Олександра Петровича Довженка за творами, опрацювання яких передбачено діючою навчальною програмою з української літератури. Запропонована організація навчальної діяльності на урок
| Вид материала | Урок |
- Програма дисципліни " Історія української літератури (Давня українська література, 513.4kb.
- Співпраця Олександра Барвінського І Пантелеймона Куліша над підручниками з літератури, 301.52kb.
- Пошукова робота Співпраця Олександра Барвінського І Пантелеймона Куліша над підручниками, 302.06kb.
- Колективна та індивідуальна творча діяльність на уроках світової літератури, 41.55kb.
- Програма вступних випробувань з української мови та літератури для вступу на навчання, 87.33kb.
- Програма вступних випробувань з української мови та літератури для вступу на навчання, 90.82kb.
- Загальні методичні рекомендації щодо виконання курсової роботи з навчальної дисципліни, 445.38kb.
- 1. Назва модуля, 21.04kb.
- Спиратися на художні тексти письменників, твори яких було вивчено за програмою з української, 7.29kb.
- Програма з української літератури для бакалаврів спеціальності "українська мова І література", 149.75kb.
Завдання проектів
Проект І. Дослідження проблеми національної самосвідомості людини і народу.
Проект ІІ. “Україна в огні” – кіноповість-трагедія
Проект ІІІ. Долі героїв – доля твору
І знову рядки із “Щоденника”:
“26.Х. 1943. Сьогодні я знову в Москві. Привіз із Києва стареньку свою матір. Сьогодні ж узнав од Б. (Бажана) тяжку новину: моя повість “Україна в огні“ не сподобалась Сталіну) і він її заборонив для друку і для постановки.
Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно. “
Ще один запис через місяць після попереднього:
“28.ХІ. 1943. Заборона “України в огні сильно пригнобила мене. Ходжу засмучений і місця собі не знаходжу. І все ж таки думаю: хай вона забороняється, Бог з ними, вона все одно написана. Промову виголошено. Я знаю... наскільки похитнеться добре до мене ставлення зверху. Може, я ще й поплачуся якось за це...”
Кіноповість не сприйняв Сталін, отже, на неї лягала печать “ворожості” з подальшими найсуворішими наслідками.
Визначивши глибоку гуманістичну суть твору як головну його ідею, викладач запропонує учням з’ясувати, якими шляхами йшов Довженко до її реалізації, і які проблеми слід проаналізувати.
Проект І. Дослідження проблеми національної самосвідомості людини і народу.
Олександр Петрович Довженко всією своєю творчістю принципово обстоював погляд на людину, як на неповторну особистість. Навіть у добу беззастережного панування класових інтересів митець орієнтувався на загальнолюдські закони буття. Звідси і глибоко гуманістична концепція кіноповістей періоду війни, і визначальний для Довженкових творів епічний конфлікт між людиною – особистістю і людиною – гвинтиком. Довженко, як ніхто до нього так і тривалий час після нього, масштабно і різнобічно підійшов до з’ясування суті цього конфлікту. “Україна в огні” і широтою художнього узагальнення, і гостротою свого філософського погляду на людину в умовах війни не тільки вивищувалася над іншими творами, а й гостро суперечила офіційним ідеологемам і морально-етичним постулатам сталінського суспільства.
Центральна проблема кіноповісті – проблема національної свідомості людини і народу. Вона хвилювала письменника давно і особливо виразно постала в його творчості воєнного періоду. Щоденникові записи О. Довженка цього часу рясніють болісними роздумами про силу національного самовідчуття і згубність національного нігілізму, про діалектичну єдність національного.
“Щоденник. 13.ІУ. 1942. ... Заговорив про словник український, про історію. Боже ж ти мій! Двадцять п’ять років немає історії і немає словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім’я чого? Країна виховання безбетчинків ! Безбатченків без роду, без племені. Де ж і рости дезертиру, як не у нас.”
Або запис наступного дня.
“Єдина країна в світі, де не викладалися історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, - це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж ... плодитися дезертирам, як не у нас. Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас. Не вина дезертирів, а горе. Не судити їх треба, а просить прощення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час.”
Ці Довженкові роздуми органічно вплелися в концептуальну гуманістичну основу “України в огні”. Розглянемо один із епізодів кіноповісті, де йдеться про суд партизанів над українською дівчиною Христею, яка стала дружиною командира фашистів-карателів. На гнівне запитання прокурора Лиманчука, де її національна гідність і гордість, Христя тихо відповідає: “Я знаю, що мені не вийти звідси живою. Щось мені тут ось, - вона поклала руку на серце, - каже, що прийшла моя смерть, що зробила я щось запретне, зле і незаконне, що нема в мене ні отієї, що ви казали, національної гордості, ні честі, ні гідності. Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний. (“Україна в огні”).
На історичне безпам’ятство окупованого народу на відсутність у нього “вічних істин” покладає немалі надії досвідчений завойовник фон Краузе. Та й сам письменник в авторському тексті називає однією з причин трагічного початку війни ту, що радянським воїнам “...ніхто не став.. у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам’ять”. А те, як додає людині сили героїчне минуле її народу, митець з притаманним для його творчої манери романтичним гіперболізмом показав в іншому епізоді, звівши в непримиренній полеміці біля колючого дроту Запорожця і Заброду: “Важкими іржавими уламками своєї важкої історії, знесилюючись, били один одного соціальні опоненти. І тальки, коли “з широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на Лавріна смалятиною історії, головешками, димом і кривавою парою”, стрепенулася в Запорожцеві “нелюдська жадоба життя” і він не тільки здолав Заброду, але й став невразливим для ворогів месником. “Це був уже не той Запорожець”, - підсумовує автор.
