Geum.ru

Програма навчального модуля 3 робоча програма 5

Вид материалаКонспект

Содержание


3.4. Планування організації охорони земель на локальному рівні
Подобный материал:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   45
^

3.4. Планування організації охорони земель на локальному рівні



Використання земельних ресурсів у сільському господарстві повинно бути тісно пов’язане з господарською придатністю території, забезпечувати високу ефективність виробничої діяльності, враховувати властивості й особливості землі та ландшафту, сприяти охороні й відтворенню продуктивних і інших корисних якостей землі. Таку проблему може вирішити сучасний землеустрій, який являє собою складний комплекс правових, соціально-економічних, організаційно-територіальних, екологічних, агротехнічних та інших заходів, спрямованих на підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, раціонального землекористування. Але в ході земельної реформи землевпорядкування проходило спонтанно в зв’язку з високими темпами реорганізації підприємств. Практично були відсутні роботи, в яких обгрунтовувались би методи оптимізації структури земельних угідь при роздержавленні і приватизації земель, системно досліджувались би питання запровадження екологічних обмежень у використанні земель, а також порядку управління земельними ресурсами економічними методами.

Наслідком масової трансформації державної форми власності на землю стало загострення екологічних проблем землекористування в зв’язку з невідпрацьованістю науково-методичних підходів до обґрунтування методів їх розв’зання. Посилення антропогенного тиску на земельні ресурси обумовило порушення екологічної рівноваги довкілля. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових і лісових угідь.

До вирішення економічних і екологічних проблем у сільському господарстві необхідно підійти через екологобезпечне використання земель. Сучасний землеустрій повинен як можна глибше враховувати екологічні вимоги, так як незбалансоване співвідношення між окремими елементами й компонентами агроландшафту приводить до погіршення стану агросередовища, деградації ґрунтів, дестабілізації природних і антропогенних ландшафтів. Тільки землеустрій, оснований на екологічно збалансованому підході до використання природних ресурсів, дозволяє забезпечити відновлення родючості ґрунтів, підвищити продуктивність сільськогосподарських угідь.

Людство стоїть перед необхідністю відмови від традиційного шляху розвитку сільського господарства, у тому числі й землеробства. Ейфорію техногенних методів ведення землеробства повинні змінити екологічно орієнтовані методи господарювання. Найперспективнішою є ландшафтна спрямованість систем землеробства та землеустрою.

Сказане опирається на наукові дослідження українських і зарубіжних учених про джерела і шляхи розвитку землеустрою. Наприклад, А.Н. Каштанов із співавторами пропонують ґрунтові різновиди, які є однорідними по типу технологічного впливу й адаптованості культур, об’єднати в агроландшафтний контур, який являє собою робочу ділянку. Відносно однорідні агроландшафтні контури можуть бути об’єднані в агроландшафтні масиви по генетичними, геоморфологічним, гідрологічним і мікрокліматичним умовам. На основі агроланшафтних масивів формуються поля сівозмін. Крім цього на агроландшафтних територіальних одиницях створюють господарські об’єкти (ферми, тракторні бригади і т.д.), а також селітебні ділянки, пасовища, сінокоси, інші види угідь.

Межі агроландшафтних систем, елементарною частиною яких є агроландшафтний контур, – це, як правило, чіткі (на відміну від природних) межі, часто історично сформовані на основі досвіду використання земельних, водних і лісових ресурсів, досвіду організації території. Межі агроландшафтних масивів співпадають із межами господарських об’єктів або господарств.

Агроландшафтні системи відрізняються від природних комплексів своєрідністю водного режиму, водної ерозії, дефляції, ґрунтоутворення, а також біологічного і геохімічного кругообігу речовин. Важливою особливістю агроландшафту є спрощення його як біологічної системи, порушення біохімічних і фізичних процесів, які відновлюють потенційну продуктивність.

Ландшафтно-екологічні одиниці, які формуються при синтезі ландшафтного і біоекологічного підходів, відображають комплексні фактори середовища, що дозволяє реалізувати адаптивний потенціал рослин.

В процесі землевпорядкування А.Д. Юрченко пропонував розподіл орних земель здійснювати на екологічно однотипні території-класи і ландшафтні підкласи. При цьому, класифікація орних земель повинна бути прив’язана до місцевих умов, враховувати регіональні особливості ведення рослинництва. Класи земель необхідно виділити, виходячи з принципу спільності природних і господарських показників, технологій використання земель, заходів по їх охороні і підвищенні продуктивності. Розподіл ріллі на чотири класи, які, в свою чергу, поділяються на ландшафтні підкласи здійснювати в залежності від швидкості досягнення стиглості ґрунтового покриву до весняних польових робіт; механічного складу; відмін хімічних властивостей ґрунтів, експозиції схилів; ступені ерозійної небезпеки; інших несприятливих природних процесів, переважаючих в конкретних територіальних умовах.

