Geum.ru

Винниченко володимир сонячна машина

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   62

— Ну, чого ж ви смієтесь? Ви й тепер так само смієтесь, як... колись?

— Так само, Трудо! Можна мені вас так називати?

Труда сердито морщить брови.

— Я ж вас називаю Максом!

— Ну, спасибі. А з приводу вчорашнього я, їй-богу, «нічого такого» не думав. Так і зрозумів, як ви пояснили.

Труда пильно дивиться в трохи зблідле, з мокрими пасмами чорно синього чуба, з віястими очима лице. І чи не вірить, чгі невдоволена, що він «нічого такого» не подумав, тільки зараз же відвертається й дзвонить.

На порозі в той самий мент з'являється Ерда. Вона вся тепер причепурена, біленька, рожева, зачіска зроблена дбайливо, чепурно. Блиснувши очима на Макса, вона присідає й лукаво потуплює очі.

— Прошу панство до сніданку.

Труда хапає Макса під руку і, теж лукаво посміхаючись, веселим бігом веде його до їдальні. За ними, покушуючи губи й одночасно заклопотано оглядаючи Максове вбрання, поспішає Ерда.

Труда врочисто підводить Макса до столу, пускає руку й поводить рукою на стілець.

— Будь ласка.

Їдальня мила, сонця багато, стіл великий, аж блищить білизною, але... який же сніданок? Стоїть карафка з водою, дві тарілки, ложечки й дві склянки для води І все.

Раптом Труда й Ерда вибухають радісним сміхом. Труда хапає здивованого Макса за руку й веде до вікна. Там, на стільці, склом до сонця стоїть Сонячна машина, та сама, що возив до Сузанни й подарував Труді. Господи, як же він міг забути?

— Ердо! Прошу мені принести мій учорашній хліб. А пан Макс зараз собі зробить.

Ерда веселенько вибігає з їдальні.

Тоді Макс раптом обнімає Труду й сильно цілує, її в щоки, в ніс, в губи. Труда крутить головою, пручається й виривається з його обіймів.

— Максе! Ви... Ви... Що ви?!

— Трудо! Ви, їй-богу, «нічого такого» не думайте й простіть! Я з радості й цілком по-дружньому. Ви така мила, така надзвичайна, що я просто, ну, не міг! Їй-богу, не міг!

— А якби Ерда увійшла й побачила? Що б вона подумала? Я ж учора в темноті, ніхто не міг бачити.

— Ну, вдруге я буду вже в темноті.

Труда регочеться й біжить до шафи.

— Нате вам за це! Тільки но нарвана, свіженька.

На тарілці соковитою, зеленою шапкою похитується в руках Труди трава. Макс обережно бере її з рук Труди й несе до Сонячної машини.

Сонце бризками розбивається об жовто-червоняве скло й гаряче, привітно гладить Максові руки.

***

— Ні, не можу! Спочатку мушу зателефонувати Руді. Я мушу знати, що з ним Де ваш телефон, Трудо?

Труда зараз же бере його під руку й швидко веде за собою. Макс нахмурено надушує цифри — напевно заарештований, напевно! Ніжно дзвонить сполучення. Екран завішений. Ну, це ще нічого не значить. Рудольфові не можна з одчиненим екраном підходити до телефону.

— Руді! Ти?! Ну, слава богу! Трудо, є, живий, здоровий!

В телефоні чути любий зраділий голос.

— Невже ти, Масі? Ми все вчора бачили й чули! Фріц трохи не зробив дурниці, хотів бігти на поміч.

Макс радісно сміється. Труда стоїть побіч і жадно ловить із виразу лиця Макса слова Рудольфа, мимоволі повторюючи в себе на лиці всі вирази Макса.

— Ну, звичайно, це була б страшенна дурниця. Значить, у нас нічого не було?

— Нічого, Масі. Стекла я вже маю. Вчора приніс Фріц Всю ніч після... тебе, як затихло, робив. Дурниці, Масі. Просто отруйні стекла, їх треба на ніч покласти в сулему — і вони будуть невинні, як усяке звичайне скло.

— Та що ти кажеш?!