Завершуючи обговорення проблеми національної свідомості, викладач наголошує, що увагу до даної проблеми митець виявляє постійно, використовуючи в основному прийоми до краю загостреної полемічності. Полемізують Христина Хуторна і прокурор Лиманчук, фон Краузе і автор, Лаврін Запорожець і Заброда, причому опоненти знаходяться на полярних ідейних і моральних позиціях. Це цілком у дусі моральних та естетичних принципів О.Довженка, які, у свою чергу, підпорядковуються загальнолюдським ціннісним критеріям.
Проект ІІ. “Україна в огні” – кіноповість-трагедія
На уроці важливо хоча б стисло зупинитися на трагедійності аналізованого твору. Варто використати фрагменти “Сьомої, Ленінградської” симфонії Дмитра Шостаковича.
“Україна в огні” – кіноповість трагедія. І вже своїм трагедійним звучанням твір, конфліктував із офіційною думкою щодо реалій війни, викликав різку негативну оцінку з боку Сталіна та його оточення з подальшим тотальним цькуванням автора і його твору, наліплюванням ярликів та ін. Наприкінці 1943 року О.Довженко записав до свого щоденника:
“Сталося щось типове для нас і таке ж тяжке і невимовне, як і завжди. До Шостаковича підійшов раптом Н., привітав, щось шепотів, а далі... словом вияснилося зі слів Н., що Восьма симфонія – твір трагедійний і тому контрреволюційний і антирадянський: “Чому на початку війни Шостакович, коли ми навіть відступали, написав річ бойову, оптимістичну (“Сьома симфонія”), а зараз, коли ми наступаємо і б’ємо ворога, він пише трагедію? Значить наша перемога для Шостокович трагедія? А раз так, значить він на боці ворога? ”
Подібними вульгарними силогізмами поціновувалась і “Україна в огні”.
Як трагедійну розв’язав О.Довженко в кіноповісті й тему національної самосвідомості. А це, в свою чергу, надавало конфліктові “людина – особистість – людина – “гвинтик” виразної епічності, бо в уявленні О.Довженка “епічна героїка... це та героїка, що народжується зі страждань і трагедії”.
Всупереч декларованим у тогочасному суспільстві поглядом на людину як на абсолютно засоціологізований “гвинтик” державного механізму О.Довженко у виступі “Про художню літературу в дні Великої вітчизняної війни ”(1943) висловив, зокрема, думку про те, що “можна вимагати абсолютної твердості від усіх поголовно”. І справді, хоч партизанський рух у часи війни був надзвичайно могутній, усе ж значно більша частина населення окупованих територій не брали участі в активному опорові ворогам, що загалом, є цілком природним явищем. Досить було вже того, аби в умовах неволі залишитися людиною. Однак таке розуміння ситуації прийшло значно пізніше. У час же написання О.Довженком згаданого виступу починалося визволення тимчасово окупованих територій, і письменника гостро турбувало ставлення визволителів до визволених “прокурорські” настрої в країні щодо людей, волею обставин змушених залишитися під чоботом фашизму.
Тривоги О.Довженка мали під собою цілком реальний грунт, бо, як свідчать щоденникові записи, митець аналізував ситуацію з урахуванням гіркого досвіду передвоєнних років та жорстоких, антигуманних законів воєнного часу. Тому, працюючи над кіноповістю, О.Довженко сподівався, що “буде “Україна в огні” прочитана. І тоді, може, буде, недозагублено не одну сотню людей”, бо “ми визволителі, всі до одного давно вже забули, що ми трохи винуваті перед звільненими, а ми вважаємо уже їх другорядними, нечистими, винуватими перед нами, “дезертиро-оточено-пристосуванцями”
Як же реалізував письменник свої гуманістичні ідеї?
Проект ІІІ. Долі героїв – доля твору
Героїні кіноповісті Олеся Запорожець і Христя Хуторна не стають на шлях активної боротьби, але в тій страшній круговерті насильства й аморальності, яка випала на їхню долю, зберігають у душах ще витоптані до кінця природні людські почуття. Жорстока сила обставин виявилася сильнішою за їхні бажання й можливості, понівечила душі, то чи варто судити їх ще й не завжди праведним і об’єктивним судом визволителів, чи не найбільша мудрість в таких гірких ділах – слідувати за природою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі?
О.Довженко не категоричний у своїх судженнях, він виступає швидше в ролі мудрого порадника, але позиції його тверді, гуманістичну думку свою митець проводить послідовно, розглядаючи проблему зусібіч, а не тільки при розгортанні сюжетних ліній життєвих пригод Олесі та Христі. Це і фантасмагорична картина розмови Марії з пам’ятником своєму вбитому чоловікові, до якого вона принесла з фашистської каторги на покуту свій гріх – дитя, і гаряча дискусія Кравчини з комбатареї Сіроштаном, котрий збирається “голову одрубати” своїй дружині, яка залишилася в окупації і “з німцями, видно, качається”:
- Кожен із нас, - звертається до бійців Кравчини, - мусить одержати дві перемоги. Перемогу над загарбниками-фашистами, вітчизняну спільну велику перемогу. І другу перемогу свою малу – над безліччю своїх недостатків, над грубістю, дурістю, пробач мене, Сіроштан, над злом, неуважительностю і, до речі, поганим ставленням до жінки (“Україна в огні”).
Устами Лавріна Запорожця Довженко закликав якщо й судити людей, то “по закону народного лиха”. Письменник розумів, що бувають різні людські долі, що ту ж таки проблему жінки на війні можна розв’язувати по-іншому, як це, наприклад, робиться в “Повісті полум’яних літ”, героїня, якої – Уляна Рясна – обирає шлях боротьби з ворогом. Але автор принципово не бажав “героїзувати” Олесю чи Христю, спрямовувати їх на партизанську чи підпільну боротьбу.
Звернемо увагу на промовистий факт: побудувавши сюжет “України в огні” майже ціликом на “окупаційному матеріалі”, О.Довженко практично не показує боротьби народних месників за винятком деяких епізодів: І це в той час, коли в українській літературі, з’явилося чимало творів про життя народу в тилу ворога, як про суцільну активну боротьбу месників з фашистами (до того ж дуже часто з досить приблизним уявленням авторів про цю боротьбу). Вірний правді життя і власним гуманістичним ідеалам, Довженко чи не єдиний в усій тогочасній радянській літературі порушить проблему простої людини на війні і в тилу саме з таких позицій.
