Geum.ru

Міністерство освіти І науки україни донецький національний університет кафедра господарського права

Вид материалаДокументы

Содержание


1.2. Умови здійснення діяльності по реалізації арештованого майна
1.3. Законодавство щодо здійснення діяльності по реалізації арештованого майна
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7

1.2. Умови здійснення діяльності по реалізації арештованого майна


Здійснення діяльності з реалізації арештованого майна, як і будь-якого виду господарської діяльності, вимагає дотримання певних умов. Серед них виділяють державну реєстрацію суб’єкта господарювання, як загальну умову здійснення господарської діяльності, так і певні умови, встановлені законодавством, яке регулює примусове відчуження майна в рамках виконавчого провадження. Зокрема, передбачено, що таку діяльність можуть здійснювати спеціалізовані організації, тобто суб’єкти господарювання, які обрані на тендерній основі, при наявності у них ліцитаторів та приміщень для зберігання й продажу майна (ст. 61 Закону, п. 2.2. Тимчасового положення, пп. 2.4., 3.2. Порядку реалізації арештованого майна). Окремо встановлено умови діяльності з реалізації арештованого майна, дотримання яких повинні гарантувати суб’єкти господарювання, що беруть участь у тендері з вибору спеціалізованих організацій для реалізації арештованого державними виконавцями майна [12]. Разом з тим аналіз практики свідчить, що суб’єктам господарювання складно дотримуватися вищезгаданих умов, оскільки нормативно-правові акти, якими вони закріплені, не містять характеристик, спрямованих на їх конкретизацію та однозначне розуміння. Наприклад, не визначено, що представляють собою «технічні можливості» або чим підтверджується кваліфікація спеціалістів суб’єкта господарювання тощо.

В цілому аналіз законодавства, яким регулюється діяльність з реалізації арештованого майна, свідчить про спроби законодавця закріпити спеціальні умови її здійснення, але ж, одночасно, вказує на необхідність систематизації та уточнення змісту таких умов.

Науковцями майже не приділено уваги дослідженню умов здійснення діяльності з реалізації арештованого майна. Натомість у друкованих ЗМІ робилися спроби проаналізувати окремі вимоги до здійснення цієї діяльності, критиці піддано умови вибору спеціалізованих організацій – переможців тендеру, умови визначення спеціалізованої організації, яка буде здійснювати реалізацію конкретного арештованого майна, порядок реалізації арештованої нерухомості тощо [41-43]. З огляду на це залишається потреба комплексного аналізу умов здійснення діяльності з реалізації арештованого майна.

Викладене дозволяє зробити висновок про необхідність уточнення та конкретизації умов здійснення діяльності з реалізації арештованого майна, їх систематизацію та закріплення у єдиному нормативно-правовому акті, що сприятиме впорядкуванню діяльності суб’єктів господарювання у цій сфері.

Для розгляду даного питання потрібно зазначити, що термін «умови» має декілька визначень, одне з яких – це «правила, встановлені у будь-якій сфері життя, діяльності» [44, с. 729]. Відповідно, умови здійснення господарської діяльності представляють собою обов’язкові правила, встановлені чинним законодавством для будь-якої діяльності, що має ознаки господарської.

Науковці умови провадження господарської діяльності розділяють на загальні та спеціальні. Загальною умовою є державна реєстрація суб’єкта господарювання [45, с. 35]. На додаток до цього, на підставі аналізу положень господарського законодавства, можливо розширити перелік загальних умов, які висуваються до здійснення будь-якого виду господарської діяльності. Серед них пропонується виділяти наступні: утворення суб’єкта господарювання у певній організаційно-правовій формі; дотримання вимог антимонопольного законодавства; сплату податків і зборів, подання затверджених форм звітності у відповідні державні органи тощо. Діяльність з реалізації арештованого майна теж повинна здійснюватися з дотриманням перелічених умов.

Наряду з цим до спеціальних умов відносять ліцензування та патентування, які є необхідними для деяких видів господарської діяльності [45, с. 35]. Ліцензування спрямоване на встановлення додаткових правових гарантій при здійсненні господарської діяльності, допуску у цю сферу лише тих суб’єктів, які відповідають усім висунутим вимогам [46, с. 89]. Вивчення змісту певних нормативно-правових актів, якими встановлюються ліцензійні умови провадження певного виду господарської діяльності, свідчить що такі умови об’єднанні, як правило, у три групи, а саме: організаційні, кваліфікаційні та технічні (технологічні) і мають достатньо чітку правову регламентацію, визначення кількісних та якісних характеристик [47–49]. При цьому під організаційними умовами, можна розуміти, всі ті, які сприяють належній організації господарської діяльності, що ліцензується, до кваліфікаційних умов включаються вимоги до працівників суб’єкта господарювання, а до технічних – вимоги щодо наявності у нього відповідної матеріально-технічної бази.

