Geum.ru

Винниченко володимир сонячна машина

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   62

— Правда! Я можу посвідчити! Він зовсім не був хорий! Ага-а, так он воно що! О, тепер я розумію!

Він стрибає на підлогу, як покроплений живою водою, і стає перед Максом.

— Ми мусимо його визволить! Негайно!

Старий Надель зовсім ошелешений! при чому ж тут Фріц? Сонячна машина, граф Елленберг і Фріц?!

Макс сміється. Потім, потім усе виясниться. Тепер же така річ: Рудольф безумовно цієї ночі буде визволений із божевільні. Про це не може бути ніякої мови. Але де його сховати? Розуміється, схованок багато може бути, одначе, йому, Максові, хочеться, щоб брат був близько від нього. Він не може нікому доручити охорону його. Через те він пропонує сховати Рудольфа у Наделів. Що скаже на це, товариш Надель? Га?

Товариш Надель, як на молитву, здіймає одну свою руку догори. Господи! Та що ж він може сказати на таку честь його вбогому домові? З дорогою душею, з радістю, з щастям! От тільки, чи зручно ж буде братові в їхньому помешканні?

— О, це дурниці! Але майте на увазі ще одну річ, товаришу Наделю. Рудольфа буде визволяти Інарак. Так, так, товаришу. Я вже юворив з одним знайомим інаракістом, і він мені обіцяв, що їхня організація це неодмінно зробить. Більше ж ніхто не зможе, ви ж розумієте самі. Треба людей рішучих, одважних, озброєних, готових на все. Розумієте? Отже, що це зробив Інарак, стане відомо всім. Чи не боїтесь ви прийняти в себе людину, визволену Інараком?

Старий Надель роздумливо чеше нігтем кінчик носа. Макс і Фріц швидко перезираються, і в обох блискають іскорки лукавого сміху.

— Хм! Інарак... Розуміється, причетність до Інараку може принести багато прикростей. Але... ми ж не повинні знати, що це зробив Інарак. Це — раз. Друге — всяке чесне діло є чесне діло, хоч хто б його зробив. Третє — коли справа в тому, щоб урятувати людину, яка дає людям таку велику річ, то за таку людину можна й на всякі прикрості піти. Четверте...

Але ні четвертого, ні п'ятого ні Макс, ні Фріц слухати не хочуть, вони просто обнімають з обох боків висхлу, маленьку, акуратненьку постать і мнуть її в обіймах. А після того Макс робить знак Фріцові — Фріц хапає піджак і похапцем натягає на себе.

— Ну, що, товаришу Наделю, ожив наш Фріц? Га? Ото? Ще не один Фріц тепер оживеї Правда? Ви розумієте, що мертві можуть ожити від такої машинки? Що?

— Мені просто не віриться. Вибачте, що я сумніваюся, але це, дійсно, тільки в казках бувас . Макс раптом виставляє проти Наделя свої могутні груди.

— Ну, а я — казка? Га? Дух безтілесний?

— Хм, це трудно сказати. Коли б у всіх безтілесних духів були такі груди, то хто знає, де б їх усіх помістила земля.

— Цілком справедливої А я вже — дух, бо я вже їв, товаришу, той сонячний хліб. Уже! А хутко й ви станете духом. Чуєте? Фріце, готовий? Гайда! Бувайте, Наделю! Для Рудольфа приготуйте ту кімнату, що над моєю. До побачення! Фріце, йдем!

***

Не засідання Центрального Бюро Інтернаціонального Авангарду Революційної Акції в Німеччині, а зборище оп'янілих, подурілих матуристів, що вперше одягли студентські буршів-ські кашкети. Ніколи в славній історії Інараку не було нічого хоч трохи подібного до цього «засідання».

Де ділася дротяна поважність професора Гоферта? Хто злизнув важку, масивну вайлуватість Паровоза? Куди зникла дисципліна, гідність, обережність, конспірація?

«Молодші товариші» з охорони тривожно й непорозуміло перекидаються на вулиці знаками з тераси лунає такий гамір, крик, сміх, що всі прохожі звертають увагу. Що воно там робить, оте Бюро? Попилися, чи що?!

