Geum.ru

Винниченко володимир сонячна машина

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   62

***

Софі вражено зупиняється серед червоного салону з тацею з руках: у фотелі, притулившись чолом до його спинки, спить її срітлість принцеса. Долі, як кітна з випнутою спиною, розкарячилась книжка. Всі лампи горять, і червоне світло їх таке хиряве, худосочне. В розчинені вікна буйно, розгонисте, тріумфуючи котяться золотисті сонячні хвилі, джерготіння горобців, гуркіт вулиці.

Червона голова ворушиться й раптово скидується догори. Що таке? Що сталось? Де вона?

Софі злякано ставить каву на стіл біля канапи. Вже дев'ята година. Граф Адольф Елленберг із своїми секретарями дожидаються вже з півгодини внизу, прохаючи обіцяної їм аудієнцїї. Коли її світлість дозволять...

Її світлість раптом боляче зморщує брови й для чогось ридко дивиться в сад. Там нічого особливого немає. Дідусь Йоганн, підперезаний зеленим фартухом, стриже машинкою траву і з кимсь мирно перебалакує, повертаючи голову назад.

Принцеса помалу відходить од вікна й зупиняється коло столу, задумливо обводячи пучкою круг шапочки чайника. Стоїть і водить, стоїть і водить.

Софі теж стоїть і трявожно, з острахом блукає очима навкруги. Водіння іпучкою по чайнику так стомлює її світлість, що вона безсило пускає іруку вздовж тіла й стоїть зовсім ве-порушно. Стоїть і Софі, не сміючи рухнутись і лякаючись щораз більше та більше.

Принцеса раптом глибоко втягає в себе повітря, із шумом рішуче видихає його й підводить голову. Яке жорстке, сухе, колюче лице!

— Скажіть графові Адольфові Елленбергові, що я приняти його не можу, я ще в ліжку. Але я даю... свою згоду. Чуєте? Даю згоду. Ідіть. До мене не приходити, поки не покличу.

— Слухаю, ваша світлосте.

Принцеса Еліза зашморгує портьєри одного вікна й сідає біля нього в той самий фотель. Одкинувши голову на спинку, вона сидить без руху. Сонячне світло, прориваючи червону тканину, гріє червоним тьмяним одсвітом тугу точеяу шию й дужку кістяного чіткого овалу. Раптом голова швидко відривається від фотеля й нахиляється до щілини портьєри. Внизу алеєю йде троє чоловічих фігур із оголеними шиями в мережаних жабо. Одна з жіночим м'яким задом і ласкаво витягненою наперед головою йде попереду, кругло потираючи руки.

Принцеса гидливо заплющує очі й знову відкидає голову назад.

***

А три постаті прямують просто до лабораторії. Двері замкнені, але вікно широко розчинене. Дзвінок весело, поспішно дзюрчить у передпокої.

Доктор Рудольф, схилившись головою на руку, сидить у фотелі біля столу. Лампа блідо, майже непомітно горить серед щедрого, буйного світла сонця, що широко б'є скісними про мснями в інший бік, ніж учора увечері. Раптом скудовчена голова швидко підводиться, озирається, шукає, згадує, скидується.

Знову весело, настійно й довго дріботить дзвінок.

Доктор Рудольф нашвидку зачісує пальцями волосся, тре долонями лице і, провалюючись однією ногою в підлогу, біжить до сіней.

— Руді, дорогий, вибачте, ви, певно, працюєте? Ми перебили вам роботу? Ради бога, простіть. Дозвольте вам представити моїх секретарів. Ми за вами, дорогий професоре. За вами. Ваше геніальне відкриття зробило такий надзвичайний ефект, що мені дано наказ моментально скликати наукову комісію й представити їй вашу працю, дорогий Руді. Комісія представників уряду й науки вже чекає на вас.

Граф Адольф ніжно веде «професора» під руку до лабораторії, любовно заглядаючи йому в очі, сяючи захопленням і нетерплячкою.

Доктор Рудольф слухняно шкандибає поруч і часом скоса швидко зиркає на зазираюче до нього погнуте лице з синюва то сірими невеличкими очима в жовтих віях.