Землевпорядкування у сучасних умовах повинно виступати не тільки як система технічних заходів щодо перерозподілу земель, але і як дієвий засіб досягнення екологічної стійкості навколишнього середовища в гармонійному поєднанні економічних, соціальних та естетичних інтересів суб’єктів земельних відносин. Як частина системного методичного підходу до використання землі, ландшафтний підхід при землевпорядкуванні вимагає урахування цілісності досліджуємого об’єкту, обумовлену взаємовідносинами його елементів і зв’язками з середовищем. Такий підхід до вивчення земельних ресурсів і опрацювання способів їх використання визначає необхідність врахування того, що за будь-яким видом землекористування земельна ділянка або входить до однієї з ландшафтних одиниць, або охоплює кілька таких одиниць.

Наукові розробки С.М. Волкова свідчать, що організація території повинна базуватися на врахуванні об’єктивних економічних і біологічних законів, які діють незалежно від процесу господарської і природоохоронної діяльності людини. Цієї мети можна досягти при встановленні для конкретного ландшафту параметрів використання території. Основний зміст землевпорядного проектування в цьому випадку заключається у встановленні такої організації території, яка забезпечує підтримку екологічно стабільного ландшафту. Досвід показав, що еколого-ландшафтний підхід доцільно застосовувати спільно з агроекологічним. При цьому еколого-ландшафтний підхід обумовлює загальну конструкцію агроландшафту, а агроекологічний – наповнює його внутрішнім змістом. Ув’язка даних підходів у проекті землеустрою дозволяє вирішити, наряду з екологічними, соціально-економічні, правові, технічні, організаційно-господарські, технологічні та інші задачі.

Основні особливості внутрігосподарського землеустрою на еколого-ландшафтній основі заключаються в прив’язці агроландшафтних виділів (масивів, контурів, ділянок) за одиницями еколого-ландшафтного мікрозонування (урочищам, підурочищам, фаціям) до елементів організації території (земельних масивів виробничих підрозділів, сівозмінам, пасовищезмінам, сінокосозмінам, полям, робочим ділянкам і т.д.) і визначенні на цій основі способів використання й охорони земель.

Ділянки землі, які потребують однакової інтенсивності використання, однакової агротехніки і придатні для обробітку певних видів сільськогосподарських культур, об’єднуються у агроландшафтні виділи. Однорідні за генетичними, геоморфологічними, гідрологічними ознаками, мікрокліматичними умовами виділи утворюють агроландшафтний масив. В межах виділених водозборів проводиться груповування агроландшафтних масивів по формі, крутизні та довжині схилів і іншим покажчикам. Для кожного виділу визначається адаптивна сівозміна, яка пристосована до даних умов. Таким чином, в межах кожного підурочища (частини агроландшафту) розміщується своя сівозміна, адаптована до грунтово-екологічних умов даного ландшафтного виділу.

З метою екологостабілізуючої функції ландшафту на території господарства при землевпорядкуванні проектуються мікрозаповідники, які призначені для повної консервації частини ландшафту, тобто для відновлення його природного режиму.

Чупахін В.М. розглядає природний ландшафт і сільськогосподарське виробництво як єдину систему, в якій взаємодіють природні компоненти й антропогенна діяльність. Антропогенні сільськогосподарські ландшафти функціонують і розвиваються у відповідності з природними закономірностями, тому, діючи в злагоді з природою, можна досягти найбільш стійких результатів. Важливість і необхідність комплексного еколого-ландшафтного підходу з метою раціонального використання земельних ресурсів, збереження ґрунтової родючості очевидна. Нажаль, на практиці часто нехтують основним положенням цього підходу при організації сільськогосподарського землекористування, а саме збалансованим співвідношенням між експлуатацією, консервацією і покращенням земельного фонда конкретного типу і виду ландшафта, яке полягає в оптимальному використанні потенційних можливостей, що закладені в самих природних ландшафтах.

Розрізняють три основних напрями в оптимізації ландшафтних систем: повна консервація ландшафта, тобто збереження його природного режиму; дотримання строгих заходів господарського використання, які сприяють підвищенню природного потенціалу природного ландшафта; інтенсивне господарське використання, коли рівновага в ландшафті підтримується штучно. Це можливо лише при еколого-ландшафтному підході до сільськогосподарської організації території. Тому сільськогосподарська організація території на основі ландшафтного підходу повинна являти собою науково обґрунтоване розміщення площ із різним функціональним призначенням і режимом використання. Вона базується на врахуванні природно-географічних особливостей морфологічних частин ландшафту і практично заключається в тому, щоб визначити правильне використання земельного фонду кожної морфологічної одиниці ландшафту. Морфологічні частини природного ландшафта, залучені в сільськогосподарське використання, розглядаються як різні угіддя.

Конкретні шляхи сільськогосподарської організації території залежать не тільки від природної структури самого ландшафта, але і від загального стану використання земельного фонда конкретного ландшафта попередніми поколіннями. У всіх випадках сільськогосподарська організація території повинна бути диференційована по типах і видах ландшафтів, тобто бути основана на їх зональних особливостях, типологічних та індивідуальних властивостях. Особливо важливо господарські навантаження на ландшафт регулювати у відповідності з його природною структурою, тобто враховувати ті чи інші природні фактори, порушення яких призведе до виникнення негативних процесів, порушення еколого-ландшафтної рівноваги.

Відновлення деградованих земель складається з ряду етапів, таких як встановлення границь патології грунтів, обмеження або зняття факторів, які визивають деградацію земель, відновлення їх стійкості і родючості з наступним їх поверненням до сільськогосподарського раціонального використання, або переведення земель до лісового фонду.

Суть виведення еродованих земель із ріллі або тимчасове виключення із сільськогосподарських угідь Пархуць Б.І. бачить в забезпеченні умов для відновлення родючості грунтів, захисту від ерозії і інших деградованих процесів, тобто створенні стійких в ерозійно-екологічному відношенні фітоценозів.

В залежності від способу відтворення родючості еродованих земель замість консервації може вводитись спеціальний режим їх використання або зміну цільового призначення зокрема переведення ріллі в кормові угіддя.

При консервації сінокосів і пасовищ необхідно створювати травостої прискореним методом з наступним доглядом за ним без випасання і сінокосіння. Через певний час їх можна буде знову використати в сільськогосподарському виробництві.

Еродовані кормові угіддя близько населених пунктів, ферм необхідно виділяти під пасовища лише при регульованому випасанні. На ділянках з довгими крутими схилами слід передбачати безпечне скидання поверхневого стоку вод на залужені водотоки, улоговини тощо.

Консервації підлягають, не тільки сильноеродовані землі, але й малопродуктивні заболочені, кам’янисті, сильнокислі, забруднені хімією. Лісонасадження створюються на землях, які не придатні для інших видів використання, на яких неможливо одержати екологічно чисту продукцію та відсутні умови їх інтенсивного використання.

В кінцевому результаті визначається оптимальна структура посівних площ (в розрізі еколого-технологічних груп земель і сумарно), тому що оптимальне функціонування агроланшафтів може здійснюватися лише на основі збалансованого співвідношення структури земельних угідь і структури посівних площ.

Грунтовий покрив, за визначенням В.В.Докучаєва – дзеркало ландшафта. Л.І. Храмцов вважає, що основою ландшафтного землеробства є маса і кількість гумусу ґрунтів. Функції гумусу в землеробстві фундаментальні, і збільшення гумусу в ґрунтах – найважливіший екологічно стабілізуючий фактор. Тому ландшафтне землеробство повинно бути ґрунтозахисним і базуватися на екологічних законах.

Ним запропонована модель еколого-ландшафтної просторової структури, яка включає державний, зональний, ландшафтний рівні. Вона представляє собою комплексне утворення, основою якого є ландшафтні комірки (збалансовані комплекси). Агроекосистеми включають агрофітопоротації, агрофітоповаріації, суксесії, які в свою чергу складаються з агрофітоценозів, фітоценозів, урбанофітоценозів. Фітоценози, агрофітоценози включають біоти, агроти і т.д. Найбільш стійкі еколого-ландшафтні просторові структури тоді, коли антропогенні процеси не заперечують природним.

Еколого-ландшафтне проектування по М.І. Лопиреву основане на виділенні екологічно однорідних по водному і тепловому режимах ділянок (агрофацій). Проектування ведеться з врахуванням карти категорій ерозійно небезпечних земель, виділені ділянки називають “ландшафтними полосами”, а поля сівозмін складають з агрофацій.

Після виділення типів агроландшафтів на території господарства, встановлюються склад і співвідношення земельних угідь. Ця задача вирішується збільшенням частки середовищестабілізуючих угідь (лісових насаджень, пасовищ, сіножатей, багаторічних трав, водного середовища та ін.). Оскільки не коректно встановлювати співвідношення з жорстко фіксованою кількістю того чи іншого угіддя, тому що питома вага ріллі може або пом’якшити, або загострити екологічну напругу в екосистемах. Тому вирішення задачі краще представити у вигляді шкали з „змінним покажчиком” від гіршого стану агроландшафту до ліпшого. Зміна залежить від багатьох факторів, в тому числі й економічних. Із підвищенням у структурі угідь частки „лісу – луків – води” ландшафти зі стану руйнування переходять до більш стійких. Так, при співвідношенні ріллі й угідь „ліс – луки – вода” 50:50% ландшафт вважається порогостійким.

Важливою складовою частиною системи землеробства на ландшафтній основі є структура посівних площ і сівозміни. При цьому набір сільськогосподарських культур являє собою компонент агроекосистеми з відповідними водним і тепловим режимами, якими можна і потрібно керувати. Структуру посівних площ потрібно встановлювати не в цілому по господарству, а в розрізі окремих ландшафтних водозборів, де існує самостійний кругообіг речовин і енергії.

