Винниченко володимир сонячна машина
Вид материала | Документы |
- Реферат на тему, 68kb.
- Назад до Програми Цимбал Тарас (Київ) "сонячна машина" В. Винниченка в контексті еволюції, 506.72kb.
- Дмитро Буравченко "культурне життя за директорії унр: здобутки та втрати", 153.77kb.
- Палочки, 47.7kb.
- Т. А. Ябс Ответственный за выпуск: О. А. Винниченко Все различны все равны: библиографический, 1122.02kb.
- Утверждено утверждаю, 22.85kb.
- Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.
- Шлифовальная машина со101м назначение изделия, 100.44kb.
- Машина для нарезки отходов текстиля: Модель 550, 25.03kb.
- Проблеми цивільного та підприємницького права в україні b. I. Бірюков володимир Іванович, 167.83kb.
— Ну, нарешті!
Але тут же здивовано непорозуміло помічає коробку.
— А це що таке?! Для чого сюди цю коробку? Ти кудись виїжджаєш?
Макс ставить коробку біля своїх ніг, поштиво бере руку Сузанни і, стараючись не дивитись на її голі, злегка задраповані жабуринням клуби, цілує.
— Ради бога, Максе, що це за опудало ти приніс сюди? Саме сюди! Побійся ж бога, подивись, яка вона тут страшна. Ради всього гарного, викинь її зараз.
— Вибач, Сузанно, але ніяк не можу викинути.
— Ну, знаєш, я справді повірила, що ти тепер інший став. Ти ж обіцяв прийти з великою якоюсь радістю до мене. А приходиш із якоюсь брудною смішною коробкою, що примушує навіть ці скелі корчитись од образи. Фе!
Русалка лягає на камінь і сердито закидає руки за голову.
І Макс знову гостро виразно помічає темно-зелену, пухнату тінь під пахвами.
— Я й прийшов із «великою радістю». А ти обіцяла прийняти мене теж інакше, а замість того лаєш мене. Сузанна швидко підводиться й знову спирається на лікоть.
— Ти вважаєш, що я погано тебе приймаю?! Так?
Макс старається не бачити ні круглого глянсуватого коліна, випнутого з під жабуриння, ні двох перевернутих округлих чаш, що випинають зеленими проміннями газ, ні шовковистої розпущеної бронзи, що спадає з пліч на голу круглу обточену руку. Він дивиться тільки в її вогкі, з зеленими відблисками, глибокі очі; в них поза скриком обурення стоїть іззаду лукавий Сузаннин вабливий смішок.
— Ні, ти приймаєш добре. Але сердишся на мене даремно. І побачиш, що я свого слова дотримав; я прийшов із великою радістю. Можна мені сісти коло тебе?
Смішок продирається наперед і опановує очима, устами й ямочками коло уст. Справді, вона сьогодні інша, вона не дама, а дівчина, зовсім молода, на диво тонка дівчина, а розпущені коси роблять її просто невинною. Вона трошечки відсуває ноги, злегка випинає до нього підборіддя й лукавим ніжним шепотом кидає в нього!
— Милий!
— От це інша мова! Бо я таки милий.
— Ох! Невже?
І дівоча пухнато-бронзова позеленена голова насмішкувато схиляється на плече, а вогкі чисті очі мружаться ласкою, хвилюванням, смішком
— Правда! Побачиш сама! Насамперед бачиш, яким чемним хлопчиком я одягнений сьогодні?
— Диво дивнеє! І головою ще ні разу не шарпнув, як загнузданий кінь.
І знову лукаво, насмішкувато витягши до нього підборіддя, тихенько, таємно шепоче:
— Ну, а радість же де?
А очі вже знають, ждуть, хвилюються, радісно соромляться Макс посміхається й показує рукою на коробку.
— Ось.
— Ти хочеш, щоб я знов почала «лаятись»? Будь ласка, постав її хоч туди за камінь. Що воно таке? Для чого ти гя гаєш її з собою?
— Бо це радість. Як же її не «тягати» з собою?
Сузанна раптом догадується.
— В ній щось е? Для мене?!
— Для тебе, для всіх.
— І для всі іх? Це вже забагато. Що ж воно таке? О, господи, невже рукопис твоєї книжки? Ради бога, Максе!