Труда не може втриматись і підставляє вухо близько до вуха Макса. Він із посмішкою ділиться з нею руркою.

— Абсолютна дурниця. Це треба тільки широко оповістити — і кінець. Потім неодмінно треба оповістити, що в справжньому... ти розумієш, ну, в хлібі, у справжньому повинні бути зелено червоно фіалкові переливи. Коли таких переливів нема, значить — фальшиве. Це неодмінно треба якнайшвидше й якнайширше оповістити.

— Урра, Руді! Сьогодні ж буде зроблено! Що б там не було! Ти читав газети? Що там? Я ще не встиг.

— Повні арештів Інараку. Заарештовано п'ятдесят три чоловіка.

— Всього п'ятдесят три?! Ну, ну, що ще?

— Викрито три майстерні Сонячної машини, забрано багато гелюнітового порошку. Ну, ще зброю.

— А друкарні?

— Про друкарні нічого не пам'ятаю.

— Урра! Руді, сьогодні все буде зроблено. Чуєш? Про побачення сповіщу. Тепер бувай. Мушу поспішати.

— Бувай. Телефонуй, щоб я знав, що з тобою.

— Неодмінно. О, зі мною прекрасно! Тепер я вже...

Труда вириває рурку з рук Макса й злегка відпихає його.

— Руді, милий, дорогий, прекрасний Руді, добридень! Це я, я. Труда! Страшно, страшно від усього серця обнімаю вас. І дякую безмірно, Руді. Безмірно! До побачення. Що?.. Ну, розуміється, швидкого! Бувайте!

Макс підхоплює Труду під лікоть і майже несе до їдальні.

— Трудо! Негайно мені зараз же купити фарби для волосся. Золотистого блондина, чорт забирай! Га?

— Ви хочете фарбуватись?

— Ну, розуміється. Мушу ж я вільно рухатись. У мене маса справ.

— І невже очі?.. Чи той, і брови, і вії?

— Хм! Хіба лишить «очі». Очі, мабуть, лишу, а вії й брови таки пофарбую.

— Ну, шкода! А блондини із чорними очима, чи той, бровами й віями, — це зовсім не така рідкість.

— Хм! Ви думаєте? Шкода, кажете? Ну, в такому разі ні очей, ні брів чіпати не будемо. Згода? Але, Трудо, Ерда повинна за десять хвилин усе купити. Через півгодини я мушу бути готовий. Трудо, ви чули? Все ж дурниця, всі їхні провокації. На ніч у сулему — і цілком невинне скло. І щоб зелено-червоно-фіалкові переливи були в хлібі. От і все. О ні, чекайте, ми ще покажемо тепер!.. П'ятдесят три чоловіка? Ну, ще трошки лишилось їм на радість! Нехай не трублять так про перемогу. Трудо, ради бога, швидше Ерду посилайте. Через півгодини я мушу вийти з дому. А я тим часом зроблю тепер хліба собі. Тепер можна!

Не через пів, а через півтори години з дому Гертруди фон Елленберг виходить гарний, поставний блондин із темними віястими очима й густими чорними бровами. Він легенько покручує ціпочком і весело відкидає всією головою золотистого чуба назад.

З вікна вілли крізь завісу з тривогою милуються ним дві дівочі голівки.

***

Граф Адольф фон Елленберг почуває себе футбольною опукою; його б'ють ногами всі учасники страшного матчу.

Пан президент вимагає рішучої ліквідації Сонячної машини. Сонячна машина повинна бути стерта, знищена з лиця Німеччини. За всяку ціну, всякими засобами! Що? Га?

Але це завдання подібне до завдання знищити пожежу, поливаючи її маслом. Бо всякі засоби з цією проклятою химерою є тільки масло. Дивом якимсь усе, що робиться проти неї, через якийсь час іде їй тільки на користь. Отруйні стекла віджахнули від неї юрбу. Але ця отара тепер тим із більшою силою кинулась до неї, як знайшла спосіб розрізняти справжнє скло від підробленого. Вона тепер хапає все, вона готова кинутись у безодню, аби вхопити за хвіст жар-птицю.

