Geum.ru

Винниченко володимир сонячна машина

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   62

Графе, ваша комісія перевіряла фальшиву Машину. Він нас обдурив! Розумієте? Він — не хорий, а нечесний, нахабний хам!

У такому гніві, такою нестриманою, жагучою, хижою граф Адольф ще ніколи не бачив її світлість. І ця певність її гніву мимоволі примушує його стурбуватись.

— Але ж, з дозволу вашої світлості, яка рація була докторові Рудольфові обдурювати нас, брати фальшиве скло для демонстрації Машини перед комісією урядовою? Прошу вибачити, але я цього не розумію. Не міг же він знати, куди він мав їхати зі мною?

Принцеса Еліза не відповідає. Вона стоїть біля вікна й металічними очима дивиться на краєчок даху лабораторії. Потім повертається й знову підходить до графа Адольфа.

— Графе! Повторюю: він не хорий. Машина — факт. Ви повинні поставити на ноги всю вашу поліцію й негайно — чуєте, негайно! — знайти цього... чоловіка.

Граф Адольф щораз більше й більше починає вірити в правду слів принцеси. Незрозуміле, дивно, але, дійсно, можливо, що в Рудольфа якимось чином виникло підозріння і він узяв не те скло. Ах, так!

Граф Адольф схоплюється й прикладає долоню до чола.

— Ви, здається, маєте рацію, ваша світлосте. Я тепер пригадую собі: він тоді перед комісією чудно вагався. Так, так, так! Це можливо. Це можливо. О, в такому разі це велике нещастя. Ах, це ж велике нещастя!

— Ви повинні дати наказ поліції перевернути весь Берлін, усю Німеччину!

Граф Адольф боляче кривиться.

— Ах, ця наша поліція! Можна зарані сказати, що вона нічого не зробить. Тут же Інарак, ваша світлосте! Інарак! З ним ми не можемо боротися. Ми не певні, чи пш нашої поліції не є члени Інараку. Я не можу поручитися, що мої секретарі не члени цієї організації. Кожний наш рух дивом якимось стає їм відомий. Та згадайте, ваша світлосте, інцидент з візитом до вас пана президента. Ми тільки троє знали про нього, а Інаракові вже відомо. Як же поліція може знайти цього божевільного? Інарак же тепер використає його страшенно, надзвичайно. Ах, це таке щастя, що...

— Значить, ви гадаєте, що знайти його не можна? Ніяким способом?!

Граф Адольф безсило, як ранена птиця крила, підносить злегка руки й пускає їх знов униз. Сказати так певно, розуміється, не можна, але ручитися, що можна знайти, також неможливо.

— Ах, немає тут жінки! Нема жінки! Все було б добре.

Принцеса непорозуміло дивиться на страждаюче лице графа Адольфа.

— Якої жінки, графе?!

— Жінки, звичайної жінки. Роману його, кохання, любові.

Принцеса раптом густо червоніє і, поспішно підвівшись, одходить убік.

— Що ж би могла тут зробити та... жінка?

Граф Адольф сумно посміхається.

— О, що!.. Вибачте, ваша світлосте, тільки це був би найпевніший спосіб знайти його. Але ж цей божевільний жив, як середньовічний чернець. Та и яка жінка може закохатися в такого каліку?

Принцеса Еліза закушує нижню губу.

— І все-таки я не розумію, графе. Ну, припустимо, в нього роман з якоюсь жінкою. Як вона може знайти його, коли припустимо також, згодилася шукати й видати його нам? Як?

Граф Адольф знову посміхається, але так, як дорослі люди на запитання дитини.

— О, це вже, ваша світлосте, зовсім пуста річ. Коли б ми знали таку жінку й вона згодилася нам помогти, тоді я ручуся, що за кілька днів ми мали б його в руках.

— Але як же саме?! Як?!

— Дуже просто. Жінка та дала б йому оповістку в усіх газетах у тільки йому та їй зрозумілих висловах. Оповістку помістити на перших сторінках. Газети він, певне, читає, особливо тепер, коли його шукатимуть. Натрапить на оповістку і— прийде до неї.