Екологічний напрям землекористування повинен сприяти встановленню складу та співвідношення земельних угідь. Цьому найважливішому екологічному питанню В.В.Докучаєв надавав першочергове значення. Минуло 100 років із того часу, як учений запропонував ідею про необхідність „вироблення норм, які визначають відносні площі ріллі, луків, лісу і води”. Такі норми повинні бути співставлені з місцевими кліматичними і ґрунтовими умовами, а рівні з характером пануючої сільськогосподарської культури. Проте ця проблема до цих пір повністю невирішена. Адже вона залежить від рівня науково-технічного прогресу, чисельності населення та інших факторів, які знаходяться в динаміці.

М.Д. Гродзинський визначає необхідне співвідношення площ природних і сільськогосподарських угідь так: оскільки основний негативний наслідок знищення лісів і розорання земель – інтенсифікація ерозійних процесів, необхідну лісистість території можна розрахувати, виходячи з кореляційного зв’язку лісистість – коефіцієнт стоку. Задаючи допустиме значення коефіцієнта стоку, при якому лімітується ерозія (ці значення близькі до 10-15 %), отримаємо, що для досягнення таких значень в степу потрібна лісистість – 10 %, а в лісостепу – 20 %.

Визначити необхідну частину сільськогосподарських угідь можна із соціально-економічних міркувань. Вважається, що при сучасному рівні економічної родючості ґрунтів найменшим розміром земельної ділянки, яка необхідна одній людині для задоволення різних потреб, являється 0,15 га ріллі і 0,40 га всіх сільськогосподарських угідь. Отже, середня мінімальна частка ріллі в складі сільгоспугідь повинна складати 40% (сьогодні в Україні землезабезпеченість населення більше 0,8 га/люд при надмірно великому навантаженні угідь ріллею – 0,68 га ріллі/люд).

Мінімальний розмір ділянки з природною рослинністю можна визначити з біоекологічної, фізико – географічної й агроекологічної точки зору. З біоекологічної позиції мінімальна площа ділянки природної рослинності повинна бути такою, щоб ефективне самовідновлення популяції рослин і тварин забезпечувалось із заданою ймовірністю (Р=0,95). Цей розмір залежить від флористичного фауністичного складу природних біоценозів.

З фізико-географічної точки зору мінімальний розмір ділянки з природною рослинністю повинен бути таким, при якому він суттєво впливає на мезоклімат регіону. Цей вплив полягає насамперед у збільшенні місцевого випаровування, яке у свою чергу, призводить до збільшення кількості опадів (особливе значення для степу, лісостепу).

Ряд учених (Круть І.В., Забєлін І.М.) пропонує з метою поліпшення екологічної ситуації в Україні на глобальному, регіональному і локальному рівнях третину території відвести під заповідну зону, третину використовувати обмежено в господарському відношенні за умови збереження природного ландшафту та ще одну третину піддати окультуренню з дотриманням припустимих для екології людини умов (агроценози та ін.).

Така оптимізація структури земельних угідь сприятиме зростанню екологічної безпеки сільськогосподарського виробництва. Господарські відносини треба створювати за принципами пріоритетності екології та інтегрованої єдності зі станом навколишнього середовища.

Використовуючи більш ширше поняття - “лісоагроландшафт”, який являє собою поліпшену модифікацію природного сільськогосподарського ландшафту, Юхновський В.Ю. вважає, що оптимізація лісоагроландшафту є складовою у загальному процесі оптимізації природокористування. Найвагомішими трансформуючими процесами, які зумовили порушення структурно-функціональної організації ландшафтів, були заміна природних еколого стабілізуючих угідь (ліси, луки) орними землями і формування антропогенних типів ландшафтів - агроландшафтів, які відносяться до спрощених і нестабільних систем із низькою здатністю до саморегуляції. Введення захисних лісових насаджень трансформує аграрний ландшафт у лісоаграрний, підвищує еколого-економічну ефективність територій. Ліс і поле - єдина екологічна система. За вченням В.І.Вернадського про “ноосферу”, лісоаграрний ландшафт - це новий вид гармонійного і доцільного антропогенного ландшафту. Оптимізація лісоагроландшафту у цілому веде до оптимізації окремих взаємодіючих її елементів. Проте ключовою ланкою в проблематиці оптимізації природокористування виступає питання оптимізації лісистості антропогенних територіальних систем.

Ліс - незамінний компонент ландшафту, який сприяє охороні інших його складових, в тому числі й ґрунту. Тому формування оптимальної лісистості - важлива і невід’ємна частина раціонального розміщення й співвідношення угідь. Лісистість лісоаграроландшафту слугує основою для визначення оптимальної лісистості під час розробки проектів землевпорядкування територій. Більшість господарств не мають закінченої системи протиерозійних насаджень. Полезахисна лісистість у середньому становить 1,4 % при оптимальній 2,5-3,0 %.

Родючість орних земель та їхня продуктивність значною мірою знижуються внаслідок розвитку ерозійних процесів. Розвиток ерозійних процесів зумовлений як природними факторами (рельєф, клімат, ґрунти), так і антропогенним впливом, який все більше проявляється у незбалансованому навантаженні на лісоаграрні ландшафти. На зменшення ерозійних процесів впливає ряд факторів, які за значимістю впливу розміщаються у такій послідовності: лісистість загальна → полезахисна лісистість → луки і багаторічні насадження → пасовища. Тому пропонує ряд моделей, які описують залежність еродованих земель від лісистості території, полезахисної лісистості та комплексу екостабілізуючих факторів – відсотка луків і багаторічних насаджень.

Підхід до організації території сільськогосподарських підприємств повинен бути і ландшафтним, і екологічним. Суть ландшафтного підходу полягає в тому, що діяльність людини здійснюється з високим рівним адаптації до природних умов території та імітації природних процесів. А суть екологічного підходу означає, що ресурси використовуються з відновленням і збереженням рівноваги в ландшафтних екосистемах і створенні умов для відновлення і саморегуляції ресурсів.

Еколого-ландшафтне землевпорядкування по своїй суті і змісту буде доповнюватися новими елементами інженерної екологічної інфраструкгури: консервація деградованих земель; створення санітарно-захисних і охоронних зон біля об’єктів, що забруднюють навколишнє середовище, мікрозаказників, культурних пасовищ; формування еколого-ландшафтних ніш.

Переваги еколого-ландшафтного землеустрою, у порівнянні зі звичайними методами землевпорядкування території, полягають у кращій відповідності організації території вимогам розвитку економіки і природокористування, до яких відносяться єдність, цілісність, комплексність задач і заходів щодо організації використання й охорони земель, забезпечення узгодженості інтересів через балансові відносини природних і економічних ресурсів, довгострокове збереження системоутворюючих елементів землеустрою, багатоваріантність моделей, конструкцій і проектних рішень і т.д.

Успіх у розробці ефективних методів раціонального використання і охорони земель залежить від того, наскільки науково обґрунтовано і глибоко враховуються всі взаємозв’язки між екологічними й економічними факторами, які впливають на кількісний і якісний стан земельних ресурсів.

Методологічний підхід до організації території сільськогосподарських підприємств ландшафтного характеру повинен полягати в тому, щоб збалансованість умов та технологій вирощування культур в землеробстві вирішувалась не загалом по території господарства, а в розрізі виявлених, відносно самостійних ландшафтних екосистем. Тільки при такому підході можливе конкретне управління перерахованими умовами.

Нині організація території, як правило, не містять всіх видів та заходів діяльності з планування конкретного мікророзміщення об’єктів на певній території.

Тому необхідно розробити нові форми і методи організації території з врахуванням її зональних особливостей, а також встановлення оптимального співвідношення сільськогосподарських угідь по зонах. Тобто, слід розробляти системи землеробства, які адаптовані до різних агроландшафтів. При цьому повинні враховуватися і соціально - економічні умови, і форми господарювання.

Організації території сільськогосподарських підприємств на еколого-ландшафтній основі дозволить сільськогосподарським підприємствам значно знизити втрати родючості ґрунтів, зросте врожайність сільськогосподарських культур.

В останні періоди пануючим у землеустрої можна було вважати традиційний покомпонентний підхід до використання природних ресурсів, хоча апріорі всі компоненти природного середовища є органічно і досить тісно взаємопов’язаними. Еколого-ландшафтний підхід в землеустрої передбачає усунення такого недоліку при проектуванні і, крім того, дозволяє визначати оптимальну структуру і співвідношення земельних угідь, урівноважувати агросередовище території з урахуванням екологічної взаємодії окремих складових частин і елементів її облаштування.

Все це передбачає обов’язковість дотримання принципів, які частково випливають з положень Закону України “Про охорону земель”:

- пріоритетності вимог екологічної безпеки у використанні землі як просторового базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;

- нормування і планомірне обмеження впливу господарської діяльності на земельні ресурси;

Разом з тим, практика землевпорядного проектування вимагає розширення переліку цих принципів тими, що визначають необхідність:

- пристосування організації і способів використання земель до їх еколого-ландшафтного і агроекологічного різноманіття;

- організація використання і охорони землі як основи підвищення екологічної, виробничої та іншої ефективності;

- оптимальності складу і співвідношення угідь, використання ріллі лише в системі сівозмін за умови організації їх території.

