Geum.ru

1. Естетика як наука

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6
77.Калокагатія

Калокагатія (дав.-гр. καλοκαγαθία, від дав.-гр. καλὸς καὶ ἀγαθός) — поняття давньогрецької естетики, що виражає ідеальне єднання фізичної краси та духовної досконалості — як ідеал виховання людини.

Одне з перших свідчень про калокагатію міститься у діалогах давньогрецького філософа Платона «Тімей» і «Критій». Платон згадує калокагатію як про норму виховання, що існувала за часів Атлантиди[1]. У діалозі «Критій» Платон писав:Такими вони були, і таким чином вони справедливо управляли своєю країною і Елладою, по всій Європі і Азії не було людей більше знаменитих і прославлених за красою тіла і за багатогранною чеснотою душі.

78. Катарсис

Катарсис  (від давногрецької κάθαρσις — підняття, очищення, оздоровлення) — поняття, що вживалося в ссылка скрыта, ссылка скрыта, ссылка скрыта й через свою ссылка скрыта набуло чимало тлумачень.

ссылка скрыта мислитель ссылка скрыта зв'язав його з ссылка скрыта як ссылка скрыта. Трагедія викликає гнів, страх, співчуття, і цим змушує глядача відчувати духовне переживання, тим самим очищує душу людини, виховує його.

У сучасній ссылка скрыта катарсис трактується як особлива, найвища форма ссылка скрыта, коли втілення конфлікту та емоція потрясіння, що його супроводжує, не пригнічують своєю безвихідністю, а «очищають» і «просвітлюють» глядача чи читача.

Катарсис - (гречок. кЬибсуйт, «очищення, піднесення») - естетична категорія, що характеризує вищий ступінь реалізації естетичного досвіду. Передбачається, що катарсис - це внутрішнє потрясіння, просвітління.


Введення даної категорії у філософське світосприймання сходить коріннями до часів античності. Піфагорейська школа виводила катарсис, як засіб очищення душі від шкідливих страстей або афектів. Зокрема, особлива роль віддавалася музиці, точніше того її різновиду, що благотворно впливає на характер, особистість й емоційний настрой людини. Платон пов'язував катарсис із мистецтвами взагалі, позначаючи його як вище естетичне переживання (очищене від усього тілесного, від афектів). Дані погляди одержали своє продовження як в античності, так й у середньовічній естетиці.

79. Природа естетичної діяльності.

Різноманітність естетичних відношень людство відтворило як естетичні категорії. Водночас усвідомлювався процес формування власне естетичного відношення, що започаткувало, крім інших, і категорію естетичної діяльності як специфічної здатності осо­бистості та людства в цілому перетворювати дійсність за законами краси. Ця діяльність пов’язана з усіма проявами людської діяльності, проте має ряд особливостей.

У будь-якій утилітарній діяльності (як індивідуальній, так і колективній) є хоча б елементи загальнолюдського значення, змісту, сенсу, які відтворюють загальнолюдську цінність даної діяльності. З цим загальнолюдським началом пов’язано естетичне забарвлення або естетичний зміст людської діяльності.

Кожен, хто володіє естетичною свідомістю, свідомо або несвідомо працює, діє, оцінює дійсність у співвідношенні зі своїми естетичними уявленнями. Тому на ступінь естетичної забарвленості даного виду діяльності справляє істотний вплив таке: якість естетичного смаку; зміст естетичного ідеалу; розвиненість естетичного почуття, емоцій та уявлень суб’єкта діяльності.

Таким чином, естетична діяльність — це будь-яка людська діяльність у її загальнолюдському вимірі (хоча загальнолюдське не вичерпується естетичним.

Мета естетичної діяльності — перетворення дійсності за законами краси, тобто за законами ритму, симетрії, пропорції, гармонії тощо. Це пов’язує естетичну діяльність з діяльністю творчою, яка акцентує на перетворюючому характері впливу, естетичний намір вносить якісний сенс, «зверх ідею» цього перетворення. Зв’язок між естетичним та творчим характером людської діяльності є діалектичним, відсутність будь-якого аспекту позбавляє сенсу діяльність в цілому.

