Geum.ru

Олександра Петровича Довженка за творами, опрацювання яких передбачено діючою навчальною програмою з української літератури. Запропонована організація навчальної діяльності на урок

Вид материалаУрок

Содержание


Проект ІІ “Лебедина пісня – автобіографічна кіноповість “Зачарована Десна”
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7

Проект ІІ “Лебедина пісня – автобіографічна кіноповість “Зачарована Десна”


І єдиною втіхою для письменника стала його автобіографічна кіноповість, лебедина пісня «Зачарована Десна», в якій він вихлюпнув всю свою любов і ніжність.

Це повість про сувору правду життя знедолених хліборобів у царській Росії кінця ХІХ – початку ХХ століття. Про дитячі радощі і народне лихо.

«5.IV.1942р. А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і дорогого було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь-усюди, куди тільки не гляне моє душевне око…»

Митець завжди органічно зв’язаний з рідним народом і рідною землею. Його священний обов’язок – «показати світові насамперед, що життя прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ».


Роботу з учнями над образами кіноповісті починаємо із символічного образу зачарованої ріки Десни, образ якої проходить яскравою лінією через весь твір. «Я завжди думав і думаю, що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем. Та й не тільки митцем…»

Природа у «Зачарованій Десні» живе, безперервно змінюється. Картини рятування затоплеників і сцени з попом вже не забудемо ніколи. Вони виписані надзвичайно виразно, найточнішими відтінками світлотіней.

Блискуче відтворена природа служить емоційним акомпанементом, ліричною паралеллю до настроїв героя.

Серед цієї розкішної природи живуть люди - працьовиті, мудрі, талановиті. Олександр Довженко створює у «Зачарованій Десні» цілу галерею типових народних характерів. Уособленням народної мудрості, душевної щедрості і простоти виступає Сашків прадід Тарас. Він першим почав розкривати перед допитливим хлопчиком дивовижні таємниці природи, її неповторну красу.

Мудрість, працьовитість, любов до іскрометного слова, войовнича пристрасть, ласкавість – такі риси діда Семена. І учням слід дати завдання підібрати з тексту цитати, які розкривають ці риси.

Із синівським замилуванням виписує Олександр Довженко образ батька. Працьовитий Петро Семенович завжди готовий допомогти людям. Він дотепний. Згадаймо діалог з попом під час повені. Учні мають з’ясувати дві грані характеру батька.

Передусім у дитячому світосприйманні Сашка; на дитячі враження мовби «накладається» оцінка зрілої людини. Учні зачитують цитату, де говориться, що з Петра Семеновича «можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, - він годився на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував до води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку». Образ Петра Семеновича несе в собі велику думку про передовий народ як невичерпне і багатюще джерело талантів.

Підсумовуючи роботу над цим образом слід зачитати уривок із «Щоденника» 26.ХІ.1943р.:

«Умираючи в Києві од голоду, од голодної водянки, нещасний мій батько не вірив у нашу перемогу і в наше повернення…Так у тяжкій безнадійності і помер у великих муках. Він проклинав Сталіна за невміння правити і воювати, за те, що мало готував народ до війни і віддав Україну на розорення Гітлеру, нагодувавши перед тим Німеччину і помігши їй підкорити собі Європу…

Він бачив у ньому одному причину загибелі свого народу, бачив крах своїх старечих надій на добро, крах сподівань на добробут народу після великих понесених жертв і трудів і, безумовно, цілком вірно відчував, якщо не знав по-науковому, гниль нашого виховання і всю мерзоту моральної непідготовленості до війни.

Життя батькове було нещасливе. Він помер вісімдесяти років. Він був неграмотний, красивий, подібний зовнішньо на професора чи академіка, розумний і благодійний чоловік. Родись і вирости він не в наших умовах, з нього вийшов би великий чоловік. Прожив він усе своє життя невдоволений, нездійсненний ні в чому, хоч і готовий народженням своїм до всього найвищого і тонкого, що є в житті людства…»

Працюючи над змістом повісті, учні мають дійти висновку, що світогляд майбутнього митця сформувався саме тут серед розкішної природи на берегах зачарованої Десни «серед мудрих хліборобів з натрудженими руками і гіркою долею».


Все життя Довженко мріяв бути з Україною із своїм народом.

Особливо в останні роки життя, коли за декілька років йому вдалося тільки раз повернутися додому і то не назавжди. 2.ХІ.1952р.

«Полечу до Києва літаком за чотири години. Намучусь, може. Зате побачу Дніпро і Україну і ще раз, стиснувши руками побите і порубане серце, полину під хмари помолитися рідному краю… Я хочу жити на Вкраїні. Щоб не було зі мною…»

Ні на хвилину не залишився він байдужим до долі свого великого і прекрасного народу, по-синівськи відчуваючи його біль і страждання.

«…На сороковому році будівництва соціалізму в столиці сорокамільйонної Української Радянської Соціалістичної Республіки викладання наук так же, як і в інших вузах Української Радянської Соціалістичної Республіки проводиться руською мовою. Такого нема ніде в світі…Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу, - вся абсолютна решта, себто, ну ніщо вже не має ціни. Яка нечувана аморальність… Який жорстокий обман… І жаль, і сором…»

А як мріяв Довженко бачити свій народ вільним, чесним, морально чистим і високим. Створюючи образи яскравих представників українського народу, сподівався, що рано чи пізно, Україна стягне з себе ярмо, заявить про себе як народ козацької величі, мужності і гідності. Саме цьому Довженко присвятив всю свою творчість.

Серед розкішної природи на берегах зачарованої Десни, серед мудрих хліборобів з натрудженими руками і гіркою долею й формувався світогляд майбутнього митця. Мабуть, тому й наймиліші для нього люди праці, їх мудрість, їхня духовна велич, краса природи. І слід згадати слова М.Рильського: «Зачарована Десна» - «це задушевна лірична сповідь, по вінця напоєна любов’ю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим, але скорботним минулим і з її великим і радісним майбутнім».

«Фізичне здоров’я підірване, - пише Олесь Гончар у передмові до книги «Довженко і світ», - але дух не втрачає своєї бентежної сили, виявляючи себе то в п’єсі «Потомки запорожців», то в «Поемі про море», то в щемливих сторінках «Зачарованої Десни», книги любові, туги й прощання…»

Серце Олександра Петровича Довженка перестало битися 25 листопада 1956 року о 23-й годині 40 хвилин. А закінчити роботу хотілося б гіркими словами, написаними напередодні смерті:


Висновки

Довженко – неповторний художник слова, новатор. Він, як ніхто інший, розкрив красу народної душі. Бо сам мав таку душу, душу повну національної гідності, величі і моральної краси. До останньої хвилини життя він пам’ятав, що син України. І не зламали його ні 22 роки вавилонського полону в Росії, ні весь терор, направлений на нього з боку керівних осіб, які намагалися перетворити славного козака в яничара. Ні, їм цього не вдалося! Яскравим свідченням стали твори Довженка, від початку до кінця пройняті турботою за свій народ і свою землю. Щоденникові записи, в яких ми бачимо щиру душу Олександра Петровича, душу пошматовану, розірвану на шмаття, але сильну і величну. Як не намагалися зробити Довженка безбатченком, приписати його світову славу тільки Росії; правда перемогла і весь світ, святкуючи 100 річчя з дня народження Олександра Петровича Довженка, визнав, що це український письменник і кінодраматург.

Ми розглянули лише одну проблему творчості видатного митця: тему національного духу, величі і моральної краси українського народу. Бо саме твори цієї теми «Земля», «Україна в огні», «Повість полум’яних літ» та інші і принесли автору світову славу!

На сторінках «України в огні» вилилося полум’яне слово О.Довженка, слово на захист українського народу, якого нищили століттями і найбільше тягар впав в цій найжорстокішій війні людства. ”Страшенні діла робляться на Україні. Страшенні діла. Уже знищено багато мільйонів людей, а скільки вмре од голоду, од снарядів, од бомб і розстрілів… Будуть мстить українському народу слідчі з трибуналів, будуть мстить усьому народу. Уже мстять” (запис у щоденнику 31 травня 1942р.). але попереду ще жахливі три роки війни і продовження репресій в післявоєнний час, тому і пророчими були слова Довженка про мстивість слідчих з трибуналів, які будуть знищувати ту решту чесних людей які вистояли у двобою з ворогом. Перед цим судом опинились Лаврін Запорожець і Христя Хутірна, вони вистояли, а скільки буде зламлено і знищено.

Твір був сліпучим спалахом правди, який став жахом для Берії і Сталіна, для «номенклатурних служників із начальства» молодого і середнього віку. Короткошиї, товсті і однаково одягнені… Багато з них у душі не вірять у свої високі посади, які «піною» піднялися на гребені війни. Тому його вирішили позбавитись, якомога швидше.

Страшна правда. Олександр Довженко не закриває очі ні на що, не шукає «вигідних» ситуацій. Пише про те, що бачить, що чує.

Нерідко письменники вигадують і героїчні, і трагічні, й сатиричні сцени, а ось у Довженка вони – без ретуші. Без прикрас, Первозданно. Як у житті. «Я ненавидів другорядності і боровся з нею скрізь».

Довженко-філософ, Довженко-художник невичерпно багатогранний.

Для Довженка рідний народ – понад усе. Він захоплюється людьми, котрим притаманна громадянська гідність, гордість і національна охайність й мужність. Але Довженко не може закрити очі на велике страждання: «…В яку безодню горя впав мій народ і скільки горя ще жде його в майбутньому!».

Записи Довженка-літописця – це своєрідна енциклопедія життя. Так багато в них спостережень-роздумів. Як же далеко бачить він! Як глибоко у все проникає, страждаючи разом з рідним народом і захоплюючись його подвигом. Вражає сміливість висновків. Не кожен відважиться на таке, навіть у найінтимніших записках для самого себе. Та ще у час жорстоких сталінських репресій.

Увесь свій біль, усю тугу, усі свої скорботи письменник ввіряє «Щоденникові». Про всі прорахунки й недоліки Олександр Петрович писав, починаючи від проблем виховання й кінчаючи елементарною організованістю й дисципліною, не від злої волі, а щиро вболіваючи, щоб якнайшвидше їх позбутися!

«Не було у нас культури життя – нема культури війни. Тому й страждаємо багато й по-дурному.

Ніщо не проходить даром, сатрапство й дурість особливо (6.VII.1942р.)».

Здається, ніхто ще не писав з такою нещадністю. А це ж правда. І чим сміливіше ми це визнаємо й негайно заходимося викорінювати отой антикультурний стиль життя, про який з таким болем пише Олександр Довженко, тим швидше відхрестимося від отієї повзучої напівправди, якою ми здебільшого послуговуємося й нині, забуваючи і про національний дух, і про моральну красу, якою пишалися наші пращури і до якої завжди обертав нас Довженко. Найяскравішим свідченням цьому стала «Зачарована Десна». Де чари природи, чари дитинства перемагають над будь-яким злом. Це повернення до історичної долі української нації, її культури, яка нищилась не тільки більшовиками, а і всіма попередніми завойовниками.

«Нема добра на Україні… Мало ми шанувалися. Все думали вимітати залізною мітлою та «кальоним» залізом…

Я поспішав кудись ціле життя. Все поспішав, все турбувався, що, мо, кудись не встигну, чогось не дороблю, що мало не так неначе все навколо, неначе все не так, що геть все чисто можна краще…я й досі думаю, що, будь я богом, я переробив би цілий світ, створивши його кращим…»


Література:

  1. Білокрил В. “Зняв з покуття портрет”// Чернігів. вісник, 1991, 5 вересня.
  2. Волинський К. “Довга тінь “Кремлівського розп’яття”” // Літ. Укр..,1992, 16 квітня.
  3. Вінграновський М. “Моє серце в землі України” // Демократична Україна, 1994, 5 лютого
  4. Дзюба І. Знаки духовної співмірності // Всесвіт, 1984, № 9
  5. Довженко О. Україна в огні – К.: Рад. Письменник, 1990
  6. “Довженко і світ: творчість О.П. Довженка в контексті світової культури.” – К.: Рад. Письменник, 1984
  7. Довженко О. Твори в 5 томах – К.: Дніпро, 1965
  8. Довженко О. Сторінки щоденника // Дніпро, 1985, № 10, 1984 № 4-9
  9. Довженко О. “Бачиш завжди зорі” – К.: Дніпро, 1979
  10. Загребельний П. Виступ на ювілейному пленумі правління Спілки письменників СРСР// Літ Укр., 1984, 26 вересня
  11. Ільєнко І. Заступився за народ свій; кіноповість О.Довженка “Україна в огні” // Урядовий кур’єр, 1994, 28 травня
  12. Крамаренко І. З ненадрукованої книги // Рад.Укр., 1984, 2 вересня
  13. Коменська Н.П. “Щасливий я, що народився на твоєму березі...” // УМЛШ, 1985 №12, с.26 –34
  14. Коберньок Т. “Є воля – є людина!”// УМЛШ, 1985, №3, с. 21 – 24
  15. Лавріненко Ю. Олександр Довженко // Українське слово. Т.2 – К: Рось, 1994
  16. Наєнко М.К. Романтичний епос – К., 1988
  17. Омельченко В. Довженко, який жив і страждав Україною //Укр..газета, 1993 №5
  18. Поліщук В.П. матеріали до уроку за кіноповістю О.Довженка “Україна в огні” // УМЛШ, 1990 № 12
  19. Про антиленінські помилки й націоналістичні перекручення в кіноповісті О.Довженка “Українська в огні.”. Виступ Й.В. Сталіна 31 січня 1944 року// Літ.Україна, 1990, 5 липня.
  20. Семенчик І. Життєпис Олександра Довженка – К.: Молодь, 1991
  21. “Сильні характери гартуються у боротьбі...”//Культ. і життя, 1989, 19 березня
  22. Степанидин Б. “Правда, обпалена війною”// Дивослово, 1994, №8
  23. Тримбал С. Посмертний сон Олександра Довженка // Культура і життя, 1991, 16 березня, 23 березня
  24. Уроки Олександр Довженка – К: Мистецтво, 1982
  25. “Я син свого часу і весь належу сучасника своїм // Вісті з України, 1989, №4, 1 жовтня