшого шкільного віку сприймають не згірш, як чарівні казки, чи героїчні легенди України. А його вірш “А. О. Козачковському” (1847) вводить постать Тараса Шевченка дитячих літ в асоціативний ряд сільської шкільної науки та інтересів молоді тих часів, яка читає: “… І зроблю / маленьку книжечку. Хрестами / І візерунками з квітками / Кругом листочки обведу / Та й списую Сковороду /Або Три царіє со дари” [19, с. 342].

Вже в середині ХІХ ст. освічена Україна читала його “Кобзаря”. Як справедливо наголошує Г. М. Сивокінь, “Т. Шевченко силою свого генія створив широку читацьку аудиторію – не вибрану, не гурткову, а таки народну аудиторію української літератури” [13, с. 106]. І сьогодні його творчість не втрачає актуальності й з огляду на геніальні зразки художнього слова, і в обширах загальнолюдських ідеалів та національної проблематики.

Взірцем для молоді в “почитанії книжному” є не лише ті твори Т. Шевченка, які вивчають в школі, а й його повісті російською мовою, в яких він звертається до знакових творів в історії України – літописів, де оповідає про систему навчання Григорія Сковороди і про свої університети в Петербурзі [20]. І відправною точкою в перепрочитанні спадщини Т. Шевченка для дитячого вжитку мають бути його слова: “Я так люблю дітей, що не надивився б на вірний відбиток ангела” [3, с. 88].

Отже, розглянувши лише один аспект у розвої української літератури для дітей, маємо визначитися із змістом програми курсу “Дитячої літератури” у вищих навчальних закладах та в подальшому її удосконаленні на засадах дитячої психології сприйняття художньої творчості.


1. Славова М. Попелюшка літератури. Теоретичні аспекти літератури для дітей. К., 2002. 2. Папуша О. Теоретичний дискурс дитячої літератури: у пошуках об’єкта // Вісник Львівського університету. Сер. Філологічна. 2004. Вип. 33. Ч. 2. 3. Українська дитяча література. Хрестоматія: У 2 ч. / Упоряд., вступ. сл. та біогр. нариси: І. А. Луценко, А. М. Подолинний, Б. Й. Чайковський. К., 1992. Ч. 1. 4. Сулима М. М. “Добрим людям на послугу…” // Література. Діти. Час. Збірник літературно-критичних праць про дитячу літературу. К., 1990. 5. Літопис руський / Пер. З давньорус. Л. Є. Махновця. К., 1989. 6. “Поучение” Владимира Мономаха. Литературные памятники. М., 1990. 7. Загоровський Василь. Духовное завЂщаніе. Наставленіе дЂтям и правила для их воспитанія… // Українська література XIV–XVI ст. К., 1988. 8. Слово єдного старого карпаторуского бояра именем Горзова… // Українська література XIV–XVI ст. К., 1988. 9. Наливайко Доміан. Лямент дому княжат Острозских над с того свЂета ясне освецоным княжатем Александром Константиновичом княжатем Острозским, воеводою волынским” // Українська поезія. Кінець XVI – поч. XVII ст. К., 1978. 10. Давня українська література. Хрестоматія. К., 1991. 11. Зиновіїв Климентій. Вірші. Приповісті посполиті. К., 1971. 12. Слово нЂкоего калугера о чьтьи книг // Древняя русская литература. Хрестоматия. М., 1988. 13. Сивокінь Г. М. Одвічний діалог. К., 1984. 14. Транквіліон-Ставровецький Кирило. Із книжки “Перло многоцінноє” // Українська література XVII ст. К., 1987. 15. Почаський Софроній. З книги “Євхарастиріон, або Вдячність найпревелебнішому в Христі його милості отцю Кир Петру Могилі” // Аполонова лютня. К., 1982. 16. Бурлескна поезія // Українська література XVIII ст. К., 1983. 17. Турчиновський Ілля. Автобіографія // Українська література XVIII ст. К., 1983. 18. Гулак-Артемовський Петро. Поетичні твори. Євген Гребінка. Поетичні твори. Повісті та оповідання. К., 1984. 19. Шевченко Т. Кобзар. К., 1983. 20. Шевченко Т. Твори: У 5 т. Т. 4. Повісті. К., 1978.