На терасі надзвичайне видовище: з краю, біля балюстради, наставивши до сонця одно своє око, стоїть на стільці Сонячна машина Круг неї розпалені, блискаючі потом, очима й губами, розпатлані, розхристані члени Центрального Бюро. Паровоз сидить верхи на стільці й язиком вилизує з тарілочки сонячний хліб. На кучерях його переливається фіалково-червоними блисками крихта зеленої страви Гоферт, вхопивши Шпіндлера за обидва пле!іа, грясе ним, стараючись перебалакати й перекричати Кестенбавм, заклавши руки в кишені, з незалежним переможним виглядом марширує по терасі й співає «Прокинувсь люд робочий». Клара видирає в доктора Тіле якийсь папірець, і обоь бігають поміж стільцями, штовхаючи весь час Паровоза й гуркочучи стільцями.

Фріц заздрісне заглядає часом через їдальню на терасу. І заздрісне, і заклопотано вже сьома година, а ніяких, видно, справ ще й не обговорювало Бюро. Товариші з вулиці вже двічі присилали запитати, що діється там. Хоч би товариш Макс вийшов. Але нема надії, лежить у шезлонгу й жмуриться на сонце. А ще ж треба оповістити всіх тих, що мають сьогодні вночі визволяти доктора Рудольфа. Та чи буде ж про це постанова? Вони в такому стані, що навряд чи можуть що не-будь постановляти. Ех, коли б йому дозволили хоч крихітку сонячного хліба зробити собі!

Раптом Макс підводиться, дивиться на годинника. Стріпує головою. Ага, слава богові!

Макс рішуче підходить до Гоферта й Шпіндлера, одводить їх у різні боки, спиняє Кестенбавма, перепиняє дорогу Кларі, видирає тарілочку в Паровоза.

Ну, здається, до справ приступають! Фріц тихенько висли-зує з їдальні. А Макс усе з тим самим рішучим виглядом заганяє всіх у їдальню. Годі! До діла! Він має важні справи.

Але які можуть бути сьогодні важніші справи за ту, яка розв'язана вже там, на терасі?

Перша справа визволити цієї ж ночі доктора Рудольфа Штора з божевільні, куди його...

Ах, та яка ж це справа? Доручити товаришеві Максові Шторові виконати це, та й баста Ну, що ще?

Але в Макса й ще. Він пропонує: з огляду на те, що винахід Сонячної машини має перевернути всі політичні й соціальні відносини, переглянути справу терору. Так, так, справу терору. Чи має рацію тепер цей бік діяльності Інараку?

Обличчя тверезішають, гихішають. Доктор Тіле навіть од Клари відвертається, сокирчастий ніс його нашорошено встро мляється в Макса. Як?! Чи має рацію терор?! Цебто чи має рацію існування самого Інараку? Це хоче скіїзати дорогий товариш Штор?

Ні, товариш Штор не це хоче сказати, а тільки те, що він сказав і що чули всі, а так само дорогий товариш Тіле, цебто чи тепер є рація надавати таку виключну уваїу теророві, як раніше? Чи не перенести цю виключну увагу на Сонячну машину?

Доктор Тіле схоплюється. Як?! Саме тепер, коли очевидно, що Мертенс і компанія...

Але тут Паровоз бере його за руку, садовить на місце, а сам підводиться й заявляє:

— Товаришу! Ми всі сьогодні в такому стані, що ніяких справ розглядати не можемо. Я рішуче відмовляюсь. Я не можу. Я зовсім... не... здатний. Це зрозуміло. Така подія... Я пропоную перенести засідання на завтра. Я їду додому. Але вперед я заявляю першу чергу на Сонячну машину!

— Я на другу!

— Я на другу!

— Я на другу!

— Я на третю!

— Хто ж на другу? Чекайте! Так не можна!

— Я, я на другу, я перший сказав!

— Ні, я, вибачте!

— Панове, чекайте.

Макс махає рукою й виходить у салон. Фріц скромно сидить біля других дверей.