Водночас письменник показав, як воєнне лихоліття не тільки згуртувало багатонаціональної загрози, а й відкрило його болячки, виявило і праведні душі (Лаврін Запорожець, Василь Кравчина), і душі “мінус-людей - маленькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя”.
І, нарешті, вірний історичний правді, письменник реалістично й індивідуалізовано підійшов до зображення ворогів-фашистів та запроданців. У згаданому виступі 1943 року письменник говорив: “...ми вороги смертельні сильного ворога, ми вороги гордого ворога...” І це правда. Автор показує запроданця Заброду, фашиста фон Краузе та інших зайд не як дегенерованих типів, а як сили, які з радянськими людьми “конфліктують на рівних”.
Завершуючи розгляд характерів кіноповісті, відзначимо, що позитивні герої Довженкового твору – це живі радянські люди, плоть від плоті народу, патріоти своєї землі, а не такі собі засоціологізовані плакатно-лозунгові типи, якими була переповнена література періоду війни і довоєнна. Героїка діянь персонажів зумовлена розумінням хай складного, але свого, кровного життя, над яким нависла смертельна загроза фашистського рабства. Багато шкоди завдало довголітнє витоптування гуманістичних моральних принципів, але не вибило їх зовсім з душі народу, тому й уживаються мирно не тільки на покуті над білою скатертиною стола, а й душі, простої людини “і темний білобородий бог у срібній ризі, і Шевченко, і Ворошилов, і козак Мамай, і Будьонний, і Георгій Победоносець на білому коні...” Поєднано несумісне? З точки зору вульгарно-соціологічної, так. Довженко ж у такий спосіб іще раз показав складність і неоднозначність людської особистості. Це тільки збагачує людину.
Як бачимо, Довженко критично оцінював і довоєнне радянське життя, і хід та ведення війни. Ось ця соціальна критичність стала однією з найскрутніших ідей. Орієнтація письменника на осмислення воєнної дійсності із загальнолюдських позицій не тільки відрізнялася від офіційно проголошених принципів, а й заперечувала їх. Зрозуміло, активна настанова О.Довженка на “виховання добром”, на злагоду з природою, “що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі”, протиставлялася передусім людиноненависницьким, руйнівним силам фашизму, однак вона спрямовувалася й на численні наші внутрішньо суспільні негаразди, на те, що “не вміли ми жити, як слідує. Ні, ні...” Про наше невміння жити за законами добра говорить не один герой Довженкових кіноповістей, а Лаврін Запорожець наважується, хоч і в м’якій формі, дорікнути самому Сталіну, звертаючись до його портрета: “Не думали ми з вами, що так вийде...” Подібний критицизм був несподіваний для літератури 40-х років.
Однак, він не виключає оптимізму письменника. Довженко вірить у те, що хай дорогою ціною, але біда навчить, мусить навчити шанобливого ставлення до людини, її минулого і сьогодення. Устами того ж Лавріна Запорожця, який звертається до фон Краузе, автор висловлює глибоковистраждану думку – мрію: “...Погані ми були історики? Прощати не вміли один одному? Національна гордість не виблискувала в наших книгах класової боротьби? Почекай, засяє, та так засяє на весь добрий людській світ, що осліпнуть від заздрощів навіки всі твої фашистські нащадки” (Україна в огні).
Появу твору такої сили і спрямування з-під пера письменника-філософа була закономірною. При помітній демократизації внутрішнього життя країни в період війни, Довженко й тема осмислення війни як трагедії “йшли” назустріч одне одному. Будучи безпосереднім свідком і учасником фронтового життя, усвідомлюючи руйнівну силу війни і маючи геніальну здатність оцінювати реальну дійсність у нерозривній сув’язі з минулим і майбутнім, митець чутливо реагував на хід воєнних дій, то пристрасною публіцистичною статтею, то оповіданнями (“Ніч перед боєм”, “На колючому дроті”, “Мати”, “Тризна”, “Відступник”, “Незабутнє” та ін.). Ці твори малого прозового жанру мали якусь глибинну концептуальну спорідненість і становили собою своєрідний підготовчий матеріал для побудови об’ємного, ширшого і глибшого художнього полотна з чітко визначеною гуманістичною спрямованістю.
Ним і стала “Україна в огні”, а деякі з названих оповідань Довженко органічно вписав у її сюжет цілком або в дещо трансформованому вигляді.
Висловимо здогад, що назву кіноповісті митцеві підказала однойменна рубрика – “Україна в огні”, яка з номера в номер друкувалася в журналі “Українська література” (“Вітчизна”), починаючи з 1941 року.
На завершенні уроку важливо підкреслити, що кіноповість “Україна в огні” була одним з перших (якщо не першим) творів Радянської літератури, в якому на тлі смертельного двобою з фашизмом принципово ставилися проблеми гуманізації суспільства й особистості, заперечувалися антигуманні тогочасні ідейно-моральні постулати сталінізму.
Етап ІІІ. “Надія і горе матері в дітях”
Проект І. “Велич української жінки” (Українська жінка і війна)
Усе краще, що є в українському етносі, зведених законах моралі нашого народу Довженко втілив у величних, прекрасних образах жінок. Зауважимо: всі вони трагічні і всі уособлюють та конкретизують загальний образ України. Це і берегиня роду – Тетяна Запорожчиха і її донька Олеся, Христя Хутірна, Мотря Левчиха та ін.
