Головне управління юстиції у тернопільській області методичний посібник
| Вид материала | Документы |
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
- Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
- Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
- Міністерство юстиції України Головне управління юстиції у Полтавській області, 1226.2kb.
- Головне управління юстиції у Черкаській області Черкаське міське управління юстиції, 749.11kb.
- Міністерство юстиції україни головне управління юстиції у Київській області Методична, 3245.56kb.
- Головне управління юстиції у рівненській області відділ правової роботи, правової освіти,, 87.48kb.
- Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 29.66kb.
- Міністерство юстиції україни головне управління юстиціїу київській області нака, 19.22kb.
- Головне упраління юстиції у рівненській області відділ правової роботи, правової освіти,, 591.35kb.
25.
| | ^ Захист прав та інтересів дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна ссылка скрыта10944 | | ||
|---|---|---|---|---|
| В результаті приватизації державного житлового фонду на Україні, та враховуючи те, що з 90-х років в Україні розпочалося формування ринку житла, діти стали співвласниками житлових приміщень. Законодавство України вимагає обов’язкову згоду органів опіки та піклування при вчиненні правочинів щодо майна, яке належить дітям, але численні порушення прав дітей залишаються однією з головних проблем поширення дитячої безпритульності та бродяжництва. Здається, навіщо захищати дітей від їх власних батьків!? Втім, не можна забувати про неблагополучні сім’ї, у яких «люблячі» тато і мама можуть залишити заради пляшки рідну дитину без даху над головою. Значна кількість дітей, які потрапляють до притулків, залишилися без житла саме через зловживання батьківськими та опікунськими правами, неналежне виконання службових обов’язків посадовими особами органів опіки та піклування. Звісно ж, найбільш незахищені від таких порушень діти-сироти та діти, позбавлені піклування батьків. Інститут опіки та піклування спрямований на доповнення недостатньої або відсутньої цивільної дієздатності неповнолітніх і повнолітніх фізичних осіб. Водночас, його завданням є охорона особистих немайнових і майнових прав та інтересів підопічних, турбота про створення їм належних побутових умов, здійснення догляду за ними. Таким чином, органи опіки та піклування здійснюють контрольні функції з метою запобігання порушенню прав неповнолітніх. Слід зазначити, що для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав і охоронюваних законом інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого майна (стаття 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей»). Аналіз положень Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», Сімейного кодексу України та Закону України «Про охорону дитинства», дає можливість стверджувати, що законодавчі акти вимагають здійснення контролю за збереженням житлових та майнових прав дітей саме на етапі вчинення правочинів з нерухомим майном, право власності на яке або право користування яким мають діти, шляхом надання органами опіки та піклування згоди на вчинення зазначених правочинів. Відповідно до статті 177 Сімейного Кодексу України батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження. Батьки зобов’язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах. Дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається в разі гарантування збереження її права на житло. Вказана норма Сімейного кодексу України направлена на посилення захисту житлових та майнових прав дітей і надає право органам опіки та піклування відмовляти у наданні батькам дитини згоди на вчинення правочинів, в результаті яких порушуються права на житло такої дитини, тобто дитина буде позбавлена права власності або права користування житлом без надання іншого рівноцінного житла або покращення житлових умов. Якщо малолітня дитина може самостійно визначити свої потреби та інтереси, батьки здійснюють управління її майном, враховуючи такі потреби та інтереси. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: - укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; - видавати письмові зобов’язання від імені дитини; - відмовлятися від майнових прав дитини. При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового. Батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Після припинення управління батьки зобов’язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього. Неналежне виконання батьками своїх обов’язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов’язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном. Згідно з пунктом 40 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року №20/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 року за №283/8882, у разі укладення правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі договорів щодо поділу, обміну житлового будинку, квартири за участю осіб, над якими встановлено опіку або піклування, нотаріус перевіряє наявність дозволу органу опіки та піклування на укладення таких договорів. Слід також звернути увагу на те, що дозвіл органу опіки та піклування потрібен не лише в тому разі, якщо дитина є співвласником нерухомості, а й у тому випадку, якщо має місце лише реєстрація дитини в житловому приміщенні. Оскільки, одним з правочинів, які не можуть вчиняти батьки без дозволу органів опіки та піклування, відповідно до статті 177 Сімейного Кодексу України є відмова від майнових прав дитини, до яких відноситься, зокрема, і право користування жилим приміщенням. Адже, відповідно до частин другої та третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти члени сім’ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Наприклад, одним із шляхів підтвердження того, що в результаті продажу нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким має дитина, не будуть порушені права такої дитини, може бути пред’явлення батьками або особами, що їх замінюють, органові опіки та піклування попереднього договору на придбання нового житла (можливість укладення попереднього договору передбачена статтею 635 Цивільного кодексу України). Щодо переліку документів, які необхідно надати батькам або опікунам (піклувальникам) дитини до органу опіки та піклування для отримання дозволу на вчинення правочину щодо нерухомого майна слід зазначити. Законодавство України не містить порядку надання органами опіки та піклування згоди на здійснення правочинів щодо нерухомого майна, право власності або право користування яким мають діти, та переліку документів, за умови подання яких органами опіки та піклування надається така згода. Пункт 6.1 Правил опіки та піклування, затверджених спільним наказом Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства освіти України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 року №34/166/131/88, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17 червня 1999 року за № 387/3680, визначає лише, що органи опіки та піклування вирішують питання щодо збереження за неповнолітніми житла. Таким чином, батьки управляють майном, майновими правами які належать дитині, з обов’язковим врахуванням потреб та інтересів дитини зокрема, з додержанням відповідних правил про опіку і піклування (з дозволу органу опіки і піклування), а тому, необхідність отримання батьками дозволу органів опіки і піклування на укладення щодо майна, майнових прав які належать дитині, договорів, що підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, дозволить посилити захист майнових прав дітей. Крім того, слід розмежовувати такі поняття як «договори про відчуження майна» та «звернення стягнення на предмет іпотеки» враховуючи при цьому, що згідно з Сімейним кодексом України, законами України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» та «Про охорону дитинства» отримання згоди органів опіки та піклування вимагається саме від батьків (осіб, що їх замінюють) при вчиненні ними правочинів щодо майна, право власності або право користування яким мають діти. Правочином, відповідно до частини першої статті 202 Цивільного кодексу України, є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Отже, вчинення правочину являє собою вільне волевиявлення особи. При посвідченні договору іпотеки нотаріусом обов’язково вимагається згода органів опіки та піклування, якщо з поданих документів буде видно, що право власності або право користування майном, яке є предметом іпотеки, мають діти. При цьому, з огляду на те, що договором іпотеки у разі порушення його умов передбачається задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок заставленого майна, орган опіки та піклування даючи згоду на укладення цього договору, автоматично погоджується на відчуження майна у разі порушення іпотечного договору. Що стосується звернення стягнення на предмет іпотеки, то відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» воно здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно з частиною першою статті 41 цього ж Закону реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.
| ||||
26.
| | ^ Особливості проведення виконавчих дій про виселення боржника та вселення стягувача ссылка скрыта10644 | | ||
|---|---|---|---|---|
| На сучасному етапі розвитку України як правової держави, одним із найактуальніших питань є вдосконалення національного законодавства, творення національної правової системи, яка б відповідала європейським стандартам, потребам захисту прав і свобод громадян. При порушенні будь-яких конституційних прав чи власних інтересів, фізична або юридична особа звертається до суду, інших державних правозахисних органів, розраховуючи на те, що держава захистить їх від неправомірних дій і допоможе поновити порушені права та законні інтереси. Проте, захист прав, свобод та інтересів не завершується прийняттям рішення компетентного органу. Після даного юридичного акту наступає процедура виконання прийнятого рішення, і саме тут, нерідко, виникають проблеми, які зводять нанівець високі конституційні гарантії та владні рішення, підривають авторитет влади і авторитет вищого Закону, а також в цілому імідж держави. Функції виконання судових рішень, а також рішень уповноважених на їх прийняття органів (посадових осіб), покладені на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Вона є досить молодим відомством у структурі виконавчої влади, від якого також залежить стабільність в суспільстві і авторитет держави. Адже кожен громадянин країни має відчувати себе під захистом держави. Правовою основою діяльності державної виконавчої служби є Конституція України, Закони України "Про державну виконавчу службу", "Про виконавче провадження". Проте, як свідчить практика, у процесі виконання державною виконавчою службою рішень, досить частим явищем є виникнення конфліктів між учасниками виконавчого провадження (державним виконавцем, стягувачем, божником): з одного боку – такі протиріччя виникають через невідповідність одних норм чинного законодавства іншим, а з другого – ухилення боржника від виконання своїх обов’язків і т.