Geum.ru

Винниченко володимир сонячна машина

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   62

— Знаю.

— Я тепер... артистка. Ну, нехай кокотка. Мені однаково. Я продалась фабрикантові Душнерові. Ви вже знаєте, правда?

Макс пильно, серйозно дивиться їй у болючо-недбале, загонисте лице.

— Дещо чув.

— Ну? І, розуміється, зневажаєте мене?

Макс нудно мружить очі.

— Мені боляче було, графівно, як це почув. Більше нічого.

— А чого боляче?

— А чого б я мав радіти?

— Не знаю. А коли б я продалась на все життя й це називалося шлюбом, то вам би не було боляче, правда? Адольф вимагає, щоб Душнер розвівся із своєю жінкою й женився зі мною. «Хай, — каже, — цей негідник жениться! Тоді хоч честь урятується». Значить, коли я матиму на все життя коло себе негідника, то від того чогось моя і їхня честь урятується. І їм уже не буде боляче. Надзвичайно дивно!

— Мені не від того було боляче, Трудо!

— А від чого?

Макс мовчить, але тут же червоніє: дійсно, коли б вона вийшла заміж за того самого Душнера, йому б не було так, власне, боляче, як було та й є.

— Ну, все одно. Нехай собі. Я прийшла до вас у справі. Дайте мені скло Сонячної машини! Макс широко дивиться на неї.

— Я не маю ніякого скла Звідки ви взяли, що в мене має бути скло? Труда сердито кривиться.

— Ах, Максе, для чого ви зі мною так говорите! Ви боїтесь мене! Так! Ви гадаєте, що я іхня шпигунка? Ви можете це припустити? Ви можете думати, що я прийшла випитати у вас, де Руді, і видати його й вас поліції? Так?

Вона грізно перехиляється до нього.

— Я цього не думаю, Трудо, але... в мене нема ніякого. Ні, вибачте, Трудо, я паршивець. Скло є, і я вам його зараз дам. Простіть мене. Добре?

Він благальне простягає до неї руку. Труда бере, потискає й освітлюється радістю.

— Правда, дасте? Зараз? Ну, я так же й знала, що знайду у вас. Я,к же можна, щоб у в а с її не було? У кого ж тоді?

Раптом Макс швидко встає, підходить до коробки й підносить її до Труди.

— Що це?!

— Готова Сонячна машина

— Ради бога, Максе, правда?! Там, усередині?

Труда схоплюється, нетерпляче хапається за ремені, тягне їх, рве, шарпає. А коли Макс, також хапаючись, сміючись і пв-глядаючи на Труду, виймає апарат із коробки й обережно становить його на стіл, Труда вражено, злякано притихає. Голос її сходить до шепоту.

— Так це вона?! Сюди трава кладеться, правда? А оце те скло! Яке дивне! Ви мені це дасте?

— Я весь апарт вам дам.

Труда прудко злякано задирає до нього лице.

— Ви жартуєте, Максе? Ви не дасте скла?

— Я вам увесь апарат дам

Труда зовсім випростовується — він говорить цілком серйозно, він таки готовий дати їй цілий апарат.

— У такому разі ви повинні самі сказати, як я можу подякувати, бо все, що я скажу, таке буде страшно бліде й неправильне. Ну?

— Ведіть за неї пропаганду!

Труда знизує плечима. Господи, та чого ж вона так добивалася скла? Для себе? Вона має що їсти. Розуміється, для пропаганди!

— І знаєте, як я буду? Із сцени! Я ж маю свій театр. Буду виходити на сцену й вести пропаганду.

— Ну, так не можна. Вас моментально заарештують.

— О, будь ласка! З великою радістю!

— Але яка ж од цього користь справі? Труда признає рацію. Дійсно, коли вона буде сидіти в тюрмі, то від цього для машини користі ніякої.