Вони чи не вони?

Еге ж, еге, чекає комісія, хвилюється. А чого це й досі в до рогого Руді світиться лампа? Для якогось експерименту? Ні? Ллє що таке з Руді? Чого такий... не радісний вигляд? Може, не дай боже, що-небудь неприємне виявилось у винаході?

Руді раптом повертається всім лицем до графа Адольфа й чудно, пильно вдивляється в нього, а на волосинках у куточках розтягається хитра посмішка.

— Що, Руді? Що з вами, голубчику? Що так дивитесь? Цілком щире здивування, цілком правдиве занепокоєння.

Вони чи не вони? Доктор Рудольф помалу, роздумливо загрібає волосся й мовчки дивиться в підлогу.

— Я трохи стомлений. Всю ніч працював. Ну, нічого. Так треба їхати? Га? Зараз?

— Любий Руді, коли ви стомлені або вам не хочеться, то можна й підождати Ради бога, ве насилуйте себе! Ви тільки скажіть, а все останнє буде по глаголу вашому, їхати — так поїдемо. Не їхати — ми моментально зникаємо з ваших очей, а комісію призначимо на той час, який ви визначите.

Руді уважно слухає. Секретарі поштиво стоять осторонь і з побожністю посміхаються до великого вченого.

Вони чи не вони?

— Ну що ж, можна й їхати. От тільки?.. Я вчора обіцяв принцесі сьогодні вранці продемонструвати їй іще раз Машину. Не знаю, чи буде це зручно...

— О, її світлість, напевне, не буде на вас у претензії. Доктор Рудольф живо повертається до графа Адольфа.

— Ви так гадаєте?

— Я не сумніваюсь, її світлість так учора була захоплена цим великим одкриттям, і вона так глибоко шанує науку, що...

— Ага... Ну, так.. Хм!.. Ну, а я таки спитаю її дозволу.

— О, будь ласка! Будь ласка! Може, дозволите мені за вас спитати?

— Ні, дякую, я сам.

Граф Адольф злегка вклоняється й відступає трохи набік, а доктор Рудольф задумливо, повільно бере телефонний апарат у руки. Німа порожнеча. В чому річ? Ах, так, апарат вилучений.

— Гальо!

Екран запнутий, голос чийсь чужий.

— Я хотів би говорити з її світлістю.

— Я вас слухаю.

— Тут доктор Штор. Вчора я обіцяв вашій світлості сьогодні вранці продемонструвати свій винахід. Але граф Адольф просить мене негайно поїхати з ним для демонстрації Машини перед урядовою комісією. Я прошу дозволу у вашої світлості відсунути нашу демонстрацію.

В рурці телефону напружена, дихаюча тиша.

— Ви чуєте мене, ваша світлосте?

— Так, я чую...

І знову мовчання, живе й трудне.

— Отже, дозволяєте, ваша світлосте?

І раптом сильно, голосно, металічне б'є у вухо:

— Дозволяю!

Клацає апарат, і настає мертва тиша. З якою ненавистю, з якою жагучою огидою вдарила цим словом Значить, це — не вони? Значить, може, ці рятують, перебивають чийсь інший план? Бо чого ж із так лютою нехіттю крикнула вона цей доз віл, так довго вагавшись?

Доктор Рудольф хитає головою дозволено. Але сам стоїть на місці й задумливо пальцями тре ніс, дивлячись під ноги. Коли це не вони, коли це рятунок, то як же везти цей апарат із ц и м склом?

Він швидко підводить голову й ловить очима лице Адольфа. Воно повне поштивого чекання, співчуття, ніжності, хіба що трошки стурбоване. А сонце таке гаряче, золоте та одверте. Як може бути при цьому сонці щось сховане, темне, кошмарне? І чи не кошар бус отой нічний візит?

— Ну, їдемо! Тільки я думаю, що цей апарат...

Доктор Рудольф знову зупиняється, похнюплюється й нерішуче зачісує волосся. Значить, треба змінити скло? А як вони?

Він спіднизу зиркає на графа Адольфа граф скоса строго показує секретарям очима на чорний апарат. Секретарі кивають головами.

