1. Естетика як наука

Вид материала

Документы

Содержание Прикладне (ужиткове) мистецтво Декоративне мистецтво Музикальне мистецтво

Подобный материал:

• Реферат на тему: " Естетика Київської Русі", 119.68kb.
• Управління культури І туризму Черкаської облдержадміністрації Комунальний заклад „Обласна, 340.62kb.
• Перелік питань для проведення заліку Етика, естетика, 23.41kb.
• 1. Етика – філософська наука про мор, 195.25kb.
• Міністерство освіти І науки україни харківська національна академія міського господарства, 324.88kb.
• Програма І плани семінарських занять з курсу „ етика та естетика" (для студентів, 347.76kb.
• Програма навчальної дисципліни естетика постмодернізму для спеціальності «культурологія», 663.28kb.
• Программа курса «Методология и методика научного исследования» Специальность 080507, 44.29kb.
• Курс III уровень курса Бакалавр Тип курса По выбору Семестр(ы), 19.18kb.
• Кафедра гуманітарних дисциплiн, 945.98kb.

88. Динаміка сучасних видів і жанрів мистецтва

Оскільки множинність видів мистецтва дозволяє естетично більш-менш повно освоювати світ у всій його складності і багатстві, то не існує головних і другорядних мистецтв. Кожний вид має свої сильні та слабкі сторони порівняно з іншими мистецтвами, але всі вони перебувають у відношеннях взаємного доповнення (що особливо яскраво проявляється у певних видах синтетичного мистецтва, наприклад, в телевізійному мистецтві або у певних сучасних інсталяціях). Торкнемося коротко характеристик основних видів мистецтва.

Архітектура як вид мистецтва проявляє себе як формування дійсності за законами краси при створенні будівель, архітектурних комплексів, монументів, ландшафтних споруд, промислових та спортивних споруджень, покликаних обслуговувати потреби людини в житлі та приміщеннях різного призначення. Архітектура створює відмежований від природи утилітарно-художній світ, що протистоїть стихійному середовищу і дозволяє людям використовувати олюднений простір відповідно до їх матеріальних і духовних потреб. Архітектурний образ виражає не лише призначення будівлі (ми легко можемо відрізнити храм від звичайного житла), але й художню концепцію світу і особи, навіть сутність своєї епохи. Архітектура — це вид мистецтва, метою якого є створення споруд і будівель, необхідних для життя і діяльності людей. Проте архітектура як мистецтво зовсім не є обов´язковою для вирішення прагматичних завдань, наприклад, захисту людини від природних лих. В основі архітектурного образу лежать певні фундаментальні схеми людського впорядкування простору: відокремлення порядку від хаосу, вертикального виміру або напряму від горизонтального, запровадження ритмів та циклів певної розмірності, та ін. Архітектура як вид мистецтва є просторовою і статичною. Художній образ тут створюється за допомогою співвідношення масштабів, мас, форм, кольору, декору, зв´язку з навколишнім пейзажем, тобто за допомогою специфічно виразних засобів. Архітектура – це яскраво історичне явище, тобто різні історичні епохи представлені тут у досить відмінних художньо-архітектурних формах і вирішеннях. Архітектура є водночас і мистецтво, і інженерія, і будівництво, що вимагає величезного зосередження колективних зусиль і матеріальних коштів, проте архітектурні пам´ятки переживають віка. Ще в давні часи архітектура вступала у взаємодію зі скульптурою, живописом, мозаїкою, іконою, різними видами декоративного оздоблення, перетворюючись на монументальне мистецтво.

Прикладне (ужиткове) мистецтво — це художнє оздоблення речей, що оточують і обслуговують нас, обставляють наш побут, створюють душевний затишок. З давніх часів люди, в міру розвитку естетичного смаку, створювали побутові речі не тільки корисними, але й прекрасними, такими, що виражають певний стиль художнього засвоєння дійсності, який підкреслює та виражає їх призначення, несе узагальнену інформацію про спосіб життя, епоху, про світобачення та життєві пріоритети народу. Естетична виразність прикладного мистецтва діє на людину щоденно і в тому полягає його важливість та незамінність. Витвори прикладного мистецтва можуть підніматися до вершин мистецтва, а деякі напрями ужиткового мистецтва історично набули характеру окремих видів мистецтва; маються на увазі конструювання одягу, ювелірне мистецтво, вироби із скла, певні види керамічних виробів та ін. Існує точка зору, згідно якої те, що ми сьогодні називаємо ужитковим мистецтвом, передувало усім розвиненим пізніше напрямам мистецької діяльності. Прикладне мистецтво є національним за самою своєю природою, воно народжується із звичаїв, звичок, вірувань народу і безпосередньо наближено до його виробничої діяльності, світоглядних та релігійних уявлень і побуту.

Декоративне мистецтво — естетичне освоєння середовища, що оточує людину, художнє оздоблення створеної людиною "другої природи": будівель, споруд, приміщень, площ, вулиць, доріг. Витворами декоративного мистецтва можуть бути дверна ручка, огорожа, вітражне вікно, світильник, розписані стіни. Досить часто твори декоративного мистецтва майже зливаються із предметами ужиткового мистецтва, із оформленням будівель, вступаючи в синтез з архітектурою. Декоративне мистецтво вбирає в себе досягнення інших мистецтв, особливо живопису і скульптури.

Живопис — зображення фарбами (барвниками) на площині предметів та явищ реального світу, перетворених творчою уявою художника. Вплив живопису базується на  найбільш ефективному естетичному відчутті — відчутті кольору, перетворюючи його в один із найважливіших засобів художнього освоєння світу. Основним образотворчим та естетичним засобом живопису є система кольорових поєднань (колорит). Ефект живопису зумовлений тим, що він яскраво, виразно, барвисто передає явища і події, що досить часто не доступні прямому спостереженню (наприклад, батальні сцени, історичні події). Проте йому притаманна така риса, яку водночас можна розглядати як його і ваду, і перевагу: він фіксує дійсність у якусь мить, яка далі вже не змінюється. Ясно, що ця мить є досить умовною, оскільки в реальності все пливе і змінюється в часі. Живопис розділяють на монументальний і станковий. Основними його жанрами є пейзаж, натюрморт, сюжетно-тематичні картини, портрет, мініатюра і т.д. Сучасний (або авангардний) живопис суттєво відрізняється від класичного, оскільки відмовляється від натуралістичних форм дійсності, від її наочних виявлень. Такий живопис має цілу низку напрямів, які вимагають тою чи іншою мірою вміння підходити до дійсності концептуально, тобто вміння сприймати дійсність через певні ментальні конструкції.

Графіка заснована на однотонному малюнку і використовує в якості основних образотворчих засобів контурну лінію, крапку, штрих, пляму. Залежно від призначення вона ділиться на станкову, прикладну і друкарську: малюнок, гравюра, літографія, офорт, ілюстрація, карикатура тощо.

Скульптура — просторово-образотворче мистецтво, що освоює світ в пластичних образах, які відображаються в матеріалах, здатних передати життєву зовнішність явищ. Скульптура відтворює дійсність в об´ємно-просторових формах. Основними матеріалами скульптури є камінь, бронза, мармур, дерево. За своїм змістом ділиться на монументальну, станкову, скульптуру малих форм (статуетки, рельєф, барельєф, ліпка). За формою зображення розрізняють об´ємну трьохмірну скульптуру, рельєфно-опуклі зображення на площині. Рельєф в свою чергу підрозділяється на барельєф, горельєф, контррельєф. Всі основні жанри скульптури склалися ще в період античності. У наш час розширилася кількість матеріалів, придатних для скульптури: виникли твори із сталі, бетону, пластмаси.

Література — письмова форма мистецтва слова. Вона за допомогою слова створює реальне живе буття. Літературні твори за різними ознаками поділяють на окремі роди: 1) проза, поезія, драматургія; 2) епос, лірика, драма; 3) художня література, художня публіцистика, есеїстка; 4) змішані жанри (наприклад, сатура як поєднання поезії, діалогу та прози). До епічної літератури відносять жанри романа, повісті, оповідання, нарису. До ліричних творів відносять віршовані жанри: елегія, сонет, ода, мадригал, вірш. Драма призначена для сценічного втілення. До драматичних жанрів відносяться: драма, трагедія, комедія, фарс, трагікомедія та ін. У цих творах розкриття сюжету йде через діалоги і монологи. Основним виразним і образотворчим засобом літератури є слово. Слово володіє особливими виразними властивостями, зокрема, воно володіє надзвичайно високою пластичністю, тобто здатне передавати зміст дуже широкого спектру, при тому як явищ, що можуть бути спостережуваними, так і навпаки. Більше того, за допомогою слова можна передати щось невизначене або й не існуюче. Тому слово передбачає розвинену уяву та здатність абстрактного мислення. В цьому плані у порівнянні, наприклад, із кіно та живописом література постає мистецтвом не конкретним, оскільки кожний читач може уявляти собі героїв чи події літературних творів досить довільно. Саме тому література припускає великий ступінь індивідуальності її сприйняття. Окрім того, вона здатна передавати людині щось глибоко інтимне та індивідуальне, а оскільки читання літературних творів у більшості випадків є справою індивідуальною, то й передбачається внутрішня увага читача, його зосередженість не стільки на зовнішніх, скільки на внутрішніх явищах та рухах. Тому слову належить вирішальна роль у релігійному відношенні людини до Бога, а Бог саме словом творив світ. Отже, слово апелює до внутрішнього досвіду та внутрішнього світу людини, передбачає можливість фіксації фактично будь-якого змісту. Воно виконує роль провідної форми у фіксації історичного досвіду людства у будь-яких формах та сферах його здійснення. Проте слід не забувати, що мова є продуктом історичного розвитку певних етносів та народів, тому вона може бути цілком "закритою" для людини, що не знає цієї мови. Науці відома ціла низка мов давно зниклих народів або цивілізацій, які ще ніхто не зміг дешифрувати, а тому ї зміст, який ними занотований, залишається недоступним. Умовно кажучи, мова слова неоднорідна і умовна стосовно змісту, в той час як, наприклад, мова живопису, архітектури, скульптури або музики є відкритою і доступною всім.

Театр — вид мистецтва, що художньо освоює дійсність через дію, що її виконують актори на очах у глядачів: ефект "живої дії", присутності на сцені реальних людей з усіма їх властивостями та характеристиками надзвичайно високий, тому театр захоплює людей настільки, що існує ціла низка так званих "театралів", що не уявляють свого життя без театру. Театр — особливий вид колективної творчості, об´єднуючий зусилля драматурга, режисера, художника, композитора, акторів. Через актора втілюється задум спектаклю. Акторська майстерність вимагає особливого таланту — спостережливості, уваги, уміння відбирати і узагальнювати життєвий матеріал, фантазії, пам´яті, темпераменту, володіння засобами виразності (дикція, інтонаційна різноманітність, міміка, пластика, жест). У театрі акт творчості (створення образу актором) протікає на очах у глядача, при тому кожного разу унікально та неповторно, на відміну, наприклад, від книги чи фільму, які можна передивлятись та перечитувати знову; ця миттєвість надає театру особливої близькості до реалій життя.

Музикальне мистецтво володіє своїми досить своєрідними художніми засобами: воно базується на змінах різного роду звучання, а тому постає достатньо абстрактним щодо змісту, який воно несе та виражає.  Суттєва особливість музики полягає в тому, що вона намагається передати не якісь явища, що існують поза або перед людиною, а динаміку змін людського чуття. Тому основою музики є інтонація, а її структура музики складається на основі ритму і гармонії, що в своєму поєднанні дають мелодію. Знакову, смислотворчу роль в музиці грають також гучність, тембр, темп, ритм і інші елементи. З цих знаків складається музична фраза, музичний образ, а їх система утворює музичний текст. Динамічна природа музики є найбільш адекватною психічним процесам людини, тому музика чинить надзвичайно сильний вплив на людину, і це частково пояснюється ще й тому, що в такому впливі окремо не виділяються воля, мислення, емоції та почуття: все це присутнє разом та в злитті. Відомо також, якою силою художнього впливу володіє поєднання музики та слова у піснях, опері, хоровому мистецтві, різних жанрах народного пісенного мистецтва. Музичний образ позбавлений безпосередньої видимості живопису і конкретності слова. Він не передає точних понять, не створює зорово відчутних картин, не переказує подій. Музика близька архітектурі і величезною значущістю в ній ритму, і формою, далекою від форм самого життя, а також високим ступенем художнього абстрагування від конкретного життєвого матеріалу і можливостями віддзеркалення не стільки окремих сторін і частковостей життя, скільки саме її серцевини і духу.


89. Функції мистецтва. Провідна роль естетичної функції

Функції мистецтва:

1. Суспільно-перетворююча функція (мистецтво як діяльність). Виявляється у тому, що художній твір здійснює ідейно - естетичний вплив на людей, включає їх у цілісно спрямовану діяльність і тим самим бере участь у переоформленні суспільства. Крім того, сам процес творчості - це перетворення за допомогою уяви вражень, фактів з реального життя. Зрештою, будь-який матеріал, з яким працює художник, теж підлягає переробці, в результаті якої з'являється нова якість.

2. Пізнавально-евристична (мистецтво як знання та просвіта).

3. Художньо-концептуальна (мистецтво як аналіз стану світу). Мистецтво прагне глобального мислення, розв'язання загальносвітових проблем, осмислення стану світу. Художника цікавить і доля його героїв, і людства в цілому, він мислить у масштабах Всесвіту та історії, з ними узгоджує свою творчість. Історія мистецтва може надати величезну кількість таких прикладів.

4. Функція передбачення ("кассандрівське начало").у даному випадку мова йде про використання інтуїції. Аналізуючи феномен мистецтва, дослідники певною мірою торкаються питання чинника часу. Час – найголовніший критерій мистецького твору, зумовлює його довголіття і місце в культурному просторі. В структурі проблеми функціональності часовий момент насамперед пов'язаний з функцією передбачення – «кассандрівським началом».

5. Інформаційна та комунікативна (мистецтво як повідомлення і спілкування) Аналізуючи феномен мистецтва, науковці різних історичних періодів підкреслювали його комунікативну перевагу над іншими формами суспільної свідомості. Мистецтво розглядається як своєрідний канал зв'язку, як знакова система, що несе інформацію. При цьому інформаційні можливості художньої мови виявляються значно ширшими, мова мистецтва більш зрозуміла, метафорична, емоційно сильніша, ніж розмовна.

6. Функція навіювання (сугестивна). Мистецтво здатне навіювати спосіб мислення, почуття, майже гіпнотичне впливає на людську психіку.

7. Виховна ("формування цілісної особистості). Виховна функція, її специфічною особливістю є наявність в усіх формах суспільної свідомості: релігії, політиці та ін. В мистецтві надзавданням виховної функції є формування цілісної гармонійної особистості, використання різних механізмів впливу для досягнення цієї мети.Виховна функція безпосередньо пов'язана з процесом активізації емоційно-чуттєвого начала, яке сучасна естетична наука також ототожнює з компенсаційною та комунікативною функціями. Мистецтво дозволяє людині пережити інші життя як свої, збагатитися чужим досвідом.

8. Естетична ("формування ціннісних орієнтацій). Під впливом мистецтва формуються естетичні смаки, пробуджується творче начало особистості, її бажання творити за законами краси.

9. Гедоністична ("функція насолоди). Ця функція пов'язана з тим, що існує ігровий аспект художньої діяльності. Гра як вияв свободи приносить естетичну насолоду, радість,уховне натхнення.

Такими є найважливіші функції мистецтва, хоча їх перелік не обмежується названими. Не зважаючи на відсутність прямої прагматичної доцільності, існування людей без мистецтва неможливе. Мистецтво формує особистість всебічно, формує моральні принципи, естетичні смаки, розширює кругозір, знання, уяву, фантазію.


90. Соціально-естетичний підхід у вивченні художньої культури. Соціологія мистецтва


Одним із найважливіших компонентів культури як сукупності створених людством цінностей є художня культура.

Художня культура - це складне, багатошарове утворення, яке об'єднує всі види мистецтва, сам процес художньої творчості, його результати і систему заходів по створенню, збереженню і розповсюдженню художніх цінностей, вихованню творчих кадрів і глядацької аудиторії.

Ядром художньої культури, її системоутворюючим чинником виступає мистецтво як художньо-образне відтворення дійсного і уявного. 

СОЦІОЛОГІЯ МИСТЕЦТВА - дослідницький напрямок, що вивчає різноманітні форми взаємодії мистецтва і суспільства, проблеми соціального функціонування мистецтва. В якості самостійної дисципліни соціологія мистецтва складається в середині XIX століття. У соціології мистецтва одразу позначилися два відносно самостійних русла. Перше - це теоретична соціологія мистецтва, друге - емпірична чи прикладна соціологія мистецтва. У руслі теоретичної соціології мистецтва працювали І. Тен, М. Гюйо, Г. Спенсер, Г. Зіммель, Е. Дюркгейм, М. Вебер, П. Сорокін та ін. До кола проблем теоретичної соціології мистецтва входить виявлення різноманітних форм соціальної обумовленості мистецтва, впливу провідних соціальних груп на тенденції художньої творчості і критерії художності, система взаємовідносин мистецтва і влади. У руслі емпіричної соціології мистецтва розгортаються дослідження аудиторії мистецтва, стимулів залучення публіки до різних видів мистецтв, статистичний, кількісний аналізи процесів художньої творчості та сприйняття. Однією з фундаментальних проблем теоретичної соціології мистецтва виступає проблема відносин мистецтва та цивілізації . Таким чином кожна епоха, коли в ній зживається віра в початковий формуючий дух, що надавав сенс і цінність цієї епохи, проробляє траєкторію від культури до цивілізації. Відносини мистецтва і суспільства соціологія мистецтва вивчає і через призму дії соціальних інститутів. До останніх відносяться органи, які розробляють стратегію і здійснюють політику в сфері художньої культури, контролюючі і організують поширення художньої продукції; сюди ж відносяться відповідні громадські та державні утворення (всілякі установи культури і мистецтва, творчі спілки, видавництва, редакції, музеї, бібліотеки, філармонії) залучені до процесу мистецького життя. Багаторазова інтенсифікація художнього життя в XX столітті, розвиток художніх форм засобів масових комунікацій (ЗМК), породили зростаючий інтерес до проблематики соціології мистецтва. Активно вивчається протиріччя між безмежними, по суті, можливостями мистецтва та способами їх соціальної адаптації; форми ангажованого ставлення до мистецтва з боку політики.


91.Система «художнє виробництво – художня потреба – художнє споживання» як основа розвитку мистецтва

В системі художньої культури виділяються три її підсистеми, а саме:

художнє виробництво та його суб'єкти (тобто професійні та самодіяльні художники). Художнє виробництво - це творче продукування художніх цінностей. Для ефективного функціонування суб'єктів художнього виробництва важливу роль відіграють організаційні форми художньої діяльності (творчі союзи та самодіяльні колективи). Сюди відноситься також система художньої освіти (художні вузи та інші учбові заклади, котрі готують професійні кадри для мистецтва), а також різного роду заохочення, стимулювання професійних та самодіяльних творців мистецтва (огляди, конкурси, премії, почесні звання та ін.).

Художнє виробництво - це і продуктивне, й активно-рушійне начало художньої культури, стан якої в першу чергу визначається рівнем розвитку мистецтва. Разом з тим потенціал художньої культури залежить і від відношення людей до мистецтва, і від характеру їх ціннісніх установок по відношенню до художніх витворів. Немалу роль відіграє також фактор, пов'язаний з “часовими можливостями художнього життя, оскільки вплив мистецтва на людей здійснюється в певному часовому проміжку”. [3; 29]

Художні потреби є основними спонукальними елементами діяльності митця.

художнє споживання та його суб'єкти (глядачі, читачі, слухачі). Сфера художнього споживання - це величезний світ художніх потреб, смаків, оцінок, ідеалів, складний світ індивідуально-особистісного сприйняття художніх цінностей, обумовлений різноманітними детермінантами (соціальним положенням, освітою, віком, матеріальними можливостями задоволення художніх потреб і т.д.);

Лише при взаємозалежності цих трьох підсистем можливий розвиток мистецтва, який задовольняє потреби та бажання споживачів.


92. Соціально-художня реальність та її особливості в Україні

Нова соціально-художня реальність формує стан суспільної художньої свідомості в особі всіх її суб’єктів та соціально-інституційне забезпечення її функціонування, становлення нових художніх напрямків, норм, цінностей, потреб, смаків, творчих методів, художніх поглядів та ідеалів

Важливими змінами в новій соціально-художній реальності в Україні, які

необхідно врахувати, є: 1) перехід від моностилістичної художньої

культури (соціалістичного реалізму) до плюралістичної, полістилістичної

художньої культури; 2) зміна системи критеріїв оцінки художньої

творчості; 3) трансформація вимог суспільства до митців, художньої

творчості в цілому; 4) модернізація тематики творчості, а з нею

трансформація предмета мистецтва; 5) розширення структури жанрів

художньої творчості; 6) вплив мистецтва української діаспори на розвиток

мистецтва в Україні; 7) суперечливий і значною мірою негативний уплив

вестернізованої масової культури на смаки й потреби молоді; 8) зростання

національної спрямованості української художньої культури; 9) руйнування

цілих галузей художньої культури (кінематограф та ін.) та

незабезпеченість функціонування окремих ланок інфраструктури (книжкова

мережа); 10) складання нової інфраструктури художнього життя й

зародження мистецького менеджменту; 11) суттєве зниження контактів

зниження контактів

публіки з окремими видами мистецтва (кіно, театр, класична музика та

ін.); 12) зняття державного патерналізму над сферою мистецтва й

забезпечення свободи творчості; 13) радикальна зміна системи управління

художнім життям, мистецтвом як системою соціальної організації

взаємовідносин між його суб’єктами (митцем, публікою, критикою,

державою, громадськістю); 14) регіоналізація розвитку художнього життя,

формування в регіонах різного типу художнього життя, своєрідності

художнього середовища; 15) зростання розриву між масовою та елітарною

художньою культурою, поширення художньої продукції низької якості, що

знижує виховний уплив мистецтва; 16) посилення диференціації художніх

потреб і смаків під упливом урізноманітнення поля художнього життя,

художньої пропозиції; 17) формування нових творчих шкіл, розвиток різних

художніх напрямків; 18) визначення художньої своєрідності зростаючих

субкультур; 19) зниження соціального статусу, престижу й соціальної

захищеності митців, їх становища та професії; 20) трансформація

функціонування мистецтва, зміна ієрархії його функцій, посилення його

розважально-релаксаційної та дегуманізаційної функцій.


93. Мистецтво як соціально-художній інститут

Існує досить багато визначень поняття "мистецтво", кожне з яких, опрацьовуючи багатовіковий досвід вчених - дослідників мистецтва, -по-своєму висвітлює його призначення і сутнісні риси. Одним із них є наступне:

Мистецтво - це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси. Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно виступає у художньо-образній формі.

Мистецтво як одна з найважливіших складових культури проявляє себе в різноманітті конкретних видів художньої творчості,, кількість і складність яких неухильно зростає відповідно до вимог часу.

Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу - головний критерій приналежності до різних видів мистецтва. Образи виникають у свідомості людей під впливом реальної дійсності, сприйнятої за допомогою органів чуттів. Вони є копіями, відбитками дійсності. Образи зберігаються в пам'яті і можуть бути відтворені уявою. На основі образів пам'яті художник створює нову реальність - художній образ, який в свою чергу викликає у свідомості людей (слухачів, глядачів) низку уявних образів.

Художній образ - це таке порівняння, співставлення різних елементів реального або придуманого світу, в результаті якого з'являється новий образ.

Художній образ наділений своєю логікою, він розвивається за своїми внутрішніми законами.


94. Роль мистецтва у поступі суспільства і у вихованні

Мистецтво впливає комплексно і на розум, і на душу людини, формує цілісну особистість. Мистецтво впливає на особистість через естетичний ідеал, який виявляється як в позитивних, так і в негативних образах. Мистецтво дозволяє людині пережити інші життя як свої, збагатитися чужим досвідом. Цей досвід виступає як художньо організований, узагальнений, осмислений художником. Крім цього, особливості сучасного життя роблять чи не найважливішою ще одну здатність мистецтва - контакт із твором мистецтва дає можливість розрядити внутрішню напругу, хвилювання, що породжується реальним життям, хоча б частково компенсувати монотонність буденності.

Роль мистецтва у поступі суспільства виявляється у тому, що художній твір здійснює ідейно - естетичний вплив на людей, включає їх у цілісно спрямовану діяльність і тим самим бере участь у переоформленні суспільства. Крім того, сам процес творчості - це перетворення за допомогою уяви вражень, фактів з реального життя. Зрештою, будь-який матеріал, з яким працює художник, теж підлягає переробці, в результаті якої з'являється нова якість.


Особливості впливу мистецтва на людину:
1. за його допомогою людина здатна сприймати оточуючий її світ у цілісності;
2. воно може проникати в найпотаємніші куточки людської душі, хвилювати і роботи людину величною;
3. безпосередньо контактує з емоційною сферою особистості, найбільш рухливою і пластичною сферою людської психіки;
4. за допомогою мистецтва ідея втілюється в такій формі, яка збуджує емоції, активізує уяву, викликає особливі переживання, які називають естетичними, або художніми.


95. Національна програма естетичного виховання в Україні, її роль у формуванні національно-культурної ідентичності

Cоціально-політичні зміни, що відбуваються в житті сучасного українського суспільства, зумовлюють нові тенденції розвитку педагогічної науки. Вони акумулюють у собі активізацію творчого пошуку ефективних форм і методів організації навчально-виховного процесу, переосмислення мети й змісту виховання. Українські теоретики і практики детально розробляють концепцію, шляхи оновлення основних елементів і технологій виховання.
За роки незалежності України зроблено суттєві кроки в напрямку розбудови національної системи освіти, використання в ній передових технологій виховання. Це дало можливість дозволило переглянути і збагатити досвід формування різносторонньої особистості молодої людини з урахуванням індивідуальних особливостей, її зацікавлень та здібностей.
Дедалі більшої актуальності набуває проблема естетизації навчально-виховного процесу, яка передбачає включення школяра у навчальну діяльність музично-естетичного змісту, що забезпечує цілісність і пріоритетність естетичного розвитку дитини в умовах школи. Використання в естетичному вихованні учнівської молоді здобутків національної музичної культури сприяє формуванню у дітей прагнення пізнати естетичні вартості українського народу та інших народів світу.
Державна національна програма “Освіта” (“Україна ХХІ століття”) передбачає прилучення учнів до літератури, музики, образотворчого мистецтва, надбань народної творчості, здобутків української і зарубіжної культури, а відтак – забезпечення високої художньо-естетичної освіченості й вихованості особистості. Реформування змісту освіти й виховання передбачає оптимальне поєднання класичної спадщини минулого та сучасних досягнень наукової думки, її органічний зв’язок із вітчизняною історією, культурою та педагогічним досвідом.
У Національній державній комплексній програмі естетичного виховання одним із основних завдань навчального процесу визнано формування у підростаючого покоління високих духовних запитів і музичних смаків шляхом відродження національної культури, збереження її надбань.
Чільне місце в розвитку особистості відводиться естетичному вихованню молодого покоління засобами музичного мистецтва, які формувалися на ґрунті народної педагогіки в загальноєвропейському контексті. Важливою умовою засвоєння особистістю освітнього досвіду є її участь у музичній діяльності. Естетичні почуття, народжені в процесі виконання і сприймання музичних творів, служать вагомим чинником духовного збагачення через усвідомлення та засвоєння змісту цих творів.

Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ ст., Концепція художньо-естетичного виховання учнів у загальноосвітніх навчальних закладах передбачають наявність у змісті навчання регіонального компоненту, покликаного відображати етнонаціональну і природно-географічну своєрідність регіонів, особливості їх історії, культури, національних традицій. У зв’язку з цим особливого значення набуває вивчення у організації музичної освіти навчально-виховних закладах різних типів на територіях різних регіонів, зокрема в Галичині.


96. Сутність взаємодії етики та естетики

Склавшись як частина філософії, естетика через ідею калокагатії (гармонію зовнішнього і внутрішнього) активно співпрацювала з етикою. Своєрідний аспект взаємодії етики і естетики - аналіз структури естетичного почуття, яке формується на основі єдності так званих зовнішніх і внутрішніх почуттів людини. Обидві науки досліджують людину як своєрідний об'єкт морально-естетичного аналізу і носія творчого потенціалу.

Взагалі специфіку взаємодії етики й естетики, з наголосом на проблемі творчості, вивчав німецький філософ Йоган Фіхте (1762- 1814). Саме мистецтво, на думку філософа, сприяє становленню цілісної людини. Й.Фіхте включає етику до структури філософського знання і поєднує моральність з творчою активністю людини.

Особливу роль етика відіграє при аналізі художньої діяльності та мистецтва як складової частини предмета естетики. Кожна конкретна естетична ідея є результатом розвитку історії і мистецтва.

Також існують такі поняття як етика і естетика влади. Естетика влади проявляється у суспільно корисних, величних діях у мирний час, та у мудрих рішеннях під час війни, відстоювання інтересів держави. Естетика влади також може проявлятися під час різних дійств, свят, у їх оформленні, в різних ритуалах, символіці, атрибутиці, церемоніях і т.д. Щодо етики влади - то це наука про дотримання владою норм моралі. Цей підрозділ етики займається вивченням місця моралі в системі владних відносин, у діяльності правителів та органів влади, розроблює рекомендації щодо їхньої поведінки. Отже етика та естетика взаємодіють також у системі владних відносин.

І у природоохоронній сфері естетичні мотивації часто поєднуються с етичними. І. Кант думаючи про красу природи знаходив її спорідненість з мораллю. На його думку прекрасне - це символ морального добра

Обидві цінності, етичне і естетичне, відносяться до ідеальних цінностей природи. Їх взяли на озброєння на початку ХХ століття такі піонери охорони природи як А.П.Семенов-Тян-Шанський, І.П.Боpодін, В.І.Талієв, Д.H.Кайгоpодов, роздробивши етико-естетичний підхід в заповідній справі. Разом з тим в охороні природи естетика завжди вторична по відношенню до етики. Красиві птахи не мають більших прав порівняно з некрасивими, усі живі істоти, не дивлячись на їх естетичну цінність, мають право на життя. Естетичний аргумент не завжди, в порівнянні з етичним, може забезпечити охорону для усієї дикої природи. Це пояснюється тим, що естетична мотивація не завжди розповсюджується на непримітні і на негарні, з точки зору людської оцінки, природні ділянки - болота, пустелі, безхребетних тварин.

З технічним прогресом з'явилися такі поняття як етика та естетика культури мережі. В рамках такого навчального курсу проблеми морально-етичного характеру розглядаються у тісному зв'язку з проблемами генезису інформаційного розвитку цивілізації. Н. Вінер, один з яскравих представників світової наукової еліти, що уважно вивчав проблеми етичного плану у кібернетичному суспільстві, зазначав, що ми живемо у столітті хаотичної моралі. Необхідність збереження паритету між моральною відповідальністю та творчою свободою людини залишається однією з найскладніших проблем сьогодення. Специфіка естетичного у культурі мережі ще вивчається, але вже очевидно, що сьогодні формується тип медійно-активного творця, що дозволяє нам оцінювати елементи етико-естетичного характеру в оформленні веб-сторінок, CD-дисків, мультимедійних та інтерактивних проектів, логотипів, плакатів, презентаціях.

Щодо взаємодії цих наук, то естетика не може нехтувати досягненнями етики, що неначе контролює і спрямовує мистецтво у напрямку, який не суперечить усталеним нормам моралі і не порушує визначені суспільством закони. Якщо етика ще може розвиватися без втручання естетики, то естетика без контролю етики - ні. Взагалі ці науки повинні вивчатися разом, адже панування лише строгої моралі та шаблонів без втручання творчої сили мистецтва також може зашкодити розвитку світогляду людей. Також етику та естетику не слід відокремлювати одна від одної, виходячи з їхньої такої широкої взаємодії у всіх сферах суспільства.


97. Сократ, Платон про сутність прекрасного.

Людина цікавить Сократа з боку її практичної діяльності, поведінки, моральності. Саме з цих антропологічних позицій мислитель підходить до розгляду естетичних проблем. Необхідно відзначити, що Сократ добре знав мистецтво свого часу, розбирався у професійній стороні художньої творчості.

Згідно Сократу, будь-яка людська діяльність переслідує певну мету. Вищим результатом цієї діяльності є абсолютне благо. Естетична діяльність також є доцільною, її продукти повинні оцінюватися з точки зору відповідності певної мети (доцільність - Відповідність явища чи процесу певному стану, матеріальна іліідеальная модель якого представляється як мета). Отже, прекрасне не може існувати як абсолютне властивість предметів і явищ. Воно розкривається лише у відношенні, а по суті збігається з доцільним. Більше того, Сократ ототожнює прекрасне не тільки з доцільним, але і з гарним, добрим. Відносність прекрасного тут є наслідком співвідношення предмета з цілями людської діяльності. Згідно Сократу, будь-яка людська діяльність переслідує певну мету. Вищим результатом цієї діяльності є абсолютне благо. Естетична діяльність також є доцільною, її продукти повинні оцінюватися з точки зору відповідності певної мети (доцільність - Відповідність явища чи процесу певному стану, матеріальна іліідеальная модель якого представляється як мета). Отже, прекрасне не може існувати як абсолютне властивість предметів і явищ. Воно розкривається лише у відношенні, а по суті збігається з доцільним. Більше того, Сократ ототожнює прекрасне не тільки з доцільним, але і з гарним, добрим. Відносність прекрасного тут є наслідком співвідношення предмета з цілями людської діяльності.

Мистецтво, з точки зору Сократа, є відтворення дійсності за допомогою наслідування, яке зовсім не тотожне простого копіювання явищ. Художник творчо відтворює дійсність, досліджує її, відбирає з маси вивчених одиничних предметів певні ознаки, узагальнює їх. І природа, перетворена такою діяльністю, підноситься до ідеалу.

За Сократом, зображення в мистецтві гідні ті люди, у яких присутні благородні риси характеру, високі моральні якості. Саме моральний ідеал повинен бути втілений в художньому творі. Заслуга Сократа як естетика в тому, що він підкреслив органічний зв'язок етичного і естетичного, морального і прекрасного. Ідеалом для нього є людина, прекрасний тілом і духом.

Філософські погляди Платона сформувалися під впливом Сократа, елеатів і піфагорійців. Згідно з Платоном, чуттєві речі мінливі, скороминущі і не є істинним буттям. Справжнє буття властиве лише особливого роду духовним сутностей - "видами" або "ідей". Ідеї ​​Платона - це загальні поняття, що представляють собою самостійні сутності. Ідей стільки, скільки загальних понять: вони знаходяться у відношенні підпорядкування, а верховної є ідея блага. По відношенню до реальних речей ідеї - "прототипи", причини, зразки, а речі залишаються лише відображенням ідей.

За Платоном, мистецтво (одна з форм суспільної свідомості і людської діяльності, яка задовольняє естетичним потребам людини і відображає дійсність у художньо-образній формі) наслідує чуттєвих речей, які самі є образами, відбитками ідей. Художник не підноситься до осягнення істинно сущого і прекрасного.

Тому мистецтво, як вторинне відображення, позбавлене пізнавальної цінності, більше того, воно оманливе, брехливо і перешкоджає пізнанню істинно сущого світу. Мистецтву немає місця в ідеальній державі Платона. Згодом він кілька пом'якшується і погоджується, що Муза повинна доставляти насолоду тільки найкращим людям, що отримали гарне виховання. Цим людям мистецтво не принесе шкоди, а буде навіть корисним.


98. діалектика прекрасного і потворного

Потворне в естетичних теоріях визначається як антиномія прекрасного. В естетиці античних часів потворне осмислювалась у двох аспектах – потворне в дійсності і потворне в мистецтві. Потворне в природі (смерть, хвороби, жахливі тварини або рослини), в моралі і політиці (омана, корупція, несправедливість) - оцінювалось негативно, як те, що суперечило ідеалу античного полісу - упорядкованому космосу. Але, на думку Аристотеля, потворні явища зображені в художньому творі, можуть доставляти естетичне задоволення, в основі якого лежить радість впізнавання дійсності, яку майстерно передав художник. В християнській традиції потворне в природі і людині розглядалося як наслідок гріхопадіння і псування початкового досконалого стану буття, як наявність дефіциту краси. Виходячи із протиставлення духовного і тілесного в епоху середньовіччя вважалось, що непривабливий і навіть потворний зовнішній вигляд може поєднуватися із внутрішньою (душевною або духовною) красою.

Християнство, пов´язуючи потворне із злом, не визнає за ним онтологічного статусу: так само як зло осмислювалось в цей час як брак, відсутність добра, абсолютно потворне розуміється як небуття, тобто відсутність визначеної форми. Живопис Відродження і класицизму, реабілітуючи красу природних форм (в тому числі і переважно – красу людського тіла) практично виключив потворне із свого образотворчого арсеналу; лише естетика маньєризму (пізнього Відродження), деформуючи природні пропорції, балансує на межі прекрасного і потворного.
  У мистецтві потворне самореалізується в комічному. Він виділяє три основні види потворного з їх підвидами: безформність (аморфність, асиметрія, дисгармонія); неправильність, або помилковість (взагалі, в стилі, в окремих видах мистецтва) і, як "генетична основа" будь-якого потворного, дефігурація, або потворність, яка також має свої підвиди.
   До потворного в архаїчному мистецтві Т.Адорно відносить дисгармонійне і наївне; у класичному мистецтві. простежує діалектику прекрасного і потворного, створення гармонії на основі динамічної єдності дисонансів, і лише з другої половини XIX ст. і особливо в ХХ ст. (відмічає збільшення ваги потворного, яке переходить у нову естетичну якість. Причини цього Т.Адорно бачить в бездумному розвитку техніки, заснованому на насильстві над природою і людиною.

Серед найвищих цінностей людства, якими є істина, добро і краса, остання займає особливе місце в житті людини. Вона здавна була предметом дискусій, зіткнення різних думок і уявлень. Прекрасне — це щось вигідне, доцільне або якесь чуттєве задоволення. На думку Платона, «прекрасне за природою своєю щось, по-перше, вічне, тобто таке, що не знає ні народження, ні загибелі, ні зростання, ні зубожіння . всі ж інші різновиди прекрасного причетні до нього таким чином, що вони виникають і гинуть, а його стає ні більше, ні менше і ніяких впливів воно не відчуває» . В цьому визначенні Платон дає уявлення про прекрасне як «одвічну ідею», до якої реальні прекрасні предмети мають лише опосередковане відношення.

Для Арістотеля краса міститься у величині і порядку. Властивістю, що забезпечує довершеність, називали гармонію, симетрію, пропорцію, доцільність, домірність. Аристотелю належить пріоритет в розумінні того, що чим складніший об'єкт стає предметом естетичної оцінки, тим важче відшукати для цього переконливу підставу. «Життя, якщо брати його винятково таким, яким воно є, не позбавлене своєрідного елемента прекрасного» та «Ніщо протиприродне не може бути прекрасним». Аристотель використовує зовсім інший принцип для визначення сутності прекрасного — принцип доцільності. «Не випадковість, а доцільність присутня в усіх витворах природи, до того ж найвищою мірою, заради якої вони існують чи виникли — належить до галузі прекрасного» .

Моральна цінність краси надовго стала орієнтиром естетичних прагнень і намагань людства, починаючи із стоїцизму й упродовж усієї середньовічної епохи. Самоцінність естетичного виключалась в умовах панування релігійної ідеології, яка зробила суспільним ідеалом аскетизм, духовне вдосконалення через звернення до Бога як вищого блага і краси. Прекрасне почало визначатися як «гармонія і світло.

Відродження відновило самоцінність живої, чуттєвої людини. Воно не обмежилось античними уявленнями про красу як симетрію і домірність, доцільність і гармонію. В ренесансній естетиці краса визначалась передусім як гармонія матерії і духа, тіла і душі, людини і навколишнього світу.

Естетика Ренесансу вводить нову характеристику краси – грацію, що не зводиться ні до яких кількісних визначень. Грація означала суб’єктивну неповторну красу, тобто таку гармонію, яка проявляється не в статичному співвідношенні частин об’єкта, а в його динаміці, виразності, русі, розвиткові.

Така зміна змісту категорії „прекрасне” свідчить про загальне зростання естетичної свідомості передусім завдяки розвиткові мистецтва, що робить предметом дедалі складніші об’єкти дійсності, в тому числі людину як особливу соціальну істоту з її внутрішнім духовним багатством, моральними якостями, з усім тим, що виділяє її із тваринного світу.


99. Концепція Канта про прекрасне і піднесене


У Канта критерій прекрасного як гар-монія розсудку та чуттєвості зумовлений суто пізнавальними моментами, які розглядаються суб’єктивно. Він приймає вкрай формальний та абстрактний характер, який обмежує сферу автономності естетичного. Сфері естетичного насправді належить лише вільна краса, яка незалежна не лише від насолодження відчут-тів як таких, а й від будь-яких уявлень про природу та досконалість предмета. Кант сам говорить, що апріорність принципу доцільності виходить за межі естетичних пошуків, бо тут постає загальна проблема критичної телеології. Тому по-дібне обмеження сфери естетичного призводить до того, що вільна краса при-в’язується до звичайного образного уявлення як такого (із загальноприйнятим уявленням про предмет) і останнє очищується в ідеалі краси як вираження ідеального вдосконалення, яке дане в уявленні про об’єкт. Краса, яка розглядалася до цього часу в своїй автономії, стає “символом моральності”, тобто носієм іншої цінності, крім суто естетичного начала. Тому, якщо розглядати красу з точки зору емпіричних відносин між людьми, вона не лише є гарантом їх спільного існування, принципом соціального об’єд-нання (пізніше Шіллер назве цю спіль-ність як “спілкування у прекрасному”), а ще більшою мірою, особливо у відношен-ні до природи, виступає як “передчуття гармонії” останньої з “сокровенними” спрямуваннями нашого духу, або . як проблиск свободи цілепокладання у “темній необхідності феноменального світу”18. Це є продовженням неоплатонічного уявлення про красу, яке у Новий час знов було підхоплене Ляйбніцом і Шефтсбері.

Піднесене є “невизначеним поняттям розуму”19, а не розсудку, як у випадку з прекрасним. Воно розглядається вже не як гра наших пізнавальних здібностей, а як “серйозне заняття уяви”. Уявлення розуму приводить до придушення чуттє-вості, але за цим придушенням настає піднесення моральнісного “Я”, пробудження його сил. Тут не відчувається ці-лісності: оскільки душа при спогляданні піднесеного не лише притягається предметом, а й водночас відштовхується ним, то задоволення від піднесеного містить у собі не стільки задоволення, скільки шанування та повагу, тобто цей прояв може бути названий “негативним задоволенням”. Піднесене належить, отже, не до спокійного споглядання гармонії, а до внутрішньої напруги, яка містить у собі як безпристрасність, так і натхнення. Тобто піднесене є виходом за межі суто естетичного погляду на предмет. “Якість почуття піднесеного, — пише Кант, — полягає в тому, що воно є почуттям незадоволення естетичною здатністю погляду на предмет”20. З цього тлумачення П. Гайденко робить висновок: прекрасне “може слугувати містком між світом природи та світом свободи, воно не стикається зі світом моральності і примирює з уявою не моральнісний розум, а нейтральний розсудок, оскільки сполучною ланкою має виступати піднесене, бо тут справді є зв’язок уяви саме з розумом. Однак і тут у чіткому розумінні про зв’язок не може йти мова, бо гармонія здібностей тут не наступає, а одна здіб-ність пригнічується іншою. Тому Кант, врешті-решт, не проводить “зв’язку між світом природи та світом свободи”, що для нього цей зв’язок ніби виявляється в аналізі його вчення про телеологічні здібності до судження”21.


100. Категорія героїчного в усній народній поетичній творчості

Категорія героїчного в українській усній народній поетичній творчості, зважаючи на історію нашого краю, отримала сприятливий грунт для свого розвитку.

   Українські думи й історичні пісні є справжнім художнім літописом героїчного життя нашого народу.

Фаховий аналіз фольклорних творів героїчної тематики дає можливість заглибитися в історію боротьби українського народу за право на життя та національне першородство. Адже в думах та історичних піснях опоетизовуються подвиги попередніх поколінь в ім´я Вітчизни, підноситься на високий п´єдестал лицарство, мужність, сила, відвага і самопожертва заради національної ідеї. У них також проявляються особливості формування світогляду нашого народу та становлення його духовної культури.
   Досі науковці не дійшли єдиної думки щодо визначення суті поняття "героїчне". Інколи до героїчних вчинків відносять усе, що пов´язане з діяльністю людини в суспільстві, її поведінку в екстремальних ситуаціях, коли існує гострий конфлікт між життям і смертю, героєм і суспільством.

Слово "герой" запозичено із Древньої Греції. В системі античної міфології героями називались легендарні, сильні особистості, здатні на вчинки, що вимагають великих зусиль і сміливості. Такими героями були Персей, Тесей, Геракл; греки вважали їх своїми родоначальниками, їх подвиги оспівували у віршах і піснях" – пише російський літературний критик В. Степанов.

Отже, можна відзначити, що в українській пісенній творчості герой – це людина, яка з найбільшою силою втілює у собі типові риси свого народу, риси свого покоління, своєї епохи. Це різні люди, з різними характерами. Проте їх об´єднує спільна мета, в ім´я якої вони живуть, борються, перемагають. Ця висока мета – щастя народу, загальнолюдські ідеали.
   Історизмом пов´язані всі народні пісні, але суто епічними вважаються жанри історичної пісні та думи.


101. Категорія трагічного в художній літературі

Трагедія – цей найскладніший і найважчий драматургічний жанр – протягом багатьох часів лишалася мало розвиненою, рудиментарною в нашому національному письменстві. Ця риса послідовно простежується у тривалому історичному часі та впевнює у її невипадковості, в заданій тенденційності.

Питання дефіциту трагедії і – ширше кажучи – модусу трагічного в українській літературі тим більше варте уваги, що у класичній поетиці ця художня форма корелює із найвишуканішою літературною майстерністю. Ідея про переваги трагедії над іншими формами була обґрунтована ще Арістотелем. Він доводив, що трагедія “значніша і достойніша” за інші роди поезії [1:28], а в кінці знаменитої праці навіть поставив її вище за епопею [1:70]. Між тим, в українському письменстві ані трагедія, ані епопея не розвинулися повною мірою, їх історичне становлення (зокрема, у плані стилю, відповідної “високої” мови, якої вони неодмінно потребують) завше натикалося не вагомі перешкоди. Оцінюючи проблему в контексті нашої літератури, слід говорити про цілий комплекс факторів, що пов’язані з глибинними закономірностями національної культури в цілому.
   Таким чином, проблема трагедії означується в широкому контексті не лише як проблема генологічна (недорозвиненість окремого жанру) чи історико-літературна (дефіцит осягнення трагічного в межах певних культурних епох). Вона виявляється значно ширшою та масштабнішою, оскільки неспроможність трагедії взагалі засвідчує приховану із поверхового погляду внутрішню ураженість нашої національної літератури, її неготовність утримуватися на високих реґістрах естетичного мислення, які неодмінно корелюють із модусом трагічного.

Він настільки важливий, що мав би бути одним із ключових арґументів нашої проблеми. Ідеться про те, що українська ментальність не схильна до естетизації трагічного. Попри те, що трагедій і в минувшині України, і в її культурі не бракувало, вони або не акцентувалися літературою, або зводилися у її естетичній проекції до спрощених епічних чи комічних наративів. Цю властивість проникливо спостеріг свого часу Євген Маланюк. Він писав: “Українській душі бракує почуття трагічного, не вважаючи на всю об’єктивну трагічність української історії.

Часи розквіту народницької реалістично-побутової драми, зрештою, й не могли дати нашій літературі справжньої трагедії. Адже в такій драмі основна увага зосереджувалася на побутовому, соціальному планах, а не на самовідчутті героя, його екзистенційній приреченості, роздвоєності поміж волею та рокованістю долі. Відтак модус трагічного звужувався до суспільно-побутової детермінативності долі і нещасть героїв, натомість загальна, родова сутність проблеми фатуму залишалася неосягненою.

. Визначною рисою його творчості є активізація діалогу між літературою і культуротворчими науками. Художня спадщина Шекспіра – яскравий взірець інтерпретації естетичних категорій «трагічного» – «Ромео і Джульетта», «Гамлет-», «Король -Лір», «Макбет», «Отел-,ю» та «комічного» – «Приборкання непокірної». «Комедія помилок», «Два веронці». «Сон літньої ночі», «Багато галасу даремно». «Дванадцята ніч» тощо. Об'єктом художнього осмислення У. Шексніра стали проблеми влади («Король Лір», «Макбет»), зрадництва («Отелло», «Гамлет») та ін., інтерпретуючи які драматург використовував етико-естетичний і психологічний підходи. Свої найвідомініі трагедії та комедії англійський драматург створив, спираючись на принципи реалістичного методу, тоді як в його останніх п єсах – «Перікл». «Зимова казка», «Буря» – чітко простежуються фантасмагоричні мотиви, віддається перевага нереалістичному способу пізнання дійсності.

Література англійського Відродження передусім асоціюється з іменем У. Шекспіра (див. розділ «Театр»), який у своїй творчості блискуче інтерпретував естетичну категорію «трагічне».

Найбільша заслуга у становленні трагедії належить Лесі Українці. Творчий досвід Лесі Українки в утвердженні трагедії на національному ґрунті має надзвичайно важливе значення. По-перше, він демонструє поворотний пункт в історії української літератури, засвідчений принциповим, концептуальним осягненням “повноти” національного письменства (у сенсі Д.Чижевського). По-друге, цей досвід поширює свою актуальність на всю нашу літературу кінця ХІХ – початку ХХ століть, виразно позначається на кшталтуванні інших драматичних і недраматичних жанрів, на становленні стилів, виробленні нової естетичної мови доби модерну.

Головний пафос трагічного – подолання меж людської несвободи та ствердження вищих ідеалів. Тому трагічне – це ствердження прекрасного.

У мистецтві ще за античних часів Арістотелем була сформульована мета трагічного – катарсис: почуття, що зображені у трагедії, очищають почуття глядача, читача, слухача тощо. Як алмаз можна відшліфувати тільки алмазом, бо це найтвердіша речовина на Землі, так і почуття можна шліфувати лише почуттям, бо це найтонша, найтендітніша річ у всесвіті. У цьому виявляється зв'язок між піднесеним та трагічним: піднесене відроджує у відповідь високі почуття.

Таким чином, трагічне розкриває загибель або тяжкі страждання особистості, незамінність її втрати; безсмертні суспільні цінні започаткування, що закладені у неповторній індивідуальності, та її продовження у житті людства; вищі проблеми буття;

суспільний сенс життя людини, активність трагічного характеру стосовно умов; філософськи усвідомлений стан світу; історично нерозв'язані протиріччя: трагічне, втілене у мистецтві, плідно діє на людей у плані очищення та піднесення їх почуттів.


102. Сарказм як форма комічного

Комічне пов'язане з тим, що історія здійснюється не тільки через трагедію, але й через комедію. Гегель говорив про іронію історії, а К. Марксу належить відоме висловлювання про те, що усе в історії повторюється двічі: як трагедія та як фарс.

Комізм – результат контрасту, розладу, протистояння потворного прекрасному, низького – піднесеному, внутрішньої пустоти – зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. У комічному протиріччі присутні два протилежних започаткування, перше з яких вважається позитивним і привертає до себе увагу, але насправді обертається негативною властивістю.

Форми комічного різноманітні, несуть у собі різний зміст і по-різному відображуються — втілюються в мистецтві. Якщо характери і ситуації смішні, безглузді, неоковирні, то вони належать до гумору або м'якої іронії: це, так би мовити, доброзичлива критика загалом симпатичного об'єкта. Інше завдання має сатира, котра проявляється в формі злої іронії, сарказму.

сарказм — форма комічного, що викликає дошкульний сміх, який містить у

собі руйнівну оцінку різних негативних явищ особистого та суспільного

життя. Сарказм близький до іронії, але це в’їдлива, зла іронія.

Негативна оцінка тут втілена більш виразно та чітко, ніж в іронії.