Винниченко володимир сонячна машина

Вид материала

Документы

Содержание Частина друга

Подобный материал:

• Реферат на тему, 68kb.
• Назад до Програми Цимбал Тарас (Київ) "сонячна машина" В. Винниченка в контексті еволюції, 506.72kb.
• Дмитро Буравченко "культурне життя за директорії унр: здобутки та втрати", 153.77kb.
• Палочки, 47.7kb.
• Т. А. Ябс Ответственный за выпуск: О. А. Винниченко Все различны все равны: библиографический, 1122.02kb.
• Утверждено утверждаю, 22.85kb.
• Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.
• Шлифовальная машина со101м назначение изделия, 100.44kb.
• Машина для нарезки отходов текстиля: Модель 550, 25.03kb.
• Проблеми цивільного та підприємницького права в україні b. I. Бірюков володимир Іванович, 167.83kb.

Граф Адольф скоса поглядає на принцесу, що уважно дивиться у вікно. За вікном на листях кудлатих каштанів червоним золотом залягло вечірнє сонце.

— Дійсно, ваша світлосте, хоча вчинок доктора не можна виправдати, але, з другого боку, коли, дійсно, так би мовити, він зроблений не з злочинною метою... А, крім того, результат такий великий... Я прохаю вибачення, ваша світлосте, але ге ніальне відкриття доктора таке велике, таке, я дозволив би собі сказати, епохальне, що ради нього...

Принцеса Еліза вмить озирається, дивиться на притихло-здиаоване, невинне лице пана доктора — і смішливий усміх мимоволі теплить її уста. І в той же мент лице пана доктора спалахує такою радістю, що кістяний овал м'якшає, зашарюється й стає ніжно-дитячий, невинно-рожевий, як тільки но знесене яйце.

Тоді граф Адольф сміливо випростовується.

— Руді! На коліна! Дякуйте!

Руді, питаюче, охоче дивиться в зелені, знову непримружеш очі: падати на коліна, чи не можна?

Не можна. До нього просто-так простягається вузька, рівно-біла з рожевими нігтями ручка. А на самому кінчику нижньої губи — невеличка зелена цяточка сонячного хліба.

Доктор Рудольф побожно цілує ручку, і йому здається, що від неї так само солодко й ніжно йде тонкий аромат, як од сонячного хліба.

Коронка Зігфріда поштиво, але з ніяковістю швиденько загортається в чистий папір і доручається під охорону графа Адольфа. Променів сонця в лабораторії вже нема, тільки на шибках і на стінах густо малиновий рум'янець. Бджоли важко, кошлато вилітають у вікна й зникають десь за каштанами.

Увага всіх знову жадною бджолою всмоктується в чорний, малоподібний до квітки апарат. Знову містичність, казковість його хвилює, піднімає, мокрить блиском очі.

Граф Адольф із діловим обнюхуючим захватом розглядає Сонячну машину.

— Руді, дозвольте мені, дорогий, задати вам одне питання: ви кому-небудь говорили вже про свій винахід?

Доктор Рудольф енергійно, злякано крутить толовою. Боже борони!

— В такому разі, Руді, я вас дуже прошу й дуже раджу нікому не казати ні слова, поки я вам не скажу. Я зараз їду до пана президента Об'єднаного Банку з докладом про ваше велике відкриття Я не сумніваюсь, що пан президент із неменшим захватом оцінить цей геніальний, епохальний факт, віж ми всі. Ви, розуміється, зараз же дістанете патент, а право на експлуатацію винаходу...

Доктор Рудольф одмахується руками од графа Адольфа, як од бджоли: геть, геть із усякими патентами!

Граф Адольф із м'якою, ніжною суворістю старшого брата спиняє легковажне відмахування.

— Руді, ви — геніальний вчений, але в практичних справах ви — хлопчик, вибачте мені, і не маєте ніякого голосу. І тут ви вже дозвольте занятись мені цією стороною справи. Через тиждень ви матимете колосальне багатство й всесвітню славу, а Німеччина — владу над усім світом. Прошу, прошу, Руді, ніяких заперечень! Я хочу виконати свій обов'язок. Я ж пам'ятаю, Руді, що ви врятували мені життя, і думаю, що ви дозволите мені виплатити свій борг, трошки потурбувавшись вашими справами. Я прохав би також усіх вас, панове, нікому ні одного слова поки що не казати про відкриття Руді.