Нічого такого в цих знаках немає. Просто показує на апарат Цілком натурально. Але краще все-таки скла не зміняти. Коли дійсно чекає комісія, можна ж вернутись і взяти справжнє скло — помилився, забув, що не те скло, працював усю ніч — і в голові замакітрилось

— Вибачте, графе, я затримую вас Але я трохи, розумієте, хвилююсь перед таким кроком .

— О, це так натуральне! О, будь ласка! Комісія підожде. Ради бога, Руді, ви можете, коли хочете.

— Ні, що ж, їхати — так їхати. Але я мушу ще одягтися... Так незручно? Як ви гадаєте?

— О, на великих людях усяке вбрання парадне! Ви можете не турбувати себе переодяганням

— Хм! Ви гадаєте?

— Запевняю вас, дороіий Руд. Не варто. Так значить, здається, вони.

— Ну, не варто, то й не варто. Отже, їдьмо!

Док гор Рудольф хоче сам узяти апарат, але секретарі з таким жахом кидаються віднімати гордістю й побожною поштивістю несуть удвох це легеньке незграбне збудування, що доктор Рудольф аж ніяковіє.

Ні, здається не вони!

Сонце з самого порога хапає доктора Рудольфа в пекучі обійми, цілує в чоло, у примружені повіки, розхристані груди. Господи! Що ж злого може статися з дитиною Великої Матері? Хто посміє торкнутися волосу улюбленого сина її? Он йоганн стриже траву, майбутній сонячний хліб свій і всіх людей. Он графівна Труда стоїть на терасі й солодко позіхає й потягається на сонце. Гудуть угорі аероплани, перехрещуючись нитками в усі боки. При чому ж тут смерть і всі страхіття?

Проходячи під вікнами принцеси, доіктор Рудольф задирає на хвилину голову. Одно вікно запнуте червоною завісою, затулене від сонця, від вогневого ока життя.

Доктор Рудольф не бачить, як од його руху за червоною портьєрою відсахується назад червона голова. Він не може бачити, як вона знову зараз же притуляється до щілини й проводжає його шкандибаючу спину зеленими, жорстко похму-ренимн очима.

Авто труситься від нетерплячки швидше повезти велике відкриття на суд представників науки. Граф Адольф, як наречену, підсаджує дорогого Руді в екіпаж і всю дорогу ніжно заглядає йому в очі — бідний Руді всю ніч працював і стомився. І коли авто спиняється перед великим урядового типу будинком, оточеним садом, знову ніжно зсаджує, притримуючи попід лікоть.

Їх уже ждуть. Уже в передпокої зустрічає їх двоє добродіїв, професор такий і такий та професор такий і такий (прізвищ Рудольф не може розібрати). Такі поважні, сиві, чисто поголені, з такими гідними довір'я лисинами. Один зовсім, як пастер, в окулярах і з милою, теплою посмішкою на гарних устах. Всі зараз же рушають до зали засідання комісії. Ще треба вийти трошки нагору, на другий поверх. Пастор-професор так уважно, так обережно балакає, так навіть трошки чудно поспішає згодитися з усім, що каже доктор Рудольф. І він, і граф Адольф із обох боків підтримують його попід руки, наче боячись, щоб він не впав і не розбився.

Великий, похмуро-строгий коридор із м'яким килимом, який ховає найменший шум кроків. І ряд дверей, поважних, міцних, суворо урядових. Пастор швиденько вибігає наперед, відчиняє одні двері й відступає набік — він не сміє йти попереду великого вченого. І граф Адольф теж не сміє, теж пропускаь наперед, з ніжною поштивістю підпихаючи у спину. Доктор! Рудольф — що його зробиш із цими церемоніями? — мусить іти першим. Він увіходить у двері, за ними — ще одні, напіводчинені (подвійні двері, щоб ніякий гомін не заважав науковій праці!). Доктор Рудольф одчиняє й другі й переступає за поріг їхній. Дивна кімната, цілком порожня, якесь ліжко в кутку, невеличкий столик, стілець і більше нічого. Вікно вище, ніж звичайно бувають вікна, й загратоване тонкими прутами.