— Ну, я вже знайду всякі способи. Господи, Максе, ви подумайте: це Руді зробив! Наш милий мовчазний Руді. Ви ж неодмінно вітайте його від мене, як побачите. Чуєте? А у вас зморшки з'явились на лиці. А мене зовсім забули. Правда? Ну, ну, можете не відповідати, я знаю, що таких запитань задавати не можна, бо однаково правди не говорять. Я тільки так, од радості. Так я, значить, можу зразу ж і взяти всю Машину?! Господи, і ще сьогодні можу їсти сонячний хліб!1 Я хвилювалась так, так... як збиралась тікати з вами. Ви й це, мабуть, забули? Ну, ну, відповіді не треба. Я тільки так мелю язиком од хвилювання. Так я можу зараз узять? Правда? Ви ж не жартували? В мене внизу стоїть авто. Ви поможете мені знести вниз. Правда? І я вже мушу їхати. Я хочу сьогодні ще спробувати. Сонце ще є? Є! Вночі не можна? Правда?

Це дитяче, колишнє, серйозно-наївне «правда», цей зворушливий запах конвалії від її тіла, це хвилювання, гарячка, радість.

Макс в одній руці зносить коробку сходами, а другою час од часу злегка притримує під лікоть графівну Труду. І згадується, як вона тоді раз у раз зараз же ловила ліктем його руку, якось зручно підгортала її між своєю рукою й тілом і тоді затишно-затишно пригорталася вся до нього.

Коли Макс укладає коробку до авто. Труда подає йому свою картку.

— Моя адреса теперішня. Ви ж приїдете до мене коли-небудь?

— З великою-великою радістю, Трудо. Спасибі вам, величезне спасибі, що ви сьогодні були в мене.

— За що мені?!

Милі, здивовані, готові раз у раз на найшкодливішу для них самих одвертість очі!

— Так. За щось Може, коли-небудь розкажу. Але це не важно. А дякую й радий дуже-дуже!

Труда довгим поглядом дивиться на нього й торкає в спину шофера.

— І я дуже-дуже рада. Не тільки за...

Вона прикушує губу й злякано зиркає на шофера.

— ...але й за.. інше. Так прийдете? Ждатиму!

***

— Ну, що, Штіфелю? Дали волю слова? Га? Що? Помогло? Роздмухали? Вже в Гамбурзі є! Га? Ні?

Штіфель понуро мовчить і прислухається до шлунка не можна з проклятим жити на світі — трохи якесь хвилювання, і вже гуркотить, мурчить, пухириться.

— Ну, то що, що в Гамбурзі? А ви б її заборонами спинили? І що, їй-богу, говорити от таке!

— Спинив би, Штіфелю, спинив би. Та й ще спиню. Спиню, Штіфелю. Тільки вас тепер питати не буду. Годі.

Штіфель раптом поспішно прощається й злякано вибігає з кабінету, дрібно перебираючи ногами.

Тоді пан президент окидає допитливим оком м'яку постать графа Елленберга, яку, здається, можна зім'яти як хоч і вкласти у валізку.

— Пане міністре, потрібна рішуча боротьба. Що? Граф Елленберг покірно схиляє голову — розуміється, потрібна. Та як же ти його боротимешся?

— Рішуча. Радикальна. Безмилосердна. Арешти, заборони тепер — нісенітниця. Роздмухали. Інших засобів, інших. Що там професійні організації?

— Хвилюються, пане президенте. Скрізь безглузді чутки. Вимагають волі Сонячній машині.

— Волі? Хм. Дамо. Дамо. Ну, а роблять що: демонстрації, зібрання, засідання?

— Не дозволені. Але, звичайно...

— І не дозволяти. Запам'ятайте суть, Елленбергу: нізащо об'єднання. Чуєте? Тоді все врятоване. Тисяча машин—дурниці. Роз'єднувати. Розбивати цю темну стихію.

Мертенс сильно крутить держальце справа, надушує два ґудзики по два рази кожний, потім круто повертається до графа Елленберга й упирається розчепіреними пальцями рук об круглі товсті коліна.

— Пане міністре, тепер лишається, повторюю, тільки один спосіб! роз'єднати, розладнати й розбити стихію. Тільки. Зробимо ж це так. У Берліні повинна з'явитися маса скла Сонячної машини. Маса. Тисячі. Десятки тисяч. Чуєте?