Усі жінки змальовані автором з великою симпатією, та Олеся, мабуть, найближча його серцю, його ідеал української дівчини. Красива і чепурна, невсипуща в роботі і скромна, цнотлива й співуча. Олеся “співала так голосно і так прекрасно, як не снилося ні одній артистці”. Взагалі була вона “тонкою обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою чесним родом”. Щось жахливе і невідоме насувалося на Олесю з однією думкою про окупацію. Притуливши руки до грудей, вона чисто по-жіночому вигукує: “Ой Боже мій! Що ж воно буде з нами?” З “нами” – це з родом, рідним селом, усією Україною. Ми не помилимось, якщо скажемо, що цей вигук болю вустами Олесі вирвався з грудей всього українського народу. Ні на одну хвилинку Олеся не допускає думку зради, хоча і залишають їх на поталу ворогові.
Є в повісті незвичайно смілива сцена, не властива українській літературній і моральній традиції, коли Олеся, не бажаючи бути погвалтованою кимсь з окупантів, свідомо пропонує себе останньому з наших воїнів, що відступають (ним виявився Василь Кравчина). Треба бути великим майстром художнього слова та ще й неабияким психологом, щоб не збитись у цій сцені на голу еротику чи фальшиву сентиментальність. Опис ночі – зустрічі Олесі й Василя стали найкращими, найпоетичнішими сторінками повісті. Перша ніч незайманих дівчини і парубка, в яку вони перед Богом і собою стали чоловіком та жінкою, описана в народному, пісенному дусі. За споконвічним законом природи і за мораллю свого народу, соромлячись, вони віддались одне одному серед чистих рушників та квітів. Стугоніли їхні серця з притуленими до них руками, вони невміло цілувались, плачучи від сорому і щастя. “Кажи мені, Василику, красиві слова, кажи,” – прохала Олеся. І Василь говорив найкращі, які знав, слова до самого світанку – і “невблаганна неминучість розлуки освітлювала особливим світлом їх високі почуття”. І була поетична клятва коханого:
“Я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою. Яка б ти не була, я вернусь до тебе, хай ти будеш хвора і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз, і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене... ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене, простив я тобі наперед...” “Прощай, - сказала Олеся, - тільки найди мене.” “Найду, - сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними руками. – Коли ж так станеться, що уб’ють мене чи вибухну я десь на фугасах і розлечуся шматтям по полю... я все одно вернусь до тебе. Я пам’ятником стану з бронзи... отам ось за вікном... Ти, Олесю, відкрила мені світ”.
Багато освічень у коханні і у вірності шлюбу дала нам класична і сучасна українська література, але таке ми почули вперше.
Не випадкове ім’я головної героїні. Надзвичайно сильні українські жіночі характери під таким же іменням Олеся були в П.Куліша, Б.Грінченка, Л.Українки та інших прозаїків і поетів України.
Усі жіночі образи повісті – трагедійні, а образ Христі Хутірної серед них – найтрагічніший, бо її привселюдно в партизанському загоні суджено за щирість і правду, за те, що стала дружиною італійського офіцера. Вона не вчинила жодного злочину, крім того, що залишила свого чоловіка, сите життя і повернулася до рідного спаленого, знищеного села. За це її, порядну жінку, обізвано найбруднішими словами – «повія», «устілка», «шмара», «сука», «гадюка» і … «націоналістка». Тільки жінка віддана своїй нації могла повернутись додому знаючи, що її очікує.
Жінки ґвалтовані, сплюндровані повертались з Німеччини додому до рідного народу, і за це народ їх судив, відправляючи до таборів до Сибіру за зраду. І судили саме ті, хто відсиджувався по тих такі Сибірах, коли інші гинули на фронті. Довженко в своєму “Щоденнику” написав 1942 року, що “не буде вчителів, лікарів, інших добрих і розумних людей, які загинуть на фронті, залишаться лише “прокурори”, які будуть судити чесних і відданих тільки за те, що вони не тікали, як пацюки з тонучого корабля, а залишались на рідній землі”. І ось саме Христя стала жертвою цього “правосуддя”. Коли її вели на жахливе незаконне судилище, “вона ледве йшла”. Все її тіло молоде утратило свою силу й ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що парашут за спиною не розчинився, і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати. Земля невблаганно тягла її до себе”.
І саме одвертість Христі стала звинуваченням усім тим «прокурорам». На запитання: «Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь?» - на які мали б відповісти її судді, Христя з гідністю каже:
“Я знаю, що не вийти мені звідси живою… Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний…Яка я повія? Мучениця я. Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю. Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі ви міряли наші чесноти на трудодень і на центнери буряку? Націоналістка я? Яка там?
Я не признала вас за свого суддю: я пам’ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор, а ви лаялися так голосно і гидко. Я плакала тоді і, плачучи, запитала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б я втекла? Пам’ятаєте, що ви мені сказали? Ви назвали питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Чим ви можете покарати мене?”
Так з підсудної Христя стала обвинувачем свого судді й силою народної правди засудила його до вічної ганьби як людину несправедливу, брутальну й глибоко аморальну, як прокурора окупаційного режиму.
Олеся і Христя – два основні компоненти образу України: перша – її поетична душа, а друга – її трагічна доля.
Виразність і емоційність образів дівчат посилює материнське слово-плач «Донечко моя, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми і ранішніми, щоб обминуло тебе горе лихе і лихая наруга. Щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія, голубонька моя…» - тужила Тетяна Запорожчиха, пригортаючи до себе востаннє Олесю, яку відправляли на примусові роботи в Німеччину.
Читаєш це хвилююче материнське слово-плач, що так зворушує серце, і відчуваються тобі з сивої, тисячолітньої давнини прадавні наші українські плачі: від плачу Ярославни до сучасних «плачів» Оксани Лятуринської і Тодося Осьмачки.
15 травня 1942 року Довженко записав в щоденнику: «Велика і надзвичайна тема і велич української жінки, - українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена».