— Фріце, ви їдете зі мною. Бюро сьогодні не при собі. До дванадцятої ночі ми маємо ще досить часу? Як гадаєте? Тепер сьома. Десять чоловік цілком вистачить. Правда?

***

О дванадцятій ночі біля лікарні для душевнохорих зупиняється два авто. З одного двоє людей виводять під руки хорого. Він пручається, голосно протестує, але четверо рук міцно тримають його й тягнуть до га.нку лікарні, слабо освітленою ліхтарем.

Сонний портьє невдоволено відчиняє двері. Ніякого прийняття хорого не може бути. Показилися люди в таку годину хорого привозити?!

Але дивна річ: і хорий, і його іпровожаті — без облич, замість них чорні машкари з дірками, з-за яких моторошно поблискують баньки очей. І хорий, і провожаті виймають револьвери й швидко проходять у двері, випхнувши портьє надвір. Там чиїсь руки хапають його, і чийсь голос із-за машкари тихенько й спокійно шепоче йому у вухо:

— Анітелень, дядю! Чуєш?

В одчинені двері проходить іще троє страшних людей! Світло в сінях і на ганку чогось раптом гасне. Ще звідкись виринають темні постаті, їх тут, очевидно, душ п'ятдесят-сто. Всі говорять пошепки, але цілком собі спокійно й не хапаючись, як у себе дома.

Правда, не зовсім як у себе дома, бо ті, що всередині, погано знають розполіг кімнат, їм через це навіть доводиться звернутися за допомогою до чергового лікаря. Він не зовсім охоче, але досить швидко веде трьох гостей нагору, скоса поглядаючи на дула револьверів, що поблискують занадто близько з обох боків його грудей. За ними йде ще кілька їхніх приятелів, які зупиняють сестру, що виходить на гомін, ввічливо просять її побути з ними й трошки помовчати.

Безумовно черговий лікар краще знає устрій лікарні — за які дві-три хвилини він приводить їх у кімнату хорого Рудольфа Штора. Хорий злякано прокидається, він, може, і боронився б, не дався б себе викрасти злодіям, але ж через те, що зв'язаний, мусить тільки здивовано скоритися насильству. І, коли його беруть під руки й ведуть, він такий вражений, що не протестує, не кричить і тільки вдивляється в дірки на чорних машкарах.

Тихенько, безшумно від!їжджають два авто й зникають за рогом, зовсім не цікавлячись тим, чи вдасться черговому лікареві зіпсованим телефоном сповістити поліцію про подію.

їм нема часу: адже треба стільки сказати один одному, і не так сказати, як виявити голосом, блиском очей, стиском руки. А потім же така маса ще справ: треба завезти Руді, треба з ним зараз же скласти опис речей, які треба цієї ще ночі вивезти з лабораторії для праці над вибором скла Сонячної машини, і то неодмінно цієї ще ночі, бо завтра вже його лабораторію стерегтимуть якнайпильніше. Потім треба, щоб до ранку були конче поширені відозви про вивзолення Руді. А ніч така ж коротка! І така щаслива, хай кожна до самої смерті буде така!

— Ух, Руді! Та ми тепер такого наробимо, що... Ні, немає слів у мене. Але буде діло! Правда, Руді?

Руді так стискає Максові руку, що вона аж ниє вся до плеча, але Макс блаженно посміхається від цього болю й відтрі-пуе чуба на потилицю.

 

* * *

Сонце врочисто, велично здіймає червоно-золоті вії над садом. Шибки вікон принцеси радісним розтопленим золотом бризкають у сад. Полита стареньким Йоганном підстрижена їжачком трава іскриться всіма фарбами.

Тільки старенький Йоганн у саду не іскриться й не блискає радістю. Як його іскритися, коли чоловік у цілковитому замішанні й непорозумінні квіти для всіх нарізані, підібрані, покладені в букети до смаку кожного от, наприклад, чорно-сині й жовгі троянди для принцеси — а чи можна їх сьогодні подавати, невідомо. Вчорашні квіти так і пов'яли, ніхто не взяв. Як осінній сивий туман у тісних межигір'ях, заліг сірий сум у графському домі. Вчора цілий день уся прислуга проходила навшпиньках і навіть у себе в кімнатах балакала пошепки старий граф занедужав. Збила з ніг старого молода графівна. Не пожаліла батька, осоромила, зганьбила на все життя. Ім'я її заборонено згадувати. Ота така мила, втішна, така собі проста графівна.