“^ THE REVERENCE OF BOOKS”: FROM THE CHRONICLES TO TARAS SHEVCHENKO


Vladlena Russova


The article examines the specificity of developing the “book reverence” motif ranging from the times of Kyivan Rus to the mid-19^th c. as an aspect of studying the history of children’s literature in the institutions of higher learning. The analysis involves didactic works for children and youth. These are, primarily, „Povchannia Volodymyra Monomakha ditiam”(The Lecture of Volodymyr Monomakh for Children), Izbornyk Sviatoslava (Prince Sviatoslav’s collection of didactic lectures), Dukhovnyi zapovit (The Spiritual Testament) by V. Zahorovs’kyi (1577), Liament domu kniazhat ostroz’kykh…(Lamenting in the House of Prince Ostrozhskyi’s Children…) by D.Nalyvayko (1603), didactic works of the Baroque epoch, those by K. Zynoviyev, Kh. Yevlevych, as well as Ukrainian writers of the first half of the 19^th c., viz. P. Hulak-Artemivskyi, Ye. Hrebinka, H.Kvitka-Osnovyanenko, O.Bodianskyi, T.Shevchenko. The author’s scope of attention encompasses the writings of “itinerant deacons”, including the life story of one such deacon or church clerk – Ilya Turchynovskyi. The life stories in question are focused on the motives of teaching love of books. It is stressed that the overwhelming majority of the Ukrainian writers, both in old times and nowadays, have been related to educational establishments, therefore the problem of educating love of the book was their pedagogic credo. Ignorance, for instance, is ridiculed in the works by H. Kvitka-Osnovyanenko. The question here is about a reception of “The Tale of Bygone Years” in the novel Pan Khaliavskyi (Mr. Khaliavskyi). The 19^th c. literature is marked by the address to the genre of the fairy-tale on the part of P. Biletskyi-Nosenko and O.Bodianskyi accentuating the historical past of the Ukrainian people in their works. Similarly, the works of Taras Shevchenko are distinguished as inexhaustible material for children’s and youth’s reading. The artistic realm of his ballads Prychynna(Bewitched), Lileya(The Lily), Topolia (The Poplar) is laid special emphasis remembering the words of the National Prophet in relation to his attitude towards children: “…So much do I love children that I would never stop admiring the faithful imprint of an angel”. The question of revising the contents of the “Children’s Literature” syllabus in the institutions of higher learning with due consideration of the historical and literary criteria based on the principles of the child’s psychology of perception is raised.


Key words: “Book reverence”; children’s literature; history of literature for youth and children; didactic literature; psychology of children’s perception.


УДК 821.111(73)“19”-311.4.09 Д. Селінджер


^ МОВНІ ОСОБЛИВОСТІ ГЕРОЇВ РОМАНУ ДЖ. Д. СЕЛІНДЖЕРА “НАД ПРІРВОЮ У ЖИТІ”

ЯК ПОКАЗНИК РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ СЕРЕДИНИ ХХ СТ.


Ірина Гольтер


Дніпродзержинський державний технічний університет


Досліджено мовні особливості героїв роману Дж. Д. Селінджера “Над прірвою у житі”. Розглядаючи мовленнєві особливості героїв твору, автор порівнює їх з особливостями мови сучасних підлітків, показує, як змінився підлітковий сленг за п’ятдесят років, від часу написання роману, зв’язок між мовою і культурою, наголошує, що мова героїв допомагає краще зрозуміти епоху й час, вона сама є віддзеркаленням часу.


^ Ключові слова: мовна характеристика; мовленнєві особливості; сленг; лексика; вульгаризми; жаргон.


Мова – своєрідна “візитна картка” покоління, це, без перебільшення, ключ до розкриття особистості. Отже, немає, мабуть, потреби говорити, що мова героїв творів Дж. Д. Селінджера, як і героїв будь-якого іншого письменника, творить їхню соціально-психологічну характеристику. До того ж, “художній текст як феномен культури є засобом презентації національного менталітету…Так словниковий знак, влучений у суспільну реальність, виступає не тільки як носій значення, але і як складова частина національної культури, виконуючи кумулятивну функцію” [1, с. 165].

Важливий і перекладацький аспект. Відомо ж-бо: щоб адекватно інтерпретувати художній текст, донести до читача його глибину, слід чітко знати особливості мови героїв. Як зазначає український мовознавець і перекладознавець Л. Архіпова, “для художнього тексту показником порушення зв’язності може бути видозміна в якомусь місці “мовленнєвої характеристики персонажа” – адже у кожного героя є своє особливе мовлення, й не можна допускати, щоб у перекладі така цілісність мовлення порушувалась на рівні стилістики чи ритміки”. [2, с. 48]

Вивчаючи мовленнєві особливості роману “Над прірвою у житі”, ми застосували суто лінгвістичний підхід. До прикладу, О. Мєшков пише, що “увагу дослідників і критиків зосереджено на одному мовному шарі – сленгу та вульгаризмах як виразних засобах протесту, незгоди і навіть своєрідного “духовного бунтарства” Голдена” [3, с. 45]