Слід зазначити, що дотримання спеціальних умов провадження господарської діяльності заради отримання ліцензії, забезпечує захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства, окремих споживачів. Керуючись подібними міркуваннями, у пресі пропонувалося запровадити ліцензування діяльності з реалізації арештованого майна [41]. Хоча на сьогоднішній день, цього не зроблено, вимоги, які висуваються до провадження цієї діяльності, аналогічні вимогам, які встановлюються до діяльності, що ліцензується, зокрема, їх можна відносити до організаційних (згідно з абз. 7 п. 5.12.6. Інструкції необхідно укладати договір з органом ДВС), кваліфікаційних (у п. 4.2. Положення про тендери закріплено перелік кваліфікованих спеціалістів) та технічних (у п. 3.2. Порядку реалізації арештованого майна – вимоги до приміщень) умов провадження господарської діяльності у цій сфері, які потребують ретельного вивчення та аргументації.

Переходячи до розгляду організаційних умов, необхідно з’ясувати їх зміст, що можна зробити аналізуючи нормативно-правові акти, які встановлюють ліцензійні умови провадження певних видів господарської діяльності. При цьому необхідно відмітити, що є різні способи закріплення організаційних умов. Зокрема, організаційні умови провадження господарської діяльності із збирання, заготівлі окремих видів відходів як вторинної сировини, а також з виробництва, зберігання і реалізації племінних (генетичних) ресурсів, проведення генетичної експертизи походження та аномалій тварин подані як перелік нормативно-правових актів, вимог яких потрібно дотримуватись при здійсненні відповідної діяльності [47, 50]. Натомість організаційні умови провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей та з оптової, роздрібної торгівлі пестицидами та агрохімікатами – як перелік вимог до провадження відповідного виду діяльності [51, 52], а організаційні умови провадження господарської діяльності з медичної та з ветеринарної практики – як поєднання переліку нормативно-правових актів та загально організаційних вимог [53, 54]. У цілому, аналіз Ліцензійних умов провадження певних видів господарської діяльності дозволяє стверджувати, що до таких умов відносять ті, які сприяють належній організації господарської діяльності, що ліцензується.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Переходячи до розгляду кваліфікаційних умов, потрібно зазначити, що вони представляють собою сукупність вимог до працівників спеціалізованої організації щодо їх професійних знань та підготовки у сфері реалізації арештованого майна. У законодавстві відсутня єдина норма закону, якою встановлювалися б кваліфікаційні умови до працівників спеціалізованих організацій, тому визначитися з ними можливо шляхом аналізу нормативно-правових актів, що регулюють здійснення діяльності з реалізації арештованого майна. Так, у п. 4.1. Положення про тендери зазначається, що при визначенні переможця (переможців) до уваги береться наявність кваліфікованих спеціалістів (фахівців з питань реалізації нерухомості, оцінки, товарознавців тощо) та наявність фахівців з ведення спеціалізованого бухгалтерського обліку майна, які мають досвід роботи не менше двох років, у тому числі в системі «1C Бухгалтерія». Наведена конструкція дозволяє говорити про бажаність, а не обов’язковість наявності відповідних спеціалістів, у той час, як у нормативно-правових актах, якими встановлені ліцензійні умови провадження певних видів господарської діяльності, дотримання кваліфікаційних умов є обов’язковим для отримання дозволу на здійснення діяльності. Переважно у Ліцензійних умовах кваліфікаційні умови – це вимоги до спеціальної освіти або професійної підготовки чи навчання, стажу роботи, періодичного підвищення кваліфікації, а також перелік документів, якими підтверджується відповідність переліченим вимогам [47 – 54]. Кваліфікаційні умови здійснення діяльності з реалізації арештованого майна потребують визначення критеріїв, за якими працівника суб’єкта господарювання потрібно відносити до кваліфікованого спеціаліста та уточнення переліку спеціалістів, закріпленого Положенням про тендери.