— Ви думаєте — ради жінки він згодиться тепер ризикувати? Собою й своєю Машиною?

Граф Адольф вибачливо й соромливо-ніжно потуплюється.

— О ваша світлосте, коли він дійсно любить ту жінку, вія згодиться ризикнути і собою, і Машиною, і всім, що є найцінніше в житті. Але треба ж, щоб він дійсно любив. Та насамперед, щоб взагалі була в нього така жінка. Але цього якраз і немає. Напевно немає!

Принцеса рвучко, в гніві на те, що немає цього, відходить до вікна й некліпаючими похмурими очима дивиться в сад. А граф Адольф нечутними швидкими кроками ягуара, що попався в клітку, ходить попід стіною, нервово тручи руки й скрипучи голосом.

Ах, яке ж нещастя! Якраз у такий момент. У момент такої величезної ваги, коли рішається доля всього світу, коли треба всіх сил. Ця проклята Машина може внести такий заколот, таке замішання в Європі, що Схід голими руками забере її. А тоді ні про яку Республіку Землі й мови не може бути. Варварство, загин цивілізації, згубні війни, занепад усього життя — цілковита катастрофа землі!

І все через якусь дурну божевільну фантазію якогось каліки, який нічого, крім своєї маленької висохлої амбіції вченого, бачити не може. І якраз саме в такий момент, у такий момент!

Принцеса стоїть непорушне. Чує чи не чує — невідомо, але граф Адольф виймає з кишені папірець і підходить до неї ближче.

— Дозвольте мені, ваша світлосте, прочитати одержану мною сьогодні телефонограму від пана президента.

її світлість на мент озирається, зиркає на папірець і, мовчки хитнувши головою, знов одвертається до вікна.

Граф Адольф побожно прокашлюється.

«Завтра увечері буду в Берліні. Тут усе добре. Постанови Паризького Конгресу будуть переведені в життя за всяку ціну. Треба готуватися до тяжкої боротьби. Великих ідей самі постанови не здійсняють. Але... корона Землі буде.

Прошу переказати це її світлості».

Її світлість не рухається. Граф Адольф винувато ховає папірець у кишеню. Так, розуміється, ця історія з Машиною, з утечею цього кретина не може дозволити так бадьоро ставитись до слів пана президента. Це зрозуміло, але не треба вже так перебільшувати її значення. З нею можна буде боротись іншими способами. Ще сьогодні він уживе таких заходів, які цілком спаралізують нахабну відозву розбишацької банди (як тільки Рудольф зв'язався з нею?). А вибухне війна — і тоді зовсім не до Машини буде Вибухнути ж вона мусить неодмінно, вся справа тільки в тому, яка сторона згодиться взяти на себе ініціативу оповістити війну. Тільки в цьому тепер уся справа. Народ принаймні вже готується до війни. Громадянство хвилюється, нервується, але в потрібний момент виявить і патріотизм, і потрібне розуміння, і геройство. Принцеса раптом озираєгься й простягає графові руку.

— Вибачте, графе, я мушу лишитися сама. Я — втомлена.

Граф Адольф злякано, поштиво цілує руку й навшпиньках поспішно виходить із салону.

Тоді принцеса починає швидко й нітрошки не втомлено ходити по кімнаті, хмуро й жорстко зібравши брови. Уста її знову стулені міцно й непохитно.

І, враз посміхнувшись, загрозливо і з викликом, вона йде до столу, надушує ґудзик дзвінка, бере папір і починає писати. Ні, так не годиться!

Закушує губу, пильно думає, раптом уся спалахує рум'янцем і все ж таки пише.

— Ваша світлосте?

— Так, Софі. Ідіть сюди. Ось оповістка. Ви зараз же відвезете її в бюро оповісток і дасте її на першу сторінку всіх газет. Сьогодні ж у вечірніх виданнях вона повинна з'явитись. Друкуватись повинна щодня й так довго, поки припините. Свого імені не повинні давати. І вважайте, Софі: ніхто не повинен про це знати. Розумієте?

— Розумію, ваша світлосте.