Взагалі, у зарубіжному літературознавстві найдокладніший лінгвістичний аналіз мови роману зробив Дональд Костелло в статті “The Language of The Catcher In the Rye”, вміщеній в антології Г. Грюнвальда [4], де Дональд Костелло впевнений у тому, що “Над прірвою у житі” послужить мовним прикладом для свого часу так само, як “Пригоди Гекльберрі Фінна” розглядають не тільки як літературний твір, а й зразок діалекту 1884 року. Аналізові мови роману, окремим аспектам присвячено роботи М. Тyгyшевої [5], Н. Шарер [6], М. Буковської [7].

Ми, однак, будемо розглядати мовні особливості Голдена Колфілда не звично, а дещо з іншого погляду – як один із виявів знаків культури, тобто наше завдання – встановити, що характерно:

- для покоління Голдена Колфілда;

- для шкільного життя того часу;

- для великого міста;

- для сімейного спілкування.

Художній манері Селінджера властиво те, що він “пише про підлітка, й не просто про підлітка, а про американського підлітка кінця сорокових – початку п’ятдесятих років, який виховувався у багатій родині” [8, с. 130].

Голден – дитя своєї епохи, витворений її хрестоматійними подіями, сюжетними переплетеннями, ламанням списів, суперечок, з’ясування стосунків. Тож і стилеві мови Голдена Колфілда властива та універсальність, яка дає нам змогу скласти уявлення про мовну характеристику всього покоління, тому що “мова – це не тільки засіб спілкування, а ще й система, яка віддзеркалює мовний досвід певного мовного співтовариства. Мова й культура пов’язані в комунікативних процесах”. [9, с. 31] Не викликає сумнівів той факт, що підлітки висловлюються, використовуючи у своїй мові весь арсенал лексичного, граматичного, стилістичного вираження думки, характерний для свого часу. І те, що Селінджер у “Над прірвою у житі” подає нам прекрасний зразок сучасної йому молодіжної мови, зазначають практично всі літературознавці. На те, що йдеться про молодіжну мову саме 40–50-х років, вказує кілька чинників. Насамперед – це “розкутість” висловлення думки, вживання сленгу, вульгаризмів, слів-паразитів. Як зауважують лінгвісти С. Робертсон, Е. Партридж, Дж. Кларк, С. Поттер та Б. Мальберг, в американському варіанті англійської мови наприкінці 30- поч. 40-х з’явилася тенденція до “огрубішання”, зокрема це стосується мови, якою розмовляє молодь. С. Робертсон вказує на таку особливість: класична літературна англійська перестала бути популярною серед освіченої молоді. Школярі та студенти розмовляють простіше, створюючи власні неологізми, порушують правила граматики, вживають нелітературну лексику тощо [10, c. 67]. А російський мовознавець Б. Пеньков, звертаючи увагу на те, що “особливе місце в мові американських учнів посідають сленг або жаргонізми”, наголошує, що “найбільш специфічними диференційними ознаками розмовного стилю учнів, що відрізняють їхню мову від …мови інших соціальних і професійних груп, є розмовно-забарвлена шкільна лексика, фразеологізми та сленг” [11, с. 142]. Саме ці особливості й характеризують мову Голдена Колфілда. Розгляньмо їх докладніше.

Хлопець постійно вживає паразитичні слова або словосполучення: sort of (на зразок, як би, трошки тощо) – you felt sort of sоrrу fоr her; she was sогt of deaf; I was beginning to sort of hate him; і т.д.; this, these, those (цей самий, цей самий): he wrote this terrific book; one of those guys that wear those suits тощо.

Мова Голдена повна відхилень від граматичної норми. Наприклад, він уживає особову форму дієслова після оn account of, що вимагає герундія (оn account of I was flunking four subjects and not applying myself and аll; an account of wasn’t coming back), неправильні форми дієслова ( I’d woke him uр; she’s bееn laying here аll night), помиляється у вживанні особових займенників у непрямому відмінку (D. B. took Phoebe and I; told Аlliе and I; kept telling Stradlater and I). Є в мові Голдена чимало сленгових висловів: to shoot the brееzе – базікати, to give smb. А buzz – зателефонувати (дзвякнути) до когось телефоном тощо. Однією з характеристик підліткової мови є і постійний набір епітетів, які вживає Голден: рhonу – “липовий” (рhоnу “поганий”, “вошивий” (lousy teeth, lousy manners); tеrrifiс (tеrrifiс book, terrific friend, terrific guy); crude (а crude thing to do), crumby (crumby nails, crumby old razor, crumby toilet аrtiсlеs), соrnу (соrnу shoes – старомодні черевики, corny jokes – анекдоти з бородою), old (old Ackley, оld Haas, old sadist, the little old goddam Gоvеrnor’s sоn, the old peak оf mу hunting hat). Уживає Голден і велику кількість вигуків: bоу (Ого!). (bоу, did I get in that house fast; bоу, I kпоw it) , for Сhrissаkе = for Сhrist’s sake ( for Сhrissаkе grow up – Господи, і коли ти, нарешті, виростеш! I don’t know for Сhrissаkе – так не знаю я, нехай йому чорт!).