Руді все ж таки не може так лишити милої, великодушної пропозиції графа. Він дуже-дуже вдячний графові, але він ніколи не мав на увазі робити свого винаходу монополією своєю, чи якого товариства, чи навіть Німеччини.

Граф Адольф ніжно обіймає його за руку вище ліктя.

— Вибачте, дорогий Руді, я хотів би, між іншим, нагадати вам, що колись ви мене називали не графом, а просто мо;м іменем, Аді. Я був би дуже радий, коли б ми вернулись до тих часів. Добре? А потім, любий Руді, дозвольте вам сказати, що ви — ідеаліст. Це — нітрошки не погано, о, навпаки! Але це эа наших часів так непрактично, так ненормально, що від цього виходить тільки сама шкода. Запевняю вас, Руді, що тільки шкода справі вийде, справі самого вашого відкриття, ідеї його, коли ви не станете на нормальний, практичний шлях. Ну, та про це ми ще будемо говорити. Я мушу зараз їхати з докладом. Завтра ми будемо говорити. Через тиждень. Руді, ви будете, кажу вам, одним із найбагатшик людей світу. І найслааніших. Тільки це треба зорганізувати. Розумієте? Без цього нічого не вийде. Але це я беру на себе. Ну, дозвольте, дорогий, ще раз подякувати вам і скласти моє найщиріше привітання з великим, славним винаходом.

Граф Адольф спочатку міцно тисне руку докторові Рудольфові, потім не витримує, обнімає його й цілує. Пані Штор чує, як очам її стає солодко-гаряче, але вона боїться кліпнути ними, щоб не закапали сльози.

Принцеса теж простягає руку й раптом не відомо чого густо-густо червоніє. Вона також вітає, дякує й завтра неодмінно буде робити собі сонячний хліб. А зелені очі такі м'які, сяйні, такі віддані!

Коли всі виходять, а доктор Рудольф лишається тільки з матір'ю, він бурно обнімає її, тулиться до неї улюбленим у дитинстві жестом, зариваючись чолом їй у шию на плечі, витирає поцілунками їй сльози на щоках.

А коли й мати виходить, він цілує незграбний чорний апарат і побожна притуляє уста до кінчика тої ложки, яка торкалась уст ч-ервоної, такої сьогодні зовсім-зовсім іншої голівки.

Потім ходить по!лабораторії, підстрибуючи й провалюючись за кожним кроком в ямку, зачісує волосся, не може винести тягаря щастя, не знає, як зменшити його. Тоді хапає рукопис і гарячкове починає писати, перекладаючи на нього зайву вагу сьогоднішнього вечора.

ЧАСТИНА ДРУГА

В кабінеті навіть холоднувато, граф Адольф, хоч і розпалевий спекою, підняттям і доповіддю. Трошки щулиться від холодних подувів холодників. Але пан президент усе ж таки потіють безустанно, люто, патьоками потіють. (І мимоволі час од часу посеред найважнішої розмови вискакує богозневажлива, божевільна думка: як же це потіюче, мокре тіло обніматиме принцеса Еліза?).

В кабінеті жовто червоний присмерк. Потьмянів, принишк скляний блиск дерева й металу. Урочисто застигши й ритмічно цокають чергові апарати. В небі синювато-фіалковою чіткою лінією боязко й ніжно закліпала рання зірка.

Пан президент слухає доклад мовчки, час од часу широкими штрихами стираючи піт із сідластого, набухлого від духоти чола. І щодалі, то здивування й захоплена увага стають тихші, заглибленіші. Він уже рідше завдає питання. Питання стають лаконічніші. В банькуватих свіжих очах павутиниться задума.

Граф Адольф закінчує доповідь, і йому стає вже трошки душно від гордощів, широченних перспектив і нетерпіння, навіть малесенька пітна вогкість виступає на горбкуватому чолі.

Пан президент мовчки підводиться, сильним рухом розминає короткі товсті ноги й починає ходити по кабінету. Пукаті, заглиблені в себе очі, немов чогось шукаючи, неуважно блукають навкруги. Він зупиняється біля вікна й довго дивиться в парк. На тлі сталево-синюватого неба видно, як на контурі голови ворушаться волосинки від зустрічних течій гарячого повітря знадвору й охолодженого з кімнати. Здається, що гх ворушить ота напружена, вперта робота думок під ними.

Граф Адольф сидить непорушне, але дедалі, то все непокійніше. Про що можна думати так довго й так понуро в такій ясній і радісній справі?

Пан президент раптом рішуче повертається до графа. Лице його зовсім у тіні, темна важка маса голови на тлі вечірнього неба.

— Широко вже відомо про винахід?

Граф Адольф поспішно перехиляється наперед, ледве втримавши посмішку: от хто знає, як найпрактнчніше підходити до доброї справи Ні, крім тих, що були при демонстрації винаходу, нікому не відомо й не буде відомо, бо він, граф Адольф, розуміючи всю колосальну вагу.

— Добре. В такому разі не пізніше, як завтрашнього ранку, автора цього винаходу арештувати. Абсолютно ізолювати. Апарат ні одній душі не показувати. Усякі чутки про його нищити. Коли треба, знищити самого автора й машину його. Розумієте?

Коли б оці білі телеграфічні стьожки перевернулись у живих гадюк і засичали на нього, граф Адольф легше зрозумів би таке явище, ніж короткі ясні фрази пана президента. Він мовчить і невідривне, заціпеніло дивиться на темну масу голови, кострубате обгризену по лінії жорсткого волосся.

Пан президент важко, помалу підходить до столу й зупиняється проти графа. Граф Адольф поштиво підводиться. Мертенс кладе йому руку на плече.

— Графе, цей винахід занадто рано з'являється на світ. Рано. Страшні нещастя несе. Наслідки його катастрофічні. Для всієї культури, людськості. Анархія. Руїна всього. Сядьмо.

Граф Адольф злякано сідає. Пан президент задумливо, рівно, коротко обрубуючи думки, кидає їх своєму міністрові, дивлячись у стіл і не цікавлячись, що вони роблять із його слугою.

А роблять вони те, що граф Адольф щораз більше й більше зіщулюється, як людина, яка довідується, що та чудесна, мальовнича скеля, з якої щойно розгортались у далині такі чарівні перспективи, на якій ця людина щойно так безжурно, радісно, в захваті танцювала — вся повна вибухових мін, жаху й смерті йому тепер зовсім холодно. Пан президент коротко, сильно відламує шматок за шматком ту чудесну скелю, і графові Адольфові видно всі ходи, всі розгалуження страшних мін, уся неминуча, грізна логіка й пов'язаність їх. І мимоволі морозною поштивістю проймає від цієї сили аналізу, передбачування, прозорливості та ясності важкої ржавої голови.

— Тепер ясніше розумієте? Це те, що об'єднає їх усіх. Запам'ятайте собі — об'єднає. Тепер вони роз'єднані. Самі нейтралізують свою руйнівну енергію. Ми тільки кермуємо цією нейтралізацією. Тоді ж ця машина дасть демагогам, ледарям, нездарам точку опертя. Самі загинуть і весь світ загублять Повторюю, знищити. Щоб і сліду не лишилося. Життя одної людини — ніщо перед долею людства. Коли треба, вбити. Це ваше діло знайти найкращий спосіб ліквідації. Роз'ясніть принцесі й графові Елленбергові. А завтра я на візиті сам буду говорити з її світлістю. Ви переконані, графе?

— Переконаний, пане президенте!

— Твердо переконані?

— Ні крихти вагання, пане президенте!

— Добре. Спішіть, пане графе.

Граф Адольф серйозно й поштиво прощається. В кабінеті сині присмерки, а за вікном у небі тривожно, поспішно трусяться зорі —спішіть, пане графе!

***

Доктор Тіле, близько нахилившись у присмерку, з ніжністю водить сокирчастим носом од чорно-синюватої голови до золотисто-кучерявої й веселим шепотом волоконце за волоконцем розгортає перед ним завтрашнє майбутнє. Чорно-синя голова слухає строго й непорушне, золотисто-кучерява — напружено-уважно. Уважно й не кліпаючи слухають перші вечірні зірки в потемнілому темно-зеленому небі з чіткою оксамитове фіалковою хмарою, подібною до суходолу Америки. Легковажно миготять і нічого не слухають різнофарбні світляні реклами над велетенськими шпилями небошкрябів.