І ось саме у жіночих образах автор втілив не тільки любов, красу, а і муку, страждання горе матері України, яка обливалася кривавими слізьми в безсиллі захистити своїх дітей. (доцільно використати як музичний супровід баладу “Про дику чайку при дорозі”)
Проект 2 «Славні сини запорозькі»
Жіночими персонажами образ України не завершено: він продовжений і в чоловічій лінії. Краса і ніжність України оспівана в образах дівчат і матерів. А силу і мужність українського народу автор втілив у чоловічих образах, головним чином, однієї родини Запоріжців – Лаврина, глави роду, та п’ятьох його синів: Романа (офіцер), Івана (воїн), Савки (чорноморець), Григорія (агроном) і Трохима (рільник).
Запорожці – люди працьовиті, веселі і горді. Коли Савці під час нальоту німецьких літаків радять падати, він наче знехотя відповідає «А чого б я падав? Ідем на війну та будем од першої бомби падати?». Так на перервах і в боях гинули кращі з кращих нащадків запорізьких козаків. Тому, персоніфікована в кіноповісті Розлука жалібно голосила понад шляхами: «Ой, діточки, мої діточки…»
Автор недаремно виділяє образ Лавріна Запорожця, що ввібрав традиції Козаччини і передав своїм синам-козарлюгам. Виданий поліцаєм, схоплений і катований фашистами, Лаврін не втрачає мужності, з великою гідністю розмовляє з катом. Силу він черпає в ненависті до окупантів. Цієї ненависті вистачає, щоб побороти на колючому дроті озброєного начальника поліції. «Вони били один одного важкими іржавими уламками своєї важкої історії».
Вірність перемогла зраду, бо «стрепенулась у Запорожця жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії. Пристрасть боротьби і помсти, вся воля, весь роздум спалахнули, в ньому з такою страшною силою, що він в одну мить, ніби возвівся в якийсь надзвичайний ступінь… і випроставсь – увесь в крові, гарячий і натхнений».
Лаврін був людиною козацького гарту: не лише сам виграв битву, за своє життя, а й запалив жагою свободи інших у концтаборі: «Піднімайтесь, хто сильний і дружній! Хто жити хоче, вилізай з могил!.. Ні кроку назад! Вперед!» І сталося диво: «Такого ще не бачив ні український місяць, ані зорі. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників… Він виводив людей на волю».
А потім за свою сміливість, за свою відданість народу, він опинився перед тими таки ж «прокурорами», як Лиманчук.
Образ Лавріна змальований в дусі кращих традицій нашого народного епосу, історичних пісень та дум. Читаєш сторінки, присвячені Лаврінові Запорожцю, - і перед тобою росте й росте могутня постать до величі Байди, Сірка, Наливайка, Богуна.
Фрагмент уроку роботи над художнім образом
Тема: Образ Лавріна Запорожця – втілення народної величі.
Мета:
Розкрити своєрідність художнього осмислення національної краси в образі Лавріна Запорожця.
Особливості художнього втілення в кіноповісті ідеї спадкоємності поколінь, суть роздумів письменника про зв'язок людини з розвитком історії.
Допомогти учням зрозуміти, яким чином в образі Лавріна автор втілює моральну красу, культуру свого народу.
Поглиблювати навички ідейно-художнього аналізу твору при характеристиці окремих образів.
Обладнання:
«Україна в огні» Олександр Довженко. К., Радянські письменники, - 1990р., ілюстрації учнів до твору, презентації учнів
Перебіг уроку: (Аналіз образу)
Після повідомлення теми і мети уроку переходимо до аналізу образу, враховуючи те, що учні вже ознайомились зі змістом твору.
У ході уроку учні мають прийти висновку, що саме в образі Лавріна Запорожця О.Довженко втілює власні думки, переживання і погляди, що до долі народу, його величі і його місце в історії, до оцінки діяльності.
На питання “Як поводить себе батько родини, дізнавшись про початок війни?”
Учні мають розповісти або зачитати той уривок, де Лаврін відвозить своїх синів на фронт і втрачає найменшого Савку «Повіз старий Запорожець п’ять синів на війну», «Лаврін притулився до мертвих синових грудей і заплакав уголос». Вже з першого знайомства ми бачимо, що це сильна людина і віддана Батьківщині. Не чекаючи призову, він сам веде своїх синів на війну.
Далі слід звернути увагу на розмову Лавріна з портретом Сталіна, де Довженко вкладає в уста Запорожця питання, яке з початку війни не давала спокою самому авторові:
«Що буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого? Розженуть його по каторгах та по лісах, байраках та болотах, як вовків, та натруять один на одного, так що й живі завидуватимуть мертвим…»
Відповідь на ці запитання може дати історія, але образом Лавріна Довженко утверджує безсмертя народу. І учні мають дійти до цього висновку.
Пропонуємо учням питання: - Як ви оцінюєте дії Лавріна, коли він запрягає людей в ярма?
«- Нехай не ходять!...
- Не хотіли ярем, треба було битися за волю.
- …Але будуть битися. А хто не буде – вмре».
Учні мають зрозуміти, що Запорожець не міг змиритися з покорою народу, прагнув розлютити його, розбудити в ньому людську гідність;
зрозуміти:
- Чому фон Краузе з більшою повагою ставиться до Лавріна, розуміючи, що той веде подвійну гру, ніж до Заброди, який присягає німцям у відданості? «Я апелюю до свого розуму».
Аналізуючи зіткнення на дроті з Забродою, необхідно звернути увагу, що Лаврін в будь-якій ситуації не втрачає витримки, він не боїться смерті, і вона відступає перед ним.
«Дарма що я загину, не страшно мені смерті. Чуєш? Та страшно мені, коли подумаю, де ж погниють кості обдурених Гітлером бідних селюків наших?...»
Лаврін звертається до полонених:
«Піднімайтесь, хто сильний та дужий! Гей, хто жити хоче, вилізай з могил!... Такого ще не бачив ні український місяць, ані зорі. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників. Для нього ніби не існувала темрява. Він бачив усіх і все. Він виводив людей на волю, туди, де було закопано зброю…»
І щоб остаточно впевнитись у величі духу Лавріна Запорожця, учні мають знайти уривок допиту в партизанському загоні.
