Geum.ru

Лекція Тема "Психологія особистості"

Вид материалаЛекція

Содержание


Вікові новоутворення в розвитку особистості
Соціопсихічна підструктура особистості
Мотив – це психічне явище спонукання особистості до постановки мети й діяльності щодо її досягнення.
Структура Я-концепції
Психологічний захист
Подобный материал:
Лекція 5. Тема "Психологія особистості"

План
  1. Поняття особистості в психології.
  2. Співвідношення понять «людина», «індивід», «особистість», «індивідуальність».
  3. Структура особистості.
  4. Біопсихічна підструктура особистості
  5. Формування особистості на різних вікових етапах.
  6. Соціопсихічна підструктура особистості.
  7. Я-концепція, її складові, формування та вплив на поведінку особистості.

Проблема особистості – одна з центральних у курсі психології. Про її складність та багатогранність свідчить навіть той факт, що сьогодні існує понад 50 визначень поняття “особистість”. За теоретичною та практичною значущістю вона належить до однієї з фундаментальних проблем. Проектування й діагностика особистості, визначення оптимальних умов і найефективніших шляхів її формування неможливі без знання структури особистості й закономірностей її становлення та розвитку. Слово “особистість” походить від латинського “persona”, що означає ритуальну маску, яку знімали з обличчя померлого у Стародавньому Римі. Вона втілювала ім’я, індивідуальні права і привілеї, які передають у спадок.

У вітчизняній психології найвідоміші дослідження в галузі особистості, пов’язані з теоретичними працями школи Л.С. Виготського. Великий внесок у розробку цієї проблеми зробили російські та українські вчені Г.С. Костюк, О.М. Леонтьєв, Л.І. Божович, А.В. Петровський, О.Г. Асмолов, зарубіжні психологи Г. Айзенк, Р. Кеттел, Г. Олпорт.

У процесі спільної діяльності та спілкування в соціокультурному середовищі людина набуває особливої якості, яку позначають терміном «особистість». Поняття «особистість» охоплює соціально зумовлену систему психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. У гуманістичних, філософських та психологічних концепціях особистість – це людина як цінність, заради якої здійснюється розвиток суспільства.

Особистість – одна з семи іпостасей людини. Інші – це людина як індивід, людина як організм, людина як індивідуальність, людина як «Я», людина-роль, людина як фізичне тіло, підвладне всім законам механіки. Ці характеристики розкривають поняття «людина» з різних боків і не є тотожними. Вони утворюють єдине ціле, й водночас кожна має свої характеристики.

Людина народжується на світ повноправним членом суспільства й з народження, на відміну від тварин, яких іменують особинами, називається індивідом, тобто одиничним представником роду людського, виду Homo sapiens (людина розумна), продуктом тривалого розвитку й носієм індивідуально-своєрідних рис.

Живучи в суспільстві, кожна людина набуває особливої «надчутливої» якості, котру називають особистістю. Таким чином, особистістю є соціалізований індивід, котрий втілює найсуттєвіші соціально значущі властивості.

Особистість – це людина, яка досягла такого рівня розвитку, що дозволяє вважати її носієм свідомості та самосвідомості, здатна на самостійну перетворювальну діяльність.

Природа особистості, її структура та зростання розглядаються в рамках різних психологічних поглядів: теорії особистісних рис, біхевіористичного, когнітивного, психодинамічного, гуманістичного підходів зарубіжної психології та системно-діяльнісного, історико-еволюційного підходів вітчизняної психології.

Індивідуальність – це поєднання психологічних особливостей людини, що визначають її своєрідність, відмінність від інших людей. Проявляється вона у здібностях, потребах, інтересах, схильностях, рисах характеру, почутті гідності.

Структура особистості теж розглядається по-різному. Згідно з концепцією А.В.Петровського, в структурі особистості можна виділити три складові:
  1. внутрішньоіндивідна (інтраіндивідна) підсистема, яка представлена темпераментом, характером, здібностями людини, всіма характеристиками її індивідуальності;
  2. інтеріндивідна підсистема, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми та в якій особистісне виступає як прояв групових взаємовідносин, а групове – в конкретній формі проявів особистості;
  3. надіндивідна (метаіндивідна) підсистема, в якій особистість виноситься як за межі органічного тіла індивіда, так і поза зв’язки «тут і тепер» з іншими індивідами. Цей вимір особистості визначається «внесками», які робить особистість в інших людей.

К.К.Платонов у межах системно-діяльнісного підходу вирізняє в структурі особистості чотири основні підструктури:
  1. підструктура спрямованості, яка об’єднує спрямованість, ставлення та моральні якості особистості;
  2. підструктура досвіду, яка включає в себе знання, навички, уміння й звички, набуті в індивідуальному досвіді через навчання;
  3. підструктура форм відображення, яка охоплює індивідуальні особливості окремих психічних процесів чи психічних функцій;
  4. біологічно зумовлена підструктура: темперамент, статеві й вікові особливості.

До біопсихічної підструктури особистості насамперед належать генетичні, вікові й статеві особливості, а також темперамент, задатки й патологічні утворення.

Темперамент – стійка властивість особистості, що виражає індивідуально-своєрідну динаміку психіки і поведінки, котра однаково виявляється в різноманітній діяльності незалежно від її змісту, мети і мотивів.

Стародавній опис темпераменту належить «батькові» медицини Гіппократу (бл.460-377 рр. до н.е.). Саме він першим спробував з’ясувати, чим зумовлюються індивідуальні відмінності в поведінці людей. Він та його послідовник Гален (давньоримський лікар, бл.130-200 рр. н. е.) дійшли висновку, що ці відмінності зумовлені різним співвідношенням основних видів рідин в організмі людини. Якщо переважає кров (лат. sanguis) – людина поводиться, як сангвінік, слиз (грецьк. phlegma) – флегматик, жовта жовч (грецьк. chole) – холерик, чорна жовч (грецьк. melana chole) – меланхолік. Оптимальне співвідношення цих рідин визначає здоров’я, тоді як непропорційне є джерелом різних захворювань.

І.П. Павлов, доводячи наявність певної закономірності у вияві індивідуальних відмінностей, висунув гіпотезу, що в основі їх лежать фундаментальні властивості нервових процесів – збудження та гальмування, їх врівноваженість і рухливість.

Дослідник визначив чотири основні типи нервової системи, близькі до традиційної типології Гіппократа – Галена:
  • сильний, врівноважений, рухливий тип – сангвінік;
  • сильний, врівноважений, інертний тип – флегматик;
  • сильний, рухливий, неврівноважений тип – холерик;
  • слабкий, неврівноважений, малорухливий тип – меланхолік.

Задатки – це ті анатомо-фізіологічні особливості людини (її мозку, нервової системи, аналізаторів, кровопостачання та ін.), які в неї сформувались до моменту народження. Вони є суттєвими передумовами здібностей людини, але лише передумовами. Від задатків до здібностей – таким є шлях розвитку особистості.

У сучасній психології немає єдиної теорії формування і розвитку особистості, проте досить поширеною є епігенетична концепція Е. Еріксона, згідно з якою життєвий цикл особистості поділяється на вісім фаз, кожна з яких має власні специфічні задачі. Перехід до нової фази розвитку відчувається у формі «нормативної кризи», і можливий лише на основі вирішення основного протиріччя, притаманного попередній фазі.

Заслуговує на увагу прийнята у психології періодизація Виготського-Ельконіна.


Вікові новоутворення в розвитку особистості


Молодший шкільний вік – 6-7-11 років:
  • довільність психічних процесів (пам’яті, уваги і т.д.);
  • виникнення ВПД (внутрішнього плану дій: словесний звіт, оцінка, аналіз своїх вчинків);
  • зміна мотивації поведінки;
  • в процесі навчання розвиваються здібності до саморегуляції поведінки і діяльності;
  • формування моральних і вольових почуттів;
  • розвиток всіх видів мислення з перевагою конкретного (наочно-образного);

Підлітковий вік – 10-14-15 років:
  • почуття дорослості;
  • гостра потреба у самоствердженні і визнанні з боку інших людей, особливо ровесників;
  • початок розвитку самосвідомості, формування самооцінки;
  • діалектичне мислення;
  • формування ідеалу.

Рання юність – 14-17-18 років:
  • завершення фізичного розвитку і формування розумових здібностей, особливо спеціальних (орієнтація на профорієнтацію);
  • співставлення рівня своїх домагань з досягнутим результатом («якщо я не спасував – я не боягуз»);
  • співставлення думок оточуючих і самоаналіз як елемент соціально-морального визначення.


Інтраіндивідуальна підструктура особистості виражає особливості перебігу та вияву всієї сукупності психічних пізнавальних процесів (відчуття, сприймання, пам’яті, мислення, уяви та уваги), а також емоцій, почуттів, волі та здібностей.

Попри те, що в кожної людини фізіологічний механізм вияву психічних процесів приблизно однаковий, усі вони мають різний перебіг.

Соціопсихічна підструктура особистості вміщує в собі психічні компоненти особистості, які сформувалися переважно під час соціалізації і забезпечують її рух у соціальному просторі та часі. До цієї підструктури особистості входять досвід, характер і спрямованість.

Головним структурним компонентом особистості є її спрямованість як система спонукань, що визначає вибірковість ставлень та активності особистості. Основним проявом спрямованості є потреби та мотиви, ціннісні орієнтації, рівень домагань, перспективи та цілі особистості.

Ієрархія потреб Маслоу:
  1. Фізіологічні потреби: голод і спрага, статевий потяг і т.п.
  2. Потреба у безпеці: прагненні відчувати себе захищеним, позбутися страху і життєвих невдач
  3. Потреба у приналежності і любові: бажання належати до спільноти, знаходитися поруч із людьми бути визнаним та прийнятим ними
  4. Потреба поваги (визнання): потяг до компетентності, досягнення успіхів, визнання авторитету
  5. Пізнавальні потреби: бажання багато знати, вміти, розуміти, вивчати
  6. Естетичні потреби: потяг до гармонії, краси, порядку
  7. Потреба в актуалізації, прагнення до реалізації своїх здібностей, до розвитку власної особистості

Потреба, опосередкована складним психологічним процесом мотивації, виявляє себе психологічно у формі мотиву поведінки.

Мотив – це психічне явище спонукання особистості до постановки мети й діяльності щодо її досягнення.

Мотивом може стати лише усвідомлена потреба і тільки в тому разі, якщо задоволення цієї конкретної потреби, багаторазово проходячи через етап мотивації, безпосередньо переходить у дію. Мотив може реалізуватися у низці психологічних змінних: інтересах, прагненнях, переконаннях та установках.

Інтерес – це емоційно забарвлена вибіркова спрямованість особистості, яка виражається переважно в її вибірковому ставленні до тих чи інших явищ, предметів чи відповідної діяльності. В інтересі поєднуються емоційне та раціональне.

Прагнення – це мотиви, в яких виявляються потреби особистості в умовах спеціально організованої її діяльності.

Переконання – це система мотивів особистості, що спонукає її діяти відповідно до своїх поглядів і принципів. Підґрунтя переконань становлять знання, які є для людини істинними, незаперечними, в яких вона абсолютно впевнена.

Усвідомлене ставлення людини до своїх потреб і здібностей, потягів і мотивів поведінки, переживань і думок називають самосвідомістю особистості. В основі самосвідомості лежить здатність відокремлювати себе від власної життєдіяльності, яка виникає в спілкуванні при формуванні свідомості, мислення, розуміння, ставлення до свого буття, вона опосередкована спільною діяльністю, що сприяє формуванню певного уявлення про себе, свою здатність до суспільно значущих дій та вчинків.

Результатом процесів самосвідомості є «Я-концепція» особистості – динамічна система уявлень людини про себе, яка включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних та інших особливостей; самооцінку та суб’єктивне сприймання зовнішніх факторів, які впливають на особистість.

Структура Я-концепції
  1. Образ Я – уявлення індивіда про самого себе

(я – реальне, я – ідеальне, я – дзеркальне (соціальне));
  1. Самооцінка – оцінка цього уявлення;
  2. Поведінкова реакція – конкретні дії, які можуть бути викликані образом Я та самооцінкою.

Центральним компонентом «Я-концепції» є самооцінка – це та цінність, значущість якої надає собі індивід в цілому та окремим сторонам своєї особистості, діяльності, поведінки.

Позитивна

Я-концепція

Негативна

Я-концепція





– позитивне ставлення

до себе
– негативне ставлення

до себе

– самоповага



– відчуття власної

цінності
– відчуття своєї

неповноцінності

– сприйняття себе
– несприйняття себе



Функції Я-концепції:
    1. слугує досягненню внутрішньої узгодженості особистості;
    2. визначає інтеріоризацію досвіду;
    3. є джерелом очікувань.

У ситуаціях можливого чи реального неуспіху в діяльності задля реалізації потреби бути повноцінною особистістю люди часто вдаються до психологічного захисту.

Психологічний захист – регулятивна система, яку особистість використовує для усунення психологічного дискомфорту, переживань, які загрожують Я-образу, і зберігає його на бажаному і можливому за певних обставин рівні. Захисні механізми вступають у дію, коли особистість за певних умов не може досягти поставленої мети. До цих механізмів належать заперечення, витіснення, проекція, раціоналізація, заміщення та ін.

Заперечення – намагання людини не сприймати повідомлення, яке її хвилює і може призвести до внутрішнього конфлікту.

Витіснення – спосіб уникнути внутрішнього конфлікту, вилучивши зі свідомості неприємну інформацію.

Людина швидко забуває про ті неподобства, які вчинила, та прикрощі, яких завдала іншим людям.

Проекція - неусвідомлене перенесення власних бажань і переживань, в яких людина не хоче зізнатися собі через їх соціальну неприйнятність, на інших людей.

Наприклад, образивши партнера по спілкуванню, індивід неусвідомлено намагається перекласти на нього за це вину, мотивуючи тим, що він її спровокував.

Раціоналізація – псевдорозумне пояснення людиною своїх бажань, вчинків, зумовлене причинами, визнання яких загрожувало б утратою самоповаги. Не до сягши бажаного, людина переконує себе в тому, що об’єкт бажань для неї не дуже важливий і що вона його не дуже й прагнула.

Заміщення – перенесення дії з недосяжного об’єкта на доступний. Воно знімає напруження і спричинює психологічну розрядку. Наприклад, роздратування, яке виникло під час невдалого випробування машини, конструктор часто переносить на підлеглих.

Дія захисних механізмів спрямована на збереження внутрішньої рівноваги шляхом витіснення зі свідомості всього того, що загрожує системі наявних цінностей.

Досвід – це знання та навички, які людина набуває в процесі соціалізації, Сюди також належать уміння, звички, цінності, соціальні установки тощо. Набувається досвід упродовж навчання і виховання. Провідним у надбанні досвіду є соціальний чинник. Разом із двома джерелами поведінки (спадково закріпленою програмою та власним досвідом індивіда) виникло третє джерело, що формує людську діяльність – передавання та опановування суспільного досвіду. Одним із вирішальних чинників задоволення цієї важливої соціальної потреби була мова, що стала формою існування свідомості.

Характер – це сукупність відносно стійких індивідуально-своєрідних властивостей особистості. які виявляються у поведінці, діяльності й ставленні до людей, колективу, до себе, речей, праці тощо.

Термін «характер» - грецького походження, він означає «риса», «ознака», «відбиток». Для визначення властивостей людини його ввів сучасник Аристотеля – Теофраст.

Структура рис характеру виявляється в тому, як людина ставиться:

до інших людей, демонструючи увагу, принциповість, прихильність, альтруїзм, тактовність, миролюбність або протилежні риси;

до справ, виявляючи сумлінність, допитливість, рішучість, ретельність, серйозність, зацікавленість або протилежні риси;

до речей, демонструючи при цьому бережливість, економність, акуратність, почуття смаку або протилежні риси;

до себе, виявляючи розумний егоїзм, впевненість у собі, нормальне самолюбство, почуття власної гідності чи протилежні риси.

Характер тісно пов’язаний з темпераментом, який може сприяти або протидіяти розвиткові певних рис характеру. Тому важливо знати свій темперамент. Зокрема, холерику або сангвініку легше, ніж меланхоліку чи флегматику, сформувати в собі ініціативність і рішучість. Але для холерика може стати серйозною проблемою формування стриманості та самоконтролю, а для сангвініка – вимогливості до себе та самокритичності. Меланхоліку важче долати сором’язливість і тривожність, а флегматику – розвивати активність.

Людський характер формується з перших днів життя людини до останніх її днів. У перші дні життя провідним чинником розвитку характеру стають дорослі. У молодшому віці поряд із наслідуванням на перше місце виходить виховання. А починаючи з підліткового віку, важливу роль у формуванні характеру відіграє самовиховання. Сама людина може свідомо, цілеспрямовано вдосконалювати характер завдяки зміні соціальної поведінки, спільної діяльності, спілкування з іншими людьми. Слід пам’ятати, що характер можна змінювати протягом усього життя людини.

На думку Г. Костюка, «розвиток особистості – це історія її становлення як суб’єкта міжособистісних стосунків, пізнання і праці, носія суспільних відносин. Це історія розвитку функціональних можливостей її нервової системи, психічних процесів і властивостей, фізичних, розумових, моральних та інших якостей, її знань і почуттів, потреб та інтересів, ідеалів та смаків, світобачення і переконань, трудових умінь і навичок, здібностей до навчання, до засвоєння створеного людством і до творення матеріальних і духовних цінностей».


Література
  1. Ананьев Б. Г. О проблемах современного человекознания. —

2-е изд. — СПб.: Питер, 2001. — 263 с.
  1. Варій М.Й. Загальна психологія: Підручник / Для студ. психол. і педагог.спеціальностей. – 2-ге видан., випр. І доп. – К.: « Центр учбової літератури». – 2007. – 968 с.
  2. Вітенко І.С., Вітенко Т.І. Основи психології. – К., 2001. – С.170-178.
  3. Елисеев О. П. Практикум по психологии личности. — СПб.: Питер,

2001. — 560 с.
  1. Загальна психологія: Підручн. Для студ. вищ. Навч. закладів / За заг. Ред.. акад. С.Д. Максименка. – К.: Форум, 2000. -
  2. М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посіб. – К., 2000. – С.188-206.
  3. Психологічна енциклопедія / Автор-упорядник О.М. Степанов. – К., 2006. – 424 с.
  4. Психологія: Підручник / За ред. Ю.Л. Трофімова. – К., 1999. – С. 100-122.
  5. Семиченко В. А. Психологія особистості. — К.: Вид. О. М. Ешке,

2001. — 427 с