Принцип пристосування форм організації і способів використання земель до їх еколого-ландшафтного і агроекологічного різноманіття ґрунтується на використанні тенденцій розвитку природного середовища. Природні екосистеми характеризуються рівновагою, яка досягається мобілізацією внутрішніх механізмів системи. Інтенсифікація використання земель та існуючих компонентів ландшафту являє собою потужний антропогенний “прес”, який створює суттєве навантаження на природне середовище. Ґрунтовий покрив як компонент ландшафту, що віддзеркалює у своїй будові, складі і властивостях еколого-ландшафтні умови свого місце розташування, є найбільш вразливим.

Завдання полягає в тому, щоб замінити нині діючі нестійкі агроландшафти, які зазнають впливів негативних факторів, екологічно рівноцінними, стійкими оптимальними агроландшафтами, що імітували б функції біосфери.

При організації сільськогосподарського землекористування (розміщенні полів сівозмін, пасовищезмін, доріг, виробничих центрів і т.д.) потрібно з особливою ретельністю враховувати взаємозв’язки морфологічних частин ландшафту (фацій, урочищ) та їх водоохоронне і ґрунтозахисне екологічне значення. Це повинно служити основою для встановлення типів використання земель, а також виділення екологічно однорідних ділянок, їх ув’язки з властивостями генотипів сільськогосподарських культур, однорідними технологіями їх вирощування.

Найкращі земельні угіддя повинні в безумовно пріоритетному порядку надаватися для вирощування сільськогосподарських культур. Одночасно потрібно намагатися віддавати перевагу таким способам використання земель, що характеризуються формуванням стійкого рослинному покриву – створенню культурного польового, садового, пасовищного антропогенних ландшафтів, а також максимальним збереженням природного флористичного різноманіття. Так, дуже важливо зберегти лісові масиви, лісонасадження на вододілах, схилах річкових долин і ярів незалежно від цінності цих земель для інших видів сільськогосподарського використання.

Наступний принцип вимагає відмовитись від традиційного екстенсивного шляху розвитку сільського господарства, у тому числі землеробства. Головними причинами зростання кількості еродованих земель були недосконалість організації використання і охорони земель. Використання земельних ресурсів у сільському господарстві повинно бути тісно пов’язане з господарською придатністю території, забезпечувати високу ефективність виробничої діяльності, враховувати властивості й особливості землі та ландшафту, сприяти охороні й відтворенню продуктивних і інших корисних якостей землі. Науково обґрунтована організація використання землі сприятиме зростанню екологічної безпеки сільськогосподарського виробництва.

Організації території сільськогосподарських підприємств на еколого-ландшафтній основі дозволить сільськогосподарським підприємствам значно знизити втрати родючості ґрунтів, планомірно підвищувати врожайність сільськогосподарських культур. Диференційоване використання земель покращить технологічні умови вирощування сільськогосподарських культур.

Завданнями сучасного землеустрою на еколого-ландшафтній основі є дослідження об’єктивно існуючих у природі територіальних комплексів (ландшафтів) та їх організація з врахуванням вимог економіки сільського господарства. Комплекси утворені взаємозв’язаними компонентами: гірські породи, грунти, клімат, води, рослинний і тваринний світ (у т.ч. мікроорганізми). Із взаємозв’язків і взаємообумовленості компонентів ландшафтів (природно-територіальних комплексів) витікає принцип цілісності ландшафтів. Згідно цього принципу природно-територіальні комплекси (ПТК) представляють собою систему, яка складається з вище зазначених компонентів та взаємозв’язків між ними. Тобто, у будь-якому місці земної поверхні завдяки цим взаємозв’язкам існують комплекси, які розрізняються як за складністю набору компонентів, так і за розмірами та за рангом в єдиному таксономічному (системному) рядові всіх ландшафтних комплексів поверхні землі.

Головними причинами зростання кількості еродованих земель були недосконалість організації території, розміщення просапних культур на схилах стрімкістю понад 3°, недостатня захищеність полів лісосмугами, відсутність комплексного підходу в проведенні протиерозійних заходів і в найбільшій мірі - намагання утримати на постійному рівні й навіть розширювати площі орних земель. Протягом десятиріч у сільськогосподарський обробіток залучалися схилові пасовища, сіножаті, рекультивовані площі та інші малопродуктивні угіддя. При постійному відведенні на промислові та громадські потреби, як правило, сільськогосподарських угідь (переважно орних) площа ріллі весь час зростала за рахунок залучення до орних земель в основному площ гіршої якості, ніж ті, що вилучалися. Свою роль відіграли і нераціональна структура посівних площ, розміщення сівозмін та застосовувані технологічні прийоми землеробства без урахування природно-сільськогосподарських і екологічних умов. Таке екстенсивне землекористування на фоні несприятливих природних факторів викликало значну ерозію земель, деградацію екологічної середовищеформуючої функції ґрунтового покриву.