Доктор Рудольф здивовано озирається назад, але очі його замість людських облич упираються в жовту блискучу стінку диерей — уся процесія, професори, граф Адольф, секретарі з апаратом безшумно зникли. Доктор Рудольф сильно злякано пхає рукою в двері, але вони не відчиняються, а під рукою м'яко вгинається підстилка, обтягнена поверх жовтою цератою. (Такою самою цератою пообтягано всі тіні, ліжко й навіть столик).

— Графе Адольфе!

Але крик почувається задушеним, маленьким, як у сні, і падає десь тут-таки під ноги без ніякого сліду й відгомону. Доктор Рудольф люто з усієї сили натискає плечем на двері — наче в кам'яну стіну.

«В божевільні!!»

Доктор Рудольф почуває, як кінчики пальців починають дрібно-дрібно труситись. Він ніби зовсім спокійний, а пальці трусяться самі собою. Він навіть посміхається: яка дурниця — здорову людину в божевільню замкнути! А сам чує, як пальці щораз більше трусяться, як за ними починає страшенно, тоск-но душити груди. Вікно розчинене, за ним навіть видно вершки дерев, осяяних сонцем, а дихати трудно, задушно, хочеться рознести ці жовто-сірі, блискучі, німі стіни.

Доктор Рудольф, чудесно знаючи, що цього не треба робити, знову скажено б'є плечем у двері. Але вони ані ворухнуться. І так само, знаючи, що кричати не треба, чужим, диким, страшним собі самому голосом кричить:

— Пусті-іть! Пусті-іть!

Крик б'ється об м'які стіни й падає тут же під ноги. За дверима мертва тиша. А вони ж напевне звідкись підгля дають за ним!

Доктор Рудольф почуває, як ноги теж дрібно дрібно трусяться й стають млосні. Він трудно переходить до стільця й сідає. Стілець теж оббитий м'якою підстилкою, вкритою цератою. Стоїть твердо, непорушне — пригвинчений до підлоги. І столик непорушний...

Доктора Рудольфа вмить підхоплює сліпим, лютим душним вибухом і кидає по кімнаті з кутка в куток. Сам знаючії, що треба якось інакше поводитись, що це тільки на шкоду йому, він скажено набігає на двері, б'є в них кулаками, плечима, ногами, несамовито, жахливо кричить. Але відповідь йому одна: мертва тиша стін; тільки знадвору долітає мирне, безжурне цвірінькання горобців.

І знову доктор Рудольф опадає й ледве добирається до стільця. Він чує, як по підборідді стікає йому густа, липка слина, як пасма волосся нависли на очі, як піт лоскітне й їдко скочується на очі з чола, але йому несила підвести руку до лиця. Заморено, трудно дихаючи, він сидить, перехилившись наперед і тьмяним поглядом водячи по блискучій, теж обкладеній тою самою проклятою товстою цератою підлозі, на якій видно порохняві сліди його ніг.

Так от про які страждання говорила та! Вона знала. Вона навмисне скувала його словом. Це вона засадила його сюди. Значить, це — помста за те, що в алеї чи за коронку? За що б не було, а помста хороша, слава тобі, прекрасна принцесо, — тепер змито й урятовано твою і твоєї коронки честь!

***

Пані Гольман дуже стурбована: з її любим хлопчиком, її красунем Максом, діється щось непевне, щось тяжке. Вчора звечора тоскно гасав по своїй кімнаті, весь час комусь усе телефонуючи, щось гарячкове писав, дер на шматки, щось палив (ох, ця політика, не доведе вона до добра бідного парубка!). А то раптом приходив до неї, чудно балакав, із незвичною, соромливою, прикритою жартом ніжністю обнімав, наче матір. І так десь, видно, хотілось йому справжньої, рідної матерньої ласки. І знову тоскно бився в своїй хатині, все клацаючи телефоном, все пробуючи з кимсь балакати.

А тепер от, обхопивши голову руками, сидить і сидить біля столу, не рухаючись. Уже й кава простигла на столику, уже час би давно й на службу йому йти, а він і не поворухнеться.