Розгром Інараку. Тріумф громадянства. Знищення банди розбишак, убійників і отруйників. Здається, Машині від цього тільки шкода. Навпаки, тепер, коли банда отруйників сидить у тюрмі, коли вона знищена, чого ж далі йде труїння? Хто, значить, тpyїть?1 Хто труїв увесь час? Значить, не Інарак?

А пан президент нічого цього знати не хоче й безмилосердно в гарячці боротьби б'є його ногами, вимагаючи надприродного, вимагаючи подвигів Геркулеса чи казкового королевича, який побив дракона з тисячею голів. Сонячна машина дійсно є дра кон, що в нього замість одної відтятої голови виростає зараз же десять. Але він не є королевич, а просто собі футбольна опука.

Інарак знищений. Але хто друкує далі відозви, ширить їх, хто невпинно роздає стекла, хто їх робить, у яких майстернях?

Значить, не в Інараці суть, а в цій отруйності самої химери. Берлін же сказився, отруївся, збожеволів. Тепер, коли він не боїться виздихати, він тільки про це й говорить. Республіка Землі, загрози Азії, війна, доля Німеччини — все це на другому плані.

Хто знає, чи немає в кожному домі по майстерні? Хто знає, чи нема майстерні в самому палаці Мертенса? Перетрусити мільйони будинків? Висадити в повітря весь Берлін, Німеччину?

А пан президент цього не хоче бачити, не хоче розуміти й б'є його з усієї сили ногами й вимагає.

А друга партія також гатить ногами, теж вимагає.

Робітничі організації, професійні спілки, партії, клуби службовців, різні ліги, об'єднання, всяка шушваль — усе щодня, щогодини преться з делегаціями, петиціями, заявами, вимогами, ультиматумами: свобода Сонячній машині!

Всі вони пруться до райхсканцлера, до міністрів, до депутатів. Але райхсканцлер, міністри й депутати кого б'ють? — опуку, його, графа фон Елленберга, праву руку пана Мертенса. Бо самого Мертенса вони не сміють бити. І всі вимагають!

Принцеса лютує, як Мертенс, і вимагає за всяку ціну знайти Рудольфа Штора. В ньому все лихо. Його треба схопити й лютими муками добитися виступити проти його ж Машини. Тільки так може бути зліквідована ця зараза божевілля.

Батько вимагає дати йому Сонячну машину. Він хоче мати Сонячну машину, він хоче знати правду про своїх дітей.

Мати вимагає виселити з Німеччини Труду, бо те Страховище нахабно демонструє в театрі Сонячну машину (А в дійсності, чи не боїться вона, що те Страховище з'явиться до батька з Машиною?).

Анна вимагає лікувати Отто Сонячною машиною. Тільки Сонячна машина може помогти хлопцеві.

Сонячна машина, Сонячна машина. Сонячна машина! Свобода Сонячній машині! Смерть Сонячній машині! Слава Сонячній машині! Прокляття Сонячній машині!

А Азія хижо, радісно потирає руки. А Нью-Йорк веде якісь сеператні переговори з Калькуттою. А в Гамбурзі юрба рознесла будинок поліції, вимагаючи видачі арештованої майстерні Сонячної машини.

Пан же президент щодня гатить кулаками по столу й присягається сепаратно оповістити війну Союзові Східних Держав, коли Лондон буде далі затягати вирішення цього питання.

Об'єднаний Банк нервується. Щодня засідання. Біржа — як у пропасниці. Штіфель на кожному засіданні вимагає або розігнати парламент, або він повинен ухвалити оповіщення війни Це вб'є Сонячну машину. Вулкан патріотизму заллє своєю вогневою лавою цю смердючу болячку, випалить її.

І всюди, і скрізь вона — Сонячна машина, Сонячна машина, Сонячний Дракон із тисячею голів!

***

Третій день тягнеться велике засідання рейхстагу. Третій день зал парламенту тріщить од вибухів накопиченої енергії з одного й другого боку. Війна й Сонячна машина.

Третій день Мертенс не відходить од апаратів і слухає всі промови депутатів, роблячи замітки в блокноті. Іноді в залі зчиняється такий галас і гуркіт, що пан президент морщить очі й люто витирає піт із чола, але рурки не кидає.