Для з’ясування сутності терміну «кваліфікований спеціаліст» потрібно зупинитися на його складових. Законодавством визначено, що кваліфікація – це здатність виконувати завдання та обов’язки відповідної роботи. Вона визначається через назву професії, отриманої у результаті професійної підготовки [71]. Спеціаліст – це освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності [72]. Наведене дозволяє стверджувати, що кваліфікований спеціаліст спеціалізованої організації – це особа, яка має вищу освіту і здатна виконувати завдання та обов’язки роботи оцінника, бухгалтера, товарознавця, продавця арештованої нерухомості. Однак не за кожним з перелічених напрямів робіт можна здобути повну вищу освіту, тому рівень кваліфікації працівників спеціалізованої організації пропонується визначати не лише за документами про освіту, а й виходячи з досвіду роботи у відповідній сфері або проходженні курсів професійної підготовки тощо. Беручи до уваги значення діяльності з реалізації арештованого майна для виконавчого провадження, пропонується розповсюдити вимогу дворічного досвіду роботи не лише на фахівців з ведення бухгалтерського обліку, а й на частину інших працівників. Додатковим аргументом є те, що претендент на участь у тендері, повинен мати дворічний досвід роботи у сфері реалізації арештованого майна чи аналогічній сфері (п. 3.1. Положення про тендери). Висловлена пропозиція узгоджується з загальним визначенням кваліфікації, як ступеня готовності до якого-небудь виду праці, рівень підготовленості, наведеним у словнику С.І. Ожегова [44, с. 234].

Переходячи до конкретизації переліку фахівців, потрібно зазначити, що наявність спеціалістів з оцінки вважається невиправданою, оскільки, спеціалізована організація не бере участі в оцінці арештованого майна. Згідно ст. 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» оцінка майна, майнових прав – це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, зазначеними в статті 9 цього Закону, і є результатом практичної діяльності суб'єкта оціночної діяльності. Відповідно до ст. 57 Закону у виконавчому провадженні оцінку арештованого майна здійснюють професійні суб’єкти оціночної діяльності, які залучаються держвиконавцем, або останнім самостійно. Водночас участь представника спеціалізованої організації у переоцінці нереалізованого майна, передбачена ст. 61 Закону, за своєю суттю не має спільного з оціночною діяльністю, так як у даному випадку не провадиться розрахунок ціни наново, а лише визначається відсоток зменшення вже встановленої ціни, для чого представнику спеціалізованої організації достатньо орієнтуватися у ринкових цінах на аналогічний товар. На підставі висловленого пропонується виключити оцінників з вищезгаданого переліку кваліфікованих спеціалістів суб’єкта господарювання. Разом з тим для успішного провадження суб’єктом господарювання діяльності з реалізації арештованого майна йому потрібні не лише фахівців з питань реалізації нерухомості, а й фахівці з процедури примусової реалізації майна, відчуження рухомого майна, транспорту, іншого майна; товарознавства та маркетингу. Вказані вимоги обґрунтовуються тим, що реалізація арештованого майна – це складний процес, в якому для досягнення успіху потрібно поєднати вимоги з дотримання порядку примусового продажу, встановлені законодавством про виконавче провадження, з вимогами ринку, на що, до речі, неодноразово зверталася увага науковцями та практиками [21, с. 11; 43]. Від цього залежить успіх продажу та дійсність укладених угод.

До кваліфікаційних умов необхідно також віднести обов’язкову наявність осіб, які знають порядок і володіють технікою проведення торгів/аукціонів (п. 2.2. Тимчасового положення, п. 2.4. Порядку реалізації арештованого майна). Такі особи називаються ліцитаторами – ведучими прилюдних торгів/аукціонів, які призначаються спеціалізованою організацією. Вони повинні володіти навичками і знати процедуру проведення прилюдних торгів/аукціону, яка закріплена у вищевказаних нормативно-правових актах.

З огляду на викладене, можна зробити висновок, що кваліфікаційні умови провадження діяльності з реалізації арештованого майна представляють собою вимоги до наявності кваліфікованих спеціалістів з питань процедури реалізації арештованого майна, продажу арештованого рухомого, нерухомого майна, транспорту, іншого майна; товарознавства та маркетингу; фахівців з ведення спеціалізованого бухгалтерського обліку майна; ліцитаторів; які мають досвід роботи у відповідній сфері не менше двох років або пройшли професійну підготовку, що підтверджується документально.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Підсумовуючи викладене, аналіз стану законодавства та практики його застосування вказує на необхідність систематизації й конкретизації спеціальних умов здійснення діяльності з реалізації арештованого майна.