Сидить старенький Йоганн на лаві біля своїх постинаних загублених друзів і перебирає на колінах старечими руками ніжні пелюстки, а в голові — сумні думки.

Оце сама графиня вчора їздила вмовляти. Так дочка просто не прийняла старої матері, чи з сорому, чи з завзяття, тільки не прийняла, та й годі. А вілла в неї — чистий палац.

І принцеса як не своя. І графиня прибита горем. І Штор із Шторихою в тузі та горі. Стоїть лабораторія пусткою, не стало доктора Рудольфа, гірше, ніж помер нещасний, любий доктор Руді. Не буде вже кому тепер учити його, старого, як по-латинському звуться зозулині сльози. А тут іще папірців хтось через мур понакидав у сад? Позбирав їх йоганн, а прочитати не може — сліпий уже став на читання, чує ще зовсім добре, а читати не втне — зараз же плачуть старі очі.

І перебирає старенький йоганн старечими покрученими пальцями тоненькі аркушики паперу, на яких тільки й може розібрати великі літери «Громадяни!» — далі плачуть старі очі.

І знов перебирає пелюстки, і шкода йому постинаних мовчазних друзів своїх, і не знає, що його робити. Хоч би до столу подали, так ніхто вчора й до столу не зійшов, навіть стара графиня не вийшла із своєї кімнати.

А сонце підводить свою владичну голову все вище та вище, голо!ва ж старенького Йоганна схиляється все нижче та нижче, покірно й солодко куняючи під благосним теплом.

І вмить злякано скидується: по доріжці, як і вчора, строго й рівно ступає принцеса. Як і вчора, очі спущені долу, уста тісно стулені, в лиці чи тяжка дума якась, чи невсипуща заціплена туга.

Старенький Йоганн не знає, що йому робити, піднести чи не піднести чорно сині троянди. А може б, хоч трошки звеселилися замкнені уста, може, хоч легесенькою втіхою зм'якшились би строгі очі. Страшно: а що, як гляне на нього так само, як на Германа, коли той спитав щось не до речі про автомобіль?

Принцеса байдужими очима проводить по зіщуленій постаті садівника, потім по квітах і спиняється на папірцях. На квіти, на чорно сині троянди й не дивиться, а до папірців аж сама підходить і нахиляється.

І бачить старенький Йоганн, як раптом принцеса кидається на ті аркушики, хапає горішній, впивається в нього очима, а папірець аж лопотить у руках — так трусяться пальці їй.

— Де ви взяли ці відозви?

Йоганнові стає страшно.

— Під муром, ваша світлосте. Хтось накидав уночі.

Принцеса з папірцем майже біжить далі до того місця, де й учора сиділа на лаві під бузком, що проти самої лабораторії.

Йоганн якийсь час ошелешено стоїть коло квіток. Потім по малу обережно просувається й підбирається до тої лави, що під бузком. Що ж це таке могло бути в тих папірцях, що так чудно подіяло на принцесу?

І дивна річ: йоганн бачить, що принцеса зовсім не гнівається. Навпаки — звеселилося лице її, зм'якшилися тісно замкнені уста, очі іскряться, як полита трава під сонцем. Що ж воно таке за диво, ті папірці?!

Принцеса раптом рвучко підводиться й з папірцем у руках швидко йде в дім. І знову — чи здається старому, чи справді так—лице принцеси немов заклопотане. Отож дивні папірці!

Йоганн вертається до лави, забирає решту аркушиків і також прямує додому — там уже він найде собі раду з папірцями і з квітками.

От якраз на порозі свого помешкання стоїть сама Шториха. Звела лице й очі, чудна жінка, до сонця й наче молиться, отут надворі, така поставна, поважна собі жінка.

Йоганн тихесенько підходить — чи молиться людина, чи так до сонця зажурену душу виставила, нащо перебивати? Але Шториха чує рип піску й повертає голову до Йоганна. Ну, коли сама побачила, можна й сміліше підходити.

І знову старенькому Йоганносі аж моторошно робиться, не дочитавши навіть до краю папірця, пані Штор як не сплесне руками, як не заллється вся радістю, як не кинеться в двері до себе з криком «Гансе! Гансе!» Та що ж воно таке за чудодійні папірці, ради всього святого на світі божому?!

Вікна помешкань Шторів одчинені, вони врівень із землею, і старому Йоганнові добре чути, як там радісно грюкають двері, як гомонять у сусідній хаті голоси. Це пані Штор, оче видно, читає того чудного папірця свойому чоловікові. Але старий йоганн не чує нового вибуху радості. Навпаки — він чує цілком протилежне: вибух гніву, люті. Голоси враз загоряються гнівною жагою, налітають один на одного, гризуться.

От вони переносяться ближче, до цієї кімнати.

— Та краще б він зогнив у божевільні разом із своєю Машиною, аніж злигатися з цими бандитами, душогубами, злочинцями проти порядку й закону! Чуєш, ти? Нащо мені його таке здоров'я! На сором, на ганьбу, на нещастя нам?! І ти ще СМІЄШ ..

Але тут чийсь жіночий голос, чийсь чужий, не Шторишин, не той тихий, раз у раз рівний і низький голос, який так добре знає йоганн, а голосний, різкий, високий, як югтями згори впивається в Штора.

— Та будь проклят і твій порядок, і твої закони, і твої графи, і ти сам, коли ти ради них зичиш смерті й муки своїй дитині! Чуєш ти? І хай благословенні будуть оті злочинці й душогуби, що хочуть добра моїй дитині! Ти — не батько, а кат! Ти одну дитину вже загубив ради свого порядку, хочеш і другу?! О ні! Годі!

З дверей виходить шофер Герман і потягається на сонце. йоганн одходить од вікна, тримаючи в руці закляті папірці Ану, хай Герман прочитає йому, що воно там таке? Герман із виглядом лінивої вищості й вибачливості до старенького са дівника бере з рук його відозву й мовчки починає читати. І раптом скрикує:

— Ого! Оце так штука!

І хоче бігти з папірцем назад до дверей. Але тут йоганн хапає його за руку й рішуче вимагає або прочитати йому вголос, або вернути папірець.

Герман тут читати не може — це страшний папір, за нього навіки в тюрму засадять. Треба читати його в хаті, тихенько, пошепки.

І Герман із усміхом тягне за собою в двері прилиплого дідуся. Добре, нехай пошепки, нехай у хаті, нехай хоч у тюрму, а Йоганн хоче таки нарешті знати, що там є в тих страшних паперах.

І в своїй хаті Герман півголосом читає Йоганнові, кухареві й двом льокаям страшний папір:

«Нове злочинство капіталу! Громадяни!

Молодий геніальний учений Рудольф Штор зробив великий науковий винахід він винайшов апарат, який дає змогу людині без посередництва тваринних організмів приймати, як страву, сонячну енергію. За допомогою цього апарата, всяка рослина стає придатна для вживання.

Розуміючи величезне значення цього винаходу, розуміючи, що Сонячна машина визволяє людство від дотеперішніх способів годування, а тим самим — од сучасних способів господарства, розуміючи, нарешті, що це визволення неминуче тягне за собою визволення й од усіх теперішніх економічних, соціальних, політичних і всіх інших форм утиску й залежності одних людей од других, не бажаючи розставатися з пануванням над сотнями мільйонів людей, Капітал учиняє дике злочинство: з наказу Фрідріха Мертенса, голови бандитської організації, званої «Об'єднаним Банком», агенти й прислужники його схопили Рудольфа Штора й засадили в лікарню для ду-шевнохорих.

На щастя всього людства, Інарак своєчасно довідався про це й своєю владою визволив великого вченого із страшної тюрми. У цей мент доктор Рудольф Штор є в цілковитій безпеці й приступає до дальшої праці над своїм винаходом. Незабаром увесь світ матиме радість зазнайомитися з Сонячою машиною й оцінити розмір злочинства капіталістичних розбишак. Центральне Бюро Інтернаціонального Авангарду Революційної Акції в Німеччині (Інарак)».

Кухар таємничо, з острахом здіймає догори пальця.

— Оце та-та ак, мої панове! Оце, я вам скажу... Але в коридорі різко, нетерпляче дріботить дзвінок. Льокаї схоплюються й прожогом вилітають із кімнати.

Прибув граф Адольф Елленберг. У холі, струнко витягши своє кремезне, молоде ще тіло, стоїть Ганс Штор. Лице його жовто-бліде, але кам'яно-суворе. Граф м'яко, дрібно, ніби не згинаючи колін, пересуває своє опецькувате тіло сходами на гору, кругло потираючи руки й спустивши очі долу.

Перед дверима покоїв принцеси вій на мент зупиняється й перевіряє щось у боковій кишені.

Принцеса вже жде на нього. Вона зараз же простягує йому червоний папірець.

— Бачили вже, пане графе?

Граф Адольф швидко охоче киває головою — бачив, бачив, неприємність, велика неприємність.

— Але це правда? Він утік?

— На жаль, правда. Так, так, на великий жаль, правда. Утік. Викрала ця проклята банда.

Але ні граф у принцеси, ні принцеса в графа не помічають великого пригнічення.

Принцеса уважно, скоса обкидає м'яку постать Мертенсового міністра.

— Вас, здається, пане графе, ця подія хвилює менше, ніж слід би було сподіватися? А тим часом, оскільки я розумію, це загрожує великими ускладненнями. Сонячна машина стане тепер широко відома, і всі ті наслідки від неї, яких ми боялись, не зменшаться.

Граф Адольф сумно, з жалем посміхається.

— Ніякої Сонячної машини немає, ваша світлосте. Так, ваша величносте, зовсім нема її й ніколи не було. Вона є плід дійсно хороби бідного доктора Рудольфа. Він — дійсно хорий, ваша світлосте. Ми цілком правильно орієнтувались у його стані. Фактично й безсумнівно душевнохорий.

Принцеса помітно блідне й сильно стискає руками поруччя фотеля.

— Через що це ви так думаєте, графе?

— Через те, ваша світлосте, що вчора спеціально мною призначена секретна комісія з довірочних учених і професорів перевірила ту знамениту Машину и відкрила, що це абсолютно нікчемна дурниця, просто ніщо, невинна коробка.

— Стривайте! Але ж ми самі були свідками. Він десять день нічого не їв. Мати ж його при нас їла сонячий хліб! Ви ж самі бачили!

Граф Адольф поштиво, згідно нахиляє голову. Так, він був свідком. Але свідком чого? Цікавого явища гіпнотичної авто-сугестії й сугестії на матір. Цілком просте пояснення.

Князівна Еліза раптом підводиться, іде до вікна, звідти до столу, знову до вікна. Брови її хмуро насуплені, очі пильно всіромлені в землю.

— Ваша комісія й скло перевіряла?

— О, звичайно. А як же! В ньому ж уся суть. Звичайнісіньке собі скло з додатком різних елементів. У кожному разі цілком непридатне до тої мети, яку визначав йому бідолаха Рудольф у своїй фантазії.

— Чекайте. Ще одно запитання. Комісія, значить, пробувала робити сонячний хліб?

— Так, ваша світлосте, але...

— Скажіть: хліб, роблений комісією, мав той самий вигляд, що ви бачили в доктора Рудольфа? Пам'ятаєте ту фіалковість?

Граф Адольф ізнизує плечима — ні, такого вигляду хліб комісії, правда, не мав, але яке ж це має значення? Це ж його власна Машина, не чия інша.

Принцеса незрозуміле хмарно посміхається й знову починає чудно швидко ходити по кімнаті. Вигляд їй стає щораз жорсткіший, гнівніший, лютіший.