Граф Елленберг підозріло-уважно зиркає на масивне чотирикутне лице, з якого виступають калюжі поту.

— Але ті скла повинні приносити смерть усякому, хто їх уживатиме. Як саме — це річ ваша й науки. Зразу, помалу, однаково. І так можна, і так. Ви розумієте вже ідею? Чи далі поясняти?

Граф Елленберг сидить, як закам'янілий, розгублений.

— Що? Вагаєтесь? Жорстоко? Операції завсіди жорстокі. Краще тисяча, десять тисяч загине, ніж мільйони. Що? Ні?

Граф Елленберг глибоко зітхає й проводить рукою по чолі.

— Я, пане президенте, не вагаюсь. Але я ошелешений грандіозністю цієї ідеї. О пане президенте, це, дійсно, тільки генієві може прийти така проста й непереможно-вірна ідея. Я прошу пана президента вибачити мою нестриманість, але я не можу опанувати себе. Це ж так просто й математично вірно!

Граф Елленберг глибоко схвильований.

— А тепер дозвольте мені, пане президенте, обміркувати способи здійснення її й предкласти вам план.

***

І от у казку починає продиратися новий мотив: Сонячна машина труїть людей. Сонячна машина наче спочатку годує, але потім убиває. Сонячна машина — це страшна, підступна, диявольська махінація Союзу Східних Держав.

Дійсно, випадки то раптової, то повільної смерті від уживання Сонячної машини стають цілком доказаним фактом. І поліція, і публіка, і репортери газет день у день констатують їх. На вулицях, біля фабрик і заводів щораз більше й більше з'являється підозрілих людей, які майже одверто роздають скла з інформаціями й відозвами Інараку. Правда, майже день у день з'являються знову відозви від Інараку, де він одмовляється від попередніх, а далі знов од цих.

В одних доводиться, що поліція підробляє скла, отруює їх і роздає, а в других тим самим шрифтом, з тими самими підписами лається попередні відозви й роз'ясняється, що це провокація поліції, яка хоче налякати народ.

І ніхто вже нічого, навіть самі інаракісти й сама поліція, не можуть розібрати, чия де відозва.•

Але підозрілі суб'єкти дійсно щораз частіше й частіше попадаються на всіх людних місцях, їх часом заарештовують, але серед публіки вперто ходять чутки, що поліція їх зараз же випускає.

І все ж таки щодня Мертенс, приймаючи доповідь графа Елленберга, невдоволено гиркає:

— Ширше, ширше, я вам кажу! Розмаху, широчини нема! Тисячі, десятки тисяч смертей щодня! Саме ім'я «Сонячна машина» повинно викликати жах і ненависть. Тікать повинні від усякого скла, яке їм дається. Що? Жах, терор?

І, дійсно, страх і жах уже обгортають казку. Щодня газети подають фотографії трупів людей, отруєних Сонячною машиною. На перших сторінках усіх газет довжелезними списками, обведеними чорними рамцями, стоять імена нещасних легковірних жертв цієї страшної казки.

Уже бувають випадки, коли юрба хапає «склярів» і «сонцеїстів» і видає їх у руки поліції. Вже буває, що одна частина фабрики кидається на другу й змішується в купу лютих тіл. Поліцію ненавидять, поліції бояться, поліцію благословляють, поліцію кличуть. Будь проклята Сонячна машина! Слава Сонячній машині!

А смерть вихоплює то тут, то там свої жертви й виставляє імена їхні в чорні рамці газет.

Доктор Тіле грізно б'є рукою по цих списках, підносячи їх під самі очі Максові.

— Ну, що? Терору не треба? Ні? Чим ви можете відповісти на цю страшну" провокацію? Вони можуть уживати терору? Вони можуть сотні людей день у день убивати, а ми повинні підставляти їм ліву щоку? Я вас питаю, товаришу Шторе, чим ви можете їм одповісти на цю страшну річ? Га? Роз'яснюванням? Відозвами?!

Макс люто стріпує чубом.