Макс не ображається, не стріпує головою, тільки все так само посміхається.
— Ні, не рукопис. А хочеш знати, що це?
— Як же не хотіти, коли ця мацапура всю нашу увагу відбирає. Мушу нарешті знати!
— Це — індульгенція, Сузанно. Індульгенція всьому людству, всім людям разом і кожному зокрема, між ними і тобі, і мені.
— Хм! Загадково. Але що тобі індульгенція потрібна, то в цьому ніякого сумніву немає.
— Так, тут є й мені, всім моїм пакостям, нещиростям, слабості, брудові, нікчемності. Є, Сузанно. Але не тільки мені, а, повторюю, всім людям, всім їхнім пакостям, злочинствам, жор-стокостям. Цілковите всепрощення! Забуття всіх гріхів. А також і святощів. Тут, Сузанно, в цін коробці лежить смерть усіх богів і дияволів.
— Боже, яка ж це, певне, нудна річ!
— У цій коробці, Сузанно, лежить бомба.
— Індульгенції й бомба. Цікавий багаж.
— Страшної, нечуваної сили бомба, Сузанно. Такої сили, що висадить у повітря всю історію людства. Переверне всі ваші «непохитні» закони краси, моралі, економіки, науки, політики. Поперемішає всі народи на землі дужче за вавілонську башту. Поруйнує...
— Господи! Я боюсь, Максе! І мій грот висадить?
— І твій грот, і тебе, і мене, і твоїх льокаїв, покоївок, портьє, робітників на твоїх фабриках — усіх повисаджує, порозносить на шматки й одродить новими.
Сузанна раптом зручним швидким рухом заносить ноги на край каменя й стрибає на підлогу. Груди напругло, туго здригаються, і бронзова хвиля волосся, пахнувши на Макса духом сіна, закидається за спину.
— Вже знаю! Стиль відозв Інараку! Господи, та як же я відразу не догадалась? Машина ледарів, калік і бездар? Так?
Макс помалу підводиться. У вогких очах уже нема хвилювання, смішка, нетерплячого чекання. Вони сміються одверто, піднято, войовничо. Вони нарешті зустрілися з ворогом, якого довго чекали.
— А, це цікаво! Покажи, покажи!
— Хм! Коли ти так зарані ставишся, то чи є рація навіть показувати.
— О ні, покажи! Як же я ставлюсь? Вона ж ізціляє калік, сліпих, глухих, кривих. Ні хіба?
Макс якийсь мент рагається, потім помалу розв'язує коробку й відкриває її. Сузанна з цікавістю зазирає всередину; там видно тільки якусь чорну півкруглу пукатість Макс обережно просуває руки вниз, підхоплює з боків апарат, легенько виймає його і ставить на канапу камінь. Мідна корба, комин, скла, шапочки цвяшків кричуще випинаються на тлі моху сі-рувато-зеленявих скель. Сузанна гидливо, насмішкувато й обережно, щоб не доторкнутись навіть кінчиком шовкового жабуриння, підходить ближче.
— Так оце та страшна бомба, індульгенція, краса, радість, чудо з чудес? Так? Імпозантний вигляд. Дійсно, страшно робиться. Краса надзвичайна. Це що ж таке в неї за халабудка згори?
Макс ізбоку з цікавістю оглядає злегка перехилене напівголе струнке туге тіло (але воно вже чогось не хвилює і очі не бояться ходити по опуклостях грудей, по густих зелених тінях тіла).
— Ти не вважаєш за потрібне навіть відповісти бідній неофітці?
— Ні, чого ж. Можу відповісти. Можу навіть показати, як робиться сонячний хліб. Можливо, що ти інакше будеш говорити, коли попробуєш його і...
— О, ради бога! Цю зелену, мокру, огидну жуйку? О ні. Я, слава богові, ще не каліка, не бездара, не ледарка й не божевільна. Я ще можу жувати своїми зубами людську їжу и на худобу сходити ще не маю ніякого бажання.
— Невже навіть цікавості немає?
— Мене огидні речі мало коли цікавили.
— Так. Хм. Я все ж таки такого прийому не сподівався. Я думав, що ти здатна побачити іншу красу. Ну, що ж: різне розуміння краси буває.
Макс помалу бере апарат і вкладає його в коробку. Сузанна з холодною насмішкою слідкує, як один край машини ніяк не хоче входити й як ніжно, обережно, побожно натискають на нього Максові пальці. Зачинивши коробку, Макс зав'язує її, бере в одну руку, а другу простягає русалці.
— Прощай, Сузанно.
Русалка руки не бере, мовчки, граючи очима, схиливши голову на плече, дивиться на Макса й посміхається.
— Невже більше нічого тобі не треба було, як показати бомбу? Ти зовсім хочеш бути подібний до побігущого з магазину; приніс, показав, не вподобалось — і він іде собі геть.
— Так, Сузанно, я — побігущий із магазину.
— Сумно. А я думала, що ти мій милий. І я так ждала милого, так, дурненька, хвилювалась от нарешті кінець усій нашій боротьбі, всім дурним нашим сваркам, непорозумінням. (Чекай). От прийде він, мій віястий, мій палахкий, мій гарний милий, прийде з великою радістю, з випущеною на волю любов'ю, скрикне щастям, схопить вихором — і... Але прийшов побігущий із коробкою. Де ж та радість і кпаса, що ти обіцяв? Га?
Макс спускає вії на коробку.
— Тут, Сузанно. Але, на жаль, ти ще не здатна бачити справжньої краси.
Сузанна вмить люто, обурено стріпує головою так, що по плечах пробігають дрібні шовкові хвилі.
— Ні, це вже... занадто сміливо! Та найди ти мені хоч одну людину з розвиненим естетичним і філософічним смаком, щоб вона в цій жалюгідній машині знайшла якусь красу. Та от: у мене в «храмі краси» в цей мент сидить душ двадцять моїх приятелів. Це — люди естетичного виховання, артисти, жерці краси. Ходім до них, ходім, покажемо їм цю... рахубу й спитаємо, що хто бачить у ній гарного. Не тільки з погляду її зверхності, я розумію твої посмішки, розумію, в чому ти хочеш бачити красу цього винаходу. Там є політики. Нехай вони знайдуть у ній красу, значність, вартість із погляду політики. Є люди науки, актори, поети, драматурги, маляри, скульптори. Нехай кожний із свого погляду скаже. Хочеш? І я тобі кажу: коли серед них знайдеться хоч один, що знайде красу й буде, як ти, боронити її, я даю тобі обітницю: на знак мого смутку з приводу такого явища цілий тиждень не їсти м'яса. Хочеш? Чи боїшся?
Макс із цікавістю розглядає стелю, підлогу, стіни! фальшиве, все фальшиве, декоративне, мертве, трупне.
— Я не боюся думки твоїх приятелів, але язика їхнього боюсь. Та й не тільки язика. Ти гарантуєш, що хтось із них не видасть мене поліції?
Сузанна гнівно нахмурює с-вої чудесні очі.
— Максе! Ти можеш що хочеш думати про моїх приятелів, але неестетичних учинків ти їм закинути не можеш!
— О Сузанно! Ще й скільки можу. Саме твоїм естетам. Але я все одно до них не піду. Мені дійсно цікаво б послухати думку «цвіту творчості», але рискувати собою в такий момент ради цього я не маю бажання. Прощай, Сузанно.
— Чекай. Ти все ж таки хочеш послухати? Добре. Ти можеш не йти до них Ти сидітимеш, дивитимешся на них, слухатимеш — і ніхто тебе не бачитиме. Хочеш? А я сама представлю їм Машину. Хочеш?
— Навіщо це, Сузанно!! Невже ти можеш гадати, що..
— Ну, просто так! Ну, мені хочеться, щоб ти ще не йшов. Я тобі не цікава. Так, може, цікаво подивитись і послухати цікавих людей Ти ж не можеш сказати, що вони нецікаві? Ні?
Макс легенько знизує плечима. Що вона має думку все ж таки переконати його через своїх приятелів, чи що?
— Добре, коли тобі так хочеться... Але машину я прошу мені повернути.
— О, розуміється! Будь спокійний, ніхто не зробить на неї замаху. Тільки хвилиночку почекай, я передягнусь.
Вона раптом перехиляється до нього, витягує уста й шепоче.
— Це ж тільки для тебе робилася ця сукня, милий! Милий, жорстокий, дурненький
Коли за русалкою, хилитнувшись, закривається завіса з ліан, Макс сідає на камінь і спирає голову на руки Власне, що дивного в такому відношенні Сузанни? Хіба він не повинен був знати це зарані? Чого ж їй радіти, плакати від радості, як плакала пані Надель?
Шелестять, гойдаються ліани З-за них з'являється повна рука, потім окате, свіже, з малиновими чіткими устами, лице й уся постать І знову Максові здається, що в одежі вона поважніша, жіночніша. Волосся тугим джгутом обмотане круг голови, як вінком Біла сукня коштовно-простенька.
— Ну, ходім!
У коридорі, злегка повернувши голову назад себе, холодно-ввічливо, як говорять тільки з прислугою, кидає:
— Прошу занести до дверей храму й почекати там на мене.
Льокай бере коробку й несе її в одні двері, а Сузанна з Максом позаду йде в другі За тими дверима, виявляється, кабінет Сузанни. В кутку його невеличкі сходи вгору. Сузанна сильно й пружинисто бере круті східці, показуючи Максові голі міцні литки. Під самою стелею кабінету на галерейці в кутку невеличкі дверці. Сузанна робить Максові знак мовчати, легенько відчиняє їх і проходить уперед. Макс обережно йде за нею й увіходить у невеличку ложу, як у театрі. В ній приємна півтьма, маленька канапа, два фотелі. Крізь задраповане зеленим плющем вікно знизу храму доходить цілком виразний гомін голосів Сузанна мовчки показує Максові на фотелі, киває головою, потім раптом обнімає обома руками його голову й сильно до болю надушує своїми губами на уста його. І, сильно відіпхнувши, безшумно виходить, зачинивши за собою дверці на галерейку.
У Макса на губах горить гаряча вогка м'якість її вуст і на кінчику одного вуха лишилось тепло пальців.
Він зітхає, стріпує чубом і обережно сідає в один із фотелів.
І зараз же йому стає видно все товариство й той увесь куточок храму, де воно розташувалось. Білі, фіалкові, ніжно-зеле ні, сіро-синюваті фарби вбрання, облич, волосся зливаються в одну химерну омнеїстичну картину.
Вона повільно, ліниво рухається то в одному місці, то в другому.
Напівлежать, сидять, стоять. У храмі ніжно-жовтий матовий присмерк. Десь далеко обгорнена шовком музика.
Знайомих облич мало. Ага, он та, що танцювала біскаю, як її звуть? — забув. І той, що падав на коліна перед Мертенсом, світовий «геній» голосових м'язів. О, і «лев» тут, лідер партії Об'єднаного Банку, або іпо-офіціиному «Республікансько-демократичного Союзу». І цей уже в творці краси попав.
Ну, розуміється, глист також тут. Мертенс не дурна голова — знав, кого призначити шефом пресового бюро в справі Сонячної машини. О, цей творець творить тепер легенди!
Раптом голови всіх повертаються в один бік, під ложу Макса.
— А-а! Яка радість! Так швидко? А це що з вами?
— З-під Максових ніг з'являється бронзова голова з вінком волосся навкруги, згори голова здається дуже круглою. За нею льокай несе коробку, криво держачи її за розв'язаний ремінь. (Мабуть, дурень, порвав!) Поставивши на стілець, льокай зараз же зникає. Сузанна гарним жестом підносить руку над головою.
— Панове! Хвилинку уваги. Я відірвалась од своєї важної справи, щоб показати одну дуже цікаву річ. Часу в мене дуже мало, а річ цю я мушу зараз же відіслати. А мені страшно цікаво знати думку вашу про цю річ. Ми говорили не раз про неї, але сьогодні я хочу зібрати невеличку анкету. Представник кожної галузі знаття чи мистецтва повинен коротко, стисло, точно сформулювати свою думку. Панове, я бачу по вас, що ви вже вгадали, про що йде мова. Так, мої панове, в цій коробці... Сонячна машина. Тихіше, тихіше, ради бога! Мене вб'ють, як ви її розіб'єте.
