Варшавський Олександр Павлович Рецензенти: д-р філос наук, проф. В. Г. Вікторов (дріду наду) д-р філос наук, проф. А. В. Решетниченко (дііт) Філософія [Текст]: методичні рекомендації

Вид материала

Методичні рекомендації

Содержание Проблема джерела морального закону. Співвідношення віри та розуму. Корені соціально-філософської україністики Філософія Відродження У XV ст. у гуманістичному русі Північного Відродження та Реформації. Доба Реформації Рекомендована література Період наукової революції Основні риси наукової революції Піднесення досвіду до рівня експерименту Проголошення математики мовою науки Вихід на перший план проблеми методу як свідчення зрілості науки Кардинальна зміна уявлень про соціальний статус «механічних мистецтв» Раиіоналізм і емпіризм Р. Декарт Ф. Бекон звертається до чуттєвого, досвідно-експериментального пізнання конкретних фактів. Французькі просвітники Рекомендована література

Подобный материал:

• Комплексна навчальна програма з курсу "Історія української культури" для студентів, 382.12kb.
• Робоча навчальна програма дисципліни «Філософія» для всіх спеціальностей ухвалено, 677.5kb.
• Інформаційні технології в журналістиці: вітчизняний І світовий досвід Київ 2002, 8272.38kb.
• Методичні рекомендації для слухачів до вивчення модуля «Основи системного підходу, 180.02kb.
• Міжнародна журналістика – 2002 київ 2002, 2743.9kb.
• Приглашение и программа разнообразие почв и биоты северной и центральной азии, 521.14kb.
• Научный выпуск вестник балтийской педагогической академии вып. 29. – 2000 г. Поиск, 1745.18kb.
• Програма кандидатського екзамену з філософії, 348.1kb.
• Isbn 966 – 610 – 060, 4023.4kb.
• О. О. Решетов, доц., канд філос наук, В. Т. Кирильчук, доц., канд філос наук,, 53.99kb.

Тема № 3. Філософія середньовіччя
та ДОБИ відродження

1. Основні принципи релігійно-філософського світогляду.
   
2. Проблема людини та Бога в патристиці: вчення Августина Блаженного. Проблема теодицеї.
   
3. Проблема людини та Бога в схоластиці: вчення Фоми Аквінського. Докази буття Бога.
   
4. Становлення релігійної філософії в Київській Русі.
   
5. Гуманістичний та натурфілософський напрям Відродження
   (Піко дела Мірандолла, Н. Макіавеллі, Дж. Бруно, Г. Галілей).
   

Теми рефератів

1. Християнство та середньовічна схоластика.
   
2. Концепція «природного богослов’я» Фоми Аквінського.
   
3. Номіналізм та реалізм – дві течії середньовічної схоластики.
   
4. Особливості епохи премодерну (античності та середньовіччя).
   
5. Філософська думка Київської Русі.
   
6. Пантеїзм та діалектика М. Кузанського.
   
7. Проблеми людської свободи у філософії Дж. Піко делла Мірандола.
   
8. Дж. Бруно про нескінченність Всесвіту та багатоманітність світів.
   

Базові поняття та категорії: Бог, всесвіт, теологія, одкровення, християнство, креаціонізм, антропоцентризм, монотеїзм, добро, зло, теодицея, патристика, схоластика, номіналізм, реалізм, «подвійна істина», свобода, національна ідея, теорія «трьох світів», теорія «спорідненості», моральна філософія, дух, модуси, реформація, гуманізм, натурфілософія, пантеїзм.

Новий період у розвитку духовної культури Західної Європи характеризується пануванням християнства в усіх сферах життя суспільства. Специфічною формою філософії середньовіччя була схоластика.

Основна ідея – світоглядна революція (кардинальна трансформація світогляду) під час переходу від античності до середньовіччя, тобто переорієнтація з природного космосу та раціонального «логосу» на надприродного Бога та ірраціональну віру (так званий супранатуралізм).

Ключове питання епохи – місце та роль людини у Всесвіті. Істотні зміни духовного клімату цієї епохи виявляються в таких ключових моментах:

1 – неможливість задовольнятися раціональним підходом до тлумачення людини та світу;

2 – неминучі труднощі (апорії) у свідомості людини у разі спроб осмислювати світ у цілому;

3 – неможливість зведення реальності до її речово-тілесних характеристик (тобто нехтування її духовними вимірами);

4 – усвідомлення неможливості зведення людини до її тілесного, природного існування та нехтування її духовними вимірами. Звідси – особлива гострота проблеми природи та даності людині тих глибинних засад, які роблять можливим осмислення людського існування та раціональності світобудови.

Ідея одкровення. Необхідно особливу увагу приділити принциповій відмінності положень, сформульованих в античній філософії, від догматів Біблії. Якщо в першому випадку мова йде про знання земної мудрості, що відкриті людиною як смертною істотою, то в останньому – про істини, повідомлені людині Богом у формі богоодкровення, тобто божественні, абсолютні істини.

Монотеїзм (а не теоцентризм, як часто зустрічається в літературі) – принципово нове розуміння трансцендентного, тобто кардинальна відмінність у розумінні Бога та божественності. На відміну від Платона та Аристотеля, які називали «божественними» зорі та характеризували космос як «видимого Бога», у християнстві трансцендентність (потойбічність) унікального Бога абсолютна, тобто тотально відмінна від явищ та речей земного світу.

Світобудова (проблема походження світу). У грецькій філософії існують різні підходи до вирішення проблеми походження світу, зокрема: ствердження тотожності думки та буття (Парменід), принцип пріоритету «світу ідей» над «світом речей» (Платон), поєднання матерії та форми (Аристотель) тощо. Але ж будь-яка натурфілософська концепція неминуче викликає питання та потребує додаткових обґрунтувань. Біблія оголошує «творіння з нічого», розрубує гордіїв вузол можливих заперечень. Бог дає початок всьому чистим актом власної волі. Бог виступає початком буття та часу, а також визначає момент їх скінчення – кінець світу. Принцип креаціонізму виступає таким чином істотною характеристикою філософії середньовіччя.

Антропоцентризм. Погляди давніх греків на людину можна характеризувати як космоцентризм, тобто людина – частка космосу, яка істотно не відрізняється від інших його складників та ніколи не протиставляється космосу. Космос тут – одухотворений, живий, схожий на людину. Але згідно з Біблією статус людини у світі є привілейованим, оскільки вона – істота, створена Богом за його образом та подобою. Отже, людина – пан і володар усього, створеного для неї. Крім того, наявність власної свободи волі накладає на людину зобов’язання уподібнюватися Богові та сприймати Божу волю як свою власну, що підносить людину вище всього створеного світу.

Проблема джерела морального закону. Давньогрецька філософія схильна тлумачити моральний закон як закон природи. Розуміння ж Бога як того, хто дає моральний закон, для них зовсім чуже та неприйнятне. У Біблії моральний закон є Божествене повеління. Звідси найвища чеснота людини – це покора (Божій волі) та відповідно найтяжчий гріх – гординя (як повстання проти Бога). Приклад – життя Ісуса як здійснення волі Бога. Аналогічно в Новому Заповіті – принцип любові до Бога як виконання Його волі. Блага воля як чисте серце є новим здобутком людини.

Первородний гріх розуміється як результат невиконання першого повеління. Укоріненість його в зарозумілості та самовпевненості людини. Стверджується принципова неможливість для людини спокутувати провину та добитися спасіння самостійно, тобто лише за допомогою сили інтелекту як природної сили. Для спасіння людської душі необхідне сприяння Бога та співучасть у стражданнях Христа як передумова набуття справжньої віри (невідомої грекам).

Співвідношення віри та розуму. Для давніх греків віра виступає лише як форма неповного, недостовірного знання. Ідеалом грецької філософії є пізнання, епістема. Біблейське ж послання – заклик для людини відкинути пізнання світу як засіб самореалізації, оскільки спасіння душі ґрунтується не на мудрості людській, а на силі Божій, тобто на вірі.

Результат – нова антропологія: людина – не лише два виміри – «тіло» й «душа», а три – «тіло», «душа» і «дух», де дух – причетність Божественності за допомогою віри, відкритість людини Божественному слову, Божественній мудрості.

Середньовічна філософія існувала переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика цього періоду концентрувалась навколо поняття Бога, а любов до мудрості реалізувалась як течія богословської думки. Звідси її функціональне призначення, визначене Фомою Аквінським: «Філософія – наймичка богослов’я».

Середньовічна філософія включає три етапи:

1 – апологетика (Оріген, Тертулліан та ін. – ІІ-ІV ст.);

2 – патристика (Августин, Амвросій, Ієронім та ін. – V-VІІІ ст.);

3 – схоластика (Фома Аквінський – ІX-XV ст.).

Починається середньовічна філософія з періоду так званої апологетики – захисту права християнства на існування в умовах панування античної філософії. Що спільне між учнем грецької мудрості і учнем неба? – ставить риторичне питання один із провідних представників апологетики
Квінт Тертулліан (ІІ – ІІІ ст. н. е.). Нова (християнська, божественна) мудрість настільки глибша від старої (грецької, земної), що здається зовсім незрозумілою і навіть абсурдною відносно неї.

Ключовою проблемою схоластичної філософії є проблема природи загальних понять (універсалій).

У ході її осмислення окреслились дві основні течії: реалізм та номіналізм.

Реалізм (Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.) Цей напрямок продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття («універсалії») існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, який існує до конкретної речі, поза нею та є її причиною. Прикладом своєрідності підходу реалістів до вирішення філософських проблем є запропоновані Фомою Аквінським докази існування
Бога.

Номіналізм (П’єр Абеляр, Дунс Скотт, Вільям Оккам та ін.) – відроджує Аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об’єктів, справжніми є лише ті речі, які чуттєво сприймаються, а універсалії не мають реального існування; вони лише загальні поняття, імена речей, їх назви.

Особливості філософії середньовіччя перетворили її в «служницю» теології. Узагальнивши схоластику, Фома Аквінський, який мав намір примирити розум і віру, прагнув створити «природну теологію» як вищу форму знання. Вирішуючи проблему взаємовідносин одиничного і загального, що була предметом дискусій між номіналізмом і реалізмом, Фома Аквінський вважав, що загальне передує одиничним речам.

Філософська і суспільно-політична думка в Україні виникають у
Х–ХІ ст., коли сформувалася давньоруська держава Київська Русь.

Корені соціально-філософської україністики – по-перше, у духовній культурі християнства, яке зумовило переважання в ній етичної проблематики. По-друге, мали вплив такі фактори, як світоглядні уявлення давніх слов’ян, надбання духовної культури Візантії, і тому головними проблемами дослідження стають питання моралі, політики, держави, історичного розвитку.

Так, у «Слові про Закон і Благодать» митрополита Іларіона стверджується, що процес розвитку людського суспільства здійснюється через зміну форм релігії, які визначають принципи суспільного устрою. Такими принципами є закон і благодать.

Прикладом суспільного устрою, заснованого на принципі «благодаті», тобто рівноправності народів, Іларіон вважає Київську Русь.