— Сонячною машиною! От чим! Тисячами, десятками, сотнями тисяч справжніх Сонячних машин. Волею Сонячної машини! Боротьбою всіх за волю Сонячної машини!

— Хто ж буде боротись, дорогий товаришу Максе? Га? Хто? Прочитайте «Соціалістичний Шлях», прочитайте «Голос Металіста», послухайте, що говорять тепер по робітничих кварталах, подивіться, які там бійки щодня бувають, прислухайтесь, який для нас проклін зростає скрізь. Двадцять наших найкращих агітаторів заарештовано, двох тяжко поранено, одного вбито.

Макс нетерпляче боляче морщиться.

— Ну, що ж ви хочете цим сказати, що, чорт його забирай? Що ми повинні припинити пропаганду Сонячної машини? Повинні здатися? Так?

Доктор Тіле теж нетерпляче й зовсім не ніжно морщиться.

— Ні! Не здатись. А навпаки — боротись. Але боротися так як боровся Інарак, як борються наші товариші в Англії, у Франції, в Америці — скрізь. Ми послали їм сонячного скла. Добре. Але що ми самі робимо, щоб спинити цей терор, яким противник вибиває в нас зброю з рук? Що? Скиглимо, сердимося, сахаємось. Ми повинні відповісти не слинявими зітханнями та переговорами з легальними соціалістами, товаришу, а тим самим, чим нас б'ють. Терором! Страшним, лютим, безжалісним терором. Біржа, Об'єднаний Банк, поліція, парламент, палац Мертенса, Штіфеля повинні полетіти к чорту! Редакції їхніх газет, друкарні, театри, все повисаджувати в повітря, порозтрощувати, понищити. Так їм треба відповідать. І заявити, що, коли Об'єднаний Банк не припинить труїння народу фальшивими склами Сонячної машини, всі члени Банку, всі акціонери його будуть знищені. За одного отруєного поліцією робітника — десять капіталістів! От як повинен реагувати Інарак, а не соціал-демократичні слиньки, з якими ви й товариш Паровоз так панькаєтесь. Що вам дали ваші переговори досі? Що соціалісти вже відмовляються перевіряти наші скла? Так? Бояться отруїтись? Так вони вам вірять? Звичайно, соціал-демократія вам рідніша, ніж Інарак.

Тут Макс не витримує й гатить кулаком по столу.

Хто сміє йому такі образи кидати? На яких підставах? Що він без крові й убивства хоче об'єднати всі робітничі організації? Це злочинство? А чи знає страшно революційний і кро-вожадний товариш Тіле, що його методи, які він пропонує, викопують сотні проваль усередині пролетаріату? Терор тепер буде ще гіршою провокацією, ніж труїння поліції. Сонячна машина тоді загине. Що дали переговори? А те, що той самий Союз Металістів, орган якого товариш Тіле пропонує читати, бере акцію в свої руки. Інаракові треба відійти набік. Так, набік, пожертвувати собою. Хай вони ведуть далі.

Доктор Тіле знизує плечима. Добре. Нехай Союз Металістів бере. Добре. А Об'єднаний Банк тим часом викличе таку паніку, що від самого слова «Сонячна машина» люди тікатимуть стрімголов. А Інарак загине .безславною, ганебною смертю, зненавиджений і проклятий робітництвом. Нехай, нехай Союз Металістів провадить справу. Добре. Але нехай товариші «?об'єднанні» пам'ятають, що не всі члени Інараку такі мирні ягнятка, як то досі думають деякі товариші. Статут Інараку ніким іще не змінений. Це вже майже одверта заява про непід-лягання постанові більшості, це загроза розломом організації, братовбивством.

А жах усе шириться та шириться, чадним димом обкутує казку. Така близька, така вже от-от ухоплена мрія, така сонячно-радісна, така п'яна любовністю, волею, раптом перевертається в чорне страхіття з огидними, вишкіреними зубами смерті. Невже щастя є тільки вічний, недосяжний міраж для людства і вся історія людей буде безупинним блуканням по пустелях за цим міражем і встелюванням кістками свого шляху?!