-…Вбивайте, прошу вас. Вбивайте, ну! Доставте радість полковнику Краузу. Соблюдіть чистоту ліній, - терпка гіркота і біль почулись у голосі батька п’яти синів.
- Народні месники!...Хіба те, що сталося зі мною, з селом, не тяжче смерті у сто крат?...
Партизани притихли. Багато різних думок почуттів, спогадів розбудили в них ці слова Запорожця. Перед їх духовним зором виникла раптом вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких протирічивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля!
Підсумовуючи урок, учні мають дійти висновку, що саме образ Лавріна Запорожця став втіленням моральної краси, національної і духовної величі українського народу. Ввібравши в себе найчудовіші і найяскравіші риси славетних запорожців, Лаврін не втратив своєї сили і віри в народ. Це не типовий образ для тогочасної України, про народ якої Ернест Краузе сказав дуже влучно:
«Це люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту…У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників…»
Довженко створює цей образ, щоб довести протилежне, що душа народу не зломлена, що народ ще остаточно не втратив своєї національної самосвідомості, і що доки існують такі Лавріни Запорожці – Україна буде жити!
Д.з. Твір роздум “Чи є у наш час такі Лавріни Запорожці?”
Продовження проекту «Славні сини запорозькі»
Є ще в кіноповісті персонаж теж козацького роду на ймення Кравчина. Це той уже згадуваний нами образ, який мав бути центральним героєм нездійсненного Довженком епічного твору “Золоті ворота”. Василь вражає читача величчю фізичною і духовною. Спокійний і розважливий за натурою, він показує взірець стійкості й героїзму в боях. Кравчина наділений розумом полководця. Це, власне, він виграв вирішальну битву з фашистами. І в особистому житті – це втілення вірності, духовної чистоти. Не залишається осторонь уваги розмова з Сіроштаном:
“- ...Ти командир, герой, у тебе два ордени і чотири рани. Невже ж ти, проливши кров свою, так не зрозумів нічого, хто й що ми? Що не обивателі, не свідки історії ми, а герої великого грізного часу? Що не наживеш ні капіталів, ні земель чужих не завоюєм, ні людей не підкорим, що прийдемо додому на пожарища, руїни, так що декому ніде буде і голову приклонити... – Кожен з нас мусить одержати дві перемоги. Перемогу над загарбниками – фашистами... І другу перемогу свою малу – над безліччю своїх недостатків, над грубістю, дурістю, над злом, неуважительностю і, до речі, почесним ставленням до жінки.
Василь величний своїми вчинками і думками, він навіть не допускає думки зради як коханій, так і батьківщині. І тому перемагає в цьому жорстокому бою. Отакі вони українці, красиві і чисті в любові, сміливі в бою, ненависні до ворога, вражають ще й іскрометним словом, жартом, гумором.
Здавалось, не до жартів, коли твоя земля горить – палає і летить у прірву. І все ж одну з визначальних рис вдачі українців – уміння посміятися над собою й іншими - не спроможна здолати навіть війна. Найбільше в повісті жартує розвідник Мина Товченик. У гестапівському застінку на грізне запитання: “Де партизан Запорожець?” – відповідає: “Де кущ, там і Запорожець, де ліс, там і тисяча”. І не лише жартує, а й діє з гумором. Пійманий і приведений у сам штаб, він зумів залізти на піч і звідти все підслуховувати. В час переполоху Мина міг втекти, але взяв та й вернувся знову на піч, бо, мовляв, ще не все вивідав.
Мина жартує навіть на шибениці, всіляко обзиває німців і навіть співає їх гімн. Коли ж у село ввірвались партизани, Мина, “знявши петлю, почав по-хазяйськи складати вірьовку”.
Так, в образах Запорожців, Кравчини, Товченика, Бесараба заново ожила в нашій літературі славетна козацька звитяга.
З образами чоловіків природно пов’язані батальні картини. Їх у кіноповісті чимало. Це битви між гітлерівцями і червоноармійцями, і бойові визвольно-каральні акції партизанів. Усі вони написані з неабиякими знаннями стратегії і тактики ведення бою.
“Огонь... Огонь... Огонь. Танки репались і перекидались, і горіли, як на страшному суді. Горіло залізо, горіла сталь. Шалений огонь гніву й пристрасті битви надавав бійцям такої велетенської сили, що важкі гармати вертілися у них в руках, як іграшки.
Літали зграї переляканих, знавіснілих птиць. Лисиці дрижали в норах... Вовки в кущах, наївшись людського м’яса, припадали черевами до землі. Від жаху в них віднялись ноги і закарлючились хвости під животами. Вони повзали, не сміючи навіть вити, і клацати зубами. Вовчиці плакали.
Такий був страшний світ у бою. Одна лише людина могла витерпіти бій. Тут боролася безсмертя із смертю. Все повітря прийшло в шалений рух, вся атмосфера ревла, вибухала, кректала і гриміла тисячами громів. Повітря горіло. На бійцях загоралися сорочки. Палали спини у людей. Сім разів сходились бійці з противником.” Україна була в фантасмагоричній пекельній круговертній війні. Вона палала у вогні.
І вистояти в цьому вогні могли лише сини запорозькі, здорові, і сильні не тільки фізично, а найперше морально і духовно, не відступаючи і не склоняючи голову не перед чим, насамперед, турбуючись про свою землю, а потім про власне життя.
Проект ІІІ “В родині - не без виродка”
Антинародна суть “засекречених партократів”
Перегорніть тисячі сторінок радянської або української літератури про війну і переконайтеся, що тільки Довженко посмів сказати правду про війну, про радянську партноменклатуру, зокрема про командний склад органів прокуратури КДБ, НКВС. Уособленням цих темних страхітливих сил у всій їх антинародній потворній суті постає образ голови райвиконкому, а потім прокурора, Лиманчука. “Він був великим любителем різних секретних паперів, секретних справ, секретних інструкцій, постанов... Він засекретив ними свою глибоку байдужість до людини... Йому ні разу не приходило в голову, що... єдине, що він засекречував, це була його засекречена дурість”.