У ході дослідження спеціальних умов здійснення діяльності з реалізації арештованого майна обґрунтовано можливість їх систематизації в організаційні, кваліфікаційні та технічні умови. Узявши за основу підхід до визначення спеціальних умов провадження ліцензійної господарської діяльності, проаналізувавши відповідні умови здійснення діяльності з реалізації арештованого майна, виявлено та згруповано організаційні умови, конкретизовано кваліфікаційні, уточнено технічні умови здійснення цієї діяльності. Переліком організаційних, кваліфікаційних та технічних умов доцільно доповнити Положення про умови і порядок проведення тендерів (конкурсів) з визначення спеціалізованих організацій для реалізації арештованого державними виконавцями майна.


1.3. Законодавство щодо здійснення діяльності по реалізації арештованого майна


Реалізація арештованого майна пов’язана з переміщенням у скорочені строки від одних суб’єктів до інших великих матеріальних та фінансових ресурсів, які спрямовуються на погашення заборгованостей боржників [21, с. 3]. З огляду на це, законодавство щодо реалізації арештованого майна повинно забезпечити ефективне регулювання її здійснення.

Нормативно-правові акти, якими регулюється діяльність з реалізації арештованого майна, є частиною системи законодавства про виконавче провадження, стан якого отримав загальну негативну оцінку. Так, О. Орлов, оцінюючи наслідки недосконалості цього законодавства, констатував, що правова система України на даному етапі сформована таким чином, що рішення судів та інших органів, проголошені від імені України, існують лише на папері, майже не виконуються, практично відсутня юридична відповідальність за їх невиконання [56]. Аналогічним чином можна говорити й про ефективність законодавчого регулювання здійснення діяльності з реалізації арештованого майна. Аналіз правозастосовчої практики при здійсненні цієї діяльності свідчить про наявність низки проблем, викликаних недосконалістю законодавчого регулювання цієї діяльності. До питань, які потребують більш детального відображення у нормативно-правових актах, відносяться визначення поняття спеціалізованої організації, договірні засади здійснення діяльності з реалізації такого майна, порядок його реалізації, підстави і наслідки визнання прилюдних торгів/аукціону недійсними, відповідальність за порушення законодавства при реалізації арештованого майна тощо.

До цього слід додати, що фрагментарність, неузгодженість, колізійність законодавства негативно впливає на здійснення господарської діяльності у сфері реалізації арештованого майна, ставить під сумнів її результати, ініціює велику кількість скарг, знижує ефективність виконавчого провадження.

Законодавство щодо здійснення діяльності з реалізації арештованого майна стає предметом дослідження вчених, переважно, при комплексному вивченні проблем законодавства про виконавче провадження. Цим питанням у тій чи іншій мірі присвячені праці В. Журавської, О. Орлова, співавторів Б. Бачука, О. Кузя та М. Шупені, М. Тітова та інших [75, 56, 13, 76]. Так, М.І. Тітов майже одразу після прийняття Закону України «Про виконавче провадження» підкреслив його позитивний вплив та проаналізував недоліки, обумовлені відсутністю системного підходу до реформування законодавства [76, c. 64-68]. Б. Бачук, О. Кузь та М. Шупеня назвали недоліком законодавства відсутність контролю з боку органів ДВС за реалізацією арештованого майна [13, c. 37]. В. Журавська проаналізувавши законодавство, визначила проблеми звернення стягнення та примусової реалізації майна боржників [75, с. 61-63], а О. Орлов, досліджуючи фактори, які заважають належному виконанню, запропонував спростити порядок передачі майна на реалізацію [56]. Разом із тим питанням оцінки чинного законодавства з точки зору ефективності регламентації діяльності з реалізації арештованого майна у науці уваги майже не приділено. При цьому слід привести слушну думку В.С. Нерсесянца, який наголошував на тому, що одним з основних правових складових ефективності законодавства є правова якість самого законодавства [77, с. 499].

Вищевикладене свідчить про актуальність ретельного аналізу законодавства щодо здійснення діяльності з реалізації арештованого майна з метою виявлення його недоліків та уточнення напрямів його удосконалення. Це сприятиме побудові чіткої, внутрішньо узгодженої системи нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність з реалізації арештованого майна.

Об’єктивно склалося, що законодавство, яке регулює здійснення діяльності з реалізації арештованого майна, розвивається як складова частина законодавства про виконавче провадження. У Древній Русі виконання здійснювалося за правилами, що містилися у Руській Правді та князівському Судебнику. Дев’ятнадцяте сторіччя ознаменоване прийняттям Зводу законів, один з розділів якого містив «закони про судочинство цивільне і закони про заходи цивільних стягнень». З 1864 р. основним нормативно-правовим актом, який регулював виконання судових рішень і примусову реалізацію арештованого майна, став Статут цивільного судочинства [78, с. 10]. У перші роки радянської влади було відсутнє централізоване регулювання виконавчого провадження, а потреба у законодавчій регламентації порядку виконання судових рішень спонукала деякі ради народних суддів приймати особливі накази та інструкції для судових виконавців [79, с. 109-110]. Надалі основними нормативно-правовими актами виконавчого провадження і примусової реалізації були Цивільно-процесуальний кодекс УРСР та Інструкція про виконавче провадження СРСР [80, 81]. Запроваджений ними порядок продажу арештованого майна проіснував до середини 90-х років двадцятого століття.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Характеризуючи Порядок реалізації арештованого майна, до його позитивних моментів варто віднести визначення вживаних у ньому термінів, детальну регламентацію дій суб’єкта господарювання на стадії підготовки, проведення та оформленні результатів аукціону, встановлення граничного розміру винагороди спеціалізованої організації за надані послуги з реалізації арештованого майна. Важливим є регулювання питань припинення та визнання аукціону таким, що не відбувся, відповідальності та вирішення спорів. У той же час при аналізі його положень можна виділити певні недоліки, на що автором зверталася увага раніше [108, с. 236-237]. Так, п. 1.2. Порядку, яким закріплено, що реалізація арештованого майна здійснюється державним виконавцем, суперечить положенням ст. 61 Закону і має бути приведений у відповідність до неї. При виконанні вимог п. 3.6. щодо повідомлення про арештоване майно постає питання необхідності розміщення оголошення в усіх ЗМІ, перелічених у даному пункті, чи в одному за вибором спеціалізованої організації. Крім того застосування певних положень Порядку породжує спірні питання на практиці, зокрема щодо можливості придбання арештованого майна на стартову вартість та необхідності його переоцінки у разі припинення аукціону з його продажу.

Діяльність з реалізації арештованого нерухомого майна регулюється Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна. Ним визначені основні терміни та врегульовані наступні питання: суб’єкти, на які покладається реалізація арештованого нерухомого майна, організація та проведення прилюдних торгів, оформлення результатів та розрахунки за придбане майно, підстави визнання прилюдних торгів такими, що не відбулися, переоцінка й зняття майна з реалізації. Важливим є встановлення Тимчасовим положенням вимог до змісту інформаційного повідомлення, строків учинення різних дій, максимального розміру переоцінки, кількості прилюдних торгів. Разом з тим положення щодо продажу об’єкта незавершеного будівництва як такого потрібно узгодити зі ст. 331 ЦК України, вимогу подання копії рішення про відведення земельної ділянки при передаванні на реалізацію об’єкта незавершеного будівництва (п. 3.2) – з законодавчою вимогою її подання в будь-якому разі (ст. 66 Закону). Вкрай потрібно визначити вимоги до сфери розповсюдження, тиражу, періодичності випуску друкованого ЗМІ, оскільки посилання на порушення вимог до інформаційного оголошення є частою підставою позову про визнання прилюдних торгів недійсними [109]. Певні пункти Тимчасового положення (4.4., 4.12) потребують конкретизації, оскільки у такому викладі допускають неоднозначне тлумачення, що недопустимо у виконавчому провадженні.

Таким чином, перелічені недоліки необхідно врахувати при роботі з удосконалення нормативно-правових актів, якими безпосередньо визначається порядок реалізації рухомого та нерухомого майна.

Крім зазначеного аналіз Тимчасового положення, Порядку реалізації арештованого майна та практики їх застосування дозволяє виділити недоліки, які є спільними для вказаних нормативно-правових актів. Серед них можна назвати відсутність права у спеціалізованої організації встановлювати крок прилюдних торгів/аукціону, що сприяло б чіткішому визначенню порядку його проведення та прогнозуванню продажної вартості майна. До них також відноситься відсутність заборони участі у повторних прилюдних торгах/аукціоні особи, яка визнана переможцем перших, однак відмовилась від підпису протоколу або не сплатила за майно у встановлений строк, оскільки подібні дії призводять до зриву прилюдних торгів/аукціону, а, отже, й до того, що спеціалізована організація не отримає винагороду, а орган ДВС не здійснить виконавче провадження. Також не регламентовані дії спеціалізованої організації щодо призначених прилюдних торгів/аукціону, а також внесків учасників торгів (наприклад, їх повернення або залишення) при відкладенні, зупиненні виконавчого провадження. Окрім цього спірними є питання стосовно необхідності давати нове оголошення після поновлення виконавчого провадження та можливості реєстрації у цьому випадку нових учасників торгів. Також вадою цих нормативно-правових актів є відсутність встановлених підстав та наслідків визнання прилюдних торгів/аукціону недійсними. Зазначені питання впливають на ефективність, стабільність здійснення діяльності з реалізації арештованого майна і потребують скорішого вирішення.

Наступним, вартим уваги, є питання аналізу законодавства, яким регулюється реалізація заставленого майна та предмета іпотеки.

Звернення стягнення на предмет застави і, відповідно, здійснення діяльності з його реалізації, визначаються цілою низкою нормативно-правових актів, серед який, перш за все, слід відмітити ЦК України. Ним визначено спосіб реалізації предмета застави та встановлення його початкової вартості, дії при оголошенні публічних торгів такими, що не відбулися, або недостатності вирученої від реалізації заставленого майна суми для покриття вимог заставодержателя (ст. 591 ЦК України). Однак наведена норма ЦК України має загальний характер, а конкретизація регулювання цих відносин має встановлюватися договором або законом [110, с. 425]. До таких законів згідно п. 8.10 Роз’яснень Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу» від 24.12.1999 р. № 02-5/602 (в редакції від 18 листопада 2003 р.) відносяться Закони України «Про заставу» та «Про виконавче провадження» [111]. Законом України «Про заставу» визначено організатора аукціону (публічних торгів), дії стовно заставленого майна, якщо перший, другий і наступні аукціони оголошені такими, що не відбулися, відсоток переоцінки непроданого майна (ст. 21 Закону про заставу). Разом з тим, реалізація заставленого майна провадиться в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження» (ст. 52 Закону).

Безпосередньо порядок організації та проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна закріплено однойменним Положенням [61]. Регулюючи аналогічне з Порядком реалізації арештованого майна та Тимчасовим положенням коло питань, цей нормативно-правовий акт встановлює особливості здійснення діяльності з продажу заставленого майна та відрізняється від вищеназваних актів тим, що у ньому вводиться поняття кроку аукціону, визначається його розмір, встановлюється обов’язковість гарантійного внеску, закріплюються підстави визнання аукціону недійсним.

Водночас питання застосування цього нормативно-правового акту при продажу заставленого майна в порядку примусового виконання рішень є дискусійним як серед науковців, так і практиків. Наприклад, Ю.В. Білоусов висловлюється за спеціальний порядок реалізації заставленого майна, який і передбачений згаданим Положенням [11, с. 115]. Аргументом може виступати зміст ч. 2 ст. 61 Закону, в якій вказано, що порядок реалізації майна визначається КМ України. Водночас автори науково-практичного коментарю до Закону під редакцією О.В. Лавріновича, перераховуючи нормативно-правові акти, які регулюють порядок реалізації предмета застави, не вказують вищезгадане Положення [63, с. 188]. Можна підтримати цю думку, так як досліджуваний нормативно-правовий акт не пов’язаний з примусовим виконанням відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», оскільки згідно з п. 1 Положення, воно прийняте на виконання п. 12.3.4 ст. 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» [112]. Однак є об’єктивна потреба існування нормативно-правового акту щоб регламентувати порядок реалізації заставленого майна, оскільки вищевказані закони та підзаконні акти не містять таких положень. Відповідно до ст. 61 Закону цей нормативно-правовий має бути прийнятий КМ України. При цьому у ньому пропонується зберегти вище перелічені позитивні норми чинного Положення та конкретизувати норми Закону України «Про заставу» стосовно порядку проведення другого й наступних аукціонів, кількості наступних аукціонів, відсотку зменшення вартості предмета застави, якщо він нереалізований, виключити пункт щодо реалізації цілісного майнового комплексу, оскільки він є нерухомим майном і при заставі відноситься до іпотеки.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта