Варшавський Олександр Павлович Рецензенти: д-р філос наук, проф. В. Г. Вікторов (дріду наду) д-р філос наук, проф. А. В. Решетниченко (дііт) Філософія [Текст]: методичні рекомендації

Вид материала

Методичні рекомендації

Содержание Еріха Фромма Рекомендована література

Подобный материал:

• Комплексна навчальна програма з курсу "Історія української культури" для студентів, 382.12kb.
• Робоча навчальна програма дисципліни «Філософія» для всіх спеціальностей ухвалено, 677.5kb.
• Інформаційні технології в журналістиці: вітчизняний І світовий досвід Київ 2002, 8272.38kb.
• Методичні рекомендації для слухачів до вивчення модуля «Основи системного підходу, 180.02kb.
• Міжнародна журналістика – 2002 київ 2002, 2743.9kb.
• Приглашение и программа разнообразие почв и биоты северной и центральной азии, 521.14kb.
• Научный выпуск вестник балтийской педагогической академии вып. 29. – 2000 г. Поиск, 1745.18kb.
• Програма кандидатського екзамену з філософії, 348.1kb.
• Isbn 966 – 610 – 060, 4023.4kb.
• О. О. Решетов, доц., канд філос наук, В. Т. Кирильчук, доц., канд філос наук,, 53.99kb.

Тема № 7. АНТРОПОЛОГІЧНІ ПОШУКИ В НЕКЛАСИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ

1. Критичний перегляд принципів та традицій класичної філософії.
   
2. Філософія життя Ф. Ніцше.
   
3. Проблема людини та культури у спадщині З. Фрейда. Теорія «архетипів» К. Юнга.
   
4. Філософія екзистенціалізму (А. Камю, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс).
   
5. Феномен науки в контексті релігійної філософії П. Юркевича.
   

Теми доповідей

1. Ірраціоналізм «філософії життя» та інтуїтивізму (А. Шопенгауер,
   Ф. Ніцше, А. Бергсон).
   
2. Ф. Ніцше – теорія «надлюдини» як філософія майбутнього.
   
3. Інтуїція проти інтелекту. Інтуїція як основа пізнання (А. Бергсон).
   
4. Екзистенціалізм як критика ідеалів та засад сучасного західного суспільства (М. Гайдеґґер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр).
   
5. Проблема людини та ідеали «масового суспільства» (Х. Ортега-і-Гассет).
   
6. Проблема свободи та самотності у французькому екзистенціалізмі (Ж.-П. Сартр, А. Камю, Г. Марсель).
   
7. Християнський екзистенціалізм М. Бердяєва.
   

Базові поняття та категорії: Влада, Бог, життя, смерть, провина, єдність, мораль, добро-зло, культура, свідомість, несвідоме, Еґо, Супер-Еґо, екзистенція, відповідальність, свобода, погранична ситуація, абсурд тощо.

1. Аналізуючи сучасний стан світової філософії, слід мати на увазі, що в існуючих концепціях знайшли специфічне відображення, по-перше, суперечності нинішнього суспільства і, по-друге, об’єктнвні тенденції розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини, культури, глобальні проблеми тощо.

Тому основне завдання сучасної філософії – вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміки співвідношень між різними її сферами (наука, технологія, політика, мораль тощо) в усьому їх розмаїтті та суперечливій взаємодії різних пластів.

У ході його осмислення доцільно звернути увагу на той факт, що класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму – з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і, усвідомлюючи власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм та впевненість у можливості вирішити за допомогою розуму всі ті проблеми, які стоять перед людством.

Інша істотна відмінність класичної і сучасної філософії полягає в зміні орієнтирів філософського знання. Якщо для класичної філософії вони були пов’язані з наукою (сцієнтизм), то для сучасної характерна недовіра до можливостей наукового розуму знайти відповідь на ключові, смисложиттєві питання (антисцієнтизм та постсцієнтизм). У наслідку в творах сучасних філософів роль науки як ідеалу філософського знання часто переходить до мистецтва.

Інакша форма прояву зміни базової настанови філософського знання – це переорієнтація філософії з природничо-наукового знання (класика) на гуманітарне (сучасність).

Передумовою більш глибокого осмислення проблеми людини в наш час
є увага до науково-технічної революції та характеру її впливу на світогляд, спосіб існування людини тощо. Більш повно цей аспект розкритий в темах «філософія науки» та «філософія техніки».

2. У сер. ХІХ ст. в розвитку європейської філософії відбуваються істотні зрушення, здійснюються спроби вийти за межі класичного раціоналізму та гносеоцентризму. Однією з перших альтернатив раціоналізму була філософія Ф. Ніцше як представника ірраціоналістичної філософії.

Ф. Ніцше, опираючись на ідеї А. Шопенгауера та Ф. Достоєвського, ставить перед собою задачу осмислити сучасну епоху та знайти шляхи конструктивного подолання кризових явищ. У центрі уваги німецького мислителя перебуває проблема людини. Схематично його глибоке та неоднозначне розуміння людини можна викласти так: сучасна людина, якщо її розглядати в історичному контексті, є декадансом (занепадом). Цей момент стає особливо виразним для нас, якщо ми порівняємо наших сучасників із давніми греками. Витоки занепаду людини він схильний вбачати в негативному впливові теоретичного ставлення до світу та пов’язував їх із творчістю першої «теоретичної людини» – Сократа. Саме його ідеї німецький мислитель кваліфікує як причини домінування в людському існуванні аполлонівського (раціонального) начала та пригнічення волі до самоутвердження в світі – волі до влади, волі до могутності.

Одним із базових чинників занепаду європейської людини є негативний та деструктивний вплив християнства – «платонізм для народу» (як його називав Ніцше). Достатньою підставою для негативної оцінки християнства Ніцше вважав орієнтацію його на підтримку слабких та немічних натур і пригнічення сильних та вольових.

Ніцше наполягає на ідеї, що найвищим принципом людського життя має бути воля до влади, воля до могутності. Людина за Ніцше є проміжною стадією еволюції, що знаходиться між твариною та надлюдиною, яка повинна подолати саму себе за допомогою нових моральних нерелігійних цінностей.

Більш повне розуміння базових ідей Ніцше передбачає звертання до його власних праць та творів сучасних мислителів. При цьому доцільно зосередити увагу на таких ключових рубриках його спадщини: «смерть Бога»; вчення про надлюдину, ідея вічного повернення; нігілізм, переоцінка всіх цінностей та воля до влади.

Яскравим свідченням глибини вчення Ніцше та його складності для розуміння може бути його кредо: «Не йди за мною, йди за собою!».

Вчення Ніцше як критичне переосмислення філософії Модерну мало величезний резонанс у філософському житті ХХ ст.

3. Інтерес до проблеми існування, сутності людини завжди мав місце в європейській філософії. Мислителі XX століття висувають і обґрунтовують ідею про необхідність «нового повороту» до людини. При цьому найважливішими серед проблем пропонується вважати індивідуальні смисложиттєві питання.

Зростання інтересу до таких питань характерно для кризових епох;
XX століття є однією з них: перша та друга світові війни, розчарування в гуманності суспільства стимулювало вихід на перший план таких питань:

Наскільки гуманним є сучасний світ, суспільство та філософія?

Наскільки сучасний стан філософії дозволяє осмислити унікальність та неповторність людського існування?

Екзистенціалізм – це філософська течія, представники якої ставлять вищезгадані проблеми в центр своїх розду­мів. Своєрідність його як філософської течії XX ст. полягає в тому, що на перший план висувається абсолютна унікальність людського існування, яка не може бути виражена за допомогою понять. Вже саме слово «екзистенціалізм» (від латин. екзистенція – людське існування) містить у собі програму замінити класичну «філософію сутностей» «філософією людського існування».

Виникнення та поширення екзистенціалізму пов’язане з іменами М. Гайдеґґера, К. Ясперса (німецьких філософів), а також з творчістю французьких екзистенціалістів – Ж.-П. Сартра, А. Камю, Г. Марселя, М. Мерло-Понті та
С. де Бовуар. До попередників екзистенціалізму традиційно відносять таких мислителів, як француз Б. Паскаль, данський філософ С. К’єркегор, німецький Фрідріх Ніцше, російські філософи М. Бердяєв і Л. Шестов, російський письменник Ф. Достоєвський.

В основі екзистенціалізму лежить відчуття принципової несамостійності людини, залежності її від чогось іншого. Оцінка сучасної ситуації як кризи зумовлює критичне ставлення до попередньої філософії з властивим їй баченням належного місця людини в світі як його володаря та господаря.
На відміну від класичної філософії, представники екзистенціалізму висувають на перший план не стільки вчення про належне буття, скільки вчення про реально існуюче буття в даний момент і в даному місці (суще). Основною проблемою тут є визначення місця екзистенції в загальній структурі сущого. Та модель людини, яка є характерною для екзистенціалізму, – це людина,
що знаходиться в пограничній ситуації – ситуації на грані життя і смерті,
у стані страху, відчаю та страждання.

Саме в стані страху, на думку екзистенціалістів, людині відкривається та прірва, на краю якої людина усвідомлює, що не існує спокою, що залишився ще ризик рішення. Це й є справжнє існування, яке витримати набагато важче, ніж повсякденне існування в межах установленого порядку (еволюцію основних положень екзистенційної філософії викладено в монографії Долго-
ва К. М. «От Кьеркегора до Камю». – М., 1991).

Антропологія як філософське вчення має відповісти на питання про природу та сутність людини. Філософська антропологія – течія західної філософії XX ст. – протиставляє умоглядно-спекулятивному підходу до цього питання своє завдання у осмисленні новітнього наукового знання про різноманітні сторони людського буття в їх цілісному осягненні. Свої ідеї філософська антропологія розробляє також у полеміці з сучасними формами гносеологізму. Філософська антропологія як окремий напрям філософії виникла в 20-ті роки ХХ ст., майже одночасно з екзистенціалізмом. Засновниками та представниками філософської антропології були М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен та ін. (Для більш повного знайомства з основними ідеями представників філософської антропології рекомендується підручник
[10, с. 427–441].

4. Психоаналіз – течія в психології та філософії, що виникла на межі
ХІХ і ХХ ст. Її виникнення та поширення пов’язано з іменем Зиґмунда Фрейда (1856–1939). Нинішнього вигляду психоаналіз набув завдяки ідеям та зусиллям його учнів та послідовників – К. Г. Юнга, А. Адлера, К. Хорні,
С. Гроффа, Г. Маркузе, Е. Фромма.

Поняття «психоаналіз» вживається в літературі в широкому і вузькому значенні цього слова. У широкому – це вчення про позасвідоме та його роль у житті людини. У вузькому ж – це метод лікування психічних захворювань, коли за допомогою спеціальних процедур пацієнту допомагають усвідомити причини психічних травм та звільнитися від них.

Несвідоме або підсвідомість тут – це все те, що лежить за межами нашої свідомості, хоча належить до сфери психіки. Доречно зауважити, що Фрейд не був першим дослідником сфери несвідомого. Переорієнтація в європейській культурі на дослідження несвідомого багато в чому завдячує працям Шопенгауера та Ніцше з їх вченнями про волю як первинну реальність.