Будучи прокурором партизанського загону (не відомо кому необхідна була ця посада), він показав себе бездушною, жорстокою і взагалі аморальною істотою. Подумати тільки, дізнавшись про захоплення Христі Хутірної, він “страшно зрадів”, а глянувши на неї, “зразу ж розкусив її геть всю, він побачив в її очах зловісне полум’я ненависті до радянської влади... і темну ворожість до себе”.
Нікчемної моралі та жалюгідного духу також і різна тилова дрібнота, зокрема, воєнторгівці, душі яких “малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя”. Такий же емоційно глухий товстопузий керівний комуніст: в його машині, бачте, лежать секретні речі, і він не підвіз пораненого Івана.
Ось такі безсердечні двоногі істоти вирішували долі людей, а, в цілому складений з них керівний апарат більшовицької влади, вирішував долю всього нашого народу понад 70 років.
І за інтелектом це здебільшого мізерія: вони не розуміють, як багато важить для селянина земля, хата, могили дідів і прадідів. У плюгавих серцях цих нікчемних утікачів народжується мстиве почуття кривавої помсти: “Ми ще повернемось!” Мовляв, ми розвіємо вас, українців, по тюрмах, таборах, поселеннях. Так воно потім і сталося, про що Довженко пророче писав у щоденнику ще 12.VII.1942:
“А потім умру од героя, щоб не бачити як заселятимуть тебе, мати моя Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків синів і дочок за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу.
Прокурорів у нас вистачить на всіх, не вистачить учителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніки, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі і здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму духові...”
Проект ІV. “Дезертирство – безталання народне”
Не можна обійти і образів дезертирів у повісті, не з’ясувавши причини їх появлення, народжені нашим суспільством.
Учні мають знайти в тексті уривок, де автор сам відповідає і пояснює проблему цього безталання народу:
“У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликали їх до велетенського бою, до надзвичайного. І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам’ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово “священна” не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі. Сувора дійсність скоро розкрила їм очі...”
Це горе і темна пляма народу, про яку намагалися не згадувати, обходили цю тему і письменники. І тільки Довженко чесно, сміливо, підняв цю тему, не злякався, що цим підірве авторитет свого народу. Тільки людина, віддана народові, може сказати всю правду і визнати як помилки, так і переваги свого народу над дріб’язковим, нікчемним, жорстоким, що нівелювало людську душу.
Додаток до ІІ частини, окрема сторінка – образ фашизму, “Коричнева чума” у кіноповісті
Свій осуд фашизму, протизаконної та аморальної суті окупації розкрито, головним чином, на образах офіцерів Ернста й Людвіга Краузів, батька і сина. Це ті з мільйонів зайд, що принесли на українську землю страшне горе. Старого Краузе Довженко називає “вовком з брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії”, а сина його – “расовим гітлерівським псом останньої формації, жорстоким, лихим мерзотником, героєм шибениць, масових палійств і ґвалтувань.”
Щоб викликати в читачів почуття зненависті до носіїв коричневої чуми, письменник показує обох Краузів у “роботі”: вони особисто розстрілюють невинних людей, на допитах завдають їм страшних тортур. Це садисти, руки яких по лікті в крові їхніх жертв. Ось такі негідники і катюги чотири роки чинили наругу над нашою Україною. “Клали цілі родини додолу в ряд і стріляли, підпалюючи хати. Вішали, регочучи ганялись за жінками, однімали дітей у них і кидали в огонь. Жінки, щоб не жити... плигали з розпачу в огонь услід за дітьми і згорали в полум’ї страшного німецького суду. Повішені дивилися вгору з страшних своїх шибениць, ще гойдаючись на них і одкидаючи на землю незабутні моторошні тіні. Горіло все село. Все, що не встигло втекти до лісу, в очерети, в потайні ями, - все загинуло.
Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей.”
15 і 30 березня 1942 року у “Щоденнику” Довженко запише: “Дійсність стала багато страшнішою за всяку уяву. І її так треба показувати. Душа людська міряється повною мірою, та такою, про яку навіть і не підозрював світ. Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу”.
Ось ця “нечувана сила людського духу” й визначає ідейно – художній зміст повісті “Україна в огні.”
Загальні висновки “Не забудуть потомки в віках”,
до яких мають прийти учнів на завершення роботи над ІІ Частиною “Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо”, аналізуючи кіноповісті
1. Кіноповість засвідчила велич і незнищеність духу нашого народу, красу віковічної моралі, чистоту людської душі, силу помислів високих і сподівань українців на краще.
2. Зміст зображеного в кіноповісті – це жах війни, про який “не забудуть і потомки в віках, бо це таке горе, така наруга над українським народом, яка лежить за межами обурення і відчаю”. Відразу виникає запитання, чи можна загоїти такі рани? Можна, бо народ який “звик тисячоліттями до сіяння, до життєтворення у всьому”, безсмертний. І свідчення цьому такий епізод: “Не догоріли ще пожари”, а люди кинулися вже до роботи. Уже копалися в городах, діставали з вузликів насіння із пристрастю садили в землю”.
3. У кіноповісті пророче передбачено ренесанс зраненої України. Хоча, “національна гордість не виблискувала в наших книгах класової боротьби”, але вона “засяє, та так засяє на весь добрий людський світ, що осліпнуть від заздрощів всі...” Це пророцтво здійснюється на наших очах.
4. Своєю кіноповістю Олександр Довженко захистив свою націю від різних наклепів з боку великодержавних російських шовіністів.
5. У кіноповісті створено безсмертну галерею образів, особливо Лавріна Запорожця, Олесі, Кравчини, Христі, які вже стали окрасою класичної української літератури середини і початку другої половини ХХ століття.
