Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів юридичного факультету

Вид материала

Документы

Содержание Доповідач: Сінченко Ю.П., ст. викладач кафедри права Конституційний статус особи в україні Державні кордони як атрибут держави Редемаркація кордонів

Подобный материал:

• Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів, 1115.96kb.
• Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів, 2327.55kb.
• Аспірантів та студентів які беруть участь у роботі Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції, 4521.97kb.
• «Україна І світ: гуманітарно-технічна еліта І соціальний прогрес» Міжнародна науково-теоретична, 43.81kb.
• Міністерство освіти І науки україни східноукраїнський національний університет імені, 206.5kb.
• V міжнародна науково-практична конференція молодих учених, аспірантів, студентів, 106.58kb.
• Від щирого серця вітаємо викладачів, науковців, співробітників, аспірантів та студентів, 276.67kb.
• Програма проходження практики студентами юридичного факультету спеціальностей, 277.97kb.
• Робоча навчальна програма вивчення дисципліни для студентів юридичного факультету Загальний, 1199.61kb.
• Програма курсу для студентів юридичного факультету Львів 2002, 413.01kb.

Доповідач: Сінченко Ю.П., ст. викладач кафедри права

Протягом тривалого періоду правова культура в Україні не відносилась до провідних суспільних цінностей, а громадянам, скоріш, був притаманний правовий нігілізм. На сучасному етапі розвитку суспільства без підвищення рівня правової культури суспільства, виховання у кожного громадянина поваги до закону, бажання безпосередньо приймати участь у втіленні правових приписів у повсякденне життя, успішне рішення економічних, політичних і соціальних задач неможливе.

У зв’язку з цим правову культуру слід розглядати як одну з важливіших передумов формування громадянського суспільства і правової держави, які покликані забезпечити громадянам можливість більш повно користуватися своїми правами і свободами.

В українській науковій літературі цим питанням присвячені роботи О. Бандурки, В. Головченка, С. Кириченка, Н. Киященка, А. Колодія, В. Мойсика, О. Скакун, А. Потьомкіна, Ю. Шемшученка та інших.

Правова культура є необхідним елементом дієвого механізму дотримання закону особою з урахуванням не лише власних потреб, а й інтересів інших членів суспільства. Наявність правової культури усуває схильність до протиправних дій.

Одним із обов’язкових чинників формування правової культури виступають законність та правозаконність. Відомий фахівець з права В.С. Нерсесянц наголошує, що право являє собою певну форму суспільних відносин людей і його специфіка полягає в тому, що фактично різні люди розглядаються в якості рівних, чиї взаємовідносини регулюються, зважуються, “виміряються” і оцінюються на єдиних вагах (терезах) правосуддя за допомогою однакової для всіх міри [1, с. 5].

В сучасному українському суспільстві ми не можемо бути впевненими в тому, що всі рівні перед Законом. На жаль, приклади не поодинокі, починаючи із поведінки народних обранців у сесійній залі українського парламенту. Це приводить до того, що постулат “закон можна обійти”, продовжує існувати у свідомості людей.

Недосконалість українського законодавства, лобізм в законотворчості, правова незахищеність особи негативно впливають на правову складову загальної культури суспільства. Мільйони телеглядачів дивляться пряму трансляцію із сесійної зали українського парламенту, коли депутат бігає між декількома пультами, натискаючи кнопки за відсутніх колег. В народі їх називають “піаністи” або просто “кнопкодави”.

Люди питають: “А що було б, якби вчитель школи зібрав в актовій залі всі одинадцять класів і один за всіх вчителів проводив заняття, а його відсутні колеги отримували заробітну плату?” Конституція України (ст. 84) вимагає від депутатів безпосередньої участі у голосуванні. Конституційний Суд України підтвердив цю конституційну вимогу. В багатьох країнах світу за такі дії парламентарів передбачена кримінальна відповідальність.

В парламенті України існують всі технічні умови, щоб унеможливити такі порушення. Не вистачає лише одного – правової культури і правової свідомості депутатів, щоб перейти на єдино законний спосіб голосування.

Серйозно похитнулася за останній час довіра суспільства до суддівського корпусу України. На жаль, ця недовіра не безпідставна. Кроки державної влади, зроблені в Україні за останній час по реформуванню судової системи, невзмозі докорінно змінити стан справ.

Послідовне і неухильне впровадження у судову владу європейських основоположних принципів – це шлях до реального утвердження верховенства права та забезпечення кожному прав на справедливий розгляд у незалежному та неупередженому суді. Правильно організована система судів є однією з гарантій справедливого і ефективного судочинства.

Існуючу систему судів загальної юрисдикції потрібно привести у відповідність до засад і принципів, визначених чинною Конституцією і Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод щодо забезпечення прав на судовий захист.

Система судів загальної юрисдикції повинна будуватися на таких принципах: спеціалізації судів, інстанційності, незалежності суддів.

Окремо слід сказати про принцип доступності правосуддя. Він є загально визнаним у світовій судовій практиці, хоча у Конституції України про нього не йдеться. Цей принцип включає в себе: оптимальну побудову судової системи; територіальне наближення до населення; чітко визначену юрисдикцію суду та компетенцію суддів; стабільну судову систему тощо.

Не менш важливою складовою доступності правосуддя є матеріальна складова. Судові витрати не повинні бути перешкодою для судового захисту. Вимогу про доступність правосуддя не буде дотримано, якщо не буде створена ефективна система надання правової допомоги для людей з низьким рівнем достатку.

Отже, судова система потребує невідкладного продовження комплексного реформування, відповідно до вимог міжнародних стандартів, яке повинно забезпечити ефективний доступ громадян до суду, реальну незалежність суду і суддів та гарантоване право людини на справедливий судовий розгляд.

Говорячи про Європейські засади, основоположні принципи, на яких має будуватися і функціонувати судова влада, слід розуміти такі стандарти:

- доступність правосуддя;

- справедлива судова процедура;

- незалежність, безсторонність та професіоналізм суддів;

- юридична визначеність, однаковість судової практики, відкритість судових рішень;

- ефективність судового захисту;

- добір суддів та їх просування по службі; професійна підготовка та дисциплінарна відповідальність;

- організація суддівського самоврядування.

Зазначені та інші стандарти відображаються у таких міжнародних документах:

- Монреальська універсальна декларація про незалежність правосуддя (1983);

- Основні принципи незалежності судових органів, розроблені ООН (1985);

- Рекомендації Кабінету Міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 р. № 94;

- Європейська хартія про статус суддів (1998).

Час всім гілкам влади в Україні перейти від закликів до правопорядку та дотримання законності, до особистого прикладу. Тільки в цьому разі можна говорити про реальне формування правової культури в суспільстві.

Для підвищення рівня правової культури необхідно проводити постійну виховну роботу з громадянами. Правова культура необхідна кожній людині для взаємодії з іншими людьми та з державою. Чим вище рівень правових знань і правової культури людини, тим вище ступінь його громадянської зрілості, здатність жити, використовуючи права і свідомо відноситись до своїх обов’язків.

Необхідно пам’ятати, що засвоєння правових цінностей, правових норм, правової поведінки відбувається протягом всього життя. Навіть у самому ранньому віці людина “з молоком матері” вбирає перші елементи правової культури. Дитина набуває навичок, засвоює зразки нормативної поведінки, отримує перші юридичні уявлення з казок, з рольових ігор набуває поняття про функції права і поступово формує, хоча й примітивну, дитячу, але власну картину правового життя. З віком, в міру розширення кола спілкування, ускладнення діяльності та виконання ролей, відбувається інтенсивне збагачення і розвиток цієї сфери свідомості.

Правова культура – це не просто те чи інше відношення до права. Це, перш за все, шанобливе ставлення до правових норм. Правова культура – це єдність правових знань, оцінок і поведінки [2, с. 24].

До правової культури молоді належать: повага до права й переконаність у його соціальній та особистій цінності; наявність певного вантажу юридичних знань; висока загальна культура й широка ерудиція, освіченість; принципово вмотивована правомірна поведінка як у навчальному закладі, так і в професійній діяльності та у повсякденному житті; висока громадсько-правова активність [3, с.100].

Держава та громадянське суспільство через свої інститути повинні надавати першочергового значення правовому вихованню усіх громадян, а передусім, учнівської та студентської молоді, формуванню у них норм правомірної поведінки та звичок, виховувати повагу до вимог законодавства та громадської моралі [4, с. 26].

Професорсько-викладацьким складом юридичного факультету, юридичною клінікою СумДУ, органами та активістами студентського самоврядування проводиться плідна правова пропаганда та кропітка індивідуальна виховна робота, що сприяє зміцненню правопорядку і дисципліни не лише серед студентів факультету, а й вцілому колективі університету.

Правова культура – це необхідний чинник і складова частина становлення громадянського суспільства, подальшої розбудови правової держави.


Література


1. Нерсесянц В.С. Наш путь к праву (от социализма к цивилизму). / В.С. Нерсесянц. – М. - 1992. – 68 с.

2. Голосніченко І. Правосвідомість і правова культура в розбудові української держави // Право України. – 2005. - № 4.

3. Головченко В., Потьомкін А. Правові механізми формування правосвідомості студентів // Право України. – 2006. - № 4.

4. Конох М. Правова свідомість і правова культура студентської молоді у дзеркалі громадської думки // Право України. – 2006. - № 3.


КОНСТИТУЦІЙНИЙ СТАТУС ОСОБИ В УКРАЇНІ

Доповідач: Таратун А., студентка групи Ю 94 СумДУ

Науковий керівник: Рєзнік М.М., викладач к. АГПФЕБ


У системі цінностей демократичного суспільства на першому місці стоїть людина. У сучасних умовах у зв’язку із здійсненням кардинальних демократичних перетворень, утворення соціальної, правової держави проблема «особи» набуває особливо важливого значення. При цьому особливе місце посідає проблема конституційного статусу особи. В основі якого лежать фактичний соціальний статус, який визначається всією сукупністю економічних, політичних, духовних, моральних та інших умов життя. А основною його складовою є права, свободи та обов’язки людини і громадянина

[1, с.37].

Конституційний статус особи визначається Конституцією України (далі – КУ), яка закріпила комплекс прав і свобод особи, що в цілому відповідає Міжнародному пакту про економічні, соціальні і культурні права [2], Міжнародному пакту про громадянські та політичні права [3], які прийнятий 16.12.1966р. Генеральною Асамблеєю ООН і ратифікований Указом Президії ВР УРСР № 2148 – 8 від 19.03.73р. та Факультативному протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права [4], які ратифіковані Україною.

При висвітленні конституційно – правового статусу особи КУ спирається на ліберальну концепцію прав людини. Так у КУ із 48 статей розділу ІІ, що присвячені правам людини і громадянина, 37 стосуються особистих прав і свобод, і тільки 4 статті закріплюють обов’язки громадян [5, с. 218].

Конституційно – правовий статус особи – поняття, яке відображає тільки те, що властиве усім і кожному члену суспільства, і «залишає» поза рамками все приватне, індивідуальне, яке стосується конкретних осіб або груп осіб. Тому в конституційний статус особи входять лише загальні для всіх суб’єктивні права та обов’язки, які постійно у суб’єктів виникають і припиняються залежно від виконання ними тих чи інших професійних функцій, громадського становища, характеру правовідносин, в які вони вступають, інших обставин.

Загалом питання висвітлення змісту та реалізації тих чи інших прав людини або їх груп присвячено чимало фахових досліджень провідних вітчизняних юристів. Та пропре це, подальший аналіз системних основ закріплення правового статусу особи в КУ є невід’ємним елементом подальших теоретичних пошуків науки. І на сьогодні, цей комплекс питань є актуальним.

Умови і заходи, за допомогою яких забезпечується реалізація і захист основних прав і свобод громадян є гарантіями конституційного статусу особи. Обов’язок гарантувати основні права і свободи покладається на державу і всю систему державних органів. Президент є гарантом прав і свобод. Верховна Рада закріплює гарантії шляхом законодавчої бази. В цьому ж напрямку діють Уряд, місцеві органи самоврядування і громадські організації.

Розрізняють соціально – економічні (створення державою таких умов, які дозволили б людям підвищити свій добробут), політичні ( забезпечення участі в управлінні державою, стабільність політичних структур, необхідний рівень політичної культури) та юридичні (закріплені в законодавстві правові норми і засоби, які забезпечують здійснення і охорону прав і свобод людини і громадянина).

Істотною вадою державотворчих та правотворчих процесів в Україні в аспекті забезпечення прав людини є те, що права розглядали автономно без зважання на їх взаємний зв'язок та зв'язок з іншими правовими інститутами.

Питання забезпечення конституційних прав безпосередньо корелюють із процесом забезпечення правового статусу людини, як його відображено в чинній КУ.

Аналізуючи конституційні права (юридично знані можливості людини обирати вид і міру своєї поведінки) та свободи (правомочності особистості, які можуть бути реалізовані самостійно) людини та громадянина, необхідно враховувати такий невід’ємний елемент правового статусу, як обов’язки [6, с.117].

Конституційні обов’язки слід інтерпретувати не як свого роду обмеження в правовому статусі людини, а саме як органічне й необхідне й необхідне доповнення цього статусу, яке гарантує не лише правове життя людини, а й відповідне правове існування та правовий розвиток держави і соціуму взагалі.

Представлені в КУ права і свободи людини можна структурувати та визначити як засоби забезпечення цих конституційних цінностей у стосунках між окремими людьми, а також в їхніх стосунках із державою. То ж подальше дослідження системних основ закріплення конституційного статусу людини має вирішальне значення для процесу забезпечення прав людини в Україні та реалізації Конституції держави, оскільки вони мають системний характер і завжди торкаються не просто тих чи інших прав або інститутів, а й загального розвитку України як демократичної, соціальної, правової держави.


Література

1. Шаповал В., Шаповал Т. Загальна характеристика конституційних статусів людини і громадянина в Україні // Право України. – 2006. - № 9. – с. 37.

2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права.

3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права.

4.Факультативний протокол (Про приєднання до факультативного протоколу. Постанова ВР № 582 від25.12.90) // Відомості ВР УРСР. – 1991. - № 5. – ст.26.

5. Конституційне законодавство України ( законодавчі акти, коментар, офіційне тлумачення): Збірник нормативних актів. У 2-х кн. – Вид.2-е, перероб. і доп. / Автори – упорядники С.В. Лінецький, М.І. Мельник, А.М, Ришетнюк. -К.:Атіка, 2004. – 288с.

6. Погорілко В.Ф., Федорченко В.Л. Конституційне право України. Підруч., 2-ге вид. перероб.і доп. – К.: Правова Єдність. – 2010. – 347с.


ДЕРЖАВНІ КОРДОНИ ЯК АТРИБУТ ДЕРЖАВИ

Доповідач:Ханюкова І., студентка групи Ю – 84, СумДУ

Науковий керівник:Чернадчук О.В., асистент кафедри

АГПФЕБ


Територія однієї держави відокремлюється від території іншої держави за допомогою державних кордонів.

Поняття “державний кордон” є однією з визначних категорій у міжнародних стосунках, і як постійний атрибут державності. Існують різні підходи щодо визначення поняття "державний кордон".

Деякі вчені розуміють під державним кордоном лінію і уявну вертикальну поверхню, що проходить через цю лінію, визначає межі державної території, — суходолу, вод, надр, повітряного простору — тобто межі розповсюдження державного суверенітету, інші вважають, що державний кордон - це зазначена на картах та закріплена на місцевості лінія і перпендикулярно проведена через неї вертикальна площина, що визначає зовнішні межі державної території, а також відділяє держану територію від інших просторів, а треті як юридично обґрунтовану умовну лінію, що визначає межі не тільки поверхні, але також і надр і повітряного простору.

Таким чином, можна визначити державний кордон як установлену юридично і фактично штучну лінію (на суші і воді) і вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії у надрах, водах і повітряному просторі), які визначають просторові межі території держави і сфери здійснення нею свого суверенітету (територіального верховенства) [1, с. 42].

Кордони - невід`ємна ознака суверенітету будь-якої держави, невід`ємний і обов`язковий чинник формування цілісного державно-територіального організму. Без чітко визначених кордонів держава не може реалізувати весь комплекс своїх суверенних прав. Від функціонування державного кордону залежить і розвиток міждержавних та позадержавних, зокрема, економічних,торговельних, демографічних, соціальних та інших відносин.

Головне завдання державних кордонів полягає у визначенні просторових меж територіального верховенства держави й в обмеженні приналежної їй території, котра складає матеріальну основу життєдіяльності народу і самої держави.

Юридичне оформлення кордону є одночасно й закріпленням права на розташовану на ньому територію. Кордони визначають сферу територіальної юрисдикції.

За способами встановлення розрізняють кордони:

а) астрономічні - вони проводяться по меридіанах і паралелях (наприклад, такий кордон проходить по 38 паралелі між КНДР і Південною Кореєю);

б) орографічні - що проходять по місцевості з рахунком її рельєфу (такі кодони є між переважною більшістю суміжних держав);

в) геометричні - вони прокладаються шляхом нанесення прямих ліній (більшість таких кордонів існує в Африці: між Єгиптом і Суданом, між Єгиптом і Лівією, Лівією і Чадом та ін.; вони проходять також між Аляскою (США) і Канадою та ін.).

У процесі встановлення кордону звичайно розрізняють два послідовних етапи:

Делімітація кордонів — договірне встановлення лінії (межі) дер­жавного кордону, яке здійснюється за картами з детальним зобра­женням на них рельєфу, гідрографії, населених пунктів та інших фізико-географічних об'єктів. При делімітації кордонів договірні сторони проведену на карті лінію кордону супроводжують доклад­ним описом. Карту з нанесеною на ній лінією державного кордону підписують або парафують, скріплюють гербовими печатками. До­говори про делімітацію кордону містять зобов'язання сторін про де­маркацію кордону [2, с. 56].

Демаркація кордонів — визначення і позначення лінії державного кордону на місцевості за допомогою встановлення прикордонних знаків на основі договорів про делімітацію кордонів і доданих до них карт. Роботу з демаркації кордонів виконують змішані комісії, створені договірними сторонами. Іноді такі функції виконує міжна­родний орган, який утворюють на основі взаємної домовленості. Після завершення роботи з демаркації кордонів комісія складає спеціальний протокол — опис кордону, що демаркується, а також протокол на кожен прикордонний знак зі схемами.

Слід мати на увазі, що всі документи з делімітації і демаркації є складовими частинами договорів про територіальне розмежування, поступку, обмін, продаж територій і підлягають затвердженню вищими органами державної влади суміжних держав, що домовляються.

У разі виникнення необхідності уточнення територіальних кордонів суміжних держав проводиться редемаркація.

Редемаркація кордонів — перевірка лінії державного кордону й відновлення прикордонних знаків, якщо вони зникли або були зруй­новані, за раніше визначеними на картах, що містяться в договірних документах або складені комісією з редемаркації кордонів. Роботи виконуються за домовленістю сторін.

Така редемаркація була здійснена, наприклад, у районі ріки Араке на радянсько-турецькому кордоні в 1967-1972 роках.

Прийнято розрізняти сухопутні, водні й повітряні кордони, а також кордони надр [3, с. 191].

Сухопутні кордони відділяють сухопутну територію однієї держави від такої ж території суміжної держави.

Вони встановлюються на основі договорів між суміжними державами і, відповідно до цих договорів, позначаються на місцевості.

Водні кордони поділяються на річкові, озерні, кордони інших водойм і морські. Кордони на ріках установлюються за згодою між прибережними державами: на судноплавних ріках - по середині головного фарватеру або по тальвегу (лінії найбільших глибин), на несудохідних - по середині головного рукава ріки. На озерах і інших водоймах - по прямій лінії, що з'єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера або іншого водоймища.

Морські кордони збігаються із зовнішніми кордонами територіальних вод. Відповідно до міжнародного права Україна встановлює 12-мильну ширину цих вод (відповідно до Конвенції ООН по морському праву 1982 р.).

Повітряними кордонами державної території є бічні й висотні межі її повітряного простору. Ніякі особливі угоди по повітряних кордонах не укладаються [4, с. 248].

Україна має делімітовані та демарковані державні кордони з Угорською та Словацькою Республіками, а також Республікою Польща, делімітовані та частково демарковані - з Республікою Молдова та Республікою Білорусь, делімітовані та демарковані лише в межах сухопутних ділянок кордону та кордону по річці Дунай - з Румунією, делімітовані лише по сухопутних ділянках кордону - з Російською Федерацією.

Донині найбільш проблемним залишається кордон між Україною та Російською Федерацією, який має загальну протяжність 2292, 6 км, або майже третину загальної довжини кордонів України.

Україна наполягає на тому, щоб кордон був проведений по лінії, що за часів СРСР визначала адміністративний кордон між республіками.

Особливе занепокоєння продовжує викликати повільний темп врегулювання статусу Азовського моря і Керченської затоки.

Позиція української сторони полягає, в тому, щоб Азовське море отримало статус територіального моря і для Росії, і для України, також має відбутися його чітке розмежування і визначення виключних економічних зон. І статус Керченської протоки потребує окремого впорядкування.

Російська сторона наполягає на підтвердженні за акваторією Азовського моря та Керченської протоки статусу внутрішніх вод Росії та України без їхнього розмежування і встановлення спеціальних позначень кордону, також на нерозривності правового режиму Азовського моря та Керченської протоки. І, по-третє – на спільному користуванні мінеральними та біологічними ресурсами моря.

Гострота проблеми стала для всіх очевидною восени 2003 року, коли відбувся гучний скандал навкруги острова Тузла в Керченській протоці.

Також існує проблема при визначенні кордонів між Україною і Румунією. Протяжність тільки сухопутної ділянки українсько-румунського кордону становить 608,6 км. Він встановлений Паризьким мирним договором від 10 лютого 1947 р. таким, яким був на 1 січня 1941 р., згідно радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 року. Відповідно до згаданого договору 4 лютого 1948 р. був підписаний Протокол стосовно уточнення проходження лінії державного кордону між Румунською Народною Республікою та Союзом Радянських Соціалістичних Республік, а 23 травня цього ж року – протокол, яким острів Зміїний був повернутий Радянському Союзові Румунською Народною Республікою і був включений до складу Союзу РСР. За результатами роботи змішаної демаркаційної комісії 27 вересня 1949р. підписано Акт про демаркацію та Протокол-опис проходження лінії радянсько-румунського державного кордону.

Надзвичайно актуальною проблема кордонів стала одразу після повалення комуністичного режиму в Румунії та здобуття Україною незалежності. У 1996 р. Румунія денонсувала Протокол 1948 р., який передбачав перехід острова Зміїний до складу СРСР [5, с.16] .

Ще однією проблемою кордону між Україною та Румунією була його модифікація через зміну природного ландшафту. Мова йде про ділянку Рахівського та Тячівського районів (Закарпатської області) українсько-румунського державного кордону. Відповідно до Договору про режим радянсько-румунського кордону,співробітництво і взаємну допомогу з прикордонних питань 1961 р. лінія кордону тут проходить по середині русла Тиси. Однак це русло, як і будь-якої іншої річки, з часом змінюється. Головною причиною зміни русла ріки паводки, що відбуваються тут декілька разів на рік і розмивають берег.

Проблемним є також питання п’ятьох островів у гирлі Дунаю. Румунські дипломати вважають, що до ділянки, на яких розташовані ці острови, необхідно застосувати принцип головного судноплавного фарватеру річки, а відповідно з цим всі п’ять островів мають стати румунськими. Українська сторона дотримується іншої точки зору і має наступні міркування. За згаданим радянсько-румунським договором 1961 р. всі п’ять островів з самого початку належать Україні.

Отже, значення державних кордонів велике для кожної держави, оскільки вони позначають межі території, що належить їй, зі всіма її ресурсами, що є матеріальними умовами життя всякого суспільства. Державні кордони визначають також межі територіального верховенства держави, тобто повної і виняткової влади держави, забезпеченої всіма засобами примусу, передбаченими його законодавством. Чітке розмежування ресурсів, що належать державам, і меж їх верховної влади має істотне значення для запобігання конфліктів між ними і розвитку мирної співпраці на кордонах.

Література:

1. Волова Л. И. Принцип территориальной целостности и неприкосновенности в современном международном праве / Л. И. Волова. – Ростов н/Д, 1981. – 192 с.
   
2. Шемшученко Ю. С. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Ю. С. Шемшученко. – К.: "Укр. енцикл.", 1998. - 744 с.
   
3. Колосов Ю. М. Соглашение о сотрудничестве государств –участников Содружества по обеспечению стабильного положения на их внешних границах 1992 г. // Действующее международное право / Ю. М. Колосов, Э. С. Криечикова. Т. 1. с. 191—195.
   
4. ссылка скрыта Міжнародне публічне право: Підручник / Л. П. Ануфрієва. - М.: ТОВ «ТК Велби», 2003. – 640 с.
   
5. Кіш Є. Політико-правові засади українсько-угорського кордону в контексті розширення ЄС / Є. Кіш // Людина і політика., 2003. – №6 (30). – с.15-21.