Аналізуючи розвиток української культури, слід враховувати, що вона розвивалася в процесі органічного засвоєння на ґрунті здобутків києво-руської духовності ідей західноєвропейського Ренесансу, Реформації, культури бароко. У сфері історії філософської думки найсуттєвішим здобутком було формування у складі української культури філософської думки як специфічної форми духовного освоєння світу та теоретичного мислення. Заснована у 1632 році Києво-Могилянська колегія синтезувала досвід, набутий Острозьким центром і братськими школами, з системою і методами навчання західноєвропейських університетів. Цей перший вищий учбовий заклад східнослов’янських і багатьох південнослов’янських народів знаменує початок розвитку професійної філософської діяльності в українській культурі. У філософській спадщині діячів Києво-Могилянської академії спостерігалась поступова переорієнтація від богопізнання до пізнання людини і природи. Це стало можливим на ґрунті осмислення ідейної спадщини античності, патристики, схоластики, Відродження, а також тих філософських концепцій, які розроблялися у Західній Європі Нового часу (ідеї М. Коперніка, Г. Галілея,
Р. Декарта).

Філософія Відродження (XV–XVІ ст.) – це посередня ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням нового часу. За своїм змістом вона є подвійною і суперечливою. На відміну від офіційної (так званої, університетської) священної науки середньовіччя, виникають і поширюються не священні, а світські, людські (для всіх людей, а не тільки для вибраних) знання.

У XV ст. у гуманістичному русі накреслюється тенденція, яка, поступово «розмиваючи» специфічні межі людського в природі, зрештою цілком «розчиняє» там людину, витісняючи гуманістично-пантеїстичні орієнтації раннього Ренесансу натуралістично-деїстичними уподобаннями. Це впритул підводить філософію Відродження до механіко-математичного образу мислення філософії Нового часу. Натуралістичне тлумачення філософських проблем наростало у творчості таких мислителів пізнього Відродження, як
М. Коперник, Й. Кеплер, Тіхо де Браге тощо.

Два напрями романського Відродження включають в себе гуманістичний та натурфілософський напрямки. Перший напрям визначають філософи
Піко делла Мірандола, Н. Макіавеллі та ін. Гуманізм розуміється ними як принцип, відповідно до якого людина та її розвиток є вищою цінністю людства. Людина уявляється як найдосконаліше творіння Всесвіту. Нова епоха розповсюдила на людину притаманні Богу творчі здібності, які спрямовані на перетворення світу працею та наукою. Відродженню властиве антропоцентричне вчення про людину як центральну ланку космічного буття. Людина є завершенням еволюції світобудови й стає головною категорією філософствування.

Піко делла Мірандола говорить, що Бог дав людині волю для того, щоб вона сама могла визначитись у житті. Людина, яка усвідомлює себе творцем власного життя, починає почувати себе хазяїном природи та своєї долі. Розроблюючи нову теорію національної держави та влади, М.Макіавеллі відмежовує державу від моральних цінностей, таких як чесність, порядність, гідність та справедливість.

Передумовою більш глибокого його розуміння є увага до так званого
Північного Відродження та Реформації. Ідейна спадщина цього етапу європейської культури дає нам можливість ближче познайомитися з іншим варіантом реалізації оновлення традиційної культури на шляху звертання до витоків.

Доба Реформації – це другий період Відродження, який виникає у
XVІ ст. До XVІ ст. у католицькому світі нагромадилось багато такого, що викликало протести віруючих, – розкіш церковних обрядів, непомірні по­датки на користь церкви, жорстока інквізиція, торгівля індульгенціями (відпущенням гріхів за певну платню).

Протестантство виражало прагнення буржуазного суспільства до здешевлення і спрощення релігійного культу, до демократизації його в ім’я буржуазного індивідуалізму, приватної ініціативи і підприємництва. Протестанти відкинули основні католицькі догмати: про зверхність і непогрішність Папи римського, про церковну ієрархію, про спасіння через посередництво церк­ви тощо. Замість них вони висунули свої основоположення віри, головним із них став догмат про спасіння через особисту віру. Основою протестантизму стали:

– визнання Біблії як єдиного джерела віровчення;

– заперечення Святого Передання (авторитету отців церкви, святителів, Всесвітніх Соборів і досвіду церкви в цілому);

– невизнання церковної ієрархії.

В рамках протестантизму ми маємо справу як з поміркованими, так і з негативістськими оцінками місця та ролі попереднього етапу культури. Відомий представник Північного Відродження Еразм Роттердамський прагнув поставити ідеї гуманізму на службу реформації. При цьому він прагнув зберегти єдність релігії та церкви. Мудрість для нього – є практична розважливість християнського релігійного життя.

На відміну від нього, Мартін Лютер – представник негативістського підходу, схильний наголошувати на доцільності нігілістичної оцінки ролі церкви та світської культури в ході пошуку шляхів спасіння душі. Його відоме кредо – «спасіння душі можливе лише завдяки особистій вірі – зумовлює категоричне неприйняття базової тези Е. Роттердамського стосовно свободи (праця «Про свободу людини»). М. Лютер висловлює свою позицію, наголошуючи на протилежній тезі, а саме – відсутності свободи людини. Цей момент позиції засновника зафіксовано в назві його полемічної праці – «Про рабство волі». На відміну від Е. Роттердамського, М. Лютер наголошує на необхідності повного розриву церкви та релігії.

Інший напрям романського відродження в найбільшій мірі виявлений у М. Коперника, М. Кузанського, Дж. Бруно, Г. Галілея та ін. Ці філософи розвивають вчення про нескінченність Всесвіту, про місце людини в системі світотворіння. Вчення про Бога розуміються як пантеїстичні, тобто ототожнюючи Бога з природою, що відкриває нові можливості для експериментальної діяльності людини.

Філософія Відродження була реакцією на схоластику Середньовіччя. Відбувається докорінний перелом у поглядах на природу, людину і Бога. Відродження – це повернення до цінностей античної культури. Третій напрям епохи Відродження – германське Відродження, яке через Реформацію вплинуло на зміну філософських уявлень про людину, представниками якого були
М. Лютер та У. Кальвін. Реформація мала пряме відношення до складного процесу формування націй-держав, переходу богослужіння на національні мови. Реформація – це релігійно-протестанський рух у Західній Європі, який протистоїть зовнішнім ритуалам та духу католицизму. Капіталізм отримав у протестантизмі своє духовне обґрунтування. Проблема людини в філософії виходить на передній план. Філософія перестає бути служницею релігії та звеличує людину.

Починає складатись філософія природи: Дж. Бруно, Б. Телезіо (16 ст. н. е.) й геліоцентрична система світу М. Коперника (16 ст. н. е.).

І все ж філософія відродження не відходить остаточно від схоластичних стереотипів світорозуміння. Бог у світоглядно філософських побудовах гуманістів продовжує відігравати почесну роль творця світу, але поряд з ним з’являється людина, яка формально залишається залежною від Бога. Але оскільки людина наділена (на відміну від усієї решти природи) здатністю творити і мислити, то вона стає поруч з Богом і фактично починає відігравати роль «другого Бога» (М. Кузанський).

У творчості М. Кузанського Бог-Творець постає як тотожний своєму творінню – світу. Так виникає пантеїстична точка зору (надзвичайно поширена в епоху Відродження), згідно з якою Бог, на відміну від традиційних християнських уявлень, присутній скрізь у світі, пронизує собою все буття, є живою душею, самим життям світу.

У культурі цього часу людина проголошується вершиною божественного творіння не лише тому, що є здатною споглядати Бога, явленого у красі світу, але ще й тому, що є зрівняною з Богом через спроможність створювати і змінювати матеріальні речі. Виявлення свободи і творчості найістотнішими характеристиками людини було великим завоюванням ренесансного гуманізму.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Становлення релігійно-філософського світогляду Середньовіччя. Августин Аврелій. Фома Аквінський.
   

1. Причепій, Є. М. Філософія [Текст]: посібник для студентів вищих навчальних закладів / Є. М. Причепій, А. М. Черній, В. Д. Гвоздецький. – К.: Вид. центр «Академія», 2001. – С. 76-81.

2. Кремень, В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції [Текст]: підручник /
В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. – К.: Книга, 2005. – С. 128-136; 140-141.

3. Філософія як історія філософії [Текст]: підручник / за ред. В. І. Ярошовця. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 62-88.

2. Філософська думка в Київської Русі.
   

1. Причепій, Є. М. Філософія [Текст]: посібник для студентів вищих навчальних закладів / Є. М. Причепій, А. М. Черній, В. Д. Гвоздецький. – К.: Вид. центр «Академія», 2001. – С. 211-219].

2. Кремень, В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції [Текст]: підручник /
В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. – К.: Книга, 2005. – С. 420-423].

3. Філософія як історія філософії [Текст]: підручник / за ред. В. І. Ярошовця. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 521-553.

4. Бичко, А. К. Історія філософії [Текст]: підручник / А. К. Бичко, І. В. Бичко, В. Г. Табачковський. – К.: Либідь, 2001. – С. 319-324.

3. Філософія доби Відродження.
   

1. Філософія [Текст]: Навч. посібник / за ред. І. Ф. Надольного. – К., 1997. – С. 50–63, 64–71.

2. Бичко, А. К. Історія філософії [Текст]: підручник / А. К. Бичко, І. В. Бичко, В. Г. Табачковський. – К.: Либідь, 2001. – С. 56–89.

3. Філософія як історія філософії [Текст]: підручник / за ред. В. І. Ярошовця. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 89-108.

Тема № 4. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ ТА ПРОСВІТНИЦТВА

1. Перша наукова революція ХVІ–ХVІІ ст. Гносеоцентризм філософії.
   
2. Проблема істини в емпіризмі (Ф. Бекон, Дж. Локк). Суб’єктивна гносеологія Дж. Берклі та Д. Юма.
   
3. Філософська революція Нового часу: раціоналізм Р. Декарта.
   
4. Філософія Просвітництва: ідеї розуму, соціальних свобод, прогресу та природи людини.
   

Теми рефератів

1. Особливості філософії Нового часу.

2. Філософське вчення Ф. Бекона.

3. Вчення про державу у творчості Т. Гоббса.

4. Філософське вчення Р. Декарта.

5. Вчення про субстанцію: монізм Б. Спінози та плюралізм Г. Лейбніца

6. Суспільство і людина у вченні Гельвеція і Дідро. Ж.-Ж. Руссо.


Базові поняття та категорії: емпіричний та раціоналістичний метод, індукція, дедукція, сенсуалізм, експеримент, досвід, соліпсизм, культура, розум, наука, гуманізм, природа, раціональне пізнання, чуттєве пізнання.

Проблематику філософії Нового часу визначили такі фундаментальні чинники, як наукова революція XVІ-XVІІ cт. та формування громадянського суспільства (XVІІІ cт.). Цим зумовлено домінування гносеології, зокрема проблема методу пізнання на першому етапі (XVІІ cт.) розвитку тогочасної філософії і соціально – політичної проблематики на другому (XVІІІ cт.) в епоху Просвітництва.

Однією з ключових умов розуміння специфіки та спрямованості філософії Нового часу є увага до наукової революції XVІ-XVІІ cт.

Період наукової революції – це час виникнення науки та вихід її на перший план у культурі. Хронологічно – це відрізок часу 1543-1687 рр., тобто від дати публікації праці Миколи Коперніка «Про обертання небесних сфер», до публікації праці Ісаака Ньютона «Математичні начала натуральної філософії». Мова йде про потужний рух, котрий набуває характерних рис у творчості Галілея, ідеях Декарта та Ньютона. Завершення цього руху прийнято вбачати у класичному ньютонівському образі Всесвіту як годинникового механізму.

Доцільно звернути особливу увагу, що наука тут – це експериментально-математичне природознавство.

Генеза наукової революції стала можливою завдяки виявленню та культивуванню людиною в собі здатності до об’єктивного бачення світу. Ця здатність сприймається творцями науки як принципово нова, тобто невідома попереднім поколінням та як прояв божественності людини. Інакше кажучи, у ході розгортання наукової революції основна увага приділяється проблемі шляхів та способів відокремлення суб’єктивного та об’єктивного в свідомості людини. Мова йде про здатність людини сприймати світ максимально неупереджено, тобто об’єктивно та надситуаційно. Своєрідність кардинально нового образу реальності, що виникає в цей час, у літературі позначається словосполученням «картина світу». Саме в такий спосіб акцентується увага на незалежності процесів зовнішнього світу (природи) від свідомості людини. Поширеним у літературі цього часу є уявлення про те, що людина вперше набула здатності бачити світ яким він є сам по собі. Класичною ілюстрацією тут може бути названим той простий та наочний приклад, який наводить
Декарт. Мова йде про шматок воску, який спочатку має такі властивості, як колір, форма, здатність звучати, коли по ньому постукати, запах тощо. Що ж собою являє та його риса, котра є невід’ємною від його існування? У ході пошуку відповіді на це питання Декарт пропонує піднести шматок воску до вогню. Всі згадані вище властивості поступово втрачаються. Єдина властивість, що залишається, – це здатність протяжності – здатність займати місце в просторі. Доречно акцентувати увагу на такій своєрідній рисі наукової революції Нового часу, як вирішальна роль експерименту в ході пошуку відповіді на питання про природу реальності самої по собі. Наука утверджується за допомогою експериментів. Образною формою його фіксації є вираз «полуда спала з очей». Можливість зрозуміти той емоційний стан піднесення, який переживали сучасники наукової революції, дає вислів Вольтера про Ньютона як найбільшу людину усіх часів, оскільки саме він виявив істинну (справжню) природу реальності.

Основні риси наукової революції:

1. Відокремлення наукового від релігії та філософських знань минулого. Кардинально змінюється образ науки. Наука (Галілей) – більше не є справою окремого мага чи просвітленого астролога, не коментарі до авторитету (Аристотель). Наука віднині – дослідження і розкриття світу природи. Наука набуває автономії від віри та філософських концепцій. Яскравим прикладом цієї автономії є геліоцентрична система М. Коперніка, що прийшла на зміну геоцентричним уявленням Птолемея. Земля за Коперніком не є центром всесвіту як вершини творіння, створеного Богом для людини. Вона є таке ж саме небесне тіло, як і всі інші.

2. Піднесення досвіду до рівня експерименту. Експериментальний метод посідає ключове місце в досвіді людини (вченого). Формування нового типу знання, який вимагає союзу науки та техніки. Наукова революція породжує новий тип сучасного вченого – експериментатора, сила якого – в експерименті, котрий стає все більш строгим завдяки новим вимірювальним приладам, все більш та більш точним. Контакт, зустріч знання наукового та технічного, вченого та ремісника – факт наукової революції. На зміну життю споглядальному приходить життя активне. Зближення, злиття науки та техніки – суть сучасної науки. Технік – той, хто знає що, але не знає як. Лише вчений знає, чому.

3. Проголошення математики мовою науки. Тут доречно звернути увагу на два висловлювання Галілея. Перше – стосовно співвідношення людського та божественного розуму в інтенсивному та в екстенсивному вимірах. У другому мова йде про математику як єдину мову природи, котру необхідно вивчати тому, хто бажає осягнути природу.

4. Вихід на перший план проблеми методу як свідчення зрілості науки. Найбільш характерна риса науки полягає саме в методі. Тут доцільно наголосити, що саме на експериментальному методі ґрунтується автономія науки. Трагедія Галілея полягає в тому, що його особистість є місцем зіткнення двох світів, двох способів бачення дійсності.

5. Неоплатонізм став «філософією» наукової революції, тобто тим метафізичним припущенням, котре уможливило астрономічну революцію. Магія,

алхімія та астрологія невід’ємні від наукової революції. Світ завдяки відкриттям Галілея став більшим, а кількість небесних тіл значно збільшилася. Цей факт потряс засади астрології.

6. Кардинальна зміна уявлень про соціальний статус «механічних мистецтв». Якщо раніше «вільні мистецтва» (інтелектуальна праця) відрізнялися від «механічних мистецтв», оскільки останні вважалися низькими та зневажалися, оскільки передбачали використання ручної праці та контакт з матеріалом. Інакше кажучи, їх прирівнювали до рабської ручної праці. «Механічні мистецтва» вважалися недостойними ручної праці. Ідея експериментального знання, доступного суспільному контролю, змінює й статус «механічних мистецтв».

Очевидний феномен наукової революції – швидкий ріст та вдосконалення інструментів (компас, ваги, механічний годинник, астролябії, печі тощо).

Доба Нового часу – основа становлення нового філософського напряму – раціоналізму. З ХVІ по ХІХ ст. у Європі закладаються підвалини раціоналістичної (класичної) філософії, в основі якої лежить розум та впевненість у його всесильності.

Необхідність появи раціоналістичної філософії – це заперечення релігійної віри як засобу пізнання дійсності, заперечення феодальної ідеології як засобу осмислення світобудови та життєдіяльності людини.

У кінці ХV1-ХVІІ ст. у Західній Європі настає епоха ранніх буржуазних революцій. Буржуазія була зацікавлена у розвитку продуктивних сил суспільства, а отже, у розвитку науки і техніки.

Новий час – це період короткого (XVІІ–ХVІІІ ст.), але насиченого глибокими ідеями та видатними іменами розквіту європейської філософії. Протягом цього періоду відбулись істотні зміни в баченні проблемного поля філософії. Схематично їх можна окреслити так – філософія Нового часу зосереджена на вияві та осмисленні умов можливості зміни статусу людини у світі, тобто перетворення її на володаря, господаря, майстра буття.

Формами прояву кардинально нового положення людини у світі в цей період постають формування та затвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі та філософія Нового часу, яка орієнтувалась на природу як новий образ реальності, що приходить на зміну традиційному середньовічному божественному духу. Знання про природу (природознавство) в цей час виходять на перший план. Філософія за своєю формою, тематикою, методами орієнтується на природознавство й уподібнюється йому ( аналогічно тому, як у попередню епоху вона уподібнювалася теології). Саме цим пояснюється властива філософії Нового часу орієнтація на математику та механіку.

Для розуміння суті кардинальних змін у способі бачення людиною самої себе і світу в цей період (Новий час) необхідно звернути увагу на спосіб бачення людини і світу в епоху Відродження. Афористично його суть сформулював М. Кузанський: людина – це «другий Бог». Тому умовою реалізації людиною своїх божественних можливостей у ході перетворення світу є пізнання, тобто відповідь на питання про способи і шляхи пізнання світу.

Вихід проблем пізнання у філософії Нового часу на перший план позначається словом гносеоцентризм (від грец. «гнозис» – знання). Для більш глибокого осягнення специфіки філософії цього періоду необхідно зосередити увагу на способах обґрунтування можливості людини мати істинні знання про світ. У цей період виникають два основних варіанти вирішення ключового для філософії цього часу питання про основу та критерій істинного знання. У першому випадку основою та критерієм істинного знання виступає досвід та чуттєвість людини, в іншому – її розум. Представниками окреслених варіантів вирішення цієй проблеми були Ф. Бекон та Р. Декарт. Перший обґрунтував індукцію як метод узагальнення досвідного знання. Це лінія емпіризму в європейській філософії. Декарт, навпаки, обґрунтував раціонально-дедуктивний метод пізнання, який продемонстрував велику евристичність у процесі створення геометрії. Таким чином, Бекон орієнтував філософію на обґрунтування фізики як емпіричної науки, а Декарт – математики як теоретичної науки. Філософія повинна бути методом (емпіричним або теоретичним) розвитку науки, тобто природознавства.

Раиіоналізм і емпіризм розділяє різна позиція щодо ролі, значимості чуттєвого і логічно-раціонального пізнання з їх методами. Пізнавальний процес є нерозривною єдністю чуттєвого та раціонального пізнання. Абсолютизація, перебільшення ролі людських чуттів або мислення у пізнанні веде до крайностей емпіризму чи раціоналізму.

Раціоналісти (від лат. «розум») джерелом і критерієм достовірного знання вважали розум і тільки розум. Ідеї та принципи розуму закладені, на їх думку, у загальних поняттях, у правилах логіки і в законах математики. Філософи-раціоналісти XVІІ ст. виходили, основним чином, з математичного знання. Саме воно, на їх думку, гарантує необхідність, універсальність, загальнообов’язковий характер наукових знань. Із результатом чуттєво-досвідного знання можна сперечатися, бо чуття часто обманюють нас, тоді як «залізні» закони логіки і математики доводять абсолютно переконливо, і тому повинні бути покладені в основу науки. Стверджуючи, що логіка людського мислення, принципи розуму однакові у всіх людей, філософи-раціоналісти Нового часу проголошували існування так званих «природжених ідей», потенцій і задатків мислення, незалежних від чуттєвого досвіду.

Засновником раціоналістичного напряму в теорії пізнання Нового часу став французький філософ і математик Р. Декарт, а його найбільш видатними послідовниками – голландський філософ Б. Спіноза і німецький філософ Г. Лейбніц.

Емпіристи (від лат. «досвід») головну роль відводили чуттєвому пізнанню, досвіду, експериментальному дослідженню конкретних фактів У пошуку аргументації своєї позиції вони зверталися не стільки до математики, скільки до досвідного природознавства. Пояснюючи обов’язковий і зaгальний характер наукових істин, вони наполягали на однаковості досвіду у всіх людей. Розум, вважали вони, у принципі нічого нового не додає до змісту знання. «Немає нічого в розумі, чого перед тим не було у відчуттях» – таким є основоположний принцип емпіризму.

Емпірична традиція найбільш повно втілена в англійській філософії, започатковує її Ф. Бекон, а продовжують і розвивають Т. Гоббс, Дж. Локк,
Дж. Берклі, Д. Юм.

Ф. Бекон (1561-1626) першим в європейській філософії Нового часу звертається до проблеми методології наукового пізнання. Бекон став засновником емпіризму Нового часу. Основним своїм завданням він вважав пошук нового, більш досконалого способу використання розуму для пізнання природи. Користуючись новим методом пізнання, наука повинна примножити могутність та владу людства над природою.

Власне вчення Ф. Бекон у своєму творі «Новий Органон» називає «вченням про очищення розуму», підкреслюючи його критичну спрямованість. Перш за все, Бекон робить критичне дослідження меж і можливостей розуму. Розум не гарантований від помилок, «ідолів пізнання». У своєму відомому вченні про ідоли, або привиди розуму, Бекон дає типологію людських заблуджень, вказує на причини помилок в процесі пізнання, на джерела викривленого відображення дійсності. Щоб очистити розум, звільнити його від ідолів, потрібно було озброїти його новим методом пізнання, доповнити і укріпити чуттєвим досвідом.

На противагу схоластиці з її формально-логічним методом, Ф. Бекон звертається до чуттєвого, досвідно-експериментального пізнання конкретних фактів. «Найкращим із доведень, – переконаний Бекон, – є досвід, якщо він коріниться в експерименті». Він пропонує новий метод, більш прийнятний, на його думку, для пізнання природи і для побудови системи природознавства, – метод індукції. Індуктивний метод є таким методом емпіричного пізнання, який веде від часткового, чуттєво-досвідного знання про окремі факти та явища природи до загальних висновків, які можуть бути викладені у формі загального правила, формули, визначення або формулювання закону, певної концепції чи теорії.

Р. Декарт (1596-1650) став засновником раціоналістичної традиції і пер­шим опонентом методологічної позиції Ф. Бекона. Центральне місце в його філософській творчості займала проблема обґрунтування достовірності знання і проблема методу науки. Саме цій проблематиці присвячені його твори «Розмірковування про метод» і «Основи філософії». На відміну від
Ф– Бекона, який звертався до чуттєвого досвіду і експерименту в прагненні знайти фундамент наукового знання, Декарт привернув увагу до розуму і самосвідомості. Чуттєвий досвід, на думку Декарта, не може дати гарантовано Достовірного знання, тоді як математика з її простими і чіткими раціональними принципами може служити гарантом необхідного і загальновизнаного знання. Тому математика і стала відправним пунктом міркування Декарта про метод науки. Його філософське вчення про метод, власне, і є узагальненням досвіду застосування математики в науці. Метод Декарта є раціоналістичним методом дедукції. Дедукція – логічний хід думок від засновків до висновків.

Отже, безперечне знання є таке, що сприймається ясно і виразно. Цій вимозі відповідає математика. Математичні істини ґрунтуються на спільній всім людям здатності зрозуміти, збагнути, зміркувати. Але люди, маючі розум, не завжди вміють ним правильно користуватися. Для цього потрібен правильний метод пізнання. Основними правилами методу є: 1) починати з простого, ясного і виразного знання; 2) прості і ясні уявлення потрібно систематизувати, а заплутані і незрозумілі уявлення аналізувати, розклада­ючи на прості елементи; 3) мислення має бути чітко організованим, упорядкованим і послідовним, воно повинне зберігати безперервність умовисновків.

Методологічне вчення Декарта тісно пов’язане з його онтологією, з вченням про граничні основи буття. Світ у філософській системі Декарта має певну ієрархію і розподіл. Декартова позиція є позииією дуалізму, по­двоєння світу на дві реальності, що існують незалежно одна від одної, – природну, матеріальну субстаниію, (основною ознакою якої є протяжність і кількісна вимірюваність) і духовну, мислячу субстаниію. Матеріальна субстанція розуміється Декартом як складний механізм, наукою про який є механіка, заснована на математиці

Слід звернути увагу на заслугу просвітників XVІІІ ст., яка полягала в пропаганді ідей розуму, прогресу, гуманізму, у твердженні, що людина за своєю природою добра, на противагу дуже поширеній у той час думці про її гріховну природу.

Французькі просвітники Ламетрі, Дідро, Вольтер, Гольбах, Гельвецій та інші вносять ряд важливих моментів у розгляд питань про розвиток природи, чуттєве та раціональне в процесі пізнання, про роль та значення потреб у розвитку суспільства, гармонізації суспільних та особистих інтересів з вимогою блага народу як вищого закону тощо.

На відміну від філософії Нового часу, у центрі якої була ідея раціонального опанування законів природи, а тому – гносеологічні і методологічні проблеми науки, філософія Просвітництва звертається до суспільних і гуманітарних проблем. Просвітники поставили собі за мету створення таких суспільних відносин, які б відповідали вимогам розуму, принципам справедливості, свободи, рівності, братерства. Тому стають предметом особливої уваги проблема людини, її історичної діяльності, її прав та політичних свобод, проблема історичного прогресу, ідея вдосконалення суспільства, природа та призначення релігії, моральні та правові аспекти людського буття.

Філософія Просвітництва ґрунтується на переконанні, що в історії все трапляється так само закономірно, як у природі. Ідея створення справедливого суспільства потребувала відкриття його законів. Майбутнє суспільство, щоб бути дійсно розумно побудованим, повинно було відповідати «природним» законам історії. Так з’являється в філософії XVІІІ ст. ідея історичного прогресу, розвитку людського суспільства по висхідній. Сприяти суспільному прогресу було одним з основних завдань Просвітни­цтва. Засіб вдосконалення суспільства просвітники вбачали в освіті і вихованні, у розвитку культури і науки, у моральному вихованні народу. Причому для просвітницької ідеології був характерним поділ суспільства на «темну» масу, народ, який потрібно було просвітити і виховати, й «еліту», купку інтелектуалів, які знають, у чому полягають розумні засади майбутнього суспільства і що саме потрібно для свободи, щастя і благополуччя народу.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Особливості І наукової революції епохи Нового часу.
   

1. Причепій, Є. М. Філософія [Текст]: посібник для студентів вищих навчальних закладів / Є. М. Причепій, А. М. Черній, В. Д. Гвоздецький. – К.: Вид. центр «Академія», 2001. – С. 88-94.

2. Бичко, А. К. Історія філософії [Текст]: підручник / А. К. Бичко, І. В. Бичко, В. Г. Табачковський. – К.: Либідь, 2001. – С. 93-94.

3. Філософія як історія філософії [Текст]: підручник / за ред. В. І. Ярошовця. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 110-111.

2. Філософія емпіризму: проблема шляхів і форм пізнання істини.
   (Ф. Бекон, Дж. Локк).
   

1. Причепій, Є. М. Філософія [Текст]: посібник для студентів вищих навчальних закладів / Є. М. Причепій, А. М. Черній, В. Д. Гвоздецький. – К.: Вид. центр «Академія», 2001. – С. 95-99.

2. Кремень, В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції [Текст]: підручник /
В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. – К.: Книга, 2005. – С. 166-172.

3. Філософія як історія філософії [Текст]: підручник / за ред. В. І. Ярошовця. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 111-113.

4. Бичко, А. К. Історія філософії [Текст]: підручник / А. К. Бичко, І. В. Бичко, В. Г. Табачковський. – К.: Либідь, 2001. – С. 94-95.

3. Раціоналізм Р. Декарта. Проблема начал філософії.
   

1. Причепій, Є. М. Філософія [Текст]: посібник для студентів вищих навчальних закладів / Є. М. Причепій, А. М. Черній, В. Д. Гвоздецький. – К.: Вид. центр «Академія», 2001. – К.: Вид. центр «Академія», 2001. – С. 103-107.

2. Кремень, В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції [Текст]: підручник /
В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. – К.: Книга, 2005. – С. 172-175.

3. Філософія як історія філософії [Текст]: підручник / за ред. В. І. Ярошовця. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 113-122.

4. Бичко, А. К. Історія філософії [Текст]: підручник / А. К. Бичко, І. В. Бичко, В. Г. Табачковський. – К.: Либідь, 2001. – С. 96-99.

4. Суб’єктивізм. Д. Берклі, Д. Юм.
   

1. Причепій, Є. М. Філософія [Текст]: посібник для студентів вищих навчальних закладів / Є. М. Причепій, А. М. Черній, В. Д. Гвоздецький. – К.: Вид. центр «Академія», 2001. – С. 99-103.

2. Кремень, В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції [Текст]: підручник /
В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. – К.: Книга, 2005. – С. 182-185.

3. Філософія як історія філософії [Текст]: підручник / за ред. В. І. Ярошовця. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 122-127.

4. Бичко, А. К. Історія філософії [Текст]: підручник / А. К. Бичко, І. В. Бичко, В. Г. Табачковський. – К.: Либідь, 2001. – С. 103-108.

5. Головні ідеї філософії епохи Просвітництва.
   

1. Причепій, Є. М. Філософія [Текст]: посібник для студентів вищих навчальних закладів / Є. М. Причепій, А. М. Черній, В. Д. Гвоздецький. – К.: Вид. центр «Академія», 2001. – С. 111-117.

2. Кремень, В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції [Текст]: підручник /
В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. – К.: Книга, 2005. – С. 185-193.

3. Філософія як історія філософії [Текст]: підручник / за ред. В. І. Ярошовця. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 127-131.

4. Бичко, А. К. Історія філософії [Текст]: підручник / А. К. Бичко, І. В. Бичко, В. Г. Табачковський. – К.: Либідь, 2001. – С. 108-111.

КОНТРОЛЬНІ питання до першого модулю¹

1. Поняття світогляду, його структура.
   
2. Історичні типи світогляду: міф, релігія, філософія.
   
3. Специфіка філософського розв’язання світоглядних проблем.
   
4. Предмет та функції філософії.
   
5. Структура філософського знання. Основні філософські підрозділи.
   
6. Призначення філософії.
   
7. Передумови виникнення філософії.
   
8. Філософія та історія філософії. Періодизація та загальна характеристика основних етапів.
   
9. Натурфілософський етап давньогрецької філософії: Фалес, Геракліт, Піфагор.
   
10. Вчення Демокрита про атоми та пустоту. Детермінізм Демокрита.
    
11. Вчення Парменіда про тотожність мислення та буття, апорії Зенона.
    
12. Поворот до людини: софісти та Сократа. Діалектика як метод філософування.
    
13. Філософія Платона як об’єктивний ідеалізм. Теорія ейдосів.
    
14. Теорія «ідеальної» держави» Платона.
    
15. Вчення Аристотеля про буття (метафізика).
    
16. Вчення Аристотеля про пізнання (гносеологія).
    
17. Ідеал мудреця в елліністично-римській філософії.
    
18. Основні принципи релігійно-філософського світогляду.
    
19. Проблема людини та Бога в патристиці: вчення Августина Блаженного. Проблема теодицеї.
    
20. Проблема природи універсалій в середньовічній філософії: номіналізм та реалізм.
    
21. Проблема людини та Бога в схоластиці: вчення Фоми Аквінського. Докази буття Бога.
    
22. Становлення релігійної філософії в Київській Русі.
    
23. Гуманістичні ідеї в філософії епохи Відродження (М. Кузанський,
    Піко делла Мірандолла, Н. Макіавелі).
    
24. Натурфілософія епохи Відродження (М. Кузанський, М. Копернік, Дж. Бруно, Г. Галілей).
    
25. Перша наукова революція ХVІ – ХVІІ ст. Гносеоцентризм філософії.
    
26. Проблема об’єктивної істини в емпіризмі (Ф. Бекон, Дж. Локк).
    
27. Суб’єктивна гносеологія Дж. Берклі та Д. Юма.
    
28. Філософська революція Нового часу: раціоналізм Р. Декарта.
    
29. Вчення про субстанцію: монізм Б. Спінози та плюралізм Г. Лейбніца.
    
30. Філософія Просвітництва. Основні ідеї: розуму, соціальних свобод, прогресу та природи людини.