Отже, є три можливості: прийде пішки, приїде, прилетить. Остання можливість одразу виключена: занадто помітно, незручно, галасливо. Значить, лишається або прийти, або приїхати. Але так чи сяк, а прибути треба так, щоб, крім їх трьох, ні одна душа більше не знала. Такий верховний наказ. З одного боку, цей наказ чудесний тим, що усуває всяку охорону, зайві перепони й труднощі в полюванні. Але, з другого боку, примушує звіра пильно ховатися. До будинку веде три вулиці. І є три нори, кудою можна проскочити всередину: парадні двері, садова хвіртка й виїзні ворота. Бегемот може під!їхати, але може й підійти. Ніхто йому не може заборонити загримуватися так, як він схоче, і всі свої характеристичні прикмети приховати. Отже, на всіх трьох норах треба мати по револьверу й бомбі. Це — перше.

Доктор Тіле похапцем закурює. Світло сірника на мент освітлює великий вогкий на крилах ніс, весело-заклопотані очі й розхристані голі груди. Розгорненим розрізом червоніють на мент хлопчачі Фріцові уста, уважні, скупчені.

Але нори — не найголовніші позиції. Біля нір можна легко пропустити — входять, виходять різні звірята. Центр полювання переходить туди, всередину, там тільки можна бити з певністю, без риску не в того влучити. Але знов-таки наказ дуже ускладняє й там операцію. Вся прислуга, очевидно, буде вигнана з тих ходів, якими приходитиме звір. Підібратися до нього так, щоб можна було тільки його самого покласти, ма буть, буде неможливо. Отже, треба рахуватися з тим, що до ведеться все лігво завалити. Розуміється, невинні жертви, але на полюванні — як на полюванні.

І чорно синя, і золотисто-кучерява голова не рухаються: на полюванні — як на полюванні.

Отже, головна вага операції лягає на плечі тих товаришів, що можуть пройти всередину, цебто на товариша Фріца й Макса Штора. Товариші Фріц і Макс Штор кивають головами — розуміється, вони можуть пройти всередину, про що тут балакати.

Сокирчастий ніс, як стерно, повертається то в один бік, то в другий і з ніжною захопленою заклопотаністю шепоче далі, прозорливо передбачаючи щонайдрібніші можливості. Часом то одна, то друга голова вставить свою увагу, і ніс швиденько згідливо цюкає повітря або ж роздумливо й заперечно хитається, як маятник.

У хаті по кутках туляться таємничі, підслухаючі тіні. Але лампа не світиться, і так досить видно від вечірнього сяйва міста, від сліпучих, крикливих реклам, від безгучних, вічних зір. Три обличчя здаються сіроблідими, задимленими жахом, але голоси рівні й діловиті.

Один раз виходить маленьке непорозуміння. Товариш Фріц, як молодий іще член Інараку, робить невеличку помилку, з огляду на те що управитель дому, пан Ганс Штор, батько товариша Штора, Фріц пропонує як-небудь на цей вечір видалити пана Штора й пані Штор із дому. На його думку, нема ніякої потреби, щоб вони постраждали.

Доктор Тіле на це нічого не каже, бо саме в цей час починає заклопотано шукати щось у шухляді столу. Але Макс спокійно й сухувато зауважує Фріцові, що в нього, Макса Штора, батьків немає й що це питання не може мати ніякого значення в плані всієї акції.

Фріц ніяковіє, щипає за волосинки своїх кучерявих вусикід і шепотом прохає вибачення. Тоді доктор Тіле із жалості до нього ніжно пояснює йому, що таке попередження пана управителя дому графа Елленберга могло б провалити всю операцію, бо зразу викликало б підозріння й настороженість із боку тої сторони. І таке цілком натуральне гуманне почуття стало б причиною великого злочинства супроти всієї організації.

Фріц іще раз ніяковіє, а доктор Тіле засуває шухляду, і обговорення провадиться далі живо й діловито.

Нарешті все вже обговорено, обмірковано, умовлено; лрослі-джено всі !ходи, нори, нірки, щілинки, в які комаха не може пролізти, не те що бегемот, призначено всі пости, сигнали, паролі.

