Олександра Петровича Довженка за творами, опрацювання яких передбачено діючою навчальною програмою з української літератури. Запропонована організація навчальної діяльності на урок
| Вид материала | Урок |
- Програма дисципліни " Історія української літератури (Давня українська література, 513.4kb.
- Співпраця Олександра Барвінського І Пантелеймона Куліша над підручниками з літератури, 301.52kb.
- Пошукова робота Співпраця Олександра Барвінського І Пантелеймона Куліша над підручниками, 302.06kb.
- Колективна та індивідуальна творча діяльність на уроках світової літератури, 41.55kb.
- Програма вступних випробувань з української мови та літератури для вступу на навчання, 87.33kb.
- Програма вступних випробувань з української мови та літератури для вступу на навчання, 90.82kb.
- Загальні методичні рекомендації щодо виконання курсової роботи з навчальної дисципліни, 445.38kb.
- 1. Назва модуля, 21.04kb.
- Спиратися на художні тексти письменників, твори яких було вивчено за програмою з української, 7.29kb.
- Програма з української літератури для бакалаврів спеціальності "українська мова І література", 149.75kb.
ІІ етап “Правда обпалена війною”
Довженко не став на коліна, не благав прощення в Сталіна ні на тому засіданні-судилищі , ні пізніше. Де ж брав він сили для боротьби проти сатанинської сталінської системи? У свого народу, в його, хоч знівеченій і окраденій, але живій і чистій душі. У щирому зверненні до генсека Довженко 27 липня 1945 року писав: “Товаришу Сталін, коли б ви були навіть богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати і треба тримати в чорному тілі. Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм... у невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?”
Послухаємо самого Довженка і зрозуміємо, за що справді він був так тяжко покараний:
“Написав я Україну в огні” з огненним болем у серці і палким стражданням за Україну, що перебували в німецьких лапах, з болючим жалем і страхом за її долю...
Кому ж, як не мені, сказати було слово на захист свого народу, коли велика загроза нависла над нещасною моєю землею. Україну знає лише той, хто був... на її пожарах сьогодні.
Моя повість “Україна в огні” не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постанови... Прикрита і замкнена правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно... Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості...”
Матеріали для дослідження сюжету та змісту кіноповісті “Україна в огні”
Сценарій кіноповісті складається з 50-ти епізодів – картин, а кожна з них – з певної кількості кінокадрів. Це коло йдеться про кінотвір. А оскільки “Україні в огні” за жанром ще й художня повість, доцільно говорити про її розділи і запропонувати учням підібрати до кожного назву.
Починаємо роботу над повістю, виділяючи головне, – образ України.
Головним, наскрізним у кіноповісті є епічний образ України, сплюндрованої фашистами і більшовиками. Епітетами “кривава”, “попалена”, “розбита”, “поруйнована”, “обездолена в загравах пожеж” дано “портрет” нашої землі тих буремних літ. А ось її предковічний портрет:
“Світало. Зайшов уже місяць, і зорі погасли давно... Невмирущі соняшники повертали свої мрійні голови на схід сонця. Було тихо скрізь, так тихо-тихо, і тільки далеко десь гуло важким радісним громом.”
У тексті кіноповісті ви відшукаєте чимало подібних описів-краєвидів різної пори: ранкової, полуденної, передвечорової, вечірньої й нічної (запропонуємо учням визначити роль кожного з них). Разом узяті, вони відтворюють красу України, її незвичайно багату природу.
Але природа нашої вітчизни – це не лише пречудові краєвиди, а й найперше земля, настільки багатюща (чорнозем), що гітлерівці вагонами вивозили її до свого фатерлянду. Недаремно Крауз-батько говорить своєму сину: “Цю землю можна їсти. На! Їж!” ця земля оспівана в піснях і уславлена у творах художньої літератури. У кіноповісті землею клянеться колишній поліцай, що перейшов до партизанів: “Клянуся святою рідною нашою землею! От щоб я подавився нею, гляньте! - і почав їсти землю, обмиваючи її сльозами”. Такій клятві можна вірити. І Христя Хутірна клянеться командирові партизанського загону своєю землею.
Звернемо увагу на один з описів сплюндрованої фашистами України:
“Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом’яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному небі і згасали далеко в пустоті небес... Горіло все... Усе загинуло... Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі біліли серед попелу... Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати.”
Таку глибоку болючу картину могла створити людина, яка сама пережила це все. Пригадаймо сторінки “Щоденника” 6.VII.1942.
“Отже, Україна у німців уся. Кажуть вся засіяна і оброблена, буде з хлібом, а ми будем пухлі з голоду зимою. Як далеко! Скільки доведеться відвойовувати назад! Скільки лиха наробили!
Не було у нас культури життя – нема культури війни. Тому й страждаємо багато й по-дурному.