Мета естетичної діяльності знаходиться не зовні, а в людині: завдяки їй у особистості розвиваються якості та здібності, які мають загальне культурне значення.

Естетична діяльність породжена трудовою діяльністю та існує як її частина (згадаймо, наприклад, танці народів Півночі, в яких відтворені звичаї та головні види трудової діяльності, наприклад, мисливство (полювання на тюленів, оленів, качок тощо). Тому необхідно враховувати таке: естетична діяльність — це необхідний аспект суспільної практики, на підставі якої розвивається естетичне виробництво (творчість і свідомість) та естетичне споживання; естетична діяльність — атрибут (істотна властивість) будь-якої соціальної діяльності, що створює довершену річ, досконалий твір, породжує відточену думку (ідею); однак естетичну діяльність можна розглядати як окремий вид діяльності, яка існує самостійно. Так характеризується вид діяльності, де безпосередньо та в основному розв’язуються естетичні завдання.

Отже, естетична діяльність внутрішньо неоднорідна. Вона розглядається як система видів діяльності, специфіка яких визначається співвідношенням цілей перетворення та характером того об’єкта дійсності, на який це перетворення спрямоване.


80. Естетична свідомість і її структура.

У процесі історичної практики відбувалося усвідомлення людством механізмів, які формують спроможність особистості естетично ставитися до дійсності, тобто здатність сприймати і пере живати у почуттєвих формах власне буття, знаходити та оцінювати загальнолюдські цінності та перетворювати цю дійсність у співвідношенні зі своїми уявленнями. Розуміння специфіки цього механізму привело до уособлення двох основних понять, пов'язаних з відображенням процесу формування естетичного став­лення: естетичної свідомості та естетичної діяльності.

Специфіка естетичної свідомості, у. порівнянні з іншими формами духовного життя людства, полягає у таких критеріях:

– естетична свідомість у бутті людини та суспільства являє собою комплекс почуттів, уявлень, поглядів, ідей;

– власне, поняття «естетична свідомість» – абстракція, яка означає особливого роду духовне утворення, що характеризує ес­тетичне ставлення людини чи суспільства до дійсності. На рівні суспільства естетична свідомість існує у формі суспільної свідо­мості, яка відображає ступінь естетичного освоєння світу на рівні індивіда – у формі особистої характеристики окремої людини;

– естетична свідомість формується тільки на підставі практики. Чим багатша естетична практика людини або суспільства, тим багатша та складніша їхня естетична свідомість;

– процес формування естетичної свідомості особистості стисло повторює процес її формування в історії людства. Цим зу­мовлюється й структура естетичної свідомості;

– від інших форм духовного життя естетична свідомість відрізняється тим, що базується на особливого роду відношенні людини до світу, в якому переважає емоційне начало. В цьому родові особливості естетичної свідомості;

– видові особливості естетичної свідомості визначаються єдністю структури її форм. Теоретично розрізняють два рівні функціонування даного феномена: 1) повсякденний, побутовий рівень, що базується на узагальненні емпіричного досвіду. По­всякденні естетичні переживання особистості мінливі, часто суперечливі; 2) теоретичний рівень, що базується на загальних філософських уявленнях про світ, людину та її місце у світі. Історія естетики і мистецтва знає багато прикладів втілення даних уявлень у конкретно-чуттєву форму. Так, скульптура Мікеланджело «Давид» втілює уявлення людини епохи Відродження про світ, у центрі якого знаходиться особистість, сила та міць якої не має меж. Як усвідомлення цієї сили та могутності, обличчя й постать Давида спокійні, гармонійні, величні.

Повсякденний рівень естетичної свідомості складають естетичні емоції, переживання, почуття та ін.; теоретичний – естетичні оцінки, судження, погляди, теорії, ідеали тощо.

Межі між цими двома рівнями умовні, бо специфіка естетичної свідомості має прояви на кожному рівні – всюди можна знайти і почуттєві, і раціональні елементи. Щонайбільше ця особливість притаманна естетичній потребі та естетичному смаку, в яких однаково важливі і емоційні, і раціональні складові, що усвідомлюються у співвідношенні з естетичним ідеалом.

Насамкінець слід зазначити, що естетична свідомість – одна із форм духовного життя суспільства, яка відображає довкілля, різноманітну діяльність людини, а також продукти (результати) її діяльності, в тому числі художні твори, у почуттєвих образах, що усвідомлюються, та оцінюються у судженнях естетичного смаку. Специфіка естетичної свідомості полягає у взаємодії людини та реальності, суб'єктивного та об'єктивного, яка переживається, оцінюється і розуміється суто інди­відуально, але детермінована історично мінливими ідеалами втілення краси у житті та мистецтві.


81. Естетичне почуття як основа естетичного переживання.

Сферу повсякденної естетичної свідомості складають естетичні емоції – своєрідний психологічний відгук (реакція) на явища навколишнього світу. Естетичні емоції мінливі, нестійкі та нетривалі; естетичні переживання – емоційні переживання й усвідомлення естетичних відношень (дуже близькі до цього значення за своїм змістом такі елементи естетичної свідомості, як естетичне сприймання, уявлення, враження).

Естетичні почуття інтегрують, з одного боку, естетичні переживання (радість від спілкування, зустріч з красою, хвилювання від сприйняття піднесеного тощо), з іншого – виступають як здатність людини переживати естетичне враження.

Почуття людини різнобічні за характером, структурою та психологічними механізмами. Деякі з них – первинні – зближують людину з твариною, інші – специфічно людські. Серед останніх естетичні почуття можна визначити як найскладніші з духовних переживань.

Естетичні почуття не дані людині від народження, а формуються у перші три-чотири роки життя дитини. Вони розвиваються під впливом різноманітних форм практичної діяльності та спілкування.

Людина сприймає те, що освоєно культурою, через різні форми діяльності, спілкування, навчання, гру. Біологічне і генетичне у людини – це лише передумови для соціальної діяльності. Формуючись у дитинстві, вони, дійсно, перетворюються у психо­логічні механізми і діють як «природні» здібності людини.

Тільки у процесі багатої соціальної практики відбувається освоєння індивідуумом соціального досвіду, зафіксованого у куль­турі, олюднюються його первинні біологічні потреби та здібності. У такий самий спосіб формуються й естетичні почуття. Іншими словами, естетичні почуття – це духовне утворення, яке означає певний рівень соціалізації індивіда, піднесення його потреб до істинно людських. Це зумовлює низку особливостей естетичного почуття:

– воно опосередковує естетичне відношення, зумовлено всім попереднім досвідом людства, тому пов'язане зі ступенем спільності естетичного почуття (мірою втілення в індивідуальному досвіді чуттєвості загальнолюдських надбань), визначає характер людського світосприйняття;

– чим складніша соціальна, культурна, етнічна, демографічна структура суспільства, тим більше буде різновидів естетичного почуття;

– щодо індивіда, існуючі у суспільстві типи естетичних по чуттів виступають тільки як моделі розвитку, ступінь якого за лежить від зусиль самої особистості, тобто зумовлений мірою соціалізації особистості. У той самий час нерозвинене естетичне почуття є свідченням низької духовності суспільства або окремої особи;

– міра розвитку естетичного почуття впливає на характер суспільної діяльності людини, зумовлює ступінь її тяжіння до прекрасного, гармонії, досконалості у будь-якому виді діяльності, сприяє вдосконаленню зовнішнього світу шляхом діяльності людини та гармонізує її духовний світ;

– головним засобом виховання естетичного почуття є мистецтво. Могутній естетичний потенціал у цьому сенсі має праця (творчість). Багато естетичних вражень дає спілкування з природою. У даному процесі формується культура почуттів;

– естетичне почуття – основа естетичної свідомості, на якій розвиваються інші, більш складні, елементи естетичного усві­домлення світу.

Таким чином, естетичне почуття – це наслідок суб'єктивної емоційної реакції людини на об'єктивні виражальні форми природної та соціальної реальності, які оцінюються у співвідношенні з уявленнями, людини про красу.


82. Естетична потреба як імпульс естетичної активності і основа естетичного відношення.

Тривалий час, починаючи з античності, естетично-художнє розглядалось як невіддільне не тільки від космології, науки і ремесла, але й від тілесного і корисного, утилітарного. Це проявилося, зокрема, в Сократа (469—399 до н. е.), який пов'язує прекрасне з поняттям доцільності, тобто придатності для досягнення певної цілі. Він говорив: "Все гарне і прекрасне по відношенню до того, що добре пристосоване, і, навпаки, погане і потворне по відношенню до того, для чого воно погано пристосоване". Тому прекрасною може виявитися і корзина для гною. Його учень Платон (427—347 до н. е.), розвиваючи вчення свого учителя, твердив, що прекрасним є не те, що є приємним для зору і слуху, а те, від чого є практична користь. Оскільки художник здатний створювати тільки копію ідеї прекрасного, то його твір є "копією копії" тому його витвір не має ніякої цінності для суспільства, за винятком військової або взагалі "мужньої музики", або тієї, яка придатна для молитов, виховання доброзичливості, ввічливості. Приносити ж задоволення естетично-художнє може тільки аристократам як "людям найкращим і таким, що отримали достатнє виховання", тому Платон виганяв естетично-художнє зі своєї "ідеальної держави" . Таке або подібне розуміння естетично-художнього, так би мовити, "службовий" підхід до нього зберігся і в більш пізні часи. І. Кант (1724—1804) першим протиставив ідею краси ідеї користі і доцільності, означив потребу в естетичному як незацікавлений інтерес, "вільну гру нашої уяви і розуміння": "...лише задоволення від прекрасного є незацікавлення і вільне задоволення".

Це трактування естетичної потреби було розвинуте Ф. Шіллером (1759—1805). У "Листах про естетичне виховання" він писав, що хоча розум і насаджує в людині "основи суспільності, однак тільки одна краса може надати їй суспільні якості". Тільки естетичний смак вносить гармонію в суспільство, бо він породжує гармонію в індивіді. Краса, за Шіллером, як своєрідна "гра" здібностей, що призводить до якогось "розширення", з одного боку, сприяє об'єднанню духовного з тілесним, сучасного з минулим і майбутнім, а з іншого — свідчить про наявність ідеалу за яким вимірюється дійсність і який виступає в ролі внутрішнього імпульсу до "гри". Тільки в красі зникає матеріальний примус законів природи і духовний примус морального закону, і людина одержує свободу. Краса, доходить висновку Ф. Шіллер, водночас і форма, бо споглядається, і наш стан і дія.

Однак Ф. Шіллер пояснював естетичне тільки наявністю в людини "надлишкових сил" і вродженою її потребою у "веселій грі", в якій би вона звільнялась від "реальності" і "матерії", тобто від усього предметного і утилітарного, а також споконвічною схильністю людей до прикрас і "видимостей". Тому єдиною метою і результатом естетичного сприйняття Шіллер вважав задоволення і відчуття свободи як самоцілі.

Твердження, що краса — "весела гра", в процесі якої людина одержує безкорисливе задоволення від вільного виявлення духовних і фізичних сил, хоча і містить в собі елементи правди, ще не пояснює природу і сутність потреби в естетичному, бо людина не виключно радісна, а естетичне не зводиться до сприйняття і переживання прекрасного. Саме задоволення як природне прагнення людини до гармонії, комфорту, балансу сил, заради чого вона здійснює величезну працю в різних сферах своєї життєдіяльності, є лише тимчасовим станом організму в момент задоволення тієї чи іншої потреби (матеріальної чи духовної), дуже суб'єктивне і випадкове.

Естетичне сприйняття і естетичне переживання, хоча і є суто індивідуальним актом, що здійснюється добровільно, це все ж глибоко соціальний процес. У ньому те, що виступає як свобода прояву духовних рухів і безкорисливості індивіда, суворо детерміноване певним суспільством як цілісною системою, становищем індивіда в суспільстві і умовами його буття, його вихованням, станом, настроєм тощо. "Пригнічена турботами нужденна людина, — писав К. Маркс, — несприйнятлива навіть до найпрекраснішого видовища...". Груба потреба робітника, на думку К. Маркса, спеціально культивується, бо "істинною насолодою для цієї грубості є самоодурманення, це уявне задоволення потреби, ця цивілізація серед грубого варварства потреб".

Отже, будь-які розмови про "веселу гру" з собою, "самонасолодження" і "узгоджений з собою егоїзм" тощо, безгрунтовні і безперспективні щодо пояснення природи і сутності естетичної потреби, естетичного взагалі. Ні "весела гра", ні "принцип любові", ні "егоїзм", самі як такі не можуть послужити поштовхом до естетичного сприйняття, а естетичне переживання не утворює саме як таке якесь окреме царство, оскільки воно є лише одним із проявів дійсного життя і задовольняє потреби цього життя.

Сучасний рівень естетики дає підстави вважати естетичну потребу як специфічне духовне явище, що виникає і формується в людському суспільстві як життєстверджувальний і гармонізуючий, соціалізуючий і гуманізуючий початок. Як наголошувалося, найперші кроки людини супроводжувалися різноманітними впливами і відношеннями, продукуванням різних духовних продуктів, утворенням "світлого" і "темного" поля свідомості. Все це вимагало формування якогось "загального центру", здатного привести численні зміни і стани індивіда до тотожності, адекватності щодо навколишніх умов його життєдіяльності, водночас, не сковуючи його жорсткими рамками нормативного і прагматичного, утилітарно-предметного і обов'язкового. Таку "стабілізуючу" і "вивільняючу" функцію у життєдіяльності людини виконало естетичне, насамперед, за допомогою прекрасного.

Потреба в естетичному — це специфічний вияв невсипущої жадоби людини до цілісності і тотожності, єдності і завершеності індивідуального і родового. Естетичне виникає і функціонує як особливий "орган" і спосіб гармонізації індивіда і відновлення його цілісності та функціональної життєздатності, загальної активізації і формування творчого потенціалу. З самого початку естетичне було покликане вирішувати всі дихотомії, що утворилися в результаті суперечностей життя, постійного подолання і боротьби, життєвих конфліктів і порушення психічного балансу. Тому потреба в естетичному найбільш нагальна тоді, коли людина втрачає свою тотожність з дійсністю, вступає з нею в конфлікт і виражає свою незгоду з усім тим, що суперечить її ідеалам і прагненням, або в моменти занепаду, втрати віри і стимулів до боротьби та творчості.

Потреба у предметі естетичного переживання виникає в людини у результаті нестачі життєвих проявів, неповноти існування індивіда в суспільстві і незадоволення таким станом справ. Але сам предмет, викликавши потрібне переживання, в свою чергу, залишає відчуття нестачі і неповноти, які людина прагне якось надолужити, знайти, здійснити. Цей перманентний вплив, що обумовлює динамізм духовного світу людини і виконує роль могутнього стимулу до творчої діяльності, і становить особливість естетичного переживання.


83. Естетичний ідеал.

Естетична практика в своїх різноманітних формах на основі продуктивної творчої уяви формує особливе духовне утворення, в якому ідеально співвідносяться цілісність, творчість, досконалість. Це – естетичний ідеал. У повному змісті естетичний ідеал можна визначити і як духовну мету естетичної практики.

Слово ідеал грецького походження (від «ідея», «поняття», «образ», «уявлення»). Як поняття використовується в ширшому розумінні, має відношення і до деяких інших сфер людської діяльності, наприклад: ідеал моральний, політичний або суспільний. Але в такому випадку частіше йдеться про певний принцип, сформульований в поняттях, таких як рівність, братерство, свобода тощо. Що стосується естетичного ідеалу, то він має духовно-практичну форму, оскільки звернений до емоційної, чуттєвої сфери людини або, як кажуть, постає в конкретно-чуттєвому образі.

Своє самостійне значення поняття ідеалу вперше здобуло в естетиці класицизму, де воно тісно пов'язане з вченням про наслідування. Естетика класицизму модернізувала античне вчення про наслідування таким чином, що наслідування природи було доповнене наслідуванням ідеалу. Мистецтво повинно було не тільки відтворювати природу, а й покращувати, виправляти, ідеалізувати її. Відповідно до цієї концепції розширювались межі мистецтва. Адже при такій умові художник може створювати такі образи, які не мають реального прототипу в природі. Особливої актуальності набуло це в умовах орієнтації мистецтва Європи на античне як на ідеал. І. Кант вважав, що ідеал носить нормативний характер, стаючи нормою і зразком для наслідування: «Як ідея дає правила, а ідеал служить у такому випадку прообразом для повного визначення своїх копій; і в нас нема іншого мірила для наших вчинків, окрім поведінки цієї божественної людини в нас, з якою ми порівнюємо себе і завдяки цьому виправляємось, ніколи, однак, не будучи в змозі зрівнятися з нею». Разом з тим, на думку Канта, ідеал повинен бути в кожному випадку не тільки «загальним», а й «індивідуальним», тобто представлятися не через абстрактне поняття, а безпосередньо у формі чуттєвого зображення.

В естетиці Г.-В.-Ф. Гегеля поняття ідеал стає центральною естетичною категорією, за допомогою якої він визначає природу і зміст мистецтва як духовну діяльність людини. Для Гегеля мистецтво є однією з форм пізнання абсолютної ідеї. Специфіка мистецтва полягає в тому, що воно дає нам чуттєво-споглядальне відтворення ідеї в образах, у той час як філософія пізнає її в поняттях, а релігія – в уявленнях За Гегелем: «Ідея як художньо прекрасне не є ідеєю як такою, абсолютною ідеєю, як її має розуміти метафізична логіка, а ідеєю, що перейшла до розгортання у дійсності і вступила з нею в безпосередню єдність». І далі: «Зрозуміла таким чином ідея як дійсність, що дістала відповідну своєму поняттю форму, є ідеал».

Ідеал у Гегеля постає як вираження позитивного ставлення до дійсності, як стверджуючий пафос творчості по відношенню до суттєвих, головних її тенденцій. Він виступає як оновлюючі сили історичного часу, як втілення значного конкретно-історичного змісту, що включає в себе вищі громадянські, політичні, моральні інтереси суспільства.

Естетичний ідеал постає як одна із форм естетичного відображення дійсності. Причому відображення не пасивного, а творчого, активного, здатного відкинути випадкове, несуттєве і проникнути в сутність предмета. Тобто естетичний ідеал є відображенням сутності предмета, явища, процесу, до того ж сутності найвищого порядку, яка містить у собі вищу форму розвитку реальності. Такою формою є суспільство, а носієм її – суспільна людина Як сукупність усіх суспільних відносин. Естетичним ідеалом певного конкретного суспільства, тобто «чуттєвим ідеалом», і є прояв через окрему людину головних визначальних суспільних відносин.

Отже, естетичний ідеал є діалектичною єдністю об'єктивної і суб'єктивної сторін дійсності. Об'єктивна сторона – це реально існуюча дійсність, в якій зароджуються і діють тенденції суспільного розвитку незалежно від того, усвідомлюють їх люди чи не усвідомлюють. Вони виявляються в житті з більшою чи меншою повнотою, що залежить від конкретно-історичних умов. Що ж стосується суб'єктивної сторони, то тут ідеали є нічим іншим, як сукупністю цілей, ідей, носіями яких виступають передові суспільні сили. Справді, естетичний ідеал повинен спочатку, хоч у зародку, виникнути в самому житті, перш ніж він буде потім усвідомлений у формі різних естетичних уявлень і знайде відображення в мистецтві.