Всі підводяться і, не хапаючись, прощаються. Доктор Тіле сам відчиняє двері на сходи, ніжно, жваво хитає гостям носом і швиденько вертається до кабінету.

Але в кабінеті він зупиняється коло столу й довго стоїть без усякої жвавості. Потім бере телефонну рурку й напам'ять надушує ґудзика цифр.

— Клара, ви?..

— Не Клара, а пані Шпіндлер.

— Ні, Клара! Мила, дорога, єдина істота, яку боляче покидати на землі. Розумієте, Кларо? Єдина істота, яка псує мені насолоду, може, останнього риску, яка без милосердя мучить і мене, і себе.

Тихо тихо в рурці. І нарешті!

— Значить, таки завтра?

— Таки завтра. Кларо, невже й завтра не можна?

— О ні, що ви!

— Кларо! Навіщо ж лицемірство? Ви ж уже його зраджуєте, ви ж уже давно моя, ви ж...

— Пане докторе, ви забуваєте, що і в телефонів бувають вуха.

— Ах, що мені з того?! Я знаю, що... Кларо, невже ж і завтра не можна?! В ім'я чого? Сухої, формальної моралі? Кларо, я — самоіній. Я раптом почув себе безмежно самотнім у житті. От я чую себе так, як на кілька тисяч метрів над землею. Кларо, мені треба, щоб моя рука була тверда, а мені нестерпно тоскіїо й холодно.

О, я знаю, що це — злочин, слабість, я знаю, що це — гань ба, але невже ви ііє простягнете мені руки? Ну, на кілька хвилин прийдіть, на, може, останні, але наші, наші кілька хвилин. Чуєте, Кларо?

У рурці виразно чути шершаві звуки дихання.

Ах, єдиний раз Тіле шкода, що Інарак виніс ним самим запропоновану постанову: не балакати телефоном із одчиненим екраном.

— Кларо! Єдина людська істото, з якою говорить моя ніжність із усією щирістю, з усією безсоромністю. Кларо, післязавтра я, може, нічого вже не зможу просити у вас.

Шарудить і важко, трудно дихає мовчання в рурці.

— Ні, Тіле, не можу! М й, розумієте, м и не можемо красти довір'я своїх Інакше ми стаємо тими, з якими боремось.

— Так, не треба красти! Берім одверто, легко. Я ж стільки благаю цього!

— І цього не можу, Тіле. Це — жорстокість проти свого, проти нього.

— А проти мене ні?! Я—не свій?! Ні?! Бо він — муж, санкціонований тими?

— Милий, любий Тіле! Мені до муки хочеться... Ах, я не можу телефоном. Тіле, приїжджайте вранці до нас.

— Ні, ви до мене.

— Я до вас не можу, а ви можете.

— І я не можу. Прощайте, Кларо.

Доктор Тіле кладе рурку й закурює сигару. Але від телефону не відходить і жде. Невже не задзвонить? Невже оце останнє, найбільше полювання його життя програне?

На сигарі вже наросла довга сива шапочка. Гуде масивним гуркотом Берлін. Пашить у вікно розпареним густим духом колодязя-вулиці.

Доктор Тіле скидає сиву шапочку в попільничку й тоскно дивитьея в оранжеву густу жарину. Вона шерхне, обростає сірою шерстю, а телефонний апарат німо мовчить.

***

Макс і Фріц прощаються на вулиці — Максові в один бік, Фріцові — у другий. Макс усідає в ліфт повітряного трамвая, а Фріц спускається в підземну залізничку. Але дивна річ: Фріц помиляється й підземною залізничкою їде в той самий бік, що й Макс. Ще більше: він іде на ту саму вулицю, де жиіве Макс, навіть до того самого будинку. Іде швидко, похапцем і весь час пильно озираючись по вулиці.