п. Часті неузгодження, суперечки виникають при виконанні рішень по спорах, що виникають у житлових правовідносинах, зокрема, при виселенні боржниката вселенні стягувача. Порядок здійснення виконавчих дій при виконанні такої категорії рішень передбачено статтею 79 Закону України "Про виконавче провадження". Виходячи з положень зазначеної статті, виконання рішення про виселення боржника провадиться лише у разі, якщо боржником воно не виконано в установлений державним виконавцем строк, визначений відповідно до статті 24 цього Закону. Примусове виконання рішення про виселення боржника здійснюється державним виконавцем не пізніше 60 робочих днів з моменту невиконання боржником рішення про його виселення в установлений державним виконавцем строк. У разі невиконання обов’язку по примусовому виселенню боржника в терміни, визначені цією статтею, державний виконавець несе дисциплінарну відповідальність, встановлену законом. ^ Виселення полягає у звільненні приміщення, зазначеного у виконавчому документі, від особи (осіб), яка виселяється, її майна, домашніх тварин та у забороні даній особі користуватися цим приміщенням. Примусовому виселенню підлягають лише особи, які визначені у виконавчому документі. Державний виконавець зобов’язаний письмово повідомити боржника про день і час примусового виселення. Відсутність боржника, повідомленого про день і час виселення, не є перешкодою для виконання рішення. Поряд з цим, виселення здійснюється у присутності понятих за сприянням органів внутрішніх справ з обов’язковим описом майна державним виконавцем. Один примірник акта опису майна вручається під розписку боржникові. Державний виконавець у необхідних випадках забезпечує в установленому порядку зберігання майна боржника, але не більше як три роки, з покладенням понесених витрат на боржника. Після завершення трирічного строку невитребуване майно реалізується в порядку, передбаченому для реалізації безхазяйного майна. Якщо виконання рішення здійснюється за відсутності осіб, які підлягають виселенню, державний виконавець зобов’язаний провести опис майна та зазначити його вартість. Описане майно передається на відповідальне зберігання особі, яка державним виконавцем призначена охоронцем майна. Передане на зберігання майно боржника видається йому державним виконавцем на підставі акта після сплати боржником витрат на його збереження. Якщо боржник відмовляється сплатити витрати за зберігання майна, вони компенсуються за рахунок реалізації частини майна боржника. Положеннями статті 80 Закону України "Про виконавче провадження" визначено порядок виконання рішення про вселення стягувача. Після одержання виконавчого документа про вселення стягувача державний виконавець встановлює строк для добровільного його виконання боржником. У разі добровільного виконання рішення про вселення стягувач і боржник підписують акт, який передається державному виконавцеві разом із заявою стягувача про повернення йому виконавчого документа. Поряд з цим, у разі невиконання рішення про вселення стягувача у добровільному порядку вселення здійснюється примусово державним виконавцем. Примусове вселення полягає у забезпеченні державним виконавцем безперешкодного входження стягувача у приміщення, вказане у виконавчому документі, та його проживання (перебування) в ньому. Державний виконавець зобов’язаний письмово повідомити боржника і стягувача про день і час примусового вселення. Відсутність боржника, повідомленого про день і час вселення, не є перешкодою для виконання рішення про вселення. У разі якщо боржник перешкоджає виконанню рішення про вселення стягувача, до нього застосовуються штрафні санкції, передбачені статтею 87 цього Закону, та вселення здійснюється у присутності понятих, із залученням працівників органів внутрішніх справ. Про виконання рішення про вселення стягувача державним виконавцем складається акт, що підписується особами, які брали участь у виконанні. У випадку подальшого перешкоджання боржником проживанню (перебуванню) стягувача у приміщенні, в яке його вселено, стягувач має право звернутися до державного виконавця з заявою про відновлення виконавчого провадження. У цьому випадку державний виконавець має право повторно провести примусове вселення стягувача та застосувати до боржника подвійні штрафні санкції, передбачені статтею 87 цього Закону. Виконавче провадження не відновлюється і повторне примусове вселення стягувача не провадиться, якщо особа, яка перешкоджає його проживанню (перебуванню), не є боржником. Питання про вселення стягувача у цьому випадку вирішується в судовому порядку. Проте, сторони виконавчого провадження, зокрема, боржники, при проведенні таких дій посилаються на норми статті 41 Конституції України, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним; статті 47 Конституції - кожен має право на житло. Так, зазначені норми є незаперечними і вказані права є гарантовані основним Законом держави, але будь-яке право породжує певний обов’язок. Поряд з цим, відповідно до статті 124 Конституції, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України. Варто зазначити, що виконавче провадження є завершальною стадією судочинства і державними виконавцями здійснюються виконавчі дії в межах наданих їм повноважень, і, лише у порядок і спосіб, визначені цим рішенням. Проаналізувавши норми Конституції, Закону України "Про виконавче провадження" можна зробити висновок про те, що законодавець надає громадянам, юридичним особам можливості захисту їх порушених прав та інтересів в судовому порядку. Відповідно таке право надано усім учасникам виконавчого провадження. Так, будь-який процесуальний документ, складений в ході проведення виконавчих дій, може бути оскаржено як до начальника відповідного органу ДВС, так і до суду. Поряд з цим, положеннями статті 33 зазначеного Закону передбачено що, за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою або за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення чи зміну способу і порядку виконання рішення. Тобто, як вбачається з вищенаведеного, норми цього Закону все-таки консолідуються із нормами основного Закону держави – Конституції. Кожна влада, яка опікується авторитетом держави та цінує довіру власних громадян, народу, має дбати про чітке і своєчасне виконання законів, владних і інших рішень, визначених законодавством, проте без взаємодопомоги та розуміння останніх досягнення позитивного результату не є можливим.
| ||||