***

А тут іще з Рудольфом щось сталося. Не тільки ця провокація поліції, а ще щось інше. Чогось нервується, задумується, мучиться.

В майстерні тихо стало. Наделі вже працюють без сміху й жартів. Як кулі в обложеному місті, виливають і подають вони скла тим, що борються там, на полі бою. Фріц стискає кулаки, заціплює щелепи. Герман понуро посвистує, а Наделеві, старому Наделеві, ніяково перед синами: що робить його соціал-демократія, щоб викрити це страшне злочинство поліції? Вона внесла інтерпеляцію до міністра внутрішніх справ. Чи знає пан міністр і так далі. Ах, боже мій, пан міністр страшенно перелякався. Розуміється, знає, бо сам це робить! Старий Надель згоден із синами, але не згоден, що всі соціал-демократи такі. Обурення росте. Машина робить своє діло, вона бореться-сама за себе. Ті, що взнали її, ті не можуть повірити й тисячам смертей.

— Нічого, діти, нічого, не треба тільки падати духом. Треба працювати. І акуратно, точно, систематично працювати. Головне — працювати, синки.

І синки працюють, часом уважно поглядаючи на доктора Рудольфа, що сидить із газетою, вп'явши очі в одну точку, і нічого не чує й не бачить. А потім раптом зітхає, запустить пальці в волосся та так посуне їх на потилицю, наче хоче здерти шкуру з черепа. І все тепер газету читає! Але й не читає, а тільки візьме, погляне, покрутить, перегорне, щось трошки прогляне й зараз же задумається, ніби читав години з дві якусь глибоку книгу.

А вночі старий Надель чує, як доктор Рудольф не спить, як ходить по майстерні, щось часом бурмотить і зітхає. З провокації журиться? Чи якась інша туга йому в серце запала?

Макс уже і так, і сяк підходить до Руді, але нічого добитися не вдається. Може, Руді нудно? Може, Руді хотів би коли не-будь уночі проїхатись в авто містом або в ліс?

Ні, Руді не хоче рискувати Та й не нудно йому. Чого ради?

— Ну, а що з тобою. Руді?

Руді мовчить і щось думає, вже не слухаючи Макса.

І раптом одного вечора, коли вони сидять самі в майстерні, Руді підходить до Макса, кладе йому руку на плече й тихо каже.

— Максе, можеш зробити мені одну дуже важну послугу?

Макс сильно, охоче, стріпнувшись увесь, хапає й притискає цю руку на своиому плечі.

— Та будь ласка. Руді. Все, що хочеш! З радістю!

— Ну, радості, мабуть, буде тобі мало.

Рудольф здіймає руку й сідає біля столу так, щоб світло лампи було за ним Очі його не дивляться одверто, ясно, як раз у раз. Це дивно, це — дуже дивно!

— Ну, я слухаю. Руді!

— Добре Зараз.. Я прошу влаштувати мені побачення з принцесою.

Макс швидко задирає голову догори й так лишається, як пришпилений до стінки чорний жук.

Руді ж уперто спокійно розглядає підлогу. Чи може Макс це зробити йому так, щоб не вийшло шкоди справі?

— З принцесою?! З тою, що в Елленбергів?! Що ж ти маєш до неї?

— Мені треба, Масі.

Макс починає розуміти, але не може, не сила йому вірити своиому розумінню. Руді ж так мовчки, так непорушне сидить, що треба вірити.

Хм Тепер усе ясно. Одну дивність роз'яснює друга, ще більша.

— Що ж, Руді? Коли це так.. треба тобі, то.. Але чи схоче ж. принцеса?

Доктор Рудольф мовчки бере газету, обкреслює нігтем якесь місце й подає Максові.

«Того, хто помилився весною в саду, хто вміє дотримувати слова, об'єкт помилки під словом честі повної безпеки просить про побачення».

— Так ця дивна оповістка... до тебе?!

День у день вона акуратно з'являється по всіх газетах на першій сторінці, обведена густою, чорною лінією, викликаючи в читачів тисячі здогадів усякого роду від гумористичних до трагічних. І ніколи Максові за всі блага життя не могло б спасти на думку, що автором її є ота велична, честолюбна, жорстока, суха дегенератка, нащадок німецьких монархів, наречена некоронованого самодержця, царя Німеччини, а адресатом — його брат, син льокая, його аскет Руді. Значить, у них там були якісь свої відносини, «помилки», «слова?». Вона просить про побачення?!

Макс кладе газету на стіл і починає ходити по майстерні, обминаючи валізку із старим битим склом.

— Добре, Руді. Дійсно, по щирості, я без великої радості буду робити тобі цю послугу. Я, звичайно, нічого не знаю для чого, через що це побачення. Але те, що я знаю від мами про участь цієї... особи в запровадженні тебе до лікарні, то не дає мені певності, що тут справа зовсім проста. Добре, добре, Руді! Я нічого не кажу, не питаю й не хочу питати. Але я попереджаю: ви обоє повинні прийняти мої умови А то я не можу взяти на себе відповідальності.

— Спасибі, Масі. Я зарані приймаю все. А принцеса мусить.

— Добре. Завтра ж ти матимеш із нею побачення.

І Макс зараз же прощається, не дивлячись на Руді.

Рудольф сильно стискає руку, не дивлячись на Масі.

***

Ніч і день грають у довгої лози, перестрибуючи одне через одне.

Потоками, річками зливається життя в затихле озеро принцеси Елізи. Тільки одного струмочка, ні, одної тільки маленької бризки немає та й нема. І через те — понуре, застигле, непорушне озеро принцеси Елізи. Паризький конгрес, таємна грізна ворушня Сходу Землі, примара світової сутички, блискавки недалекої катастрофи. Ну, що ж, не хвилює, не здіймає це хвиль на понуро застиглому озері принцеси Елізи. Йому треба малесенької, крихітної бризки.

І сни соромні, хоробливі, страшні сни перестали ганьбити зелені, потомлені, захмурені очі. Але, вхопивши за горло сором, жадно кричить туга за ганебними снами. Кричить просто в лице принцесі Елізі.

Ніч стрибає через день і, нахилившись, підставляє спину дневі. Сонячна машина, чорні рамці страшних списків, безмилосердна боротьба, фотографії тих, що попали під колеса неминучості, зціплені зуби, глухий шум дихання стихії. Ні, не здіймається хвилями заціпеніле озеро принцеси Елізи.

І раптом бризнула бризка! Бризнула прекрасна, довгожда на, благосна. І переповнилось озеро принцеси Елізи, понялося нестримними хвилями, вихорами.

Суворий чоловічий голос янгола, запнувши екран, сховавши обличчя, возвістив телефоном доктор Рудольф Штор згоден на побачення. Суворий янгол поставив умови, цілий ряд милих, смішних, образливих, любих умов. Бути точно о десятій там і там. Червоне авто Входити, не питаючись нікого Підлягати всьому Ніяких проводарів.

Ах, дурненький, смішний янгол! Та коли б умовою побачення він поставив, щоб вона, принцеса Еліза, гола вийшла на плац і там стала дожидатись там його, свого мужа, невже вона не прийняла б цієї умови?

Розуміється, все це ненормальне, незрозуміле, страшне, але непереможно-дороге, єдино-важне, найсерйозніше за всі катастрофи світу. Так, кілька тижнів тому вона сама підписала йому смертний присуд, вона сама віддала його на розп'яття. Ну, і що ж? І віддала, і, може, знову віддасть, а от же обізвався він, а от же німіють солодким холодом її ноги, а от же буде щастя торкнутися до нього?

Боже, як сунеться день, як крихітна гусінь ізгори величезного дуба. Коли вона досунеться до десятої години вечора?

Розуміється, це інаракісти везтимуть її до нього Він у них, у цієї банди. І вона, принцеса Еліза, наречена майбутнього Короля Землі, вона віддає себе в руки убійників, бандитів і грабіжників, щоб вони повели її на випрохане нею побачення з сином льокая. Божевілля, кошмар! Але, коли б усі кошмари були такі, вона б ніколи не хотіла прокидатися від них.