— Ідіть. Сьогодні ж за всяку ціну оповістка повинна бути в усіх газетах.

Софі виходить, і їй чогось згадується той момент, як принцеса стріляла Нептуна.

***

Чорно-срібний лицар обережно, стараючись не затарахкотіти чим небудь, ходить, як наказано, не ближче, ніж на три кроки від своєї дами. його маленька смуглява дама-дитинка добивається телефоном розмови із своєю сестрою Фрідою. його вередлива владарка гнівається: двічі вже до телефону так само, як і вчора, підходить чоловік сестри, сестра немов нездужає і просить переказати через нього, що треба Труді.

— Мені треба, щоб підійшла до телефону Фріда, а не ваша фізіономія!

Двічі вже було це сказано панові баронові — і все ж таки на екрані з'являється знову його куряче лице з ущиплива глузливим усміхом.

Чорно срібний лицар у цій справі нічим помогти не може. Та й ні в чому він, власне, не помічник їй. Вона вже не лежить, як учора весь день, із мертво розплющеними очима, немов заціпенівши від жахливого здивування, вона навіть не п'є, як позавчора, не відпихає його, свого бідного чорно-срібного лицаря, з таким виїлядом, неначеб він підходив до неї не з най-ніжнішою любов'ю, а з щипцями для виймання зубів. Вона навіть мужньо, відважно цілує його, вона героїчно приймає його ласку, як чемні дітки ліки, не даючи собі струшуватись од огиди всім тілом, а, навпаки, сміливо, загонисто посміха ючись. Ах, дитинка, вона чесно виконує їхній договір. Бідна революціонерка, вона зовсім не думала, що той, хто руйнує, насамперед сам дістає болючі вдари звалених руїн. Дорога бунтарка, вона зовсім не знала, що бунт проти других насамперед є бунт проти самого себе. Нема сорому, ганьби, злочинства ні в якому вчинку, коли нема їх у нас самих. Коли ж бунтуючий руйнар лежить із ожахненими очима або конвульсійне, одчайдушне, героїчно посміхається на слово «сором і ганьба», о, він іще нічого не зруйнував, він тільки жорстоко поранив себе.

— Душнере! Ми поїдемо зараз до моєї сестри. Так!?

— Слухаю.

Куди вона хоче — всюди він поїде з нею. І коли треба, щоб він ліг, а вона по ньому перейшла через прірву, що відділяє її від спокою та радості, він скаже покласти себе в труну, щоб їй легше було переходити.

— Душнере! У нас револьвер є?

— Є, Трудо.

— Добре. Гальо!.. Гальо!

Бідна владарка: «у нас». Вона уникає «ти» й «ви». «Ти» вона самохіть не може говорити, як не може самохіть (хоч яке чемне й сміливе дитинча) пити рицинку. «Ви» вона теж не може говорити, бо це ж нечесно тепер, коли вона продалася.

— Гальо! Це знову ви?.. Ага, чудесно. Так от слухайте, пане бароне коли ви мені зараз же не пустите до телефону Фріду, я вас уб'ю. Чуєте? Так, уб'ю... Я вам це цілком серйозно заявляю. Сподіваюсь, ви мені повірите, що я можу зробити все, що я хочу й кажу.. Будь ласка. Я буду ждати не більше як п'ять хвилин.

Душнер прикушує посмішку.

На екрані зникає куряче лице з кругленькими (неначе насмішкуватими, але таки добре переляканими!) очима. Бідний барон, він, розуміється, повірив, що вона вб'є його.

— Ах, жаба! Він мене хоче переконати, що Фріці сама не хоче зі мною балакати. Фріда, яка тільки жде мого слова! Ну, чекай! «Від такої особи, як ви, всього можна сподіватись». Ах так? Ну, добре! Побачиш, чого тобі треба сподіватись од «такої особи»! Душнере, треба сказати, щоб авто подали.

— Воно готове кожної хвилини, Трудо.

— А револьвер?

— І револьвер готовий кожної хвилини. Але, здається, барон згодився покликати... (твою чи вашу?..) кгм!. твою сестру. Значить, убивати нема локи що за віщо.