Всі плями збираються в одну, густоперемішану, різнокольорову, рухливу, кричущу купу.
— Сонячна машина! Сонячна машина!
— Панове, обережно, поліція йде! Ха-ха ха!
— Та покажіть же її! Ура!
— Панове, заспокойтесь. Найспритніший із мужчин повинен обережно вийняти апарат із коробки. Хто з вас панове, найспритніший?
Сміх переплітається з вигуками імен. Усі руки мужчин тягнуться до коробки, відпихаючи одна одну.
Тоді Сузанна так, як Макс, укладає руки в середину скриньки й серед гомону, галасу, вигуків помалу витягає Сонячну Машину. Різнокольорова купа плям закриває від Макса і Машину, і Сузанну У храмі качається збентежений, одбитий високою півкруглою стелею клубок голосів, з якого можна вхопити тільки деякі кінчики фраз. Рука Сузанни знову здіймається догори й нетерпляче крутить пальцями.
— Панове!. Панове!.. Я прошу уваги! Я не маю часу. Демонструвати Машину я не дозволю. В моєму домі цього н і -коли не буде. Отже, прошу всякі заходи з цього приводу залишити. Прошу, панове, сісти. Машину ми поставимо на стіл, щоб усім видно було. І негайно анкету.
Купа розріджується, розливається на всі боки від Машини. Глист і якийсь куций панок із фіалковим волоссям із сміхом ставлять Машину на стіл. Фіалковий панок комічно присідає перед нею, робить по-магометанському знаки поштивості й відходить набік.
— Панове, а подивіться, чи на ній є штемпель «Made in India»?!
— О, вони не такі наївні, не турбуйтесь!
— Я протестую, при чому тут Індія? З якої речі патент на таку геніальну дурість віддавати чужинцям? Це — непатріотично.
Сузанна відходить од поважного добродія, коректно-строгого наукового вигляду, і махає рукою.
— Панове! Тихо! Пан професор Лібгольд такий ласкавий, що згодився перший сказати свою думку про цю Машину. Розуміється, перше слово повинно належати науці.
— Або криміналістам.
— Тихо! Панове!
— Або психіатрам!
— Ну, прошу ж, тихо! Насамперед і криміналісти, і психіатри теж люди науки. А потім, ви неввічливі Пане професоре, ми вас слухаємо з великою увагою й цікавістю. Софі, пан професор чекає, поки ви скінчите вашу балачку. Пане професоре, будь ласка.
— В такому разі, панове, я пропоную влаштувати спеціальне свято Сонячної машини з усяким алкоголем, який іще дає нам наша стара добренька цивілізація.
— Панове, вегетаріанці влаштовують таке свято тільки з молоком!
Але деякі постаті все ж таки не сміються. Хто знає, що вони думають? Розуміється, вони не сріїоть стати в оборону од-верто, сміливо, але в глибині душ своїх вони, мабуть, усе ж таки чують свою неправду. Напевно, чують, милі, дорогі, мовчазні постаті!
Раптом та, що танцювала біскаю, підводиться, позіхає й ліниво говорить!
— Панове, а, може, досить про цю нудну Машину?
Макс рвучко встає й виходить із ложі. Він сідає на галереї на стілець без спинки й машинально читає заголовки на спинках книг.
У кабінеті просіяне шторами передвечірнє світло. Урочисто строга, спокійна тиша задумалась над тисячами томів, сконцентрованих енергій давно-давно замерлих мозків. Невже й вони глузували б, лаялись, проклинали, позіхали?
Десь унизу чути рип дверей. Макс перехиляє голову через поруччя галереї. До східців швиденько прямує струнка біла постать Сузанни. Макс зараз же сходить їй назустріч.
— А, ти вже тут? Ну, чув? Бачив? Я поводилась чемно, коректно? Правда! Ти не можеш сказати, що я складала опінію? Ні?
Макс посміхається і ввічливо, коректно вклоняється — пані господиня поводилась надзвичайно толерантно. А після цього він просить дозволу забратися собі геть із своєю шкідливою, злочинною, смішною й нудною Машиною.
— І не хочеш більше ні хвилинки побути зі мною?
Макс широко розставляє руки й сміється.