Річ у тому, що йому конче треба зайти додому по одну книжку. Дома тільки батько, мати та діти. Діти сплять, але Фріц, не можучи ніде знайти так дуже потрібної книжки, забігає також до спальні. Він шукає її навіть у ліжку дітей. Лорхен і Грета прокидаються. Боже, Фріц дома! Фріц прийшов! А Фріц, забувши про книжку, раптом починає гаряче цілувати блакитнооке, розпарене сном личко Лорхен. Потім, хапаючись, дає сестрам таку «страшенну купу» грошей, що оченята Лорхен стають круглі, як у її ляльки, яка спить поруч із нею на подушці. Потім Фріц знову біжить до батьків і теж ні з того ні з сього, весь почервонівши, обнімає, цілує їх і прощається — здається, завтра він із своїми панами екстренно виїде за кордон. І то, мабуть, надовго. Дуже-дуже надовго! Більше він нічого не може сказати, бо не має ні хвилинки часу, а братам нехай мама передасть його привіт, сердечний, щирий привіт.

Та так і не знайшовши книжки, зовсім-таки забувши за неї, вибігає так само поспішно, як і вбіг.

А коли, переодягшись, він біжить нагору на своє місце, до дверей покоїв принцеси, ті двері щільно зачинені. Фріц знає, ще там відбувається якесь важне засідання принцеси з графами Елленбергами й сином їхнім Адольфом. У коридорі порожньо Матове блакитне світло, як місячної ночі, сумно й затишно голубить старі портрети на строгих стінах, старомодні постаті із смішними твердими комірниками на шиях, із закритими твердим полотном грудьми.

Голоси в червоному салоні бубонять глухо. Часом зненацька вибухає лункий, неначе з діжки, голос старого графа. І зараз же стихає, як придушений подушкою.

Фріц, заціпивши щелепи, довго тихенько відчиняє двері. Нарешті вони розщіпаються на вузеньку щілину. З голосів спа дає шкуринка, і вони стають виразніші.

Старий граф знову сердито бубонить. Йому влазливе, тихо й владно відповідає голос графа Адольфа.

— В такому разі я вмиваю руки! Я вмиваю руки! Робіть, що хочете. Що хочете.

Чути важкі поспішні кроки. Фріц одстрибує на бік і струнко витягується. Двері широко розчиняються, і з них виходить навантажена масивною зігнутою спиною постать старого графа Елленберга. За ним дрібненько шелестить шовком сукні стара графиня, стурбовано ловлячи спину графа великими, як дві круглі сливи,очима.

Фріц ізнову підсувається під двері, знову, як лікар до гру дей хорого, притуляє золотисто-кучеряву голову до щілини.

— Але невже, невже нема іншого способу, графе?! Не та кого страшного?

— Ваша світлосте! Дійсно, цей спосіб жорстокий, але він природний і не викличе ніяких ускладнень. Я розумію ваше хвилювання, ваше почуття. Але дозволю собі, ваша світлосте, зауважити, що часом хороше, прекрасне, гуманне почуття може бути просто злочинством...

Фріц широко розплющує очі: він щойно чув уже десь щось подібне!

— ...Я прошу, ваша світлосте, пам'ятати, що в жертву цій машині була вже принесена одна корона. Вона може загубити й другу. Хто йде до великої мети, ваша величносте, той не повинен спотикатись об маленькі почуття. Ваша величносте! Великим людям життя цілих народів служить тільки матеріалом їхньої великої творчості. Страждання, сльози й кров мільйо-нових мас є тільки цемент у будівлях геніїв і владарів світу Що ж значить у цьому масштабі страждання й життя якогось маленького людського індивіда? А надто тоді, коли цей малень кий індивід загрожує всій велетенській будівлі? Ваша велич носте, простіть мені мою сміливість, але мене навіть дивує така ваша... занадта чулість у цій справі. Я розумію мого шановного батька і його відношення до цієї людини, але ваше, ваша світлосте, мене навіть непокоїть, як ознака того, що ви не зовсім пройнялися провіденціальним значенням вашої ролі. Дуже прошу вибачити мені мій сумнів щодо вас, ваша величносте.

Мовчання. Крапля поту котиться з виска на шию Фріцові, але він не ворушиться.

— Добре, графе, я згодна! Отже, до завтра, графе, до ранку!

Фріц швидко відсувається від дверей, тихенько причинивши їх. Через хвилину вони повільно розчиняються, і з них злодійкувато, задом вислизує граф Адольф. Він безшумними поспішними кроками проносить своє тіло повз Фріца, кругло й заклопотано миючи руки в повітрі.