Частина ІІІ
“Народ треба возвеличити і заспокоїти”
Твори повоєнного періоду, останні роки життя Великої людини
Невтомний мислитель – художник прагне показати народ у його боротьбі, в оновлені.
“Народ треба возвеличити і заспокоїти, - пише митець-патріот, - і виховувати в добрі...”
Вікопомний подвиг радянського народу Олександр Довженко відтворює у “Повісті полум’яних літ” (1945).
Матеріали до уроку з теми: Твори повоєнного періоду, останні роки життя Великої людини
Урок почнемо із запису “Щоденник”:
“...Напишу... про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі витрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів. Напишу, як їм жити і що робити, і як і що думати, щоб краще жилося по війні...”
Проект І “Великий народ переможець у “Повісті полум’яних літ” (1945)”.
Першу згадку про задум “Повісті полум’яних літ” у щоденниковому запису 5 грудня 1943 року – через десять днів після сумної звістки про те, що “Україну в огні” заборонено для друку і екранізації.
Про напружену працю Олександра Довженка над сценарієм свідчать дванадцять текстів чорнових варіантів.
“Се мусить бути річ реалістична в розумінні високому, мистецькому. Її поетичний дух, мистецький хід узагальнень, вибору прекрасного серед красивого, вічного в тривалому, епічного у звичайному – все мусить бути підпорядкованим єдиному стильовому комплексу строго мистецького твору” (13.У. 1944).
Довженко щиро вболіває за долю народу.
Торжеством нечуваного народного подвигу дихає рядок (зачитавши уривок, учні мають визначити його зміст за задумом автора – перемогу світла над темрявою)
” – Кінчилась світова війна! Стою з автоматом на порозі нової епохи й думаю: яку могутню темну силу ми перемогли, будь вона проклята!
Молодий солдат оглянувся на груддя палаючих руїн і, ніби вражений раптом величезністю перейденого шляху, застиг, як пам’ятник.
Це був міцний і пристрасний солдат. Голова в нього була перев’язана бинтом. Та він, здавалось, не пам’ятав про рану. Він казав, усміхаючись і думаючи вголос:
- Переді мною проходять війська – товариші мої. Я пропускаю їх, як командуючий, хоч я не генерал, звичайно, і не маршал, - простий сержант Іван Орлюк, колгоспник з Наддніпрянщини, звичайний, так би мовити, переможець у світовій війні.”
У яскраво-індивідуальному образі сержанта Орлюка втілені найхарактерніші риси трудового народу – переможця у найтяжчій із воєн, яке знало людство.
Не втрачаючи своєї життєвості, Іван Орлюк в той же час переростає на наших очах в образ-символ.
Монументальна постать радянського солдата-переможця застигла «як пам’ятник», бо перед духовним зором «народженого для добра» Івана Орлюка проходить уся війна – від тривожних ночей сорок першого року до Дня Перемоги.
У «Повісті полум’яних літ» вражає не тільки філософська глибина, масштабність і гіперболізм, а й відтворення найтонших порухів людського серця.
Довженко-художник концентрує увагу на найголовнішому:
«Але все, що звучало в світі, переривав катастрофічний гуркіт моторів епохи».
Палали міста; фашизм був жорстокий і нещадний; та переможцем з історичного двобою двох світів вийшов народ.
Поетів мирної праці оспівував Довженко у «Землі». Що розпочав Василь Трубенко, те продовжив і відстояв у великому ратному подвигу герой «Повісті полум’яних літ» Іван Орлюк-творець, сіяч:
«Я так люблю сіяти!.. Люблю орати, носити, молотити. Але понад усе люблю сіяти, садовити, плекати, щоб росло. Тоді я сторукий…»
У цих словах – весь Олександр Довженко. Не випадково біографічний роман про автора «Повісті полум’яних літ» Сергій Планида так і назвав: «Сіятель».
Сценарій завершується тим же кадром, з якого розпочався: Іван Орлюк «стояв біля Бранденбурзької брами. Перед ним проходили незчисленні ряди його товаришів, і він бачив над їх головами сяйво матеріальних благословень Батьківщини».
Але Довженко не знаходив задоволення в цьому сценарії, він здававсь йому гіршим, ніж він уявляв і творив.
«Усе було одним з нещасть мого життя. Я був мучеником в результатах своєї творчості. Я ні разу не мав насолоди. Навіть спокою од споглядання результатів своєї безмірно тяжкої і складної праці. І чим далі, тим все більше переконуюсь, що 20 років кращого свого життя потратив я марно. Щоб я міг створити». Запис 22.ІХ.1945р.
«Закінчив «Повість полум’яних літ»: Не думаю чомусь зовсім про її долю. Коли згадую всю історію народження й загибелі «України в огні», не можу гірко не всміхнутися собі. Справді, чого мені ждати і чого мені треба?...
Одне мені треба. Щоб не одібрала в мене доля сліз і плачу по п’ятнадцяти мільйонах смертей мого нещасного вимученого народу. Коли подумаю, що сталося й що робиться, скільки страждань, кривди, смерті, жорстокості нелюдської, неземної, пекельних мук, нечуваної люті катувань, неправди, прихованих скорботи, лжи, заслань і розстрілів. Скільки нелюбові до народу і боязні його невсипущого духу! Боже мій…
Скільки розбитих духовно і фізично сердець. П'ятнадцять мільйонів трупів і вигнанців. Я не знаю нічого страшнішого на світі. Що «Повість полум’яних літ»? Хіба таку писати повість про смертельну рану народу? Трагедію треба писати, новий Апокаліпсис, нове «Дантове пекло». І не чорнилом у Москві, а кров’ю й сльозами, мандруючи по Україні, в убогих хатах, під вікнами сиріт, у пустках і на пожарищах Матері-Вдовиці…»
Невже прочитавши ці рядки, можна допускати навіть припущення, що Довженко не патріот України?