Ось вже майже тридцять років, як я у Львові. Але місто так І не стало рідним, та І місцева мова все ще ріже вухо. До цих пір сприймаю Львів, як місце заслання
| Вид материала | Документы |
- Олександр Боргардт, 41276.34kb.
- Ігрова діяльність на уроках іноземної мови в початковій школі, 288.32kb.
- Життя прикрашається двома речами, 68.64kb.
- Бориско Наталією Федорівною, професором кафедри методики викладання іноземних мов Київського, 32.65kb.
- Програма збереження та розвитку державотворчої нації народу україни (профспілка "Народний, 517.64kb.
- 1 Програму сприяння залученню інвестицій у місто Львів на 2011-2013 роки (додаток, 376.86kb.
- Суть І формування попиту на гроші, 59.87kb.
- Соломії Крушельницької у Львові Безсмертна слава Соломії Біобібліографічний довідник, 4013.52kb.
- Президенту України Вікторові Януковичу Прем’єр-міністру України Миколі Азарову Звернення, 138.03kb.
- Приватне юридичне підприємство «Полакр» було засновано в 1992 р. Як Центр медичного, 351.61kb.
Доцент кафедри українознавства ЛАДУ
ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ
СИРОТЕНКО(ВЕРБИЦЬКИЙ)
ПОЕТ ЄДИНОЇ ЛЮБОВІ І АВТОР ТИСЯЧІ ГОРІЛОК
Вcтуп
Ось вже майже тридцять років, як я у Львові. Але місто так і не стало рідним, та і місцева мова все ще ріже вухо. До цих пір сприймаю Львів, як місце заслання. До Львова я переїхав у 1974, поступивши в аспірантуру комерційної академії, тоді торговельно-економічного інституту. Оскільки я технолог від Бога, а товарознавець нікудишній, замість того, щоб проводити товарознавчі дослідження і давати товарознавчу оцінку спочатку маргаринів, а потім консервованих шинок, став розробляти нові види цих маргаринів і консервів, технології їх виготовлення. Якщо з маргаринами не знайшов розуміння у верхах ( мої маргарини типу нинішніх Фіннєї або Рами потрібно було робити на маслозаводах /з свіжовідсепарованого молочного перегону і композиції жирів робилися штучні вершки, оброблювані надалі за стандартними технологіями виробництва масла, що назвали фальсифікацією масла, тим паче, що колеги-товарознавці не змогли розробити методики визначення відмінностей мого ерзацу від натурального масла/),то мої консервовані шинки дозволили упроваджувати на експериментальному заводі ВНДІМПА( там робили консерви для космонавтів) та на Раменському мясопереробному підприємстві Кремлівської райспоживспілки. Ось за передачу на захід своїх технологічних розробок, по яких робили шинкові консерви для Політбюро ЦК КПРС, і заслали мене назад у Львів. Заслали молодшим науковим співробітником НДЛ продтоварів, без надії на підвищення і на захист давно написаної дисертації. Десять років тулився з сім'єю в студентському гуртожитку з регулярними відвідинами дільничного, який з’ясовував, чому немає прописки. Тільки в розпал перебудови перевели на кафедру, дозволили захистити дисертацію. Після величезної статті про мне Айлінки Мухиной у всесоюзному „Пошуку”, дозволили впроваджувати свої розробки не тільки в Україні, а і у всьому СРСР. Об’їздив-облетів тоді Союз від Калінінграду до Петропавловська-на-Камчатці і від Ташкенту до Норильська. Був запрошений головним спеціалістом до Павлоградської філії Дніпропетровського консорціуму „Синтез”. Керував створенням безвідходних сільгосппереробних комплексів у Криму та Марій-Ел, залишаючись при цьому ст.н.с.Львівського вузу. У 1992 року одержав останню в інституті державну квартиру, що дало змогу не триматись за місце в інституті. У зв’язку з передислокацією Павлоградської філії до Москви, організував агроконсорціум КАТЕТ при місцевому сільгоспінституті. Ставив безвідходні та маловідходні сільгосппереробні цехи по колгоспах Галичини та Волині. Коли в 1996 колгоспи ліквідовували, консорціум збанкрутів і довелося створювати власний неприбутковий аграрно-інжиніринговий центр, обслуговуючий фермерів і нові агроформування. Роботи виконував в штаті Замовників. За пів року перед тим, як виповнилося 60, повернувся в сільгоспінститут і у встановлений термін вийшов на пенсію. На жаль, шахраї з Пенсійного фонду два роки заявляли, що не маю права на наукову пенсію, а коли довів фальсифікацію ними документів, заявили, що моя наукова пенсія менше за трудову у 145 гр.І нічого не доведеш, після численних перевірок їхніми службовцями інституту і мого „КАТЕТу” зникла половина платіжек.Остались цілими тільки документи за час заслання з мізерною зарплатою. Куди не звертавсяся- від ВРУ до Генпрокуратури, відповідали ті ж шахраї, на яких жалівся. Нема у мене більше майбутнього в Україні. Залишилося тільки минуле. Ось і надам Вам дещицю з того минулого.
Дитинство моє проходило в обов'язкових щовечірніх розповідях бабусі-мами Євгенії Львівни Кулішової-Вербицької та її невісток, сестер Вербицького, про Предків, про їх найближчих друзів, про друзів Шевченка. Різними були ці предки і їх друзі в розповідях моїх бабусь, останніх представниць колись могутніх Родів Белозерськіх - Вербицьких-Антіохів – Голіциних - Дорошенок – Кулішів – Марковичів – Рашевських. На жаль, я навіть не маю права вважатися членом їх Роду - Рід передається по батькові! Мій батько - доктор історичних наук Василь Трофимович Сиротенко (вчений медієвіст зі світовим ім'ям, той самий майор червоної Армії, який врятував колись св. Карела Войтиллу від заслання до Сибіру), далі свого діда Опанаса, підрядчика-архітектора, що помер на 108 році життя після падіння з даху чергової церкви, що будував, нікого не знає. Та і про свого діда Опанаса знає тільки те, що за своє довге життя той поставив більше сотні дерев'яних церков по всій Україні, а коли загинув, то касир і бухгалтер втекли, вкравши всі гроші, залишивши його сім'ю без копійки. Отже я і справді Сирота-Сиротенко без Роду і племені…
Звичайно, я напишу і про батька, але не він мене ростив, не він мене виховував. Отже в першу чергу віддаю борг моїй бабусі – Євгенії Львівні Вербицькій-Кулішевій, що замінила мені і матір, і батька. І таким же самотнім бабусям – Марії Вербицькій-Раковій і Вірі Вербицькій-Вороній. Мого діда, колишнього білогвардійського офіцера, учасника Льодового походу Лавра Корнилова, Миколу Вербицького-Антіоха, розстріляли разом із заручниками, у 1922 після вбивства студентом-євреєм якогось великого жида з ВЧК. Чоловіка бабусі Віри, першого перекладача «Інтернаціоналу» Миколи Вороного і її сина поета Марка Вороного розстріляли в прокляті тридцяті. Бабуся Марія Вербицька на Колимі вийшла за такого ж зека, відомого художника Ракова. Там вона народила йому 5 дітей. Але з Колими до Чернігова вернулася вона без нього…
Всі вони в молодості здобули прекрасну освіту – після гімназії вчилися на Бестужевських курсах. Бабуся, наприклад, була улюбленкою в знаменитого Михайла Івановича Туган-Барановського, що викладав там.(Потім він був першим Міністром промисловості і торгівлі України) Але все прекрасне у них скінчилось разом з молодістю, яку обірвав жовтневий переворот...
У роки мого дитинства бабуся Віра працювала десь секретарем-друкаркою. Ночами, щоб заробити на численних племінників, передруковувала на машинці розповіді місцевим літераторам. Розповідала їм, як до неї залицялися Винниченко і Маяковській, як її ревнувала сама Ганна Ахматова...
Бабуся Марія, наймолодша з Вербицьких, сиділа з дітьми. У ті часи допомога на 5 дітей були на порядок вище нинішньої, та все ж жили небагато...
Моя бабуся знімала кімнату в своїй зовиці у великому будинку на Лісковиці, який збудував колись Пантелеймон Куліш для свого племінника-пасинка. Як і заведено на Україні, відносини у нас з найближчими родичами - Кулішами були натягнутими. Вечори проводили ми у Вербицьких. Збиралися ми всі за величезним ще прадідівським столом в центрі, якого стояв пузатий мідний самовар з медалями, пили чай з блюдця у прикуску-приглядку блакитним колотим цукром. До цих пір згадую ці іскристі блакитні конуси цукру, від яких бабусі спеціальними щипцями відколювали шматочки. Пам'ятаю п’янкий аромат цього, напоєного травами чаю. Пам'ятаю нескінченні розповіді бабусь про предків і їх друзів. Це смішно, своїх колег по службі 90-х років, своїх викладачів і товаришів по навчанню в інституті та аспірантурі – забув, а той величезний стіл з пузатим самоваром, ті блакитні конуси цукру, ті розповіді-сповіді - пам'ятаю, неначе це було вчора…
У кожній з бабусь був свій улюблений герой з тих Родів. Бабуся Віра була без розуму від Якова де Бальмена. Красеня, в якого були закохані всі дівчата вищого світу, але на коханій він так і не зміг одружується. Всіх інтригувала таємниця, через яку його хресна мати Волховська (до речі, це саме і є «Старенька мати», улюбленка Тараса Шевченко, яку він згадував в посиланні), під загрозою прокляття відмовила йому в одруженні на Сонечці Вишнєвській. Моя бабуся не любила де Бальменів, пам'ятаючи, що це Маня де Бальмен була першою, з кого почалися зради жінці Пантелеймона Куліша. Її улюбленцем був байкар Леонід Глібов, у якого в ранньому дитинстві вона сиділа на колінах, слухаючи казки «дідуся Кенаря» . А ось в тітки Муси улюбленчиком був співак єдиної любові і автор тисячі горілок – Віктор Забіла. Вона навіть у бабусі переписала рецепти його цілющих настоянок і горілок. Лікувалася сама, і лікувала дітей тими настоянками. Бабусі ті рецепти перейшли разом з трьома свитами рукописів Забіли від її бабусі, Мами-Саші Білозерської(для всіх - Ганни Барвінок).
Ось про цього Віктора Забілу, що більше за всіх вплинув на мою долю, і розповім Вам. Це дякуючи його об'ємному свитку з рецептурами горілок і настоянок я, після того, як довелося розпрощатися з надією і на золоту медаль, а і на вступ до університету (написав на випускному іспиті з української ,в творі на вільну тему, про роман Шевченка з Ганною Закревською і про їх дочку Софію, за що одержав кіл), я без проблем поступив до всесоюзного Київського технологічного інституту харчової промисловості( там український не входив в програму). Конкурс в ті часи був 7 чоловік на місце. Я набрав прохідні 23 бали, а бабуся, для надійності, показала зав. кафедрою бродильних виробництв проф. Мальцеву ті заповітні свитки рецептур, обіцяючи віддати їх мені на 3 курсі. Конкурс я пройшов. Та і як було не пройти, адже в тих свитах були рецептури майже 1000 горілок, бальзамів, медів, квасів, настоянок і наливок. Наша ж промисловість в ті часи мала не більш пари сотень рецептур…
Розділ 1
Так хто ж був цей, за словами Івана Франка, «Первоцвіт української поезії», побратим самого Тараса Шевченка, автор майже всіх горілок Російської імперії( І Петров, і Смирнов, і Шустов користувалися його записами)?
Як не дивно, у вчорашнього кріпосного Тараса Шевченка, побратимами були аристократи, та ще і іноземного коріння. Як Вася Штенберг, як Яків де Бальмен…
Віктору Забілі також приписували, що рід його веде початок від італійського архітектора, виписаного Іваном Грізним для будівництва кремлівських мурів. На Чернігівщині і Полтавщині, дійсно, в дворянських книгах числиться численне потомство Роду Зебелло. Але предком Віктора Забіли був управитель королівських володінь на борзенщині Петро Михайлович Забіла, що перейшов в 1648 році до Хмельницького. Помер він в чині генерального обозного (вищий чин після гетьманського) в 1689 році, маючи 109 років від роду. Всі його нащадки були сотниками, полковниками, а після ліквідації козаччини, суддями і урядовцями. Все, окрім батька Віктора, відрізнялися завидним довголіттям. Батько Віктора - Микола Карпович, борзнянський мировий суддя, одружувався на онучці самого гетьмана Полуботько - Надії Рибі, що принесла йому в придане сотню кріпосних і 400 десятини землі (десятина= 1.о25 га). Він і сам не був бідним. Було в нього до тисячі десятини землі, тільки зайнята вона була переважно листяним лісом. В'язи, липи, клени ховали дикі груші, яблуні . Серед хащів кущів глоду попадалися вишневі і сливові дерева, на узліссях червоніла горобина і калина. Було у його лісі декілька пасік. Пасікою в ті часи називалася розчищена від дерев поляна на якій стояло декілька колод-вуликів( про рамочні вулики тоді ще не чули і вуликами служили видовбані колоди або колоди із стовбура дерева вирізані з дуплом. Такі пасіки в нього були на узліссях, по сусідству з лугами і гречишними полями. У липняках вулики в нього стояли прямо на деревах.
Завжди в нього в прохолодному омшанику стояли бочонки з ароматним луговим, гречаним, польовим, малиновим, буркуновим, липовим і другими медами...
У ті часи дворяни мали монополію на винокуріння. Була винокурня і у Миколи Карповича. Правда, його дворянська винокурня – це не завод, а всього на всього, сарай з п'ятивідерним мідним перегінним кубом та двадцятивідерним залізним казаном для варки затору. Зате від батьків йому дісталися рецептури горілок і медів, що перейшли в спадок від самих Розумовських, а жінка успадкувала щось з них від Полуботок. Микола Карпович любив і сам винаходити і виготовляти усілякі настоянки і горілки. Весь вільний від суддівських справ час проводив на винокурні. Вільного часу в нього був удосталь, адже мирові судді переважно займалися сімейними суперечками та поділом спадку. Кримінальні справи були поза їх компетенцією. Отже міг філософствувати і винаходити горілки. Горілки в ті часи робили в кожній поміщицькій садибі, а ось медоваріння було справою вибраних. Це горілку можна було гнати з дешевої сировини. Для медів потрібен був мед, і хороші кислі ягоди. Хай в нього були тільки дички, але вони якраз були потрібної терпкості і кислоти! Перед бродінням сік з медом сильно уварювали. Вихід продукції був дуже низьким. Процес бродіння і доброжування дуже тривалим. Отже це було дуже дороге задоволення. Зате правильно зварений і правильно витриманий мед був невимовно приємний на смак і веселив навіть переконаного песиміста. Саме тому поміщики-медовари вважалися елітою суспільства, обиралися предводителями дворянства і мировими суддями. Але не тільки звеселяючими медами був знаменитий Микола Карпович. Він створив і відродив знов по рецептам предків, незліченну кількість горілок, які гріли тіло, веселили душу...
Народила дружина йому трьох синів. А коли вона була вагітна дочкою, на Різдво 1809 року, Микола Карпович так надегустувався нововинайденої дуже смачної і підступної «дуриголововки», що в заметіль не дійшов 100 метрів до будинку. Так і замерзнув в різдвяну ніч, занесений завірюхою з ббарильцем тої клятої «дуриголововки» під боком…
Молода вдова, що народила через декілька місяців донечку, залишилася одна, з чотирма малими дітьми на руках. Жінці, звиклій до того, що спочатку всім командували батьки, а потім господарював чоловік, довелося самій вести господарство. Не змогла справитися. Довірилася управляючим. Що не розікрали ті управляючі, розграбували в 1812 наполеонівські війська. Нема за що було навіть навчати дітей в гімназії. Благо, вона сама була грамотною і змогла всіх їх навчити грамоті. Але в ті часи обов'язком дворянина було служити. А для того, щоб мати право служити, треба було закінчити гімназію. Коли Віктору виповнилася 12 років, вся рідня збунтувалася і примусила таки Надію віддати сина в Московську чотирикласну губернську гімназію. Чому в Московську, адже поряд в Ніжині була одна з кращих в імперії гімназій, рівноцінна університету? Та тому, що її директор Кукольник вважав сина вдови, що розорилася, негідним його закладу. Лише після смерті Кукольника Надія змогла перевести сина до Ніжина. У 1822 році став він учнем 3 класу першого періоду (всього в гімназії було 3 періоди по 3 роки навчання і випускники її одержували атестат, рівноцінний університетському диплому.)
Не дуже то гостинно зустріли гімназисти напівзлиденного Забілу. У класі верховенствували син Кукольника Нестор, Петя Мартос, Платон Закревський, брати Лукашевичі. Вони могли собі дозволити все, навіть замкнути наглядача в туалеті або виштовхати його вечором втришия із спальні пансіонату при перевірці. У ті часи їм, дітям багатіїв все сходило з рук. (З часом, вже при Миколі 1, вони всі загримлять по справі „ Про змову в Ніжинській гімназії» ). Віктора ж карали за будь-яку витівку…
Посадили його за парту поряд з таким же бідняком-ізгоєм Миколою Гоголем. На жаль, Гоголь не відрізнявся комунікабельністю. Не друзями вони стали, а суперниками. Обидва писали вірші, при цьому Вікторови вірші були і більш пісенними і зрозумілішими. Гоголь не міг пробачити, що хтось пише краще за нього. Переписав він Вікторови верши в збірку-альманах, назвав його «Гноївковий Парнас» і пустив по руках…
До речі, не будь цього альманаху, можливо б і не було великого письменника Гоголя, адже саме після цього альманаху Николаша серйозно захопився редагуванням журналів, а оскільки він фактично був і єдиним їх автором, то мимоволі захопився і прозою…
Нічим добрим ні Гоголь, ні Забила не могли пригадати ту гімназію. Не прийняв їх колектив ровесників. Наступило літо 1825 року. Загадково помер Імператор Олександр 1. Держава опинилася в невизначеності лихоліття. Великий князь Костянтин, якого готували в імператори, навідріз відмовився сісти на престол. Великий князь Микола, просто не готовий був до цього, оскільки старший брат не включав його навіть в, встановлений по народженню, список членів Державної Ради…
У цій обстановці невпевненості і розброду Віктор записався унтер-офіцером в Київський драгунський полк. І красива форма вабила, і захотілося відчути себе захисником Вітчизни. Через два місяці йому привласнюють юнкера, а через два роки - корнета. Потім була участь в придушення варшавського повстання. Він не одержав, як його однокашник Петя Маркос, ордени, але те, що одержав звання поручика і став улюбленцем самого головнокомандуючого Паскевича, говорить про те, що боягуза не святкував…
У 1832 його полк перевели до Москви. Ось тут і випала можливість Віктору поквитатися з Гоголем. Вигравши солідний куш в карти, Віктор не пропив його, а пустив гроші на анонімне видання книжечки з двох розповідей - «Розповіді прадіда. Картини вдач, звичаїв домашнього побуту Малоросів. Книга перша»(Ви, до речі, і зараз можете почитати її у залі старожитностей Львівської бібліотеки ім. Стефаника). Включала книга дві повісті: «Іван Підкова» і «Сімейство Кулябки». Своїм стилем, мовою, гумором – повісті настільки нагадували Гоголівські « Вечори на хуторі поблизу Деканьки», що матуся останнього не утрималася, щоб не привітати сина з виходом чергової його книги. На це 21.08.1833 оскаженілий Гоголь пише матері: «Зробіть мне милість, не приписуйте мені всякі дурниці. Я вперше чую, і те од Вас, що існує книга під назвою « Кулябка » Вірте, якби я що-небудь випустив своє, то, вірно, би прислав вам!»
На Різдво Віктор одержав відпустку.. Перед відпусткою подав прохання в цензурний комітет на видання ще однієї книжки розповідей - «Чари».У відпустка відпросився додому…
По дороге додому он заїхав на сусідній хутір Матронівку до далеких родичів Білозерських. Першої, кого він зустрів на хуторі, була їх старша дочка Люба. 25-річний Віктор закохався в неї з першого ж погляду. Та і як було не закохатися в таку – високі, пишні , хвилюючі українські груди над тонкою талією притягали притиснутися, волошкові очі заглядали прямо в душу...
На жаль, закоханий навіть ті очі не роздивився. От як описує в своїй пісні:
“Послухайте мою пісню, я вам заспіваю
Про гарную дівчиноньку, яку я кохаю
Русявая,круглолиця,очиці черненькі,
Моторная, як на чудо, роточок маленький
Як квіточка хорошая, як тополя статна,
І як лебідь білесенький вся собою знатна...
Губоньки- як те намисто, що добрим зоветсься,
Сонечко неначе зійде, коли засміється.
А як пісні заспіває – солов”я не треба –
Слухаєш, тобі здається, неначе хто з неба...”
17 літня красуня і сама закохалася у молодого поручика. Всю відпустку вони провели разом. Не могли на них нарадуватися матері, а Любин батько дав згоду на весілля, призначив його на 7 листопаду 1834 року...Як на крилах помчав Віктор до себе в частину і тут же написав рапорт про вихід у відставку. У 1834 він одержав відставку у чині майора, одночасно прийшов дозвіл і на випуск книги “ Чари”...
Повний радісних надій їхав він додому. На жаль, доля зіграла з ним злий жарт. Поряд з Матронівкою купив маєток багатий вдівець, відставний поручик Іван Федорович Боголюбцев. Хоч роду він був і не знатного і саме те дворянство одержав тільки завдяки 23 річній службі прапорщиком в Мітавському драгунському полку, але при придушенні польського повстання до його рук прилипла солідна трофейна сума і зразу ж після закінчення кампанії він вийшов у відставку багатієм. Було йому тоді більше сорока . Йому запала в серці Люба. Звичайно, скрутно було конкурувати з молодим і родовитим Віктором, тому завоювання Люби він почав дружбою з її батьком, своїм ровесником. Незабаром Микола Білозерський став бачити в ньому втілення всіх своїх ідеалів, а у Вікторі гуляку-картяря. Віктор, дійсно, любив погусарити – випити чарку, спустити все, що має, в карти. Як і всі його ровесники – офіцери. І ось, взнавши про черговий його програш в карти, старий Білозерський оголосив, що розриває заручини і видає Любу за Івана Боголюбцева.
Люба і її мати спочатку стали на диби. Але не ті часи були. У сім'ї жили звичаями «Домострою». Долю дочки вирішував батько - як скаже, так і буде!
Приїжджає Віктор на хутір, а Люба до нього навіть не виходить. Зустрічає його в дверях Микола Дмитрович і говорить, що нічого йому більше сюди ходити - Люба виходить заміж не за нього, картяря і п'яницю, а за гідну й поважну людину – Івана Боголюбцева!
Довго кружляв Віктор біля хутора, та так і не зміг побачити кохану. Нарешті, вже взимку перестрів їх з матір'ю, коли вони їхали до Ніжина за крамом. Мати веліла кучеру не зупинятися, а навіжений Віктор кинувся прямо під копита коней. Сани перекинулися і жінки посипалися на нього.
Докори, сльози, звинувачення і, нарешті, обіцянки матері, що вона трупом ляже, але не віддасть Любу за нелюбого. На жаль, все це були тільки обіцянки…Через місяць Люба стала дружиною Боголюбцева, матір'ю його сімейства (Цю історію, до речі, чудово намалював Яків де Бальмен в альбомі «З життя мочемордів»)Віктор з горя захворів. Коли весною вийшов на вулицю, ніхто вже не міг взнати у ньому минулого красеня. Обличчя зрила віспа, вилізле волосся прикривала тюбетейка, офіцерського мундира замінив бухарський халат, погляд згас. Весь час він став проводити на своїй винокурні, винаходячи і дегустуючи все нові і нові види горілок і настоянок, шукаючи чарівну настоянку від любові. Тільки не думайте, що ті його горілки були схожі на нинішній самогон-первак. По-перше, спочатку кожен первак він гнав окремо з фруктів, ягід, запареної пшениці, жита чи ячменю. По- друге, цей первак був тільки напівфабрикатом. Він ще багато разів переганявся, поки кінцевий погон повністю не позбавлявся сивушних масел (ефірні масла і альдегіди відділялися з головного погону і фракціонувалися окремо). А для забезпечення цілющого ефекту він ці напої ще і настоював на травах. Кожну траву збирав його кріпак дід-травник у певний час, висушував за своєю технологією. Віктор настоював кожну з трав при певній температурі і певний термін. Деякі з цих настоянок він переганяв знов і одержував прозору, ароматну лікувальну горілку-єрофеіч.(опис настоянок і медів я дам після нарису). Все шукав рецептуру настоянки, яка дозволила б йому забути Любу. Шукав все життя. Так і не знайшов…
Дегустуючи свої чудові напої, складав дивно-прозорі мелодійні вірші. Це тоді саме були написані ним рядки пісні:
«Гуде витер вельми в полі, реве – ліс ламає
козаченько молоденький долю проклинає”...
Заглядали до нього у винокурню друзі, знайомі, сусіди, проїжджі. Нікому не відмовляв в чарці.
Випивали, слухали його пісні, записували вірші і рецепти...
Незабаром слава про Вікторові настоянки і пісні рознеслася по всьому лівобережжю. Його сталі запрошувати Галагани, Тарновські, Лизогуби – перші багачі, меценати-українофіли. Віктор вважав, що тільки прозу можна писати по-російськи, а співати потрібно мовою свого серця, мовою предків. До речі, цей свій принцип він втілив і молодшому побратиму – Тарасу Шевченку, який також прозаїчні твори писав тільки по-російськи, хоча вірші вважав за краще писати на українській мові (до речі, вірші для своєї першої коханої - Ядзі Гусаківської , Тарас писав польською, по проханню княжни Репніної- російською, а Елькан навіть згадував про його французкі вірші)...
А побратимами вони стали завдяки першому Тарасовому побратиму Василю Штенбергу, з яким Віктор Забіла познайомився і побратався в 1839 році у Тарновського. Тарновський любив запрошувати на свої обіди знаменитостей. Приїхав до нього тоді з Москви великий російський композитор Михайло Глинка, який якраз працював над оперою „Руслан і Людмила”. На зустріч із столичною знаменитістю Тарновський запросив і місцевих знаменитостей. Але не думайте, що ними для нього, багача, були знатні сусіди типа Репніних або Капністів. Він запросив поета Віктора Забілу і сліпого кобзаря Остапа Вересая. Коли кобзар співав Забіліни „Не щебечи соловейко” і “Гуде вітер вельми в полі”, всі присутні плакали…
Ці пісні настільки запали в душу великому Глинці, що він відклав роботу над пушкінською «Руслан і Людмила» і не заспокоївся, поки не написав романси на слова Забіли…
Закінчилося його відрядження на Україну, повернувся до Петербургу з новими піснями. І ось в Росія, Росія «мракобіса» Миколи 1 і «шовініста» Бєлінського, на будь-якій вечірці, в будь якому товаристві співала українські не «щебечи соловейку” і “Гуде витер вельми в полі”...
Ім'я бідного українського поета прогриміло на всю російську імперію.
У 1839/40 г на студіях в Качанівці був Вася Штенберг.
Гість познайомився тут із Забілою і у всі візити останнього в Качанівку, вони були нерозлучними. Повернувшись до Петербургу, своє захоплення Забілою Василь передав і Шевченку, який заочно закохався в чародія-пісенника. Навіть стилістика його тодішніх віршів стала подібною Забілиним .От розберіть, де Шевченко, а де Забіла –
«Витре буйний, витре буйний!
Ти з морем говориш...”
“Повіяли вітри буйні
Понад синім морем...” або:
“Плаче козак молоденький
Долю проклинає...”
“Шука козак свою долю
А долі немає...”
Як бачите, не тільки великі Котляревській і Міцкевич зробили Тараса Шевченка Великим Кобзарем, але і забутий нині „хуторський поет” Віктор Забіла...
Коли їм довелося зустрітися вперше, невідомо. По наших сімейних переказах, Тарас, восени 1841, одержавши перший гонорар за вірші, опубліковані в “Ластівці”, а головне, за свій перший “Кобзар”, драпонув з Яковом де Бальменом на Черне море, і познайомився із Забілою проїжджаючи через Борзну. На жаль, ніде я не зміг знайти підтвердження цьому. Хіба тільки рапорт наглядача Академії, генерала Сапожкова від 15 травня 1842 року про семимісячне „отстутствіє без поважних причин” Тараса в Академії...
В усякому разі мемуари Репніної, Тарновського-молодшого та інших сучасників так описують їх зустріч під час Пленера, який Тарас здійснив у 1843 році. -
Зупинившись у Тарновського, Тарас насамперед попросив послати гінця за Віктором Забілою. Віктор примчався разом з тим гінцем. За час перебування Тараса в Качанівці вони не розлучалися. Та і зовні вони були як старший і молодший брат. Обидва приземисті, мужикуваті, кароокі. Тарас перейняв від Віктора звичку, складати вірші, підіграваючи собі на кобзі або гітарі, що додавало їм пісенність. Віктор узяв у Тараса його гумористичний підхід до життя. Замість сліз, в його піснях з'явився сміх .
Ось його “ У Фугу”:
“ Вечеріє, смеркається, дедалі темніє,
Зривається хуртовина – вітер вельми віє...
Віє просто мені в пику уже через міру...
“Поганяй” я обізвався до свого маштміру.
Був я трошечки пьяненький, мав на серці горе,
Тоді, справді, мені було по коліна море...
Підстирила мене стира покохать дівчину
Не на радість, не на втіху, на лиху годину,
Бо бідному, ще й без долі, кохать не годиться
Йому дулю під ніс сунуть, як схоче жениться!
Хай буде пречесніший, нехай прехороший-
Скажуть:”П’яниця, нероба, той не має грошей!”...
Треба сказати, що з дитинства Віктор ніколи не був лідером, тому першим в їх дуеті завжди був Тарас. Єдине, в чому Тарас беззаперечно поступався йому лідерством, було виготовлення настоянок, хоча і сам Тарас непогано знався в цьому. В усякому разі, серед Вікторових рецептів було декілька, на яких було написано « Тараса». Але тут із Забілою не зміг би порівнятися і творець російської горілки Дмитро Менделєєв. Я і зараз лікуюся від всіх хвороб його настоянками. Знаменитий «Ерофєїч» придумав не денщик імператора Олександра 111, а Віктор Забила удосконалив Розумовський рецепт. Завіз же рецептуру до двору імператора дядько мого прадіда – Чернігівський губернатор Сергій Голіцин, прихильник Забілиних віршів і настоянок. У Віктора для кожної настоянки був свій первак подвійної-потрійної перегонки.( Взагалі-то в ті часи саме двічі-трічі перегнана міцна горілка і звалася „Єрофеїчем”.)Для одних- хлібний, для других ягідний або яблучний. «Кохановка»(любовний напій) робилася з горілки, вигнаної з диких груш. Перед другою перегонкою вона настоювалась на любистку і насінні пастернаку і петрушки, до яких для поліпшення аромату додавалася паличка кориці і гарбузовий мед, а перед третьою перегонкою подвійний первак настоювався на гілочках чорної смородини і м'яти кучерявої…
За ці настоянки місцеві «мочеморди» зробили Забілу головним виночерпієм, а їх «військовий осаул Яків Дибайло»( Яків де Бальмен) зобразив його мало не на кожній третій своїй картині про побут « мочемордів». (див.малюнок - Забіла перший зліва)
Був він улюбленим гостем у Закревських. І в тому 1843 році, коли Тарас познайомився на балу у Волховської з Ганною Закревською, в гості до Закревських разом з чародієм Гребінкою повіз його саме Віктор Забіла. Там він забезпечував їм вільне спілкування, відволікаючи злюку Платона Закревського своїми знаменитими настоянками під закуску гри в карти, до чого відставний полковник був великий любитель. Тарасу було не до віршів, а балагур Гребінка, закохавшись у Сонечку Раттенберг , написав свої знамениті «Очі чорні», хіт і сьогоднішнього дня…
Виїхав Тарас до Петербургу, захопивши дюжину барилець, полубарилець, пляшок цілющих Забілиних настоянок на всі випадки життя. У вересні-жовтні 1844 до Тараса навідувалася Ганна Закревська, що супроводжувала чоловіка при його черговій поїздці до Петербургу по тяжбах з сусідами. Тарас заради неї навіть змінив квартиру. Пригощалися дарованою Віктором «кохановкою». А через 9 місяців, в липні 1845 року, Ганна народила донечку Софію. Хресними були Віктор Закревській і його сестра. Платон не хотів і бачити дитину. Але і Тарасу не дали навіть на неї поглянути. Саме цим пояснюється його депресія і послідуюча хвороба , що трохи не привела до смерті (в усякому разі «Заповіт» він тоді написав). На ноги його поставив побратим Забіла. Примчався з своїми цілющими настоянками. Став співати про своє нещасне кохання. Утішав, що в нього, Тараса, хоч дочка є, а в нього, Віктора -никого і нічого. Розповів Тарасу про долю небагатого поміщика, сусіда Закревських. Той закохався в дочку сусідського поміщика. Одружувався на ній. Щасливо прожили 25 років, мали вже дорослих дітей, коли виявилося, що вона в юності таємно повінчалася із заїжджим гусаром. Через 25 років цей «чоловік» з'явився і пред’явив свої права. Сусіда Закревських чекала каторга і ганьба, а дітей ганьба і кріпацтво...
Утішив Віктор Тарасову душу, зрозумів той, що це Любов до нього і донечки примусила Ганну Закревську ховати від нього його дитину. Зникла з серця образа, пішла і хвороба. Поїхав свататися до закоханої в нього, дочки його колишнього господаря-священика, Феодосії Кошиць…
Розійшлися шляхи Віктора і Тараса в 1847 році, коли схопили Кирило-Мефодіївських братчиків і Тараса. Ні, Віктор не божеволів, як Костомаров, не наговорював на себе і всіх, як Андрузький, не падав непритомним, як Вася Білозерський. Він тільки спалив все листування з Тарасом і ні рядка не написав тому в заслання. Віктора влада не чіпала. Привезли, правда, жандарми його до знаменитого Леонтія Дубельта. На грізне питання того, - „Які підтримував відносини з бунтівником Шевченком?”- дивлячись на шефа жандармів правдивими дитячими очима, Віктор залементував: «Так, я підтримував відносини з Шевченком. Був в мене ось таке ж, як це, барильце вишневого меду. Прийшов я з ним до Тараса. Випили ми трохи, повеселили серце. Барильце я залишив в нього. На наступний вечір він прийшов з тим барильцем до мне. Знову ми повеселили серце. І так підтримували наші відносини, поки бдарильце не спустіло. Бачите, в мене таке ж барильце з таким же вишняком. Давайте почаркуємся, і у нас будуть такі ж відносини!» Дубельт, грізний Дубельт, що довів до безумства Костомарова і до непритомності Білозерського, розсміявся і спробував запропоновану чарку. Йому сподобалися і ця настоянка і цей нехитрий селюк-поет, що явно не годиться в революціонери. Хабарів він ніколи ні від кого не брав, а ось у Забіли те барильце забрав і заплатив за щомісячну поставку таких же звеселяючих настоянок. Ось те чаркування з Дубельтом не змогли пробачити Забілі ні Тарас Шевченко, ні Пантелеймон Куліш. Хоча обидва описали Віктора в своїх знаменитих повістях. Тарас Шевченко в повісті «Капітанша», а Куліш – в повісті «Майор»…
Після засудження Тараса, Віктор, на материнські гроші, викупив Борзенську поштову станцію. Вірші він закинув. До служби теж відносився як-небудь. Займався тільки горілками. У 1851 році повернувся з заслання Опанас Маркович, що вважав поета Забілу своїм батьком-наставником. Заїхав до Віктора, а замість Наставника побачив п'яничку, що повністю відповідає Забіліному ж віршу «При подарунку матері дзвіночка”:
“ Задзвени мені дзвиночок, розкажи, як там синочок?
Може вин того не знає, мати як за ним скучає?
Задзвени мені дзвіночок! Неслухняний мій синочок
Мене стару забуває і часто запиває...”
Написав про Забілу і його недруг – Пантелеймон Куліш:
„ Може хто і здивується, але я скажу, що і у нас би був другий Гоголь, до того ж Гоголь, пишучий по-українськи, якщо б в нього була така доля, як у Гоголя, і такі приятелі, як в того. Треба додати до цього, що і худобу свою спустила ця прекрасна людина не на одних картах та гулянках по старосвітських звичаях гостинності. Він був дуже милосердний до убогих і без жодної міри великодушний до всіх друзів. Багато всякого Добра було в цій нещасливій людині, і все те зжерло ледаче панське життя, те саме життя, яке так гірко малював Гоголь, а намалювавши мовив «Нудно на цьому світі, панове!»
Чому я назвав свого прапрадіда недругом Забіли, перед яким преклонялася вся наша сім'я? Річ у тому, що Віктор устругнув бонвівану Пантелеймону Кулішу такий жарт, над яким сміялася вся імперія. Куліш тоді бігав за дружиною Опанаса Марковича - Марією. У тої була та ж хвороба, що і у Катерини Великої. Мало їй було одного чоловіка. Пантелеймон хвалився, що грішить з Марковичкою. З подяки за любов навіть великого українського письменника Марка Вовчка з неї зробив, (переписаними чоловіковими «Оповіданнямі з українського життя»). Страждала дружина Пантелеймона, Олександра Білозерська, молодша сестра вічного Вікторового кохання, Люби Білозерської. Мучився і Маріїн чоловік, шанований Віктором Забілою, Опанас Маркович. Ось, коли Пантелеймон гостив у нього, напоїв його Віктор однією з своїх настоянок. Через тиждень Куліш став імпотентом. З тріском виперла його з свого ліжка Марковичка і покотила з Тургенєвим за кордон. У Куліша почалася така депресія, що Шевченко у той час писав « Пантелеймон вже мабуть зовсім з толку з’їхав”...
Не витримало серце у Ганни Барвінок, попросила Віктора повернуть чоловіка до життя. Дав він іншої настоянки. На свою голову дав. Куліш, зрозумівши з-за кого і від чого втратив потенцію, не тільки став його першим ворогом, але і жінці став зраджувати тепер уже з дружиною байкаря Леоніда Глібова. А на Віктора Забілу посипався град Кулішевих статей, в яких той про Вікторови пісні писав -“сочиненные плохим малороссийским стихотворцем Забеллою,понимающим как-то уродливо свой народ и его поэзию,вдобавок полженные на голос москвичом Глинкою”(Русский вестник 1857г) .Віктору складно було щось надрукувати – українські видання були під сильним впливом Куліша. Тому свою відповідь, в стилі листу запорожців турецькому султану, Віктор дарував всім проїжджаючим, а починалася та відповідь вельми соковито:
“ Крути-верти свій розум, скільки хватить праці,
не викрутиш, більше того, що у мене в с...ці...”
На жаль, в 1859 році остаточно розійшовся Віктор і з Тарасом Шевченком. Повернувся той до України зломлений засланням. Вже не юнак-красень, а лисий дідуган. Якнайбільше мріяв про сім'ю, щоб не залишитися на старості років такою бурлакою, як Віктор. Їхав він вибрати місце для будівництва рідної хатини і для знайомства з нареченою, яку обіцяла знайти йому Марія Максимовичка. По дорозі заїхав і до старого побратима Віктора. На жаль, ні про що їм вже було говорити. Та і неприємно було Тарасу, коли його дружбан, якого він завжди вважав старшим, що до того ж став сивим дідом, зве його, молодшого, ”батьком”! Не довго він гостював у Віктора. Покотив на Михайлову Гору з гостинцем –“Коханівкою”, яку виготовив колись Віктор для них з Ганною Закревськоюй. Захопив і барильце дуже смачної, підступної „дуриголововки”.
Нема вже давно коханої Ганнусі, загнав її в землю ненависний Платон. Донечка Соня десь чахне в пансіоні у Франції. Тільки “коханівка” будить пам'ять про них. Заїхав Тарас до родичів, потім приїхав до Максимовичів, намалювати їх портрети. Максимовичка так і не знайшла йому нареченої, жартувала, що сама б хотіла бути на місці тої нареченої. І треба ж трапитися, одного разу увечері, коли чимось розсерджений Михайло Максимович велично відправився у свій кабінет, працювати над черговим науковим дослідженням, розпили Тарас з Марією пару чарок тої „коханівки”. Подіяла вона безвідмовно...
Глупої ночі, Максимович зайшов в спальню дружини для прощального поцілунку. Весь в думках про тільки що завершені дослідження, не звернув уваги на гучне хропіння в спальні. Не запалюючи свічки, щоб не потривожити жінчин сон, нагнувся для традиційного поцілунку. І несподівано наткнувся на щось тверде і пітне. Провів рукою і замість м’яких округлостей дружини наткнувсь на лисий Тарасів череп. Оскаженілий немічний професор схитрився висмикнути вже досить огрядного Тараса з ліжка і влаштував йому такий скандал, що Тарас серед ночі, схопивши тільки одяг, кинувся з будинку, переплив човном на іншу сторону Дніпра і більше до Максимовичів і носа не сунув. Його біограф Конисський пише в “Хроніці”:”...трудно сказати, що саме стало причиною тої різкої зміні в поглядах Максимовича на Шевченку, на його поведінку і на його твори. На найбільший жаль, про час перебування поета на Михайлової горі Максимович не тільки не написав спогадів, а навіть не хотів розказувати про нього Маслову, коли останній просив його про це. Максимович навіть радив Маслову не писати життєпису Шевченка, кажучи, що “ у житті нашого поета стільки бридкого і неморального, що ця сторона покриває всі останні добрі сторони його життя”...
А потім було «обмивання» із землеміром і його знайомими-шляхтичами земельної ділянки під Тарасів будинок, під час якого випивши «дуриголововки», Тарас читав уривки з своєї поеми «Марія», що описували його зустрічі з Марією. П'яні шляхтичі знайшли їх боговідступними. По їх доносу Тарасу довелося назавжди покинути Україну. Одну з причин тих своїх бід він бачив у Вікторових «коханівці» і «дуриголововці». Тому, коли взимку 1860/61 Тарас важко захворів, то заборонив повідомляти про це Віктора. Не приїхав побратим з цілющими бальзамом, настоянками і розмовами до Тараса. Лікарям же вже не під силу було його вилікувати…
Останній шлях Тараса проліг через Борзну. Віктор забрав з своєї поштової станції кращих коней, найкращу збрую, всі килими, і очолив похоронну процесію. Він навіть спав у дворі в обнімку з труною Тараса. Приїхали до Києва. Далі потрібно було добиратися пароплавом. Залишив Забіла коней незнайомим людям і в чому був, поплив на пароплаві. Окрім труни з тілом Побратима він не бачив нікого і нічого. Життя для нього закінчилося. Останнім віршем у житті, який він написав, була «Молитва про Тараса», надрукована по проханню архієрея Філарета в «Чернігівських єпархіальних вістях»…
У Борзні його чекала ревізія, наслідком якої був описом майна для компенсації того екіпажа з кіньми і килимів, які пропали в Києві. Все що в нього було відібрали. Виселили з будинку. Жив на утриманні молодшої сестри. Тільки важко це було назвати життям. Нічого не робив. Нічого не писав. Нічого не говорив. Навіть настоянок більше не творив. Тільки сидів, втупившись очима в стінку…
У 1868 році повезла його сестра в гости на хутір Матронівку, де тепер жила його Люба. Гіркою була їхня зустріч. Недаремно кажуть, що ніколи не можна повертатися до старої любові. Зустрілися не красуня і молодий поручик, а старий дідуган і товста, патлата баба, нічого не знаюча, окрім численних внуків…
Наступило 7 листопаду 1869 року. Рівно 35 років назад повинно було відбутися їх весілля. Прийшов Віктор на свій хутір «Кукуріківку». Відбив хрести на дверях і віконницях свого покинутого будинку. Увійшов до кімнат, викопав з під пола одне з барилець вишневого меду, призначеного до весілля. Вийняв з розсохлої шафи запорошені чарки, витер і поставив їх на старовинний стіл. Чарку Тараса Шевченка. Чарку Миколи Глинки. Чарку Якова де Бальмена. Чарку Віктора Закревського. Чарку Василя Штенберга. Чарку Опанаса Марковича. Чарки всіх своїх померлих побратимів. Налив їх чарки і почав свою останню Тризну. Тризну, описану колись Шевченко. Чокався з чаркою кожного свого побратима. Згадував їх життя. Говорив кожному прощальне слово…
Вранці, селяни, помітивши відкриті двері, зайшли у Вікторову хату і побачили його сплячого вічним сном, з блаженною усмішкою на вустах. Під головою в нього було пусте барильце з під того вишневого меду, а чарки його побратимів на столі, були порожніми, ніби вони брали участь в тій Тризні…
Давно вже нема на світі Віктора Забіли. Поки біли живі Люба та Ганна Барвінок, вони наглядали за його могилкою. Відійшли в іншій світ вони, впав дубовий хрест над його молгилкою, загубився її слід. І пам’яттю про цю прекрасну Людину залишаються дві його безсмертні пісні та рецептури його напоїв, деякі з них я й приводжу.
Сьогодні, з ким би ми не пили і що б не пили, те пиття закінчується вічним питанням «Ти мене поважаєш?» і похміллям на наступний ранок. Та іншого і чекати не можна - культура пиття зійшла у небуття ще за часів «срібного століття» Катерини Великої. П'ємо ми нині горілки, створені з картопляного спирту, змішаного з водогінною водою. Адже ми забули про те, що горілка покращує настрій і бадьорить тільки тоді, коли виготовлена з хлібного спирту вищого очищення, змішаного з водою, необхідної якості. Колись Смирнов у пошуках тієї води об'їздив всю Російську імперію. Нині, навіть Чернігівський горілчаний завод, розташований в місцевості, де Забіла відшуковував джерела з найкращою водою для горілок, працює на водогінній воді, хоч пиво „Чернігівське” завоювало ринок саме після того, як для його виготовлення стали використовувати джерельну воду з урочища Масани…
Я розповів все, що знав, про Віктора Забілу. Тепер розповім про напої, рецептури і технології, виготовлення яких він нам заповідав.
МЕДИ
Кожен народ має свій фірмовий алкогольний напій. Фараони давнього Єгипту розважалися пивом, стародавні греки – розбавленим вином. На Русі з п
радавніх часів розважалися міцними медами і квасами.Наші предки виготовляли медові напої, які розрізнялися, як способом виготовлення, так і помологічними сортами використовуваних медів, а також доданими інгредієнтами – соками, водою, хмелем, закваскою.
Перш за все, медові напої ділилися на ставлені і варені. Медові ставлені напої уварювалися з кислим соком так, що з 100 кг натурального меду виходило 30-50 кг кислого меду. Доброджували вони також не одне десятиліття, тому і доступні були тільки князям.
Медостав, як спосіб приготування, полягає у тому, що спочатку готується «кислий мед» - добре вистояний і закристалізований монофлорний мед розводився кислим соком (суничним, малиновим, смородиновим або вишневим) 1:1,5, або 1:2, чи 1:3 і суміш уварювалася на повільному вогні до половинного об'єму. Уварювалася суміш звичайно в мідному казані, що підігрівався дровами з плодових дерев. Весь час суміш перемішувалася липовою лопаткою і нею ж знімалася піна з вощиною, що спливла. Вариво закінчувалося, коли піновиделення припинялося, а об'єм зменшувався до половини. Мед залишали поволі остигати до температури тіла, після чого в нього запускали м'якоть непропеченого житнього хліба і залишали в теплому місці до початку взброджування. Після цього ставили мед на лід для гальмування процесу.
Існував і інший спосіб отримання кислого меду. Для цього в казан з кислими ягодами заливали свіжий рідкий мед так, щоб він повністю покривав ягоди. Після того, як вони пустили сік, ягоди з медом томили в печі до повного їх розварювання і потім залишали на ніч для відстоювання гущавини. На інший день в мед додавали 1/2 або 1/3 соку на стадії взброджування, і коли весь мед починав бродити, ставили його на лід і використовували надалі я
к напівфабрикат.Простий ставлений мед робили з одного кислого меду. Для цього його після тижневої витримки на льоду (для осадження осаду), переливали в добре просмолене липове барило і щільно закривали.
Барильце для меду 14 сторіччя
Барильце з медом на стадії взброджування закопували в землю і залишали на 25-40 років. Саме в такому віці мед вважався зрілим і, оп'яняючи, піднімав настрій і бадьорив. Мед 10-річної витримки вважався молодим і, оп'яняючи, тільки дурманив. До того ж його пиття супроводжувалося сильним похмільним синдромом.
Краще всього про історію слов'янських хмільних напоїв написав чудовий історик, дипломат і кулінар Вільям Валентинович Похлебкин. Тому представляю йому слово:
Термін «мед» найчастіше зустрічається в пам'ятниках XIV – XV століть, причому в XV під ним мається на увазі дуже міцний і хмільний напій, розрахований на масового споживача (військо). Цей мед і одержує синоніми «хмільного», «хмелю», тому що його в сильному ступені присмачували хмелем, і в той же час володіє «фортецею» від сивушних масел, але приписуваної хмелю, бо, чим більше було сивухи, тим більше доводилося класти хмелю, щоб забити її запах. Саме в цю епоху «хмільному» все більш додається і інший термін – «зілля», тобто напій, присмачений травами, коли разом з хмелем кладеться полин. А сам термін «зілля», або «міцне зілля», поступово придбаває інше значення: «злий» хмільний напій, п'янке пиття, про яке говорять з відомою часткою презирства – через його низьку якість. Саме сп'яніння починає придбавати, мабуть, інший характер: з веселості воно перетворюється на втрату значення, в пагубу. Так, наприклад, літописець не може пройти мимо такого факту, як згубна дія «нового сп'яніння» на важливі вчинки, дії людей, на суспільство. Він малює здачу Москви хану Тохтамишу як що відбулася в значній мірі через пияцтво в обложеному місті в ніч з 23 на 24 серпня 1382 року, причому це пияцтво супроводжувалося вражаючою і незрозумілою безрозсудністю. При облозі «одні молилися, а інші витягнули з льохів боярські меди і почали їх пити. Хміль підбадьорив їх, і вони полізли на стіни задирати татар». Після дводенного пияцтва жителі так осміліли, що відчинили ворота татарам, повіривши їх обіцянкам. Результатом було повне розорення і грабіж Москви».
Я
к бачите, у всі часи на Русі дозволити собі ставні меди могли тільки дуже багаті і дуже знатні, упевнені в майбутньому своєму і своїх дітей, люди. Адже такі меди зріли півстоліття.За часів Разумовського по-справжньому ставних медів, що виготовляються тільки з меду і соку, вже не було. Модернізовані ставні меди готувалися в два етапи. Спочатку готувався напівфабрикат – кислий мед. А потім вже на основі цього напівфабрикату і вареного меду, готувався справжній хмільний мед. Таким чином, ці меди вже були комбінацією ставних і варних медів.
При цьому приготування саме кислого меду-напівфабрикату вимагало найбільшого часу і трудовитрат.
КИСЛИЙ МЕД (НАПІВФАБРИКАТ)
Для виготовлення кислого меду брали монофлорний мед, що зібраний минулого року і вже зацукрувався. Мед, що в мідному казані розчинявся («сичився») теплою, чистою, м'якою, ключовою водою в пропорції 1:4 або 1:6, залежно від бажаної міцності готового напою (чим менше розведення, тим довше процес і тим сильніший і солодший мед, чим більше розведення, тим швидше закінчиться бродіння, але мед буде слабким і «сухим», як сухі вина). Гарячий медовий розчин звільнявся від піни і вощини, що спливла. При варці липового, малинового, акацієвого, буркунового і інших медів вищих сортів, в розчин нічого не додавали. При варці низькосортних медів, що не мають приємного аромату, в розчин додавали по великій ложці хмелю на відро медової суміші і уварювали до половини об'єму, безперервно знімаючи піну з поверхні. Після закінчення варки мед охолоджували до температури тіла, заправляли м'якоттю житнього недопеченого хліба і закривали на ніч в теплій, протоплениій і поволі остигаючій печі, щоб мед почав бродити від хлібної закваски, але не прокис. Потім зливали мед в барила, і ставили їх на лід, затримуючи подальший процес бродіння. Після цього кислий мед використовували для виробництва різних «марок» меду – боярського, обарного, ягідного (журавлинного, брусничного, смородинового), зіллєвого (тобто пряного) і т.д.
БОЯРСЬКИЙ МЕД
У казані чистою, м'якою, ключовою водою в співвідношенні 1:1 або 1:1,5 розводять липовий, еспарцетовий, буркуновий або польовий мед. Варять на повільному вогні (краще всього на полінах з плодових дерев) в мідному казані, помішуючи липовою лопаткою, весь час, знімаючи піну. Процес варки не повинен зупинятися до закінчення піновиделення! Як тільки піноувиделення припиниться (не думайте, що для цього досить пару годин, я, наприклад в Медоборах дочекався припинення пініння медової суміші в розведенні 1:8 тільки на 2-й день, а чим більше розведення, тим коротше пініння), суміш знімають з вогню, дають остигнути до температури тіла, потім вводять кислий мед(1:1). Суміш переливають в барило, і ставлять для бродіння в тепле місце, не закупорюючи. Не пізніше, ніж через 4 дні, медову брагу зливають з осаду в інше чисте барило, додаючи (1/3-1/4 до об'єму) кислого свіжого суничного або малинового соку. Барило закупорюють, обсмолюють і закопують глибоко в землю .Через 10 років молодий боярський мед можна пити. Справжній смак і звеселяючу дію він придбаває через 40 років! За звичай, цей мед варили при народженні сина і розпивали, коли вже у цього сина з'являвся перший син. Такий мед поставив старший Забила, коли народився Віктор. Але його так ніхто і пив. Не було у Віктора дітей, а порушити цю умову і розпити ставний мед з іншого приводу, вважалося великим гріхом...
МЕД ОБАРНИЙ
Для отримання хмільної води, в казані хміль заливають подвійною кількістю доведеної до кипіння, але не киплячої, чистої, м'якої джерельної води (обарюють) і дають поволі остигнути. Потім воду, що остигнула, зливають і відціджують або фільтрують. Розведений теплою хмільною водою(1:1,5 або 1:2) торішній гречаний, лісовий або поліфлорний мед варять до припинення піноутворення, знімаючи піну і вощину, що спливла. Охолоджують до температури тіла, після чого вводять кислий мед(1:1), заливають в барило і ставлять в тепле місце на бродіння(3-5 діб). Коли шум, а, отже, і бурхливе бродіння закінчуються, ставлять на лід для відстою, після чого зливають з осаду в інше добре просмолене барило. Перелиту медову брагу закопують в землю. Готовий мед буде приблизно через півроку. Якість і сила, що бадьорить, у нього тим більше, чим більше він витримувався в закопаній бочці. Молодий мед робить людину агресивною, злою, діє як снодійне. Після нього сильний сидром похмілля. Зрілий мед – веселить і бадьорить без будь якого похмілля...
МЕД ЯГІДНИЙ
Казан наповнювали ягодами(одного сорту) суниці, малини, ожини, смородини, брусниці або вишні з кісточками і, заливши медом, томили з раннього ранку до пізнього вечора в російській печі (майже до повного розварювання ягід), після чого залишали остигати в печі на ніч, для осадження ягід. Розчин знімали з осаду ягід, переливаючи в інше, не закупорене барило, додаючи туди кислого меду(1:1). Барило ставили в тепле місце на бродіння. Коли шум (бродіння) закінчувався, ставили на тиждень на лід, потім знов знімали медову брагу з осаду, переливаючи в інше, добре просмолене барило, додавали 1/2 до об'єму свіжого соку цих же ягід(змішування соків з різних ягід вважалося поганою прикметою). Барило щільно закупорювали, добре обсмолювали і закопували в землю. Чим більше доброджує такий мед, тим він міцніший і тим виразніші його смак і аромат. Незрілий мед називається важким. Він досить солодкий, так що багато його, на щастя, не вип'єш. Характерне враження – голова свіжа, а ноги відмовляють. Наступного дня сильний синдром похмілля. Признаюся, я пив дуже смачний вишневий мед п'ятирічної витримки в далекому дитинстві, а ось той головний біль пам'ятаю дотепер. На жаль зрілим ягідний мед стає тільки після 20 річної витримки. Про враження від такого зрілого напою чув тільки від бабусі. Говорила, що 20-річний суничний мед був куди смачніше і сильніше за дороге французьке солодке мускатне шампанське. Чого-чого, а найвишуканіших шампанських, мої бабусі в молодості накуштувала, була ж у вищому світі. А ось ставний мед пробувала всього кілька разів в житті. Тільки знатний і багатий дворянин мав нагоду відзначати народження сина таким медом. До того ж, починаючи з 90-х років 19 століття, вважали за краще замість барильця з медом закопувати барило зі звареною по власному рецепту горілкою…
МЕД-ЗІЛЛЯ
Цей мед готували з поліфлорного меду, що не мав виразного аромату. Кислий мед розбавляли 1/3 березового соку і томили ніч в закритому казані з набором трав, зашитих в мішечок. Щоб мішечок було легко вийняти після томління, він прикріплявся ниткою, пропущеною між казаном і кришкою, до палички, що знаходилась поза казаном. Композиції трав повинні були створювати букет без виразного аромату одного з компонентів. По Забілиним рецептах бабуся зашивала в мішечок кінчики гілочок малини з листочками і суцвіттями, листочки і суцвіття суниці, сушені гілочки смородини з бруньками, кінчики гілочок вишні з листям, сушені гілочки берези з бруньками та сержками, кінчики соснових гілочок з бруньками, кінчики гілочок горіха з бруньками і сережками, трохи сріблястого полину, квіти шавлії, фіалки і польової гвоздики, материнки, трохи коріння лепехи, імбиру і кориці. Вранці, розіпріла суміш з'єднувалася з сушеним дріжджовим осадом від наливки або вина (перед цим за допомогою нитки виймався мішечок з травами), переливалася в незакупорене барило і ставилась в теплому місці на 3-5 днів, поки не припинялося бродіння. Потім медова брага, після тижневої витримки в льосі-льодовику, знімалася з осаду переливом в добре просмолене барило і закопувалася до глибокої осені в землю. Перед зимою барильце викопувалося і ставилося в холодний погреб. Цим медом бабуся рятувала всіх знайомих від простудних хвороб, у тому числі і від пневмонії. Перш ніж давати дітям пити, мед в кухлі поволі підігрівали (при швидкому нагріві відбувалося бурхливе піноутворення, що викидає вміст з кухля). Випити цей кухоль з вивареним медом давали на ніч. Дорослі пили цей мед просто розігрітим, а не вивареним. Звичайно, називати цей мед ставним грішно – і дозрівав він недовго, і дріжджі, хай навіть від наливки, в нього додавалися. Лише розведення у нього було як у справжнього ставного меду.
. . .
Все ставні меди вимагають великої кількості меду. Чим більше в суміші меду, тим довше її доводиться варити до закінчення піноутворення. Недаремно процес варки меду називався за старих часів сидінням. Он я, варивши розведеніий1:8 мед, просидів більше 2 діб, а, скільки ж доводилося сидіти, варивши мед, розведений 1:3 або 1:1,5! Крім того, ставной мед закопувався в землю відразу після закінчення взброджування, бродив і десятиліттями доброджував в закупорених барилах. Саме цим і пояснюються його чудові властивості і нереальність приготування його в нинішніх умовах, коли ніхто не знає того, що буде не те що через 40-50, а через 3-4 роки!
. . .
Коли в Стародавній Русі настав період нестабільності (Татаро-монгольське ярмо) від медостава перейшли до медоваріння. Далі цитую великого російського історики і кулінара від Бога, великомученика Вільяма Васильовича Похлебкина: