Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів юридичного факультету

Вид материала

Содержание

Правовий захист дітей - інвалідів в україні.
Демократія як альтернативний шлях розвитку держави та права
Деякі актуальні проблеми реалізації міжнародних стандартів кіотської конвенції у діяльності митних органів україни

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7

ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ДІТЕЙ - ІНВАЛІДІВ В УКРАЇНІ.

Доповідач: Буйваленко Я., студентка групи Ю-84 СумДУ

Науковий керівник - Кононенко О.Я., ст. викладач кафедри

права

Рівень цивілізованості будь-якої соціальної держави визначається ставленням до найменш захищених та найбільш вразливих її членів, які потребують соціального захисту, у першу чергу до дітей-інвалідів. В умовах реформування економічної системи України у зв'язку з переходом до ринкових відносин такі діти опинилися в найбільш тяжкому становищі

Виділення дітей-інвалідів в окрему самостійну групу є життєво необхідним у зв'язку з їх беззахисністю, важкістю соціальної адаптації в суспільстві, що пов'язане з особливими умовами, в яких відбувається формування особистості дітей-інвалідів. Сфера правового регулювання захисту такої категорії дітей базується на положеннях законів України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", „Про реабілітацію інвалідів в Україні”, „Про охорону дитинства”, "Про соціальні послуги", "Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні”, інших нормативно-правових актах, що регулюють правовідносини у цій сфері, та міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. За останні десятиліття в Україні, як і в усьому світі, внаслідок багатьох чинників збільшилась кількість дітей-інвалідів, які потребують посиленої уваги з боку держави. 2010 року оздоровчими послугами було охоплено більше 40 тисяч дітей з інвалідністю.

Це лише 46 % від загальної кількості дітей шкільного віку, які їх потребують і які можуть самі себе обслуговувати. А скільки ж дітей з інвалідністю, які потребують сторонньої допомоги, залишились без уваги? В даний час в Україні налічується понад 150 тис. дітей-інвалідів, значна частка яких мають вроджені вади розвитку, хвороби нервової системи та психіки. Частина цих дітей утримується в різних загальноосвітніх і галузевих закладах, обов’язковою умовою діяльності яких є створення середовища для якісної освіти, формування життєвих навичок, адаптації учнів з особливими потребами до життя в нових соціальних умовах [1,с.5]. Поняття «діти з особливими потребами» має широкий зміст і включає в себе всі категорії фізичних, психічних та психологічних порушень у розвитку дитини. Як допомогти дитині, що має порушення та, яка опинившись у загальноосвітній школі, стикається з безліччю проблемних ситуацій та власною неспроможністю. Можна зрозуміти батьків, які віддають перевагу загальноосвітній школі, а не спеціалізованому закладу для подальшого навчання та соціалізації дитини, бо вони піклуються про збереження статусу «нормальності» для своєї дитини. Правильність внутрішнього інтуїтивного рішення батьків таких дітей, стосовно подальшої соціалізації підтверджується ідеями Інклюзивної освіти, які останнім часом поширюються та осмислюються на державному рівні та в освітньому просторі. У розвинених країнах інваліди мають не лише право, а й можливість вчитися у школах разом зі здоровими дітьми. Така форма освіти називається інклюзивною (від англ. «інклюд», включення). Для інвалідів пристосований громадський транспорт, будинки обладнані так, щоб людина на візку могла легко заїхати до аптеки, книгарні чи кінотеатру[2].

Як свідчать дослідження, близько 80 відсотків дітей з фізичними, психічними, розумовими обмеженнями проживають в сім’ях. Труднощі, з якими вони стикаються, пов’язані з необхідністю догляду за дитиною, високими витратами на її лікування, оздоровлення, придбання засобів корекції. Внаслідок цього у більшості сімей формується нездоровий психологічний клімат, спричинений низькими доходами батьків, що не забезпечують належне утримання дітей-інвалідів.

Важливим життєвим фактором для кожної дитини є інформування про особисті права, які допомагають підліткам в подальшому житті. Від незнання своїх прав, діти з особливими потребами відчувають себе не досить впевнено в повсякденному житті. Дітям-інвалідам, які перебувають на повному державному утриманні, державна соціальна допомога виплачується в розмірі 50% призначеної суми та перераховується на їхні особисті рахунки в банку. Решта 50 % перераховуються на рахунок установи (закладу) за місцем перебування дитини. Дітям-інвалідам із числа сиріт за період перебування на повному державному утриманні державна соціальна допомога виплачується в повному розмірі та перераховується на їхні особисті рахунки в банку [3].

Надзвичайно актуальним залишається питання щодо відновлення стану здоров’я дітей, оскільки у них, на відміну від дорослих, лікувальні і реабілітаційні заходи повинні забезпечити подальший розвиток усіх органів і систем, попереджаючи затримку або дисгармонійність росту і дозрівання організму. У структурі причин інвалідності серед дітей на першому місці хвороби нервової системи та органів чуття — 42,3%. Найчастіше причиною інвалідності є дитячий церебральний параліч — 38,8%. На другому місці в структурі причин дитячої інвалідності психічні розлади — 19%, в тому числі розумова відсталість різних ступенів 84,1%. Травлення, порушення обміну речовин становить 4,2% від загального рівня і зумовлена, головним чином, цукровим діабетом на який припадає 61,8%. Розподіл дітей-інвалідів за віком такий: до 3 років — 5 -8%; 3-6 років - становлять 16,7%; 7 - 13 років — 58,1%; 14-15 років – 19,4%.

У 2010 році оздоровчими послугами було охоплено більше 40 тисяч дітей з інвалідністю. Це лише 46 % від загальної кількості дітей шкільного віку, які їх потребують і які можуть самі себе обслуговувати. А скільки ж дітей з інвалідністю, які потребують сторонньої допомоги, залишились без уваги? З січня 2011 року виплата державної соціальної допомоги інвалідам з дитинства та на дітей-інвалідів провадиться у підвищених розмірах. Законом України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» визначено право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України та соціальний захист інвалідів з дитинства та дітей-інвалідів шляхом встановлення державної соціальної допомоги у відсотках від прожиткового мінімуму. Питання соціального захисту дітей-інвалідів урегульовані законодавчо, але, на жаль, місце органи влади та самоврядування виявляють формальний підхід до планування заходів (програм щодо соціального захисту дітей - інвалідів, так і до їх фактично впровадження в життя. Неналежне забезпечення відомчого контролі» на рівні обласних управлінь облдержадміністрації та прийняття ними ліберальних рішень у разі виявлення порушень прав інвалідів, передусім неповнолітніх, сприяють тому, що службовими особами все ще допускаються грубі порушення законів [4,с.24].

На жаль, до сьогодні існує тенденція розглядати інвалідність як вирок — вважається, що раз так склалася доля, людина не може розраховувати на повноцінний розвиток із суто медичних причин. Звідси нібито логічний, але нелюдський висновок: інвалідам не потрібно створювати умови для розвитку, активної суспільної діяльності, освіти. Їм треба дати пенсію (виходячи з можливостей нашої країни, досить невелику) та медичну допомогу (зважаючи на те, що ця сфера досить успішно комерціалізується, допомогу умовну). А далі діти-інваліди — це проблема їхніх батьків, персоналу інтернатів та Пенсійного фонду.

Отже, інвалідність призводить до обмеження життєдіяльності людини, її соціальної дезадаптації, обмеження здатності до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, спілкування, майбутньої трудової діяльності внаслідок відхилень у фізичному та психічному розвитку,. Система навчання цих дітей не досконала. У зв’язку з цим треба вирішувати комплекс соціальних та психолого, медико-педагогічних проблем із соціальної орієнтації таких дітей. Корекційну роботу найчастіше виконують самі батьки, проте багато з них не володіють спеціальними знаннями з дефектології та медико-соціальної реабілітації. Крім того, відсутня і спеціальна консультативна служба, де батьки мали б можливість отримати рекомендації щодо догляду за хворою дитиною, та правову допомогу. Немає спеціалізованої методичної літератури по цих питаннях; не розв’язано проблеми здобуття професій дітьми-інвалідами, а також працевлаштування матерів, які мають таких дітей[5,с.82].

Головна проблема дитини з обмеженими можливостями полягає в його зв’язку з миром. Бідності контактів з однолітками та дорослими, спілкування із природою. Адже проблема інвалідності не обмежується медичним аспектом, це соціальна проблема нерівних можливостей.

Допомогу та захист повинні надавати всі — від батьків до службових осіб, на яких покладено відповідні обов'язки та яким надані чималі повноваження.

Література

1. www.vse-tut.if.ua/files/sociologiya/ref6576/143.doc

2. Всеукраїнська громадська газета, для тих хто зіткнувся з інвалідністю «Без бар’єрів» №4-28.02.2011р.

3. Газета центральних органів виконавчої влади України «Урядовий кур'єр» – 06.07.2010 р. №52

4. www.nbuv.gov.ua/portal/Chem_Biol/Sped/2010_3/022-25.pdf

5. Білобрицька Л. Діти –інваліди потребують додаткової турботи /Л.Білобрицька // Вісник прокуратури. - №9 (63)вересень 2006.

ДЕМОКРАТІЯ ЯК АЛЬТЕРНАТИВНИЙ ШЛЯХ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА

Доповідач:Гиркіна О., студентка групи Ю-05

Науковий керівник: Семенов В.М. к. держ. упр.

Питання про шляхи розвитку держави та права займає одне з центральних місць у науці про політичну організацію суспільства. Правильне розуміння того, який саме напрямок розвитку держави та права є найперспективнішим, дає змогу суспільству чітко окреслити компетенцію та межі організації публічної влади в країні. З тотальною трансформацією загальноприйнятих норм та звичаїв, а також з переходом на новий етап свого так би мовити піднесення більшість держав сягають демократичного шляху розвитку, як альтернативного варіанту серед інших порівняно негуманних форм державного режиму.

Питаннями пошуку шляхів розвитку держави та права займалися О. Скакун, В. Цвєтков, А. Діланян, І. Ільїна, Ю. Тихомирова, С. Соловейчик, О. Дашковська, Л. Герасіна, С. Бондарчук й інші.

Метою цього дослідження обрано завдання визначення демократичної форми державного режиму як альтернативної, у порівняння, наприклад, з тоталітарною чи авторитарною.

Коли ми говоримо про державну організацію, як останню і найвищу досі форму суспільних об'єднань, необхідно пам'ятати, що ця державна організація протягом тривалого історичного періоду проходить певний процес у своєму розвитку. Держава, як така, зазнає у своєму устрої, своїх засадах і у своєму реальному змісті суттєвих і кардинальних змін. Право також має свої суттєві ознаки, що залежать від форми державного режиму .

Розглядаючи історичний процес розвитку держави, можна, базуючись на європейському досвіді, виділити наступні періоди в їхньому розвитку: зародження держави, антична держава, держава раннього середньовіччя, станова держава і сучасна держава.

Саме сучасна держава посідає верхівку вищенаведеного еволюційного ланцюга державної організації, напрямок розвитку якого – це все більш повне і багатостороннє закріплення і забезпечення прав і свобод людини. При цьому, можливі певні тенденції до перебільшення значення або ігнорування тих чи інших прав і свобод, що проявляється у тоталітарних чи авторитарних режимах у сучасних державах. Проте альтернативою залишається розвиток держави та права на засадах демократії. Адже сучасна держава та право лояльно відтворюють принципи даного режиму. А. Діланян зазначає: «Демократія – це форма організації будь-якого суспільного об’єднання, основаного на засадах рівноправності його членів, періодичної виборності органів управління та прийнятті рішень у відповідь з волею більшості [2, c. 53]

Тому можна навіть у деякій мірі ототожнити поняття «сучасна держава» та «демократія». Сучасна держава базується на визнанні принципу правової рівності всіх громадян, незалежно від їхнього походження, майнового стану, роду та характеру занять та інших обставин. До того ж, демократичний режим не зводиться лише до захисту прав більшості, а й забезпечує права меншості, зокрема у виборчій системі та представницьких органах влади. [1, c. 35]

Основні етапи та фактори, що визначають процес формування та розвитку демократичної держави, були спільними й у становленні та розвитку

громадянського суспільства та правової держави. Саме розвинене громадянське суспільство та правова держава складають основу сучасної демократії. Становлення сучасної демократії пов’язане з утвердженням у процесі капіталістичного розвитку нового світогляду, в основі якого лежить ідея вроджених невідчужуваних прав людини. Така нова система світогляду утверджувалася в процесі реалізації у всіх сферах суспільного життя ліберального вчення. Саме тому сучасна демократія часто йменується ліберальною демократією. І хоча сучасна демократія не зводиться цілком до лібералізму, його роль, як домінуючої ідеології, що визначає ключові принципи організації та здійснення державної влади, у всіх сучасних розвинених країнах залишається незмінною.

Важливою передумовою демократії є високий рівень політичної та правової культури суспільства, як і його культури взагалі. Зокрема, сучасна демократія передбачає інтелектуальну, моральну та психологічну компетентність громадян у прийнятті політичних та правових рішень. Важливим засобом формування такої компетенції народу є його реальна систематична участь у прийнятті конкретних рішень політичного та правового характеру. Це також означає, що демократична держава несе відповідальність за те, щоб усі її громадяни мали змогу отримати освіту, яка б дозволила їм брати участь у суспільно-політичному житті.

Таким чином, демократія набуває реального характеру лише тоді, коли вона ґрунтується на відповідних їй формах свідомості та культури суспільства, а її життєдіяльність безпосередньо залежить від психологічної готовності її громадян відстоювати її принципи перед лицем тих, хто посягає на неї. Влада держави реально простягається настільки далеко, настільки громадяни усвідомлюють її залежними від неї. Тому усвідомлення громадянами їх особистої чи суспільної свободи обумовлює відповідне обмеження державної влади.

У сучасній демократії політичні права доповнюються соціальними правами, які передбачають надання всім членам суспільства визначеного законодавством мінімуму соціальних благ. Вводиться принцип соціальної відповідальності приватних корпорацій, так само державні соціальні програми стають невід’ємною частиною державної практики.

Проте встановленню демократії все ж передували певні передумови, що фактично зазначають її засади. Компетентно передумови демократії можна поділити на політичні, ідеологічні, державно-правові, а також економічні, що безпосередньо ґрунтуються на економічній свободі особи, рівності усіх форм власності та їхній однаковій охороні та захисті з боку держави. В. Сухонос зазначає: «Свобода особи передбачає той факт, що коли лише особа стає економічно незалежною від держави, у країні встановлюється демократія [3, c.242]».

Демократія, основана на принципах законності, рівності, свободи, справедливості, що фактично відтворюють загальнолюдські цінності, є джерелом не ущемленого права. Саме право є важливим фактором у становленні і розвитку держави. Право в державі знаходить нові форми свого виявлення. Замість норм звичаєвого права, яке неподільно панує на попередніх етапах суспільного розвитку, в державній організації сучасного типу, а отже, демократичній державі, народжуються нові форми правових норм, перш за все ті, які містить писане законодавство. Це писане законодавство, яке видається органами центральної державної влади, поступово витісняє звичаєве право, норми якого сягають родового та племінного устроїв. Роль законодавства полягає не тільки у зміцненні держави, воно також відіграє велику роль у зміцненні й об'єднанні населення держави в єдиний народ та безпосередньому вираженню його потреб і пріоритетів.

Таким чином, альтернативним шляхом розвитку держави та права, що підтримують більшість сучасних держав, у порівнянні з іншими формами політичного режиму, є демократія.

Література

Білецький О. В. Принципи демократії / О.В.Білецький // Історія та правознавство. – 2001. - №3. – С. 10 – 18
Політологія: Підруч. для курсантів вищ. військових навч. закл. ЗС України / В.Ф. Смолянюк (ред.). — Вінниця : Нова книга, 2002. — 446с.
Сухонос В.В. Теорія держави та права: Навчальний посібник. / В.В.Сухонос. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2005. – 536 с.

ДЕЯКІ АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ КІОТСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ У ДІЯЛЬНОСТІ МИТНИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ

Доповідач: Денисенко Сергій Іванович, викладач кафедри права

У багатьох країнах світу, при перетинанні державних кордонів, існують жорсткі документарні вимоги та недостатньо високий рівень автоматизації обов’язкових митних процедур, що створюють серйозні перепони розвитку міжнародної торгівлі.

Так, митні операції, що не впливають на розмір митного тарифу, називають ще митними процедурами та формальностями, які здійснюють нетарифне регулювання зовнішньої торгівлі. Вони можуть перетворитись у додаткові бар’єри в торгівлі, якщо перевищують нормальні загальноприйняті норми, та затримувати митне оформлення. Витрати, пов’язані з митними формальностями, нерідко перебільшують розміри митних зборів. До таких процедур та формальностей відносять: правила прийняття товарів до митного оформлення, місце виконання митних формальностей; правила зберігання товарів, що призначені до митного оформлення; режим транзиту; взаємовідносини митних органів з особами, що переміщують товар; правила оскарження дій митних органів та інше.

У зв’язку з чим важливим аспектом спрощення процедур торгівлі є впровадження та застосування переглянутої Міжнародної конвенції про спрощення і гармонізацію митних процедур яка була укладена у м. Кіото у 1973 р. (далі - Кіотська конвенція) [1]. Переглянута Кіотська конвенція, що набрала чинності 3 лютого 2006 року передбачає максимальне практичне використання інформаційних технологій та розглядає їх як один з принципів митного оформлення, реалізація якого сприятиме спрощенню та гармонізації митних процедур. Вона містить також положення про сучасні митні формальності та процедури, узгодженні митні документи для використання в міжнародній торгівлі та передбачає використання методів управління ризиками.

На даний час конвенція складається з Протоколу про зміни міжнародної Конвенції про спрощення та гармонізацію митних процедур від 26 червня 1999 р., самого зміненого тексту Кіотської конвенції, що наводиться в додатку I до цього Протоколу, Загального додатку, наведеного у додатку II до цього Протоколу, та Спеціальних додатків, наведених у додатку III до цього Протоколу.

Необхідно також зазначити, що Кіотська конвенція є орієнтиром у побудові митного регулювання багатьох держав світу, а також є базою і орієнтиром для уніфікації митного законодавства різних держав. Положення Конвенції сформульовані у вигляді принципів, які власне і є основою для розроблення на підставі них конкретних правил регулювання митних процедур, дозволяють усунути їх розбіжності та сприяють розвитку міжнародної торгівлі.

На даний час до Кіотської конвенції приєднались 64 держави, в тому числі такі провідні країни світу як: США, Канада, Японія Австралія, Китай, держави Європейського союзу та інші. З країн СНД до неї вже приєднались Казахстан, Азербайджан, Україна та Російська Федерація.

Приєднавшись до Кіотської конвенції будь-яка держава світу, відповідно до ст.13 Конвенції, повинна запровадити Стандартні правила Загального додатку, спеціальних додатків та їхніх розділів не пізніше ніж через 36 місяців після набрання ними чинності. Тим самим держава, що приєдналася, бере на себе міжнародні зобов’язання по запровадженню положень конвенції на національному рівні. Тобто, будь-яка держава світу, що приєднується до Кіотської конвенції повинна оцінити необхідність прискорення митних процедур, показники економічності, оперативності митного оформлення і достовірності митного контролю, а також ступені готовності митної служби до застосування принципів, закладених в конвенції.

Однак положення Кіотської конвенції часто встановлюють неприйняті для держав на даному етапі їх економічного та технічного розвитку стандарти у зв’язку з недостатнім технічним, правовим та матеріальним забезпеченням для їх реалізації.

Саме цим пояснюється той факт, що з 174 держав-учасниць Всесвітньої митної організації до Кіотської конвенції приєдналося лише 67 держав.

Так, Україна Законом України «Про приєднання України до Протоколу про внесення змін до Міжнародної конвенції про спрощення і гармонізацію митних процедур» від 05.10.2006 року №227-V [2] приєдналася до оновленої Міжнародної конвенції про спрощення і гармонізацію митних процедур та всіх її додатків. Відповідно до ст.13 Кіотської конвенції кожна договірна сторона повинна запровадити прийняті нею Стандартні правила Загального додатку, спеціальних додатків та їхніх розділів не пізніше, ніж через 36 місяців після набрання чинності такими додатками або розділами для такої договірної сторони. Це означає, що Україна приєднавшись до Кіотської конвенції взяла на себе зобов’язання запровадити стандарти конвенції в діяльності митних органів України на протязі 3-х років з дня її приєднання, тобто до 05 жовтня 2010 року.

Виходячи з намічених тенденцій в напрямках розвитку митного регулювання (скорочення повноважень митних органів, орієнтація на виконання положень ГАТТ та Кіотської конвенції) в частині гармонізації та спрощення митних процедур при переміщенні товарів через митний кордон Президентом та Урядом України перед Держмитслужбою були поставленні завдання щодо вдосконалення діяльності митних органів у напрямку спрощення митних процедур при переміщенні товарів через митний кордон України з метою гармонізації технології митного контролю з відповідними технологіями європейських держав.

Виходячи з викладеного вище на даний час існують деякі проблеми реалізація міжнародних стандартів Кіотської конвенції, що пов’язані із застосуванням у діяльності митних органів України інформаційних митних технологій.

Проблеми реалізації зазначеного вище стандарту Кіотської конвенції у першу чергу, пов’язані з недосконалим митним законодавством України. Так, стандартом 3.21. розділу 3 Генерального додатку Кіотської конвенції передбачено подачу митної декларації електронним способом, однак Митний кодекс України прийнятий у 2002 році [3] не містить такої норми як подача митної декларації в електронному вигляді. Відсутність цього не сприяє належній реалізації в діяльності митних органів України даного стандарту Конвенції, хоча при приєднанні до міжнародного договору, національне законодавство повинно приводитись у відповідність до його положень.

Реалізації стандартів Кіотської конвенції в діяльність митних органів України на даний час, заважає також недостатня модернізація інформаційно-технологічного забезпечення, а саме: несумісність програмного забезпечення декларантів та митних органів, недосконалість системи обміну інформацією між декларантами та митними органами, а також обмеженість пропускної спроможності комп’ютерних мереж, оновлення яких на даний час вимагає значних коштів.

Створення умов для застосування багатьох стандартів може, бути в посиленні окремих напрямків діяльності (наприклад, в підвищенні рівня відповідальності за порушення порядку здійснення митної процедури або в підвищенні технічного та кадрового забезпечення митних органів). Остання вимагає значних матеріальних витрат, тому необхідність реалізації окремих стандартів Кіотської конвенції в діяльності митних органів України, повинна визначатись порівнянням очікуваних результатів (наслідків) стандартизації і витрачених на це ресурсів (принципи ефективності упровадження стандартів). Причому, результати повинні оцінюватися з позицій інтересів держави з урахуванням інтересів учасників зовнішньоекономічної діяльності. Умови застосування стандартів засновані на принципах, що забезпечують успішне застосування стандартів. Виявлення невідповідностей українського митного законодавства повинно здійснюватись на основі формалізації цілей застосування кожного стандарту Кіотської конвенції (кількісних або якісних) і зіставлення їх з досягнутими результатами вдосконалення митних процедур в Україні (принцип формалізації цілей)^¹ [4]. В той же час, необхідно виключити формальний підхід до застосування стандартів, щоб уникнути ситуації, коли всі стандарти виконані (за цільовою ознакою), а ідеї, закладені в Конвенції, в цілому не реалізовані.

Після створення достатніх умов для реалізації стандартів Кіотської конвенції здійснюється їх поетапне впровадження, засноване на попередній оцінці можливих результатів реалізації стандартів, їх експериментальному упровадженні і оцінці змін в динаміці показників діяльності митних органів за допомогою реалізації методів статистичного аналізу даних і розповсюдженні стандарту у разі його успішної реалізації. Результатом поетапного впровадження стандартів Конвенції повинне бути реалізація стандартів Конвенції всіма митними органами, що здійснюють митні процедури. При цьому, необхідно забезпечити одноманітність застосування стандартів на всій митній території України.

В процесі застосування стандартів Кіотської конвенції повинен здійснюватися моніторинг використання стандартів, за наслідками якого можуть бути ухвалені рішення про подальше застосування стандарту, корекції процедури, що стандартизується або про скасування стандарту^². Крім того, аналіз застосування стандарту може показати необхідність перегляду стандарту здійснення митних процедур. На основі використання принципів застосування стандартів конвенції в Україні повинно будуватись методичне забезпечення застосування стандартів Кіотської конвенції.

Таким чином, проблему реалізації міжнародних стандартів спрощення і гармонізації митних процедур в діяльності митних органів України можна визначити як недостатнє інформаційно-технологічне, правове та матеріальне забезпечення застосування стандартів Кіотської конвенції, що приводить до безсистемності їх упровадження, підвищення ризику не врахувати зміни значимих показників при упровадженні стандартів, непрозорості процесу ухвалення рішень про застосування стандартів конвенції, а також небезпеки, що певний стандарт конвенції, застосування якого показало позитивні результати в іншій державі або в процесі експерименту на одному митному посту, при розповсюдженні на всі інші митні пости в Україні може в цілому виявитися неефективним.

Виходячи з вищевикладеного, для подолання проблеми застосування міжнародних стандартів Кіотської конвенції у діяльності митних органів України необхідно:

провести аналіз застосування кожного стандарту Кіотської конвенції митними органами України;
розробити, затвердити та ввести в дію (використання) методичне забезпечення застосування кожного стандарту Кіотської конвенції митними органами України;
з метою реалізації електронного декларування, як це передбачено стандартом 3.21 розділу 3 Генерального додатку Кіотської конвенції необхідно внести зміни до Митного кодексу України та інших нормативно-правових актів щодо проведення електронного декларування під час здійснення митних процедур без обмежень їх певними митними режимами;
організувати професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників підрозділів митних органів із використанням процедур електронного декларування тощо.

Література

1. 1.Міжнародна конвенція про спрощення й гармонізацію митних процедур від 18 травня 1973р.// Комп’ютерна правова система «Ліга:ЗАКОН» інформаційно-аналітичного центру «Ліга» (м.Київ). ссылка скрыта

2. Закон України «Про приєднання України до Протоколу про внесення змін до Міжнародної конвенції про спрощення і гармонізацію митних процедур» від 05.10.2006 року №227-V//Комп’ютерна правова система «Ліга:ЗАКОН» інформаційно-аналітичного центру «Ліга» (м.Київ). ссылка скрыта

3.Митний кодекс України: за станом на 01.09.2007р./Відомості Верховної Ради України. -Офіц. вид. - К.: Парлам. вид-во, 2002. - 288с. - (Бібліотека офіційних видань).

4. Рамочные стандарты безопасности и облегчения мировой торговли Всемирной таможенной организации// Всеукраинский юридический портал t.net.ua/

Blog

Науково-теоретична конференція викладачів, аспірантів, співробітників та студентів юридичного факультету

Содержание