Третій день Берлін колотиться хвилями людських розбурханих зловісною піною хвиль. Вони часом збиваються одна в одну, змішуються в безладну очманілу купу, вгризаються одна в одну, і тільки втручання поліції дає змогу витягти з-під неї поранених, повбиваних, затоптаних.

На третій день хвилі з одного й другого боку зливаються в дві велетенські грізні стихії. Від ранку всі хвилі потоками стягуються в один і другий бік.

По казармах у напруженій, понурій, непевній готовності наказу чекає військо.

Війна й Сонячна машина.

Над хвилями людських тіл то буйно тріпочуться, то поважно хилитаються, то з гордою непорушністю просуваються зграї прапорів над одними — зелено-золоті, над другими — чорно-червоно-білі.

На зелено золотих стоїть крик: «Свобода Сонячній машині!», «Слава Сонячній машині!», «Хай живе Сонячна машина!»

На чорно червоно білих «Слава Німеччині!», «Хай живе Єдина Всесвітня Республіка Землі!», «Геть варварів Сходу!», «Хай живе вічний мир!»

На столі Мертенса миготить Лондон. Нарешті!

— Гальо! Хто? Тут Мертенс.

— Тут Сміт. Що у вас?

— У нас? Зараз Берлін потоне в крові. Комітет Сонячної машини збирається оповістити сьогодні генеральний страйк. Залізниці вже стають. Парламент переходить до револьверів. Соціалісти перетягують на свій бік центр. Лондон нас губить.

— Лондон вас не губить. Постанову про оповіщення війни сьогодні вранці прийнято.

Мертенс увесь скидується, як визволена з гаку велетенська риба, і рявкає так, що самому дзвенить у рурці апарата.

— Врятовані! Перемога наша! Прощайте!

Він хапає рурку парламенту й повним, рішучим голосом гиркає в неї. І через три хвилини після голосу голови райхстагу в рурці лопотить буря оплесків. Але що то: в ту бурю вривається свист, стукіт, гуркіт. Знову одні крики змішуються з другими, знову гасаючий, скажений хаос.

— Свободу Сонячній машині! Слава Сонячній машині! Хай живе Сонячна машина!

А з двох кінців Берліна до парламенту вже сунуть каналами вулиць у страшних гущах тіл дві грізні лави. Перед будинком парламенту вся площа, всі вулиці, всі дерева, стовпи, кіоски, балкони, вікна — все забите, загачене, обліплене, обнизане людськими тілами. Площа — величезна таріль, повна живого гороху. Всі горошинки рухаються, гомонять, вигукують. Це — сонцеїсти. Вони від самого ранку зайняли позиції. Над головами їхніми мають прапори Сонячної машини: зелено-золоті, зелено-жовті, кольору трави й сонця.

Сонце палюче посміхається і до своїх прихильників, і до своїх противників, старе, таємно-мудре, благісно-байдуже й бла-гісно-любовне.

Раптом рівна піднятість юрби сколихується. Щось нове влітає в крики.

— Що там? Що там? Що сталось?

— А-а! А-а? О-о!..

— Що таке?! Що таке?!

— Геть війну! Свобода Сонячній машині!

— Що? Що?

— Лондон оповістив війну Союзові Східних Держав! Лондон оповістив війну!.. Лондон оповістив війну!..

— Свобода Сонячній машині!

— А-а!.. О-о!.. У-у!..

— Що ж Комітет? Де Комітет? Страйк! Страйк! Площа кипить. Оповіщення Лондоном війни підіймає шанси противників Сонячної машини. Німеччина не сама, з нею весь цивілізований світ, культура проти варварства, прогрес проти консерватизму, війна за вічний мир, за Єдину Республіку Землі, за мирне братство народів.

— Страйк! Страйк! Свобода Сонячній машині!

— Товариші! Уряд на дахах будинків розставляє газові скоростріли!

— Провокація: ніяких скорострілів!

— Спокій, спокій, товариші!

— Скоростріли на дахах! Де Комітет?

Ніхто не знає, де скоростріли, де Комітет, але всім ясно, що зараз має бути щось жахне. Маса на дні озера кипить, бурлить на одному місці, готова кинутись і в несамовитій люті на парламент, і в сліпій паніці, душачи саму себе, врозтіч.

***

Рудольф уперто не зводить сірих, сталевих, думаючих усе те саме очей із будинку райхстагу. Макс подивляється на нього збоку й сердито, непокійно мружиться. Фріц із другого боку поглядає на доктора Рудольфа й перезирається з Максом — біда. він таки хоче зробити своє безумство.

Макс у відповідь ізнизує плечима: розуміється, зробить, це вже видно. Вже це безумство, що він сюди прийшов, де його всякий шпиг може пізнати і прослідити до дому або просто, як не тут, то далі десь на вулиці, схопити. Але що ти можеш зробити з упертістю людини? Ну, чим він може помогти тут, у цій велетенській сутичці двох соціальних стихій? У лабораторії його поміч, а не на цій площі, де його може просто задушити дика хвиля паніки.

Раптом Рудольф киває головою — так, мовляв, це треба зробити — і повертається до Макса з винуватим усміхом.

— Я, Максе, все ж таки спробую пробратися в райхстаг. Я не можу. Макс озирається на сусідів і притишує голос.

— Руді, не роби безпотрібного безумства! Не треба!

Рудольф теж понижує голос.

— Масі, я не можу. Ти ж зрозумій: вони кажуть, що я бо жевільний, що я ховаюсь...

— Ах, Руді! Ну, й нехай...

— Ні, стривай... Це справді викликає недовір'я до самої Машини. А цього я не можу. Нехай вони зі мною що хочуть роблять, але Машину... Я мушу це зробити. Масі. Ти розумієш?

— Та тебе не пустять туди!

— Пустять. Я звернусь до них...

Він хитає головою на масу.

— ...і ті муситимуть пустити. Ти побачиш. І це буде добре, Масі, ти не сердься, ти побачиш.

Макс безсило знизує плечима.

— Але ти. Масі, будь ласка, відійди від мене. І ви, Фріце...

— Ну, це ти вже, будь ласка, вибачай! Цього не буде! Ми з тобою підемо скрізь. Про це и мови не може бути. Так ти рішуче хочеш туди йти?

— Рішуче.

— В такому разі це треба зробити як слід. Підожди десять хвилин.

Макс озирається й робить знак очима двом головам, що стоять позаду. Він просувається до них крізь плечі сусідів і потиху щось говорить їм. Голови уважно кивають, часом зиркаючи на потилицю доктора Рудольфа.

Хвилин через десять круг групи Рудольфа, Макса й Фріца починається помітніше хвилювання.

Тоді Макс раптом підіймає руку догори й кричить:

— Товариші! Дорогу Рудольфові Шторові! Дайте дорогу Рудольфові Шторові! Рудольф Штор хоче пройти до парламенту дати свої пояснення про Сонячну машину. Дорогу, товариші!

— Дорогу Рудольфові Шторові! Дорогу Рудольфові Шторові!

— Слава Рудольфові Шторові! Слава!

Круг Рудольфа здіймається ціла завірюха криків, оплесків, вимахів руками, капелюшами. Раптом маса чиїхось рук ззаду й з боків підносить Рудольфа догори й несе так над головами натовпу. Оплески, крики, махання розливаються далі, охоплюють усю площу, викликають людей із будинку райхстагу на терасу. Юрба розділяється на дві половини, зробивши живий, плескаючий, блискаючий зубами й очима коридор.

— Урра! Слава Рудольфові Шторові! Хай живе Сонячна машина! Слава!

У президії райхстагу замішання: юрба вимагає вислухати Рудольфа Штора. Серед депутатів крики, вигуки, ґвалт. Черговий оратор, нудьгуючи і нетерпляче, стоїть і жде.

— Допустити! Допустити!

Розуміється, президія не може допустити. Де ж це чувано, щоб із вулиці являлись до райхстагу якісь приватні особи й робили якісь свої доповіді. Та ще кримінальні злочинці й напівбожевільні люди!

Але допустити кінець кінцем доводиться. Або ж пустити в хід зброю, викликати те, чого всі бояться й що невідомо чим може кінчитися. Та ще перед самим голосуванням над справою війни.

Коли нарешті на естраді президії з'являється шкандибаюча постать із гривастим каштановим волоссям і хлопчачими, од-вертими, чистими очима, вся ліва сторона й частина центру підводяться й зустрічають її громом оплесків.

— Слава Рудольфові Шторові! Слава!

Рудольф Штор соромливо, замішано вклоняється, загрібає !пальцями волосся й хоче говорити. Настає тиша.

— Панове! Я не оратор. І не політик. Я — просто людина, що хоче добра людям. З цією метою я винайшов так звану Сонячну машину. Я не буду довго забирати вашу увагу. Мені роблять закид і тут, у парламенті, і в пресі, що я — злочинець, що я вкрав брильянти, що я трую людей, а сам ховаюсь. Я б не посмів турбувати це високе зібрання своєю особою. Але, як ви самі знаєте, може статися велике нещастя, кровопролиття, братовбивство. Через те я прийшов зробити таку заяву: мій винахід не є отруйний. Я пропоную покарати мене смертю, коли від мого скла в кого-небудь станеться хоч який біль. Я пропоную зробити експертизу над моїм винаходом. Я готовий сам у запечатаній кімнаті годуватись скільки хочете тільки самим сонячним хлібом. Коли він отруйний, я перший помру від нього. От це все, що я хотів сказати.

Доктор Рудольф невміло вклоняється й відступає назад. Знову вихор оплесків і криків здіймається серед лівого сектора. До нього прилучається майже весь центр. Серед правої сторо ни виразне замішання: що можна сказати на слова людини, яка прийшла сама себе віддати на смерть?

Але права сторона почуває, що цей виступ є великий удар у справі війни, що тепер компроміс конечний. За прийняття війни треба прийняти свободу Сонячній машині.

Рудольфа Штора вже забуто. Він сидить тихенько десь коло стенографістів, що цікаво часом позирають на нього, і не знає, що йому робити: іти чи чогось чекати. Голова зборів і вся президія шепочуться, в залі неймовірний галас, крики, сварки, вимахи рук. Щохвилини до президії підбігають якісь люди й щось доносять. Дзвінок голови безрезультатно й безупинно дзвонить, закликаючи до спокою.

Але спокій приходить тільки тоді, як звідкись ізбоку з'являється група делегатів. Це нарада лідерів правого сектора.

Рудольф погано чує промову, але розуміє, що пропонується мирно й позитивно вирішити обидві справи: і війну прийняти, і оповістити свободу Сонячної машини. Тільки цим шляхом не буде допущено до пролиття крові.

Лівий сектор бурно вітає цю пропозицію: перемога! Він згоден прийняти війну. Будь ласка! Ні одного голосу не буде проти Вони не будуть і за, але зате з правого боку не буде ні одного голосу проти Сонячної машини, хоч не буде й за неї.

Коли Рудольф у супроводі Макса й Фріца виходить на ганок, юрба знову підхоплює його на плечі й несе серед тріумфуючого шаленого хаосу радісних переможних криків. Про компроміс уже тут відомо.

Рудольфа несуть до авто його просто звалюють туди, бо нема сил одірвати від десятків рук, що хочуть торкнутися хоч кінчиків його пальців, до одежі. Юрба вже побачила ідола, вона вже готова молитися перед ним і складати йому жертви.

Рудольф стає в автомобілі й підносить руку.

— Рудольф Штор хоче говорити! Рудольф Штор хоче говорити! Тихо там!

І Рудольф Штор говорить. Незграбно, невміло, нечутно, але найближчим слухачам можна розібрати, що він тепер, коли свобода Сонячної машини прийнята, закликає всіх до помочі в праці над його винаходом. Він закликає всіх без різниці партій, переконань, віку, полу, бо Сонячна машина несе всім людям щастя й визволення. Комітет Сонячної машини хоче зорганізувати фабрику Сонячної машини. Всі професійні й партійні робітничі організації віддають на цю мету половину своїх засобів. Але того мало. Треба, щоб кожний громадянин Німеччини віддав усе, що він має, на цю справу. Всі жертви треба принести на визволення самих себе.