— О, в цього добродія є багато іншого... Гальо! Фрідусь? Ну, нарешті!.. Тобі твій дозорець казав, що я хочу балакати?.. Не чую. Ти так слабо говориш. Ти справді нездужаєш? Чого ти екран, завісила? Я хочу бачити твоє лице. Не хочеш?! Я зовсім погано тебе чую. Я хочу негайно з тобою говорити. Я зараз до тебе приїду. Чуєш? Приготуй усе, щоб зі мною виїхати. Куди?.. Зовсім, геть. Те, що я обіцяла, я тепер можу зробити. Чуєш? Ну, я їду до тебе. Через двадцять хвилин буду. Бувай!.. Душнере, капелюш!

Занадто помалу їде авто, занадто багато в Берліні трамваїв, занадто пече сонце й занадто охоче з усім згоджується Душнер.

Душнер дійсно згоджується, бо хіба ж не занадто помалу крутиться земля круг сонця, коли хочеться перескочити через віки?

— Душнере. Я поки що буду вам говорити «ви». Добре? Потім я постараюсь інакше — тепер ніколи. Так от: ви повинні сидіти в авті, поки я там буду. А коли я його вб'ю, ви згоджуєтесь мене десь сховати и потім утекти зі мною й Фрідою? Кажіть одверто — мені це заздалегідь треба знати.

— Для чого ж вам убивати його, дитинко?

— Для того, щоб визволити сестру з неволі. Розумієте?

— Розумію, Трудо.

— І згоджуєтесь?

— Згоджуюсь.

— І сховаєте?

— І сховаю.

— І не боїтесь?

— І не боюсь

Труда скоса, підозріло й загрозливо оглядає чорно-срібну чепурну голову з пукато-ласкавими, тихо-розумними очима.

— Давайте сюди револьвер.

Душнер охоче спокійно подає револьвер. Труда ховає його в торбинку й знову пильно звертає скоса очі на лицаря: здається, він таки серйозно ставиться.

Душнер цілком серйозний, коли з ненабитого револьвера можна вбити людину, то в такому випадку пан барон нехай нарікає вже на надприродні сили, яким для чогось екстрене потрібне його життя. Він же зробив усе, що сила зробити земній істоті, яка має діло з такою неземною істотою, як ця дорога смуглява дитина.

Авто нарешті доплентується до будинку барона! (І будинок теж така сама стара, сіра ропуха, як і його хазяїн!) Душнер слухняно, покірно лишається чекати на вбійницю, щоб одвезти її у схованку. А Труда, рішуче тримаючи торбинку з револьвером у руці, входить у дім. (Як тільки стріляються з тих револьверів? Щось там десь треба надушити чи підняти. Ну, та вже видно буде!).

У холі її зустрічає сам барон. Лиса жовта голівка звареної курки на довгій курячій шиї перебільшено поштиво схиляється, на синеньких устах уїдливо-іронічна посмішка. Він дуже радий зустріти високошановну, надзвичайно шановну гостю в своєму домі. Величезна честь її візиту дає йому незрівнянну ні з чим насолоду й щастя.

— Пане бароне, я хочу говорити з моєю сестрою. Чуєте? Коли ви збираєтесь ховати її від мене й...

О господи! Він хоче ховати? Надзвичайно шановна гостя гадає, що він такий страшний егоїст — не хоче поділитися цим щастям із своєю дружиною? Ніколи в світі! Будь ласка. Сестра нетерпляче, з тремтінням чекає.

— Але вас я прошу звільнити нас од вашої присутності.

— З величезним сумом скоряюсь вашій волі.

Фе, яка бридка, мерзенна істота! Як вона похрускує своїми паскудними жовто сірими пальцями.

Фріда дійсно жде сестру в своїй спальні. Дивно. Ну, розуміється, зовсім не хора. стоїть на ногах, одягнена, а вийти назустріч не могла Жаба, звичайно, не пустила.

Труда щільно зачиняє за собою двері, замикає їх на ключ, а тоді вже, труснувши мережаною піною капелюша, весело прямує до сестри. Ні, Фріда таки, здається, справді нездужає: вигляд якийсь розгублений, блідий, очі широченні, непокійні.

— Ти що, Фрідусь, дійсно нездужаєш? Добридень.

— Так, я трохи... той... Сідай, будь ласка.

А сама так само стоїть, спираючись усією рукою об стіл — щоб не впасти, чи що? — і широченними, напруженими очима спотикається об Труду, зараз же відстрибуючи вбік.

— Ну, сидіти нема часу. Ти пригоіувалась?

— До чого?

— Ну, господи, «до чого»! До волії. Я маю гроші. Розумієш? Можеш покликати сюди свого здохлятину й заявити йому, що свій тестамент і своє майно він може переписати на ту ідіотку, яка за це схоче жити з ним.

Фріда починає чогось трудно дихати, якось чудно конвульсійне водити пальцями по столі, а очі стають іще напруженіші, жалібні, величезні и гарні.

— Я, Трудо, не можу... з тобою їхати.

— Не можеш?! Чому?!

Фріда спускає очі й перестає корчити пальці.

— Тому, що ти... зробила страшно негарно. Твій учинок такий ганебний, що... що я дивуюсь, як ти можеш мене кликати з собою.

Труда вся затихає. Вишневі опуклі губи стають висхлі, сірувато сині, біля вуха виразно видно синю родинку, подібну до довгастої крапельки чорнила. Фріда ж сміливіше підводить свої очі тільки но зробленої ляльки.

— Ти ославила наше ім'я такою ганьбою, що я.. що тебе ніхто до себе не може прийняти. Ти викреслила себе з грома дянства. І ти хочеш, щоб я теж? .

Труда мовчить і пильно, важко, невідривне дивиться в ди тяче лице з величезними очима, над якими сьогодні хвилясте, виразно пушиться загониста зачіска.

— Папа лежить хорий. Мама в такім одчаю, що... Адольф нахваляється арештувати тебе й вислати з Берліна. Всі знайо мі жахаються від самого твого імені. Бачиш, що ти наробила? Це страх, що ти наробила, Трудо!

Труда вперше бачить цю маленьку гарненьку жіночку з кри хітним ротиком, який так строго й повчально тепер складений. Вона пильно, з хмарною цікавістю розглядає її.

— Та-ак? А як я це «наробила» ради тебе, що тоді?

— Ради мене!! Оце маєш! З якої речі!!

— З такої, що ти благала. Ти сама нахвалялась убити й взагалі на все піти, щоб визволитись...

— О боже, чого не говориться в таких випадках! Але коли б я знала, що ти можеш піти на такий страшний сором, я б ніколи й слова тобі не сказала. Ради мене! Оце тепер я винна. Ти сама весь час мріяла про волю. А тепер уже через мене. Розуміється!

— Значить, ти не потребуєш моєї допомоги! Ні? Волієш у цій смердючій ковбані з жабою далі жити! Добре! Бувай. Але цим разом дивись, Фрідо, до мене більш не прибігай. Чуєш?

Труда рвучко повертається, іде до дверей і шарпає їх. Вони замкнені.

— Ага, твоя жаба замкнула нас! Вона, розуміється, підслухувала.

— Та ти ж сама замкнула двері!

Труда гнівно відмикає й виходить. У сусідній хаті, похрускуючи пальцями, низесенько вклоняючись, зустрічає її барон. Надзвичайно шановна гостя вже відходять! Так швиденько? Так скупо ощасливили своєю цінною присутністю?

Труда рапгом зупиняється, закладає руку в торбинку й вихоплює револьвера.

— Ще одне слово з твоїх жаб'ячих уст і...

Баронові очі стають опуклі, як два сіренькі гудзиьи від черевиків. Він як прикипає на місці, а в дверях спальні тонесенько, жахливо скрикує жіночий голосок:

— Геть! Фіть моментально від мене! Ну!

Труда грізно свистить і змахує дулом револьвера. Висхла куряча постать барона відсахується вбік і сунеться назад.

Тоді Труда, тріпнувши капелюшем, по хлопчачому вихиляючи клубами, не хапаючись, виходить.

Чорно срібний лицар по виразу всієї постаті Страховища бачить те, що він зарані знав. Він ніжно всадовлює її, ні про що не питає, тільки тихенько, обережно погладжує безсило опущену на коліна смугляву ручку. Карі похмурені очі дивляться в одну точку перед собою й не кліпають. І авто тепер не занадто помалу їде і берлінські трамваї зникли з лиця землі, і не стало пекучого сонця на небі. На вулицях якесь більше, ніж звичайно, оживлення, газетники не встигають продавати газети, покупці тут же читають їх, тупчачись чередою, що застрягла у воротях. Труда не помічає.

Душнер зупиняє авто, купує газету, просить дозволу про глянути Труда дивиться в одну точку й не кліпне ні разу.

В такому разі не до газети, швидше додому.

Дома Труда лягає на канапу лицем догори й так само дивиться в стелю, як дивилась у спину шоферові. Ні звука, ні словечка.

— Трудонько! Дівчинко моя!

Чорно срібний лицар стає на коліна перед нею, бере смугляву безживну ручку й тихо, сумно, ніжно говорить про те, що страждання є неминучий закон життя, але що в житті є також і такий закон, який нічому не дозволяє надовго затримуватись на місці й страждання перевертає на радощі, а радощі на страждання.

І ще ніжніше, ще обережніше чорно срібний лицар говорить про те, що за всяке страждання дттіки він готовий платити авансом усіма тими радощами, які на його копті лежать у його долі. Він не сміє запропонувати купити її полегшення одним маленьким актом, який і йому дасть щастя. Цього він не сміє їй пропонувати. Але дитинка повинна признати те, що тисячолітні забобони часом дужчі за молоду справедливість. Вони вросли в тіло людської громади, і громада боляче б'є того, хто пробує видерти їх із неї. Чи варто ж видирати те, що навіки вросло?

Труда пильно, похмуро дивиться в стелю.

Дитинка повинна зрозуміти, що все на світі умовне, відносне. І всякий чабобон так само не має сили абсолютності. Часом він — зло, часом — добро. В одних умовах шлюб є каторга, в других — засіб збільшення своїх сил, у третіх — радісне затвердження себе на дорозі до вічності.

Чорно срібний лицар несміло, чекаюче дивиться в непорушне лице. Потім зітхає й тихенько підводиться. Коли чула, то те, що не скинулась, не обурилась, уже є малесенький крок уперед. Але чи чула ж?

Душнер сідає побіч і тихенько переглядає газету. Що та юрба на вулиці з неї так жадно смоктала?

Ага! Оце, очевидно. О, це цікаво!

Оповістка:

«Банда розбишак, що зве себе Інараком, цієї ночі з міської лікарні для душевнохорих силоміць викрала хорого хіміка доктора Рудольфа Штора, що нездужає на манію винахідництва. Зроблено це з метою шантажу довірливих людей на так званій «Сонячній машині» та головно для внесення заколоту в громадянство.

Отже оповіщаємо:

Апарат, який нібито винайшов Р. Штор, розсліджувала спеціальна наукова комісія під головуванням професора Ф. Бруннера. Вона визнала, що цей апарат не має ніякої ні наукової, ні практичної вартості і є цілком безпотрібною й безглуздою коробкою, витвором хороі фаніазії душевноненормальноі людини.

З огляду на серйозність міжнародною моменту, в якому перебуває Німеччина в зв'язку з агресивними намірами Союзу Східних Держав, в інтересах охорони порядку й оборони гро мадян од шантажу, забороняється: публічну й приватну пропаганду шарлатанських винаходів, між ними й так званої «Сонячної машини». Винних у нарушенні цієї постанови чекає кара на підсіаш законів воєнного часу.

За викриття схованки хіміка Рудольфа Штора, як обвину Баченого в крадіжці брильянтів та небезпечно хорого, оголошується нагорода в два мільйони марок. Характеристичні ознаки Р. Штора: кривий на ліву ногу, зріст високий, темно-сірі очі, тонкі вуста.