Читач, безсумнівно, зверне увагу й на те, що Голден уживає вульгаризми – ще одна прикмета молодіжної мови, характерна для американських підлітків перших повоєнних років [10, с. 93]. Наприклад: слово goddam (goddam subway, goddam goddam house, goddam place, goddam book, goddam Elkton Hills), який можна перекласти як диявольський, проклятий, ідіотський, безглуздий, паршивий, смердючий; або його еквівалент heck (touchy as hell, old as hell, сhаrming as hell); грубо-просторічне ass =дупа ( (freezing mу ass off; а nice old guy that didn’t know his ass from his elbow – милий дідусь, який вже не розуміє що до чого) sоmеthing that gives me а royal pain in the ass – мені від цього кишки вивертає і т. Д.), часто трапляєється слово bastard або дієслово to stink і його похідні: іменник stink, прикметник stinking.

Проте Голден − начитаний інтелігент. Спробуймо довести, що й цей шар лексики, яку він уживає, теж характеризує епоху. Його лексикон наповнений модними інтелектуальними, психоаналітичними і соціологічними термінами. Начитаний юнак (“I’m quite illiterate, but I read а lot”) має у своєму словниковому запасі такі слова, як ostracized, unscrupulous, conversationalist, psychic. Отже, ми не можемо не зауважити, що поряд із підлітковим сленгом, яким розмовляє Голден, ми чуємо мову дорослої, досить освіченої людини, котра, до того ж, непогано знає психологію. Він говорить про себе: “I’m just going through a phase right now” (У мене зараз такий період – перехідний вік), і зізнається: “I’m exhibitionist” (Я люблю працювати на публіку). Як видно, Голден уміло користується модною в Америці 30–40-х років (та й сьогодні також) термінологією з психоаналізу, зокрема, знає, що таке “комплекс неповноцінності”. Ці терміни почали широко вживати в США саме в 30–40-х, коли в Америці повірили в те, що психоаналіз – панацея від депресій, неврозів та інших складних психічних станів людини, і коли, як гриби, в країні почали з’являтися психоаналітичні кабінети, де лікарі-психоаналітики намагалися “вилікувати душу” [12].

Не менш цікаві й речення з розмовними “шкільними” ідіомами, з нашаруванням свідомо дібраних слів: They give guys the ехquite frequently at Pensy. I has а very good academic rating (я маю високий академічний рейтинг).

Мову Голдена Колфілда можна характеризувати як мову, властиву більшості його американських ровесників середини ХХ сторіччя, а отже, вважати однією з ознак масової культури, яка тоді тільки починала розвиватися. На це вказували І. Гарпер, А. О. Хара, Д. Летч, Дж. Костелло, всі вони наголошували чутливість художника до живої розмовної мови, його вміння блискуче відобразити на сторінках роману такі звороти й вислови, що трапляються в мові сучасних (йдеться про 40–50-ті роки. – І. Г.) американців, які до Селінджера зафіксовані не були. Гарпер пише, що в Селінджера “абсолютний слух на розмовну мову” [13, с. 23]. Щоб упевнитися у цьому, використаймо для доказу інші джерела – засоби масової інформації, твори документальної та художньої літератури. Звернімося спершу до ЗМІ, адже, як вказує О. Коновал, “публіцистичний жанр порівняно з художнім демократичнііший і відкритіший для мовних нововведень. Зазвичай, мовні інновації з’являються передусім на сторінках газет і журналів. Це, мабуть, можна пояснити тим, що газети й журнали, на відміну від творів художньої літератури, недовговічні. Автори можуть дозволити собі бути сміливішими в мовних експериментах не тільки щодо новизни одиниць, які використовують, а й щодо стилістичних характеристик. Художній жанр консервативніший” [14, с. 87]. До прикладу, улюблене Голденівське or so (або приблизно, на кшталт, щось подібне) читаєаємо в однойменній статті, присвяченій творчості американської художниці Марсель Сталтер (Marcile Stalter), надрукованій у журналі “American Artist” у листопаді 1948 року: “For a dozen years or so she has been engaged in a scholary research…” (“American Artist, November, 1948, с. 33), у доробку відомого журналіста Елістера Кука (Alister Cooke “The Colonel and the Tribune”), надрукованій 1947 року, яку ми знайшли в антології його публіцистичних творів, натрапляємо на майже Голденівський вислів “A toast, gentlemen, to the Chicago Tribune, from 1848, still going crazy! [15, с. 26].

Голден уживає слова something, anything у значенні “що-небудь таке, щось на кшталт цього”. Цей вислів, за словами оксфордського професора Д. Балсдона, у мові студентів Оксфорду з’явився саме в повоєнні роки. Учений наводить такий приклад: “Yes, that is professor Higgins. He is ninety-seven, or something, I believe. He ravelled terrifically in Turkey and places when he was a young man and hi had a duel with somebody, or something [16, с. 59].

У романі відомого американського письменника Еріка Сіґала (Erich Segal), до речі, студента Гарварду 50-х років, “Однокурсники” (“The Class”), написаному, правда, пізніше, 1984 року, але де йдеться про молодих гарвардців та їхні пригоди 1954 року, є лексика, яку вживає і Голден: I mean, ass (дупа) (I mean, I once thought he had a bullet up his ass; To our beloved Jason Gilbert, ace-racket man and incomparable ass-man), terrific (екстраординарний, жахливий) – I feel terrific today; bastard – oh God, he thought to himself, the bastards killed himself; shit – Shit, thought Jason as he hung up, bursting with frustration тощо.

Звернімося і до англійської літератури, що здається нам цілком правомірним, тому що, як вказує А. Костецька, “з уваги на свою новизну й недовговічність сленг віддзеркалює те, що на цьому етапі модно і є еталоном у конкретній соціальній групі. Америка з її післявоєнними бойовиками і вестернами, які завоювали голови європейських підлітків, манила своїм ідеалом рівних можливостей і духом першовідкривачів… Проникаючи до Європи, насамперед за допомогою кінематографу, американський спосіб життя здійснював і мовну інтервенцію. Тому великий шар у лексиці студентів становлять американізми, взяті, мабуть, із сучасних американських фільмів” [17, с. 98]. У написаному 1976 року романі “Блискучі призи” (“The Glittering Prises”) англійця Фредеріка Рафаела (Frederic Raphael), де також йдеться про студентів Оксфорду 50-х, читаємо такі Голденівські вислови, як to shoot the bull, dirty as hell, a very big deal, buddy, shoot тощо.

Голденівську щирість, виразність мови, як і деякі вислови, що їх уживає герой Селінджера, спостерігаємо в написаній 1955 року автобіографії відомого американського художника Роквелла Кента (Rockwell Kent) “Це я, Господи” (It’s me о Lord”). Це улюблене Голденівське by golly (by God) – and, by golly, he’d proceed to do so!; big deal – it is supposed a very big deal (це вважається чимось надзвичайним), to horse around – клеїти дурня – he started to horsing around; to knock out (відчайдуш намагатися все зробити) – they were knocking themselves out; that was out – це не підходило, це відпадало тощо.

Щоб остаточно довести, що перед нами зразок молодіжного та шкільного сленгу саме 40–50-х років ХХ ст., порівняймо деякі вислови, які вживає Голден Колфілд, з висловами, які вживають сучасні американські підлітки. Для цього ми скористаємось такими словниками: “Русско-американский сленговый разговорник” (1993), Macmillan English Dictionary (2002), Digest (2002–2003). Уявімо собі, як би те, що сказав Голден Колфілд, сказали б сучасні підлітки. Замість – to shoot the brееzе – базікати – вони вживають to run off at the mouth, замість іt kills me – це мене вбиває – it knocks me dead, коли хочуть наголосити свою чесність, замість висловів “I really mеаn it”, “It really doessy”, “if you want to know the truth” – все, що я кажу – чистісінька правда – уживають вислови – I’m speaking nothing but the gospel truth, вболівальники спортивних змагань замість you were supposed to commit suicide, if old Pencey didn’t win – (якби наша команда програла, нам слід було б ледве не перевішатися з горя) використовують фразу – the hole team’ll go down the flame – вся команда програє, а про невдачі розповідають замість слів уou mean about my flunking out of Pencey – маєте на увазі, що мене виставили з Пенсі, користуються висловами I’ve got a pink slip, to get thrown out.

Цікава з огляду мовних аспектів художніх творів робота Л. Ш. Адамян “Порівняльний психолінгвістичний аналіз вокабуляра підлітків” [18], у якій автор розглядає роман Селінджера “Над прірвою у житі” і сучасний роман Меґ Кебот “Щоденники принцеси: утретє щаслива” (Mag Cabot “The Princes Diaries: Third Time Lucky”) надрукований вже у ХХІ столітті – 2002 року, і робить висновок, що 50 років саме сленгові слова й вислови “були частково змінені або витіснені іншими словами”. І наводить приклади: cучасний синонім дієслова hang around – гайнувати час – (I just didn’t want hang around anymorе – lurk; у розмовну мову перейшли дієслова hang out – разом проводити час, slum – сильно вдарити; слово guts – сміливість, хоробрість (he hated Stradleiters guts) стало вживатися у висловах get the gut, have the guts; слова hot, to be hot – бути сильним у чомусь (he wasn’t too hot at it) – набули емоційнішого забарвлення, тепер вони означають “бути крутим”; замість nuts, to be nuts – псих, божевільний, придурок, з глузду з’їхати, сьогодні вживається nutcase (псих), іменник buddy (приятель, друзяко) – That’s a professional secret, buddy) замінений на dude.

Отже, зміни в мові підлітків за минулі п’ятдесят років очевидні. Як вважає Ю. Волошин: “Кожний хронологічний відрізок у житті суспільства – це культурний зріз цього періоду, адже він віддзеркалює, передає світосприйняття, менталітет носіїв мови того часу, ставлення до тих чи тих понять, подій, фактів. Дякуючи культурі, віддзеркаленій у мові, наступні покоління… спроможні мати повну уяву про культурні смаки, пристрасті, тенденції у літературі, мистецтві, світі культури поколінь, що відійшли” [19, с. 54]. Отже, використовуючи різні джерела – засоби масової інформації, документальну прозу, художні твори, і докладно розглянувши їхню мову, можемо зробити висновок, що в романі “Над прірвою у житі” представлено мову підлітків 1950-х. Селінджер, показуючи в романі зародження ери масової, або, як її часто називають, поп-культури з її відносним примітивізмом, легкістю розуміння та простотою, зробив це в різних аспектах, зокрема й через мову головного героя. “Характерно, що сам термін “масова культура” з’явився в американській пресі наприкінці 30-х років ХХ ст. І закріпився 1944 після виходу в світ статті Д. Макдональдса “Теорія популярної культури” [20, с. 20].

Велике місто завжди накладає відбиток на своїх мешканців, їхній спосіб життя та мислення, тим паче, такий мегаполіс, як Нью-Йорк. Про це пише американський лінгвіст Ірвін Аллен, який розглядає сленг як невід’ємну частину мови мешканців міста й стверджує, що сленг – характерна риса саме міської мови, тому що “віддзеркалює весь досвід життя у великому місті” [21, с. 1] і є його “мовним образом (word image)” [там само, с. 11], має назви для будь-якого аспекту міського життя” [там само, с. 4] .Тому, говорячи про особливості мови в романі “Над прірвою у житі”, ми не можемо не торкнутися і цього її аспекту. Перед нами Америка кінця 1940-х, і саме настроям післявоєнного часу й відповідає психологічна атмосфера роману. Друга половина 1940-х, як відомо, епоха “маккартизму”, епоха “холодної війни”, коли щораз очевиднішим стає егоцентризм суспільства, прагнення кожного до особистого комфорту. Відомо, що прикметою маккартизму стало так зване “полювання на відьом”, тиск на тих, хто думає інакше. За словами американського критика Максвелла Гайсмара це призвело “інтелігенцію до морального падіння”. У суспільстві поширився (і Селінджер це зумів яскраво показати) дух специфічної резиґнації – покірності. Саме до цього – до примиренння з дійсністю, закликає Голдена вчитель Антоліні, вважаючи за обов’язок переконати його в тому, що бунтувати марно. Тому його мова звучить занадто безапеляційно, коли Антоліні суворим “учительским” тоном, навіть не власними словами, а словами психолога Вільгельма Штекеля намагається довести, що “ознака незрілості людини – те, що вона хоче благородно вмерти за праведну справу, а ознака зрілості – те, що вона хоче смиренно жити заради праведної справи” (“The mark of the immature man is that he wants to die nobly for a cause, while the mark of the mature man is that he wants to live humbly for one” [22, с. 190]. Голден не розуміє цього. У Селінджера діти і дорослі – ніби мешканці різних планет, що їх відокремлює глибока прірва. І мова – один із засобів показати цю прірву. На відміну від нервового, вкрай збудженого юнака, який говорить схвильовано, повторюється, помиляється, мова дорослих – грамотна, розважлива, ввічлива. У ній нема жаргонізмів, вульгаризмів, діалектизмів. Так нейтрально говорять Антоліні, Спенсер, сусідка Голдена в купе, інші дорослі.

Прикмети великого міста можемо побачити і в іншій лексиці, яка називає життєві реалії того часу: the car zoomed – машини з ревінням пролітали повз; bycoming attraction – рекламний фільм про найближчі кінопрем’єри; pinball machine – автоматична рулетка; dope-fiend – наркоман (як відомо, наркоманія поширена в мегаполісах); dump – трущоба, a one way – так у великих містах називають вулиці з одностороннім рухом та ін.

Не менш важливими є і сімейні стосунки, адже сім’я – показник розвитку суспільства. І проблеми тогочасного суспільства, зрозуміло, відбиваються на родині. Ми вже казали про те, що після страхіть Другої світової війни американці прагнули спокою, розваг і особистого щастя, не шукаючи собі “зайвих проблем”. Тому в очі впадає насамперед прагнення спокою, якась “поверховість” взаємин. Містер Антоліні та його дружина Ліліан – люди досить молоді – розмовляють між собою ввічливо, доброзичливо, але занадто “холодно” – немов чужі люди. Голден дуже чітко це вловлює, роздумуючи, для чого, власне, одружився його вчитель. Окремі кімнати, як символ роз’єднаності, мають і старі Спенсери, яким вже за сімдесят і які не одне десятиліття прожили разом. Спенсер – людина іншого покоління, тому його мова дещо “старомодна”, тому він ласкаво називає Голдена “мій хлопчик” – “boy”, каже, що він “мав честь” познайомитись з батьками Голдена – (I had the privilege of meeting your mother and dad), вважає його батьків чудовими, вживаючи старомодне французьке “grand”.

Не хочуть обтяжувати себе зайвими проблемами й представники старшого покоління родини Колфілдів. Коли Фібі, бажаючи приховати, що це Голден курив у кімнаті, повернувшись додому, зізнається, що це робила вона (десятирічна дівчинка!) мати лише мимохідь спокійно зауважує, що це, мовляв, недобре так робити і переводить розмову на інше. Вона не гарячкує, не намагається переконати дитину, називає доньку “young lady” – мила моя, юна дівчинка (так англійці й американці називають дівчат, коли вони ними незадоволені). Жодним словом більше не показує вона свого ставлення. “Фібі, ти, здається, курила? Кажи правду, люба моя.” “Так, я на хвилинку закурила. Один-єдиний раз пустила дим. “Ти засмучуєш мене, Фібі, – сказала мама. Дати тобі другу ковдру?” (“Phoebe, have you been smoking a cigarette in here? Tell me the truth, please, young lady”. “I just lit one for one second. I just took one buff”. “I don’t like that, Phoebe, Mother said. “Do you want another blanket?” [Там само, с. 181]). Тож бачимо: Голден Колфілд уживає сленг, характерний для підлітків Америки 40-х, відповідну шкільну лексику, нові для того часу поняття – психоаналіз, ексгібіціонізм тощо. Мовою, яка відповідає їхньому соціальному та сімейному станові та місцю проживання – великий мегаполіс – говорять містер Антоліні, Спенсер, Оссенбергер, Стредлейтер, Фібі, місіс Колфілд.

Отже, мова Голдена Колфілда та інших героїв твору допомагає нам краще зрозуміти час, вона сама є віддзеркаленням епохи, однією з головних її ознак, важливим знаком культури. Мова героїв твору – це соціально-історичне явище, яке треба розглядати в рамках конкретного часу, конкретної епохи. І вивчення мови літературного твору з культурологічного погляду неодмінне для вияву цінностей і пріоритетів саме конкретної соціальної групи в конкретну епоху – в нашому випадку – Сполучених Штатів Америки кінця 40 – початку 50-х – часу початку розвитку поп-культури.

Розглянувши мову підлітків – школярів і студентів того періоду, бачимо, що найважливішим чинником, який визначив смаки й мовні особливості молодого покоління, – це поп-культура, яка саме й почала творитися в повоєнний період. Сленг та розмовна лексика, яку ми виявили і в мові Голдена Колфілда, і в мові тогочасних ЗМІ, і в інших документальних та художніх творах складається і з “нейтральних” сленгізмів, і з вульгаризмів, табуйованої лексики, а також специфічних американізмів, які згодом (вже від середини 50-х років) почали вживатися не тільки в Америці, а й у Великобританії, що вказує на те, що цього періоду американський стиль життя, проникаючи у Старий Світ завдяки кінематографові, охоплював дедалі ширші території.

1. Акимова И. И. Язык писателя как отражение культурной памяти народа // Язык и культура. 4-я Международная конференция. Материалы. К., 1996. Ч. 3. 2. Архіпова Л. Д. Переклад як інтерпретація // Записки “Перекладацької майстерні 2000–2001”. Львів, 2002. Т. 3. 3. Мешков А. В. Творчество Дж. Д. Сэлинджера. Проблемы поэтики. Дис… канд. филол. наук. М., 1996. 4. Grunwald H. A. Salinger. A Critical and Personal Portrait. N. Y., 1962. 5. Тугушева М. П. Дж. Д. Сэлинджер // Тугушева М. П. Современная американская новелла. М., 1972. 6. Шарер Н. Речевая характеристика языка Дж. Д. Сэлинджера в романе “Над пропастью во ржи” // Вопросы филологии. Т. 2. Ташкент, 1970. Вып. 383. 7. Буковская М. Сравнительная характеристика оценочной лексики в произведениях М. Твена “Приключения Гекльберри Финна” и Дж. Д. Сэлинджера “Над пропастью во ржи” // Научно-методическая конференция преподавателей кафедр иностранных языков. Челябинск, 1975. 8. Федотова Л. В. Образ тинэйджера в английской, американской и отечественной литературе (2-я пол. ХХ в.) Дис… канд. филол. наук. Майкоп, 2003. 9. Попова Т. Г. Национально-культурная семантика языка и когнитивно-социокоммуникативные аспекты. Монография. М., 2003. 10. Robertson S. The Development of Modern English. N. Y., 1950. 11. Пеньков Б. В. Жанрово-стилистические особенности субъязыка американской средней школы 2-ой половины ХХ в. Дис… канд. филол. наук. Воронеж, 2003. 12. Древо познания: раздел “Всемирная история”. К., 2003. 13. Harper Ir. J. D. Salinger – throught glasses darkly // Harper Ir. Desperate Faith. N. Y., 1966. 14. Коновал Е. А. Особенности функционирования идеоматики английского языка начала и конца ХХ века. Дис… канд. филол. наук. М., 2003. 15. Cooke Alister The Colonel and the Tribune // America Observed. London, 1989. 16. Balsdon D. Oxford now and then. London, 1970. 17. Костецкая А. Г. Социолингвистическая характеристика речи образованной молодежи Великобритании и США. Дис… канд. филол. наук. Волгоград, 2001. 18. Адамян Л. Ш. “Сравнительно-лингвистический анализ вокабуляра подростков”. Армавир, 2003, депон. В ИНИОН РАН, деп. № 58078. 19. Волошин Ю. К. Общий американский сленг: состав, деривация и наук. Краснодар, 2000. 20. Демченко В. Культура – массовая культура-пресса // Функціонування літератури у культурному контексті епохи. Дніпропетровськ, 2003. 21. Allen, Irwin Lewis. The City in Slang: New-York Life and population Speech. N. Y.; Oxford, 1993. 22. Salinger J. D. The Catcher in the Rye. Moscow, 1968.
   

^ LANGUAGE PECULIARITIES OF THE CHARACTERS OF J. D. SALINGER’S NOVEL THE CATCHER IN THE RYE

AS THE INDICATOR OF THE MID. 20^TH C. CULTURE


Iryna Holter


In the paper the author investigates the speech style and language peculiarities of the characters in the novel by J. D. Salinger The Catcher in the Rye. Analyzing the language peculiarities and the speech style of the characters of the famous novel the author compares it with the speech of modern teenagers and demonstrates how the slang of teenagers has changed in the last fifty years since the time the novel was written, traces the connection between language and culture, and comes to the conclusion that speech of characters helps to understand better both the epoch and the time as language is the reflection of the epoch. The characters of the novel have their original speech characteristics. They help us to understand them and their yearnings better. Having analysed the language of the teenagers – schoolboys and students of that period we can see that a major factor which determined tastes and language peculiarities of young people was the pop culture moulded in the post-war period. The vocabulary of Holden Colfield’s language, the language of mass media of that time, and the language of other documentaries and art works analysed by the author contains “neutral” slang words, vulgarisms, taboo, and also specific Americanisms, which later on (in the mid 1950s) began to be used not only in America, but also in Great Britain. In this period the American style of life, penetrating into the Old World due to the films, became more and more abundant.


Key words: language peculiarities; speech style; slang; lexicon; vulgarism; jargon.


УДК 821.111 “13/16”-312.4.09: 37-056.87


Тема дитинства та проблема виховання

у шахрайській літературі Англії доби Відродження