Пані Гольман зазирає в щілинку дверей і зітхає. Широке, жовто-вощане, зморщене лице її з широко розставленими круглими оченятами засмучене й занепокоєне. Напевне, з тою красунею, що раз сюди приїжджала в такому шикарному авто, щось не до ладу сталося. Де ж таки такому голодранцеві з такою багачкою любитися!

От підводигь голову й ліниво дивиться на годинник. Та вже одинадцята година, дивись, хлопче, не дивись. Ага. знову до свого телефону. Ну, так — і знов ніхто не обзивається.

Пані Гольман зітхає й тихенько відходить до дверей. А Макс у люїі, ь одчаї знизує плечима и бігає по кімнаті.

Рангом зупиняється й хмарно дивиїься в одну точку. Потім блідо, іидливо посміхається й розвезеним, недбалим, але рішучим кроком підходить до телефону. Не перестаючи гидливо, насмішкувато кривити уста, ліниво мружачись, вилучає екран, надушує іудзика цифр і слухає. Низько контральтовий із м'яко-металічними владними нотами жіночий голос.

Макс іще недбаліше схиляє голову набік, наче збираючись до легкої розмови з приємною дамочкою.

— Я хотів би говорити з принцесою.

— Я тут сама. Хто говорить!

— Говорить ваш тайнии приятель. Ім'я не важне. Хочу вас про дещо попередити. Ви слухаєте мене?

— Так, слухаю.

— Вчора ви дали графові Елленберюві обіцянку прийняти в себе сьогодні о дев'ятій годині вечора пана Мертенса. Я вам раджу цього не робити Як бачите, про візит відомо не тільки вам трьом... Ви слухаєте мене?

— Так, слухаю

— ...не тільки вам трьом, як ви це ставили умовою, а ще й іншим Відомо це й одній організації, яка шукає зустрічі з паном Мертенсом. Ви розумієте, чим це загрожує вам і тим людям, що у вашому домі? Отже, раджу ніколи взагалі пана Мертенса в цьому домі не приймати. Ви розумієте мене?

— Розумію. Хто ви?

— Ваш великий приятель, гарячий прихильник, ваш вірний слуга, готовий за вас і за ваші ідеї на смерть. Отже, послухаєтесь моєї поради?

— Побачу. Але в кожному разі дякую. Не можете сказати, як вам стало відомо про візит? Макс гидливо мружить очі на стінку.

— Не можу, ваша світлосте. Задовольніться тим фактом, що ваша тайна відома іншим. Отже, можете заспокоїти вашого раба чи ні! Приймете пана Мертенса?

— Побачу, сказано вам. Більше нічого не маєте сказати?

— Маю .Коли ви мене не послухаєтесь, то... Макс стримує себе й додає.

— .. то негайно пишіть тестамент. І порадьте зробити це саме панові Мертенсові, коли він іще не зробив. Прощайте, принцесо. До побачення на тому світі!

Пані Гольман поспішно підходить до щілини: ну, слава богу, добився, поговорив таки Зразу повеселішав хлопець, навіть посміхається.

Але пані Гольман вражено бачить, як хлопець лягає на ліжко лицем униз і лежить, як мертвий. Вона тихенько входить, обережно забалакує, ніжно тягне за плече, сіле Макс, здається, не чує. Кава ж зовсім холодна, на службу треба йому йти, кімнату треба прибирати.

— Максе! Хлопчику, що вам таке? Га? Чи не хорі ви, сохрань rocпoди? Оце лишенько! Максе?

Макс злегка підводить голову від подушки, але не повертає її.

— Пані Гольман, коли не хочете забруднитись о погань, то не торкайтесь до мене. Плюньте в мене й ідіть собі до своєї роботи!

І знову кладе лице в подушку

Пані Гольман злякано дивиться на чорно-синю голову й розгублено стоїть із розкритими блідо-синіми устами на жовто-вощаному лиці.

***

Увесь графський будинок від гори до низу принишк, затих, похнюпився. Прислуга ходить навшпиньках, балансуючи руками, говорить пошепки з виразом застуканих злочинців.