У ландшафтознавстві прийнято виділяти внутрішню і зовнішню структури ландшафтних комплексів. Під внутрішньою структурою прийнято розуміти ландшафтні комплекси, які формуються і розвиваються взаємозалежно, обумовлюючи якість один одного. Так, наприклад, у лісостепу при помірній кількості опадів на вододілах сформувалися ландшафтні комплекси з сірими лісовими грунтами. При зміні якості будь-якого із параметрів, наприклад, водного режиму (надлишкове зволоження грунтове чи атмосферне), відбувається розвиток ландшафтних комплексів з дерновими оглеєними грунтами. Така ситуація спостерігається, зокрема, у западинах на лесових рівнинах.

В останньому випадку головну роль у зміні якості ландшафтних комплексів в цілому відіграла зміна гідрокліматичного режиму у зв’язку зі зміною характеру рельєфу. Крім того, на якісний стан ландшафтних комплексів мають вплив і антропогенні компоненти та процеси, які відбуваються в результаті господарської діяльності, а саме вирубування лісів, розорювання земель, будівництво шляхів сполучення, відвали тощо. Тому під ландшафтом розуміється територіальна система, що складається із взаємодіючих природних чи природних і антропогенних компонентів, а також комплексів більш низького рангу.

У цьому визначенні підкреслюється можливість розглядати ландшафти не тільки як чисто природного, але і як природно-антропогенного утворення, так як в результаті діяльності людини практично не збереглося чисто природних ландшафтів. Так, в умовах досліджуваної території більшість ландшафтних комплексів піддано антропогенному впливу, тобто розорано.

Під зовнішньою структурою ландшафтних комплексів розуміють сукупність комплексів низьких рангів (фацій, урочищ, місцевостей), які є морфологічними частинами ландшафта. Найнижчою неподільною територіальною одиницею серед усіх ландшафтних комплексів є фація. Фація - це найменший територіальний комплекс, на всій протяжності якого зберігається однакова літологія грунтоутвоюючих порід, однаковий характер рельєфу і зволоження, один мікроклімат, єдиний грунтовий різновид і один біоценоз.

Прикладами фації можуть бути схил яру якої-небудь однієї експозиції, русло струмка і т.п. Усі компоненти усередині фації просторово залишаються однорідними.

У результаті господарської діяльності людини компоненти фацій міняються. У першу чергу такі зміни стосуються біогенних компонентів, що спричиняє часткові зміни в мікрокліматі і режимі зволоження. Вивчення фацій процесів, під впливом яких він змінюються, допомагають розуміти динаміку ландшафту в цілому.

Таким чином, фація відрізняються від всіх інших ЛК тим, що в середині її всі компоненти залишаються просторово однорідними, тобто ні один компонент на території фації не змінюється.

При картографуванні фації виділяються лише на картах крупних масштабів 1: 5000, 1 : 10000, рідше 1: 25000. Виділяють фації частіш за все по змінах у рельєфі, які накладають вплив на перерозподіл вологи, тепла і пухких відкладів, що в свою чергу позначається на зміні біоценозів і грунтів. Зазвичай фація займає один елемент чи частину форми мікрорельєфу, наприклад, у дослідному господарстві невеликих розмірів однорідні за літологією і крутістю схили рівнин чи невеликі активнодіючі яри в лесовидних суглинках. В умовах господарств при виділенні фацій внаслідок значної розораності території та зведення природної рослинності головним індикатором виступає грунтовий різновид.

Як правило, навіть при крупномасштабних зйомках (1:10000) не можливо вивчити кожну фацію окремо. Тому фації класифікують по найбільш стабільним ознакам, які легко читаються (розрізняються).

Наступною територіальною ландшафтною одиницею є урочище - основний об’єкт польового вивчення і ландшафтного картографування. Термін «урочище» є народним, яким прийнято називати характерні природні об’єкти: яр, балку, ліс і т.п. У ландшафтнознавстві під урочищем розуміють морфологічну одиницю, яка є закономірно збудованою системою динамічно і територіально зв’язаних фацій, розповсюджених на будь-якій мезоформі рельєфу. Тобто, урочище - це комплекс фацій, досить добре виражених в природі завдяки нерівностям рельєфу та обумовленими у зв’язку з цим змінами у грунтах, зволоженні, рослинності тощо.

В залежності від ступеню розчленування і вираженості у рельєфі контури урочищ можуть бути чіткими (яр, балка, заплава, тераса і т.д.) чи погано вираженими, наприклад, на хвилястій рівнині з малопомітними перевищеннями і зниженнями чи на крутих схилах з близькою крутістю. Так, в умовах дослідного господарства чітко виражені на місцевості і тому легко картографуються межі ПТК яружно-балкової мережі, заплава і тераси. У межах плоских поверхонь межиріч і плато при виділенні границь урочищ головною ознакою є зміна грунтового покриву, а при диференціації схилів до уваги приймається ряд факторів: крутість схилів, ступінь змитості грунтів.

У ландшафтознавстві прийнято диференціювати урочища в залежності від їх ролі у загальній структурі ландшафтних комплексів конкретної території. Урочища, які займають найбільші площі і які визначають його основні риси та фон, називають основними чи домінантними. Поряд з урочищами - домінантами існують урочища невеликі за площею, які рідко зустрічаються на місцевості і які мають підпорядковану роль в загальній структурі ландшафтних комплексів. Їх прийнято називати субдомінантними.

Урочища є основним об’єктом польового ландшафтного картографування в крупних масштабах (1:10000 - 1:50000).

Між фацією та урочищем виділяється проміжний комплекс - підурочище. Підурочище - це ландшафтний комплекс, який є частиною урочища і складається з ряду фацій, які приурочені до відповідного елементу мезоформи рельєфу - одному схилу, але різної крутості та ступеня змитості грунтів, з різними грунтоутворюючими породами. Підурочища чітко фіксуються в ландшафтах з глибоким вертикальним розчленуванням.

Найбільша морфологічна одиниця ландшафту - місцевість, яка утворена групою взаємозв’язаних урочищ. Місцевість утворюється в результаті: а) змін у літологічному складі геологічної основи ландшафту, які позначаються на деяких урочищах; б) відмінностей у рельєфі, в результаті яких утворюються різні поєднання основних урочищ. Тобто, місцевості займають проміжне положення між урочищами і ландшафтами. У межах досліджуваної території вони представлені ландшафтним комплексом терасових лесових розчленованих рівнин на неогеновій основі і ландшафтним комплексом надзаплавних терас і заплав.

Ландшафт - головна одиниця і основний об’єкт ландшафтних досліджень. Він характеризується такими ознаками: а) однорідність за генезисом (походженням) та історії розвитку; б) єдність геологічного фундаменту; в) однотипність рельєфу; г) однаковий клімат і гідротермальні умови; д) однаковість поєднання грунтів і біоценозів, і природно, однохарактерний набір простих ландшафтних комплексів (фацій, урочищ, місцевостей), тобто однаковою морфологічною структурою.

Під морфологічною структурою розуміють територіальне (просторове) поєднання різнорангових і різноякісних комплексів на конкретній території, які утворюють ландшафтні комплекси більш високого таксономічного рангу. Наприклад, морфологічну структуру територію Грушівської сільської ради утворюють місцевості лесових рівнин, терас і заплав, які, в свою чергу, складаються із цілого ряду урочищ і підурочищ, поверхонь плато, їх схилів та ерозійної мережі - балок, лощин, ярів, а також днищ балок, лощин, конусів виносу, промивин та ін. Таке ранжування ландшафтних комплексів основане на генетичному принципі, тобто тут враховано походження морфологічних частин ландшафту. Ці структуроутворюючі ландшафтних комплексів частіше всього виділяються за походженням їх літогенної основи, що пов’язано з дією екзогенних процесів: діяльністю водних потоків, вітру, процесів вивітрювання. Крім того, у нашому випадку в основу класифікації ландшафтних комплексів покладено врахування антропогенних факторів: розорювання схилів, добування будівельних матеріалів, будівництво різних гідротехнічних споруд і комунікацій та ін. Тому класифікація ландшафтних комплексів має системний характер.

Подібну градацію застосовують при виділенні геолого-морфологічної ландшафтної структури, що використовують при проектуванні сучасних систем землеробства на ландшафтній основі.

Экосистема (екологічна система) - будь-яке співтовариство живих істот і його середовище існування, об'єднані в єдине функціональне ціле, що виникає на основі взаємозалежності і причинно-наслідкових зв'язків, що існують між окремими екологічними компонентами. До екосистеми відноситься і землекористування.

Значення ландшафтного підходу у підвищенні ефективності планування використання земель полягає перш за все в тім, що він дозволяє виявити складний взаємозв’язок природних умов, які визначають сільськогосподарський потенціал території. Ця залежність виражається в об’єктивному існуванні ландшафтних комплексів різного таксономічного рангу, а виявлення і обмеження їх на карті дає можливість виявити взаємозв’язки між окремими природними компонентами.

Аналіз просторового поєднання окремих ландшафтних комплексів дозволяє виявити взаємозв’язки більш високого рівня - міжкомплексні, що важливо для відображення внутрігосподарських відмінностей сільськогосподарського потенціалу земель. Результатом аналізу просторового поєднання ландшафтних комплексів є ландшафтна карта. Вона представляє собою картографічну модель природних систем і відображає, окрім їх територіальної структури, особливості функціонування.

В цілому ландшафтна карта забезпечує спеціалістів сільського господарства, науковців і проектантів необхідною інформацією про особливості місцевих природних відмінностей при вирішенні цілого ряду завдань: виборі правильної спеціалізації та системі ведення господарства, оцінці території з точки зору потреб сільського господарства і визначенні його продуктивності при даному рівні агротехніки тощо