З. Фрейд відстоював думку про те, що поведінку дорослої людини багато в чому визначають переживання дитячого віку, які були «забуті» та витіснені зі свідомості. Вони продовжують існувати в підсвідомості та зумовлюють страждання людини, розростаючись іноді до значних психічних порушень. Кожна доросла людина носить у собі багато комплексів, страхів, забобонів, котрі іноді проявляються в вигляді дивацтв, а часом набувають антисоціального характеру. Аналізуючи подібні несвідомі глибинні переживання пацієнтів, які стали причиною неврозів, Фрейд вважає, що первинним джерелом життєвої активності є сексуальний інстинкт – «лібідо». Лібідо тут – це універсальна енергія сексуального бажання, що є загальним джерелом почуттів, бажань, глибинною причиною поведінки людини як суспільної істоти. Більш глибоке розуміння теорії Фрейда передбачає увагу до змісту таких понять, як витіснення та сублімація, а також увагу до його вчення про структуру психіки, основними компонентами якої є: Я (свідомість), Воно (надсвідомість), Над-Я (цензор).

Розвинута ним теорія дитячої сексуальності конкретизується в вигляді «Едіпова комплекса» у хлопчиків та «комплексу Електри» у дівчаток. У ході аналізу питання про форми прояву несвідомого він велику увагу приділяв снам як «царському шляху» до несвідомого.

Фрейд широко відомий як автор психоаналітичного тлумачення культури, релігії, історії.

К. Юнг (1875–1961), на відміну від вчення свого вчителя про особистісне несвідоме, розробив теорію надперсонального, «родового», або колективного несвідомого, котре складається із сукупності архетипів – таких структур психіки, які визначають поведінку всіх представників людського роду

Своєрідного розвитку вчення Фрейда набуло в творчості Еріха Фромма (1900–1980), який прагнув поєднати його з особистісно орієнтованим марксизмом. При цьому основна увага Фромма зосереджена на осмисленні таких центральних категорій світорозуміння, як відчуження та любов.

У ході синтезу атеїстичного вчення Фрейда та соціально орієнтованого марксизму Фромм доходить висновку, що любов для людини є більш важливою, ніж біологічне бажання та матеріальна потреба.

«Філософія серця» П. Юркевича. Найзначнішою постаттю Київської релігійної філософії був Памфіл Юркевич (1826–1873) відомим послідовником якого був В. Соловйов. Їх філософські позиції об’єднує спільне бачення головної задачі філософії – обґрунтування філософських засад православ’я. У ході реалізації цієї задачі вони звертаються до історії західної філософії.

Нинішній час український мислитель оцінює як епоху занепаду віри в Бога. Розкриваючи власне бачення належного стану філософії, П. Юркевич характеризує її як «філософію чистого ідеалізму». На його думку, головним предметом філософії має бути душа та духовне життя людини. Поширені
в наш час підходи до тлумачення їх змісту (просвітництво, емпіризм, містицизм) він оцінює як нездатні адекватно розв’язати цю задачу. Основна причина цього полягає в тому, що духовне життя за своєю природою є виразом неповторної індивідуальної особистості, яка принципово не може бути осягнута за допомогою загальних понять. У зв’язку з цим доречно навести думки Юркевича про те, що матеріалізм та односторонній інтелектуалізм Нового часу не охоплює справжньої суті буття.

У своїй філософії Юркевич розрізняє дух і свідомість. Він наголошує,
що дух як абсолютна основа будь-якої дійсності є ширшим за свідомість. Формою існування цієї основи він вважає ідею, в якій мислення та буття збігаються. Призначення філософії, таким чином, полягає в пізнанні ідеї. До основних форм процесу пізнання істини він відносить також пізнання через уявлення та поняття.

1. Пізнання через уявлення – нижча форма. Вона відображає не стільки образ речі, скільки образ людини, яка здійснює акт пізнання.
   
2. Пізнання через поняття – більш високий рівень. На цьому етапі воно звільняється від суб’єктивізму та переходить до умоосяжного світу ідей.
   
3. Пізнання через ідею – безумовно інтуїтивне пізнання двох світів.
   

Згадані вище форми пізнання Юркевич тлумачить як відповідні ієрархічним рівням буття. Останні включають в себе: 1) царство примарного існування, або феноменальний світ; 2) царство розумних істот, або реальний світ; 3) царство ідей, або діючої правди – ноуменальний світ.

Український філософ у ході звертання до історії західної думки наголошує на визначальній ролі Канта в формуванні сучасного рівня філософії та культури. Вчення Канта – «дивне вчення», яке є «душею нашої науки і нашої культури», це є блискуча перемога над наївністю (хоча і містить в собі загрозу скептицизму).

Аналізуючи структуру людської душі, Юркевич наголошує, що саме серце є тим осередком духовного життя, який визначає сутність людської особистості.

На його думку, серце є: 1) охоронцем і носієм усіх тілесних сил; 2) осередком душевного і духовного життя; 3) органом душевних хвилювань;
4) центром морального життя; 5) вихідним пунктом всього доброго та злого
у словах, думках та вчинках.

У своєму вченні Юркевич обстоює принцип гармонічного співвідношення між знанням та вірою. Співвідношення між головою та серцем подібне відношенню між світильником і єлеєм. Таке тлумачення відношення враховує самостійне значення обох компонентів і прагне до їхньої творчої взаємодії. У цьому він і репрезентований ним напрям вбачали запоруку подальшого процесу філософського знання. Доречно зауважити, що ці ідеї Юркевича є спорідненими з пошуками філософської думки ХХ ст.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Філософія життя: А. Шопенгауер, Ф. Ніцше., З. Фрейд.
   

1. Причепій, Є. М. Філософія [Текст]: посібник для студентів вищих навчальних закладів / Є. М. Причепій, А. М. Черній, В. Д. Гвоздецький. – К.: Вид. центр «Академія», 2001. – С.170-179.

2. Кремень, В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції [Текст]: підручник /
В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. – К.: Книга, 2005. – С. 239-251.

3. Філософія як історія філософії [Текст]: підручник / за ред. В. І. Ярошовця. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 287-297.

4. Бичко, А. К. Історія філософії [Текст]: підручник / А. К. Бичко, І. В. Бичко, В. Г. Табачковський. – К.: Либідь, 2001. – С. 249-254; 257-260.

2. Філософія екзистенціалізму: С. К’єркегор, М. Гайдеґґер, Ж-П. Сартр, А. Камю.
   

1. Причепій, Є. М. Філософія [Текст]: посібник для студентів вищих навчальних закладів / Є. М. Причепій, А. М. Черній, В. Д. Гвоздецький. – К.: Вид. центр «Академія», 2001. – С. 167-170; 194-203.

2. Кремень, В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції [Текст]: підручник /
В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. – К.: Книга, 2005. – С. 286-300.

3. Філософія як історія філософії [Текст]: підручник / за ред. В. І. Ярошовця. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 268-278.

4. Бичко, А. К. Історія філософії [Текст]: підручник / А. К. Бичко, І. В. Бичко, В. Г. Табачковський. – К.: Либідь, 2001. – С. 234-240; 264-274; 279-293.

Тема № 8. ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ

1. Ідея філософії як науки в ХХ ст.: феноменологія Е. Гуссерля.
   
2. Герменевтика як філософія розуміння: вчення Г. Ґадамера.
   
3. Структуралізм (К. Леві-Строс, М. Фуко, Ж. Лакан).
   
4. Філософська антропологія ХХ ст. в пошуках синтетичного бачення людини: вчення М. Шелера.
   
5. Перехідний характер сучасної епохи: модерн та постмодерн.
   

Теми доповідей

1. Історичні варіації феноменологічного принципу «епохе».
   
2. Основні характеристики людської присутності (Daseіn).
   
3. Онтологічний смисл герменевтичного кола.
   
4. Відмінність розуміння мови в герменевтиці та структуралізмі.
   
5. Уявлення про кризу сучасної цивілізації.
   

Базові поняття та категорії: природна і феноменологічна настанови, феномен, епохе, буття-у-світі, Daseіn, буття і суще, передсуд, герменевтичне коло, інтерпретація, мова, структура, безсвідоме, епістема, деструкція, логоцентризм, гендер, емансипація, екологія

1. Аналізуючи основоположення феноменологічного руху, потрібно з’ясувати, чому саме він справив визначний вплив на всі напрямки сучасної філософії.

Засновник цього руху німецький філософ Е. Гуссерль (1859-1938) побачив небезпеку для новоєвропейської науки і людської культури в цілому, яка полягає у так званому «натуралізмі» розуму, коли все, що тільки може існувати (разом із людською суб’єктивністю) зарані ототожнюється з фізичною природою, а відтак сприймаються відносними смислові даності свідомості. Далі Гуссерль узагальнив цю позицію як «природну настанову» «наївної людини», для якої світ постає як світ предметів, як безпосередньо дана, само собою зрозуміла, наявна дійсність. За Гуссерлем, таке представлення підміняє тип зв’язку між речами і свідомістю типом зв’язку між предметами, а врешті має справу з фіктивним образом буття.

Подолати цю фікцію покликаний інший настрій мислення – так звана «феноменологічна настанова», спрямована «назад, до самих речей», предметна даність яких заново ставиться під питання. Можливість такого «вбачання сутностей» обґрунтовує забута в класичній теорій пізнання онтологічна обставина: свідомість є не замкнена подібно конечним речам, а інтенціональна (лат. іntentus – націлений, уважний, вірний), тобто завжди вже направлена до буттєвої очевидності. Як раз саме в такому первинному спогляданні і являють себе феномени (або ж смисли), іще не розділені на буття і явище. Інтенціональність формує смислову структуру свідомості, що не редукується до психічних і фізичних зв’язків.

Відтак, феноменологічний метод вимагає спершу “очищувальної” процедури «редукції» (або «епохе»), послідовного відсікання емпірично-конкретних рис феномена, з тим щоб далі здійснити свідомісний рух від мовного вираження до його значення, і від значення – до первинних інтенціональних смислів. Завдяки поверненню до них, вірив Гуссерль, можливо зберегти і оновити великі традиції філософії.

М. Гайдеґґер (1989-1976) наслідує гуссерліанське поняття «інтенціональність», проте інтерпретуючи його вже в онтологічних термінах, а саме: буття-у-світі, – нерозкладна характеристика людської присутності (Daseіn), яка позначає відкритість (готовність і уважність) людини стосовно ситуації. Звідси присутність людини завжди вже розташована, розуміюча, мовна і дбайлива.

Особливого значення у Гайдеґґера набуває аналітика часовості та історичності людського єства, яка згодом і була популяризована екзистенціалістами. Наміреність (інтенція) кожного акту існування є водночас і усвідомлення своєї конечності. Оскільки проектування можливостей присутності вибудовується від кінця, то найважливішим модусом часу є саме майбутнє. Далі Гайдеґґер показав, що історія не перебуває «всередині» часу, а, власне, і є час. А відтак те, що має значення для розуміння людиною своїх майбутніх можливостей, є справжнім історичним здійсненням людського єства.

Найбільш значущим внеском Гайдеґґера в історію європейської думки стало розрізнення буття і сущого, забутого через підміну істини буття “високим” представленням наявного сущого. На противагу раціоналістському уявленню Гайдеґґер першим дійшов до висновку про те, що мають місце реалії, якими людина не володіє, але які тим не менше «є», як-от: істина (від гр. «а-летейя» – «не-скритість» буття), сутності якої належить парадоксальна свобода вилучати себе зі складу нею ж відкритого. Підміна ж істини поняттям відповідності («забуття буття») привело до загарбання сущого, – спустошення землі і самознищення людини. Її спомин – історичний шанс людини. Здійснення такого вивело Гайдеґґера до нетрадиційного розуміння мови, техніки, світу, події, що вплинуло на наступні напрямки філософії.