А Фріц, а золотистий і рожевий, як дитина після сну, Фріц не може втримати щасливої, кричущої посмішки. Його ніхто не може бачити в його підвальній і.імнатці, з якої видно тільки ноги тих, що проходять повз вжно — двері в нього замкнуті на ключ, але йому проте ніяково, соромно й сумно за свою посмішку. І він нічого не може зробити: щастя само, без його дозволу, співає в ньому, розмахує руками, танцює, як п'яне. Зараз він вийде на волю, зараз-зараз він візьме свою валізочку в руки, валізочку з бомбою, револьвером, з потайним телефоном, попрощається з цим бідним домом і... не буде вбивати. Не буде в грудях цієї млосної огиди, цього зойку, цього дряпання кігтями то мозку.

Правда, Фріц не знає точно, що там сталося в тих графів та принцес. А коли не знає, то як він може сумувати з незнаного, невідомого? Щось із принцесою, золотистотілою, величною, недосяжною принцесою. А що саме — невідомо. Два рази був у неї граф Адольф, про щось таємно радились, замкнувши навіть двері. А потім принцеса зачинилась у себе, не схотівши на обід зійти й навіть Софі не допускаючи до себе.

Як же може Фріц сумувати, не знаючи чого? Але хоч би й знав, то як сумувати з цих дурниць, знаючи всі їхні сумування смертельним жахом? Що сум, що туга, що найбільше страждання перед тим, що стоїть уже над ними, що з кожним цоком годинника насуває все ближче й ближче свою страхітну пащу! Найлютіша мука перед ним є радість і щастя.

Ходить шепіт по будинку, збожеволів доктор Рудольф, од-правили в лікарню. Ну, значить, щасливий доктор Рудольф, бо є ще щось безмірно страшніше за божевілля. Чи може ж із цього сумувати Фріц!

Ходить шепіт: старий граф заарештував графівну Труду, не допустивши з дому, одібравши в неї всі гроші. Була дуже тяжка сцена між ними. Але що це тяжке перед тим, що ось-ось жде на них?

Фріц щиро хоче сумувати, але щастя п'яне товчеться в ньому і, як піну, як шумування вина, витискає на уста усміх за усміхом Він зараз вийде на волю! Управитель Ганс Штор несподівано й рішуче заявив йому, що він більше тут у справі коронки непотрібний Управитель стелефонувався з доктором Тіле, і доктор Тіле через щось мусив згодитись одкли кати свого агента. (Помітив що небудь старий Штор? Підозріння?). Доктор Тіле, одначе, лютиться, лається й вимагає за всяку ціну залишитися на цей вечір. Але як же можна залишитись, коли Ганс Штор категорично вимагає негайно покинути дім? Ось зараз треба йти до нього, взяти платню, документи й негайно-негайно забиратися геть. Він же агент, а не прислуга, як товариш Тіле цього не розуміє?! Його ж силою викинуть звідси. От маєш!

І Фріц щасливо, іскристо, нестримно сяє очима, затягуючи ремінець на валізочці з бомбою. Потім дивиться на годинника. ах, чорт, десять на дев'яту. А сказано бути в Штора точно о восьмій.

Фріц натягає на очі брови, накидає на себе, як пальто, вираз понурості й суворо йде до Ганса Штора. Дивно десять на дев'яту, а прислуга ходить вільно по коридорах і покоях будинку — ніяких заходів до візиту Мертенса. Чи граф Адольф не хоче завчасу викликати зайві балачки?

Ну, Фріц уже нічого тут роздумувати не може, він мусить забиратися геть.

На легенький стукіт його в двері не чути ніякої відповіді. Фріц обережно відчиняє двері й увіходить у контору. Нема нікого В сусідній кімнаті чути голосну балачку. Голос управителя бубонить понуро й умовляюче Бідний управитель, він сьогодні цілий день ходить убитий, приглушений, навіть важ ність свою розгубив од горя.

Раптом жіночий голос гнівно, жагуче кидається згори, як розлючена кішка на пса, на понуре буботіння, люто шарпає, гризе.