Ніщо не проходить даром, сатрапство й дурість особливо”.
Яка жорстока правда і як боялися її ті “убогі, некультурні і неграмотні люди, що сидять у нас і керують”.
Вкотре вже впродовж своєї історії Україна стала великою руїною.
Перед нашим “духовним зором виникла вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких протирічивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля”.
Образ України постає не лише в безпосередніх описах, а й у ліричних звертаннях:
“ О українська земля, як укривавилась ти! Ріки кров’ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися...
Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилося по недобитих вокзалах”.
Звісно, Україна – це передусім українці. Які вони? За повістю - працьовиті, винахідливі, терпеливі, співучі, мужні, сентиментальні. Іще, на жаль, понад трьохсотлітнє ярмо імперської Росії та більшовизму прищепило українцям синдром рабства. Знову звернемося до “Щоденника” 2.VII.1942:
“В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і, об’єктивно, абсолютно не викликаючи до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо...
У нас не державна, не національна і не народна психіка. У нас нема справжнього почуття гідності... Ми вічні парубки. А Україна наша вічна вдова.
Ми удовині діти”.
За комуністичної системи поняття “Україна”, “Батьківщина” було замінено іншим – “класова боротьба”. “Обучали класам”, - каже Павло Хутірний. “Ніхто не став їм у пригоді із славних прадідів, великих воїнів, бо не вчили їх історії”, - зауважує автор.
“До чого народ зіпсовано, - дивується полковник Крауз – Все доносять...” І все ж тавро рабства на чистому тілі українців – це ще не все тіло.
Ернст Крауз, який студіював історію України, засвідчує: “Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні. Але в них нема державного інституту... Вони не вивчають історії... У них від слова “нація” залишився лише прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників”.
Немає образу України без пісні – широкої, як степ. Отже, пісня – складова її образу. Уже в першому розділі повісті родина Запорожців тихо співає улюблену материну “Ой піду я до роду гуляти”. Тією ж піснею повість і закінчується. Невільниці, яких ведуть з Полтавщини до Німеччини виливають “по степах, по горах, по долинах” свою тугу у пісні “Усі гори зеленіють, тільки одна гора чорна”. А дві з них, Олеся і Христя затягнули іншу, - “Летіла зозуля через мою хату”. Над табором полонених тихим чумацьким реквієм по застріленій поліцаєм Мотрі Шевчисі розносилася журлива “Не вернемось, чайко, ти матінко наша”. Народна пісня супроводжує все життя героїв, що населяють “Україну в огні”, вона є виразником їхніх дум, почувань і мрій.
Через пісню Довженко-патріот надзвичайно стисло розкриває героїчну історію народу-трудівника, народу-воїна за свою свободу. “Тяжка була історія. Кривава, бодай не вернулась. І народ, якого позбавляли багатьох можливостей, у кривавій боротьбі вилив свою душу, свій поетичний геній в єдине, в що міг, - у пісню, в безсмертну українську народну пісню. Українська пісня – це бездонна українська душа українського народу, це його слава”.
Піснею, гімном українському народу, його величі і силі духу стала кіноповість “Україна в огні”, витримавши всі випробування, вона донесла до нас правду війни, не таку героїчну, як завжди створювали в художніх творах, - а дійсну правду із відданістю і зрадою, із величчю і низькопоклонством, із жорстокістю і коханням, нічого не маскуючи і не прикрашаючи. Саме в цьому і є найбільша заслуга Олександра Довженка.
Надалі, аналізуючи більш детально образи кіноповісті, ми дійдемо висновку, що створити таку роботу могла людина тільки безмежно віддана своєму народу, яка ні на хвилину не втратила віри в те, що він переможе, захистивши свою землю, свою культуру, свою історію, яку намагалися знищити не тільки гітлерівці, а й партійні сатрапи.
Сучасні дослідники цілком обґрунтовано називають сталінський режим жорстоким, антилюдським, злочинне нехтування життям народу призвело до численних трагедій, непоправних втрат і катастрофічного для народу ходу війни..
Автор кіноповісті, осмислюючи це сам, змушує читача задуматися над мінусами нашої історії. Перед викладачем постає задача довести учням на уроці шляхом аналізу і дослідження специфіку твору та його проблематику.
Фрагмент уроку “Ідейно-художній зміст кіноповісті “Україна в огні”, проблематика, жанрова специфіка”
Урок бажано провести інтегровано з курсом “Історії України”, використавши тему “Україна на початку Великої Вітчизняної війни”. Це може бути окремий, або спільний проект.
Епіграфом до уроку можна використати слова із “Щоденника”:
“Україна в огні” – це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і про його лихо.
А далі проблемне питання:
“Значить нікому вона не потрібна і ніщо, видно, не потрібно...” Чи прав автор, зламаний дійсністю?”