— Ах, Сузанно, Сузанно! Яка ти зворушливо наївна! Або ж занадто не поважаєш мене. Невже ти не розумієш, тепер не розумієш, що наші світи цілком різні, протилежні, ворожі, що ми ніколи-ніколи не можемо зійтися? Ні?
— Ні, не розумію. Я розумію, що ти мене страшно хвилюєш, що ти любий мені до сліз, до безсоромності. Я розумію, що так само я тобі Більше я нічого розуміти не хочу.
— Шкода.
— Ні, не шкода. При чому тут якась Машина? Я ж не тікаю від тебе за те, що ти її визнаєш корисною, гарною, геніальною! Чого ж ти тікаєш од мене за те, що я маю про неї іншу думку! Для чого ж таке насильство? Ти ж сам кажеш, що Машина ця є свобода, для чого ж ти сам проти моєї свободи! Ну? Милий, милий, не муч нас! Годі так!
Тепла, хвилююче оголена рука ніжно, лукаво тре місцем нижче ліктя по щоці Макса. Але Макс спокійно ловить цю руку, поштиво цілує її й просить дати йому Машину — в нього немає часу, він мусить поспішати.
Сузанна, жорстко стиснувши уста, мовчки виходить із кабінету й веде Макса до кімнатки, де на столі стоїть його незграбна смішна коробка.
— Бувай, Сузанно. Може, колись ти інакше поставишся до цієї огидної Машини — і тоді... тоді я інакше буду відходити від тебе.
Сузанна спокійно, сумно крутить головою.
— О ні, Максе, до Машини я інакше ніколи ставитись не буду.
— Значить, прощай навіки, Сузанно?
— Значить, навіки, Максе.
Слово, страшне слово, лякає обох. Але обоє дивляться в різні боки й удають, що не помічають свого страху.
Макс помалу кладе руку на коробку, задумливо, тягуче здіймає її із столу й трудно йде до дверей. Йде і слухає, і жде чогось. Чого ждати? Чуда? Протиприродного?
Чудо не стається Сузанна тихо, непорушне стоїть, і вогкі очі молодої телиці з кожним кроком постаті з коробкою в руках наповнюються слізьми.
І так само трудно, задумливо й стомлено Макс зіходить мармуровими широкими сходами палацу, який навіки покидає, так само їде додому й так само сходить своїми темними вузькими сходами.
***
У вузюсінькому, крихітному, такому вбогому після палацу коридорчику його зустрічає пані Гольман. І її (хоч і посвіжіле, підбадьорене, змолоділе) лице здається таким негарним, таким убогим із своїми широко розставленими оченятками.
Вона щось таємно шепоче йому. Панна якась, пишна, молода, гарна панна сидить у нього в кімнаті й дожидається його. Така чудна, мила панна; пані Гольман каже їй, що пан Штор невідомо коли прийде додому, а вона свище й стріпує головою — колись же, каже, прийде. Та й сидить собі там.
Макс одчиняє двері й вражено зупиняється на порозі Труда, графівна Труда! Мила, смуглява, кароока, із синьою родинкою, з вишневими устами, з наївно розумним поглядом, із хлопчачими рухами, та сама, що була тоді, останнього дня. Вона трошки замішано, але з розмахом простягає руку.
— Правда, здивовані? Я знала, що здивуєтесь.
Макс мовчки становить коробку на стілець і поспішно бере
її без рукавички — така сама тоненька, маленька, сильна ручка!
— Дійсно, приємніше здивуватись я ніколи не міг би!
Труда здивовано-радісно розкриває на нього очі.
— Правда? Ну, мені тепер легше А то боялась, що вам стане ніяково, тісно. Так ви тут живете, в цій кімнатці? Насилу знайшла вашу адресу. Три дні шукаю. Я до вас у великій справі. Сісти можна, правда!
— Ах, господи! Я так зрадів, що забув про крихітку своєї ввічливості.
Труда сідає боком на стілець біля столу й спирається на спинку його ліктем.
— Ви ж знаєте, що я вже дома не живу?
І вона сміливо, занадто сміливо дивиться йому в очі. А сама чує, як гаряча, невтримна дурна хвиля жене їй у лице і в очі.
Макс також сміливо дивиться їй в очі й також дурнувато, безглуздо червоніє.