Ігор Лиман «Вольный Бердянск»
| Вид материала | Документы |
- Персоналії та доробок, 5287.98kb.
- Я, Сергей Иванович Васильев, родился 12 апреля 1974 года в г. Красный Лиман Донецкой, 22.39kb.
- Методика застосування творчих ігор у музично-естетичному вихованні молодших школярів, 396.66kb.
- Організація ігор в сім`ї, 71.67kb.
- Осика Ігор Миколайович, 741.64kb.
- Інститут електроніки та систем управління Кафедра радіоЕлектронних комплексів Прокопенко, 662.81kb.
- Лонгфелло (вольный перевод, припев А. Леонкина), 505.31kb.
- Мельничук Ігор Сергійович 02089, м. Київ, а/с 20 тел, 83.4kb.
- 416410 Астраханская область Лиманский район, пос. Лиман, ул. Героев 115, 1231.38kb.
- Внастоящей лоции описывается Татарский пролив, Амурский лиман, устьевой участок реки, 673.93kb.
Список ілюстрацій
1. Фотопортрет Нестора Івановича Махна, зроблений бердянським фотографом Ямпольським (березень 1919 р.).
2. Нестор Іванович Махно (травень 1919 р.).
3. Марія Григорівна Никифорова (1906 р.).
4. Феодосій («Федір») Устимович Щусь.
5. Трохим Якович Удовиченко.
6. Групове фото махновського керівництва, зроблене бердянським фотографом Ямпольським (березень 1919 р.). Зліва направо, 1-й ряд: Сидір Лютий (сидить на стільці), Пантелеймон Білочуб, Нестор Махно, Василь Куриленко, Феодосій Щусь, Яків Озеров, Олексій Чубенко; 2-й ряд: Антон Ольховик, Петро Пузанов, Іван Новиков.
7. Газета «Вольный Бердянск».
8. Вступ повстанських військ у Бердянськ (березень 1919 р.).
9. Перший новоспасівський партизанський загін (командир — Т.Я.Удовиченко)1 (БКМ НВ 4258).
10. Новоспасівські махновці (з приватної колекції Ю.Ф.Чепуренка).
11. Віктор Федорович Білаш.
12. Георгій Захарович Голік (Голіков).
13. Літак «Фарман-30».
14. Панцерний поїзд «Грозний».
15. Тачанка (з експозиції Гуляйпільського районного краєзнавчого музею).
16. 2-а Кінна армія (1920 р.).
17. Антон Іванович Денікін.
18. Володимир Зенонович Май-Маєвський.
19. Андрій Григорович Шкуро.
20. В.Мєркушов.
21. Сергій Іванович Гусєв (Яків Давидович Драбікін) і Михайло Васильович Фрунзе.
22. Лев Борисович Камєнєв (Розенфельд).
23. Роберт Петрович Ейдеман.
24. Анатолій Євгенійович Скачко.
25. Григорій Авксентійович Колос (Колосов).
26. Пилип Кузьмич Миронов.
27. Заам Ісламович Яндієв.
28. Степан Семенович Дибець.
29. Лук’ян Романович Романов-Лопатко.
30. Тевій (Тев’є) Мойсейович Міхелович (БКМ — КП 5485).
31. Лев (Леонтій) Йосипович Задов (Бердянськ) (БКМ НВ 17990).
32. Сергій Кара.
33. Михайло Полонський (1919 р.).
34. Яків Назарович Бичихін (БКМ — НВ 7617)1.
35. Федір Прокопович Гриценко, червоногвардієць, убитий махновцями 6 травня 1921 р. (БКМ — НВ 5361/2).
36. Г.В.Дорофєєв, Я.Н.Бичихін, О.С.Рижиков (Бердянськ, 1925 р.) (БКМ О 8598/НВ 18428).
37. Захисники «червоного» Бердянська (БКМ НВ 6967).
38. Михайло Іванович Ільїн (1920 р.) (БКМ НВ 6969).
39. Микола Павлович Леонов (БКМ — КП 8725).
40. Революційний мітинг у Бердянську (1919 р.).
41. Похорон убитих махновцями бердянських продармійців (Бердянськ, 1920 р.) (БКМ — КП 5481).
42. Захисники Бердянська, жертви подій 12 грудня 1920 р. (БКМ — № 4846).
43. Будинок, в якому в грудні 1920 р. знаходились повітові Земвідділ і відділ народної освіти
44. Степан Гнатович Тимченко (БКМ — КП 909).
Зміст
| Передмова | 3 |
| Розділ І. «Вина, музики та жінок!» (Перші відвідини махновцями Бердянська /16 березня – 11 червня 1919 року/) | 8 |
| Розділ ІІ. «Вільне місто» (Другий, третій та четвертий візити махновців до Бердянська /жовтень 1919 – жовтень 1920 р./) | 177 |
| Розділ ІІІ. «Здраствуйтє, товаріщі!» (Азовська операція та п’ятий і шостий візити махновців до міста /грудень 1920 – січень 1921 р./) | 224 |
| Епілог | 398 |
| Додатки | 406 |
| | |
| | |
| | |
| | |
наукове видання
Володимир Миколайович Чоп,
Ігор Ігорович Лиман
«Вольный Бердянск» :
місто в період анархістського соціального експерименту
(1918 – 1921 роки)
Монографія
У дизайні обкладинки використано ілюстрації художника А.Василенка до книги «Сатиричні резолюції вздовж спин ворогів революції», а також фото, зроблене під час фестивалю «День незалежності з Махном» (фотограф — В.Константінова, Гуляй-Поле, 24 серпня 2007 р.)
Комп’ютерна верстка та макетування: Ігор Лиман
Художнє оформлення: Сергій Акімов, Сергій Нобєлєв
Коректор: Марія Греб
П
ідписано до друку 17.10.2007. Формат 60х84 1/16Гарн. Таймс. Різографія
Ум. друк. арк. 30,8.
Наклад 170 прим.
Видавництво РА «Тандем – У» тел. 8(061)222-70-10
Поліграфічна дільниця ЗНТН
м. Запорiжжя, вул.Тюленіна, 23.
Чоп Володимир Миколайович — кандидат історичних наук, доцент Запорізького національного технічного університету. Народився у 1971 р. З 1989 р. досліджує махновський рух. У 2002 р. захистив кандидатську дисертацію «Махновський рух в Україні 1917 – 1921 рр.: проблеми ідеології, політичного та військового устрою». З 2004 р. — докторант Запорізького національного університету. Тема докторської дисертації — «Джерела з історії повстанського руху на Півдні України (1917 – 1923)». Автор монографій «Нестор Иванович Махно», «Маруся Никифорова», упорядник археографічного видання «Записки гуляйпільського анархіста Вольдемара Антоні», консультант ряду науково-публіцистичних фільмів, присвячених історії «махновщини».
Лиман Ігор Ігорович — доктор історичних наук, професор, проректор з міжнародних зв’язків Бердянського державного педагогічного університету. Народився у 1971 р. у м. Бердянськ. Автор та упорядник п’ятнадцяти книг, зокрема, археографічних видань «Бердянск в дневниках титулярного советника В.К. Крыжановского. Крыжановский В.К. Дневники», «Бердянська чоловіча гімназія (остання третина ХІХ століття)», «Юне місто». Літопис історії Бердянська очима кореспондентів «Одеського Вісника» (1827 – 1860 рр.)»; «Кращий порт Азовського моря». Літопис історії Бердянська очима кореспондентів «Одеського Вісника» (1861 – 1875 рр.)»; «Повітова столиця». Літопис історії Бердянська очима кореспондентів «Одеського Вісника» (1876 – 1893 рр.)», «Бердянський літописець» Василь Крижанівський».
1 Торгово-промышленный указатель и путеводитель по городу Бердянску. Издание первое, 1915 года. — Бердянск: типография М.Дорошенко, 1915. — С. 15 – 16.
1 Кропоткін Петро Олексійович (1842 – 1921) — засновник, ідеолог та лідер російського та міжнародного анархо-комуністичного руху. Вчений-енциклопедист із світовим ім’ям. Походив з давнього роду князів Рюриковичів. Зробив помітний внесок у розвиток географії, геології, соціології, історії, біології. У молодості — невтомний мандрівник, офіцер російської армії. Починаючи з 1872 р., брав участь у революційному русі, піддавався репресіям французького та російського урядів. У 1917 р. повернувся до Росії після 41 року еміграції. В останні роки життя не вів активного політичного життя, займаючись випрацюванням етичної доктрини анархізму.
2 Woodcock G. Anarchism, a history of libertarian ideas and movements. — N.Y., 1962. — Р. 13.
1 Після довгих років, проведених у напівтемній тюремній камері, Н.Махно зіпсував зір і погано переносив пряме сонячне проміння, час від часу одягаючи темні окуляри в період із 1917 по 1919 роки.
2 Залізнична станція, що розташована на східній околиці сучасного с. Семенівки Пологівського району Запорізької області в 18 км на південь від м. Пологи.
3 Сухогорская Н. Воспоминания о махновщине // Кандальный звон: Историко-революционний сборник. — Одесса, 1927. — Вып. 6. — С. 38.
1 Волковинський В.М. Нестор Махно: легенди і реальність. — К., 1994. — С. 61.
2 БКМ – Арх: Воспоминания Дорофеева Георгия Васильевича о революционном движении в Бердянске с 1917 по 1920 год. — С. 42.
3 Де Боде Августин Климентович (1871 – ?) – генерал-майор, офіцер російської армії починаючи з 1892 р. З 24 грудня 1917 р. — начальник Кримського центру Добровольчої армії. З 6 листопада 1918 р. — представник Добровольчої армії в Криму. З 23 листопада 1918 р. — командир Кримсько-Азовського добровольчого корпусу. Займав посаду до 6 січня 1919 р. Подальша доля невідома.
1 Історія міст та сіл УРСР. Запорізька область. — К., 1970. — С. 123.
2 Прізвище Тілло було знайомим для вух бердянців. Ще в 70-х рр. ХІХ ст. у будинку № 13 по вулиці Одеській (у 1921 р. перейменованій на честь Дзержинського) мешкала сім’я з цим прізвищем. Причому один представник цієї сім’ї, Євген Тілло, тоді чимало часу проводив з юним Петром Шмідтом — майбутнім «червоним адміралом», керівником Севастопольського повстання 1905 р. (Михайличенко В., Денисов Є., Тишаков М. Бердянськ. Погляд через століття. Історичний довідник. — Запоріжжя: ТОВ «ВПО «Запоріжжя», «Південна зоря», 2007. — С. 54).
1 У подальшому доля генерала П.Тілло склалася традиційно для військових діячів «білого» руху. Після розгрому останнього П.Тілло евакуювався з Одеси на пароплаві «Ріо-Прадо» в грецьке місто Салоніки. Звідти в 1920 р. генерал перебрався в Королівство з’єднаних сербів та хорватів, а потім через кілька років переїхав до Парижу, де й помер 19 липня 1931 р. Похований на знаменитому білоемігрантському кладовищі Сен-Женев’єв-де-Буа.
2 Сучасне село Осипенко Бердянського району Запорізької обл. Цей населений пункт у другій половині ХІХ ст. належав Азовському козачому війську й офіційно називався «станицею». Назва збереглася в ужитку місцевих жителів навіть після переведення їх у стан «державних селян».
1 Історія «громадянської війни» знає чимало прикладів, коли люди ховались від своїх ворогів у печах і грубах, при цьому не завжди вдало.
2 Красный террор в годы гражданской войны. Сб.док. и мат. — Лондон, 1992. — С. 257.
3 Спогади Олександра Володимировича Коморного (1900 – 1997), професійного художника з Донеччини, є важливим джерелом із нашої проблематики. Дитинство та юність автор провів у Приазов’ї, спочатку в с. Попівці, потім в с. Андріївці, де навчався в гімназії й почав займатися малюванням у студії художника А.Брянцева. Навесні 1919 р. він працював у кільтпросвіті 3-ї Задніпровської бригади Н.Махна. О.Коморний особисто спілкувався з Батьком та його оточенням, навідувався до Бердянська, де брав уроки малювання в художника Якова Хаста. У подальшому О.Коморний брав участь у роботі товариства «Просвіта», навчався в Харківському художньому інституті. Саме він в якості театрального художника оформив низку постановок легендарного театру Л.Курбаса «Березіль». У 30-ї роки О.Коморний служив у Червоній армії в кавалерійському полку. Ветеран другої світової війни, пережив оборону Києва, полон, дві втечі, заслання на північ, на Біломорканал. У хрущьовські часи він працював художником-монументалістом, керував Сталінською обласною організацією художників, викладав малювання. На схилі років О.Коморний написав чотири рукописні томи мемуарів, які після смерті автора залишилися на зберіганні в його доньки. На межі ХХ і ХХІ ст. донька художника передала ці мемуари маріупольському журналістові-краєзнавцю Анатолію Білоусу, що опублікував у місцевій газеті «Приазовський робітник» найбільш цікаві витяги з них, зокрема, про події в околицях Бердянська взимку та весною 1919 р. Згодом ці спогади великою вставкою увійшли в нову книгу московського історика С.Семанова.
1 Семанов С. Нестор Махно — вожак анархистов. — М., 2005. — С. 210.
2 Клавинг В. Гражданская война в России: Белые армии. — М., 2003. — С. 112.
1 Подальша доля генерал-майора М.Виноградова була такою. Влітку 1919 р. він був переведений у резерв Збройних сил Півдня Росії генерала А.Денікіна. У липні 1919 р. призначений командувачем Зведеної гренадерської дивізії, займаючи цю посаду до січня 1920 р. Разом із залишками ввіреного йому підрозділу М.Виноградов був евакуйований із Новоросійська в Крим, де перейшов у резерв Руської армії генерала П.Врангеля. Влітку 1920 р. був призначений військовим комендантом і начальником гарнізону м. Мелітополь. Восени 1920 р. працював черговим генералом у штабі Руської армії. У листопаді 1920 р. евакуйований з Білого Криму на пароплаві «Істерн Віктор». На еміграції мешкав на території З’єднаного сербсько-хорватського королівства. З перетворенням цієї країни в соціалістичну Югославію, в 1950 р. переїхав до Бельгії, де й помер у вересні 1960 р.
1 Волковинський В.М. Нестор Махно: легенди і реальність. — К., 1994. — С. 70.
2 Боровський Олександр Олександрович (1877 – 1939) — генерал-лейтенант. У 1903 р. закінчив Миколаївську академію Генерального штабу. З 1907 р. — викладач Павлівського військового училища. У 1914 р. — полковник і командир 6-го Сибірського стрілецького полку. Мав кілька бойових нагород. У 1916 р. отримав звання генерала-майора и комбрига. З 1917 р. — командир дивізії. Активний учасник білогвардійського руху. На чолі студентського батальйону брав участь у 1-му Кубанському поході Добровольчої армії. Згодом — командир офіцерського полку. З 10 січня 1919 р. — генерал-лейтенант і командувач Кримсько-Азовською добровольчою армією. Після розформування останньої — начальник Закаспійської області. На початку квітня 1920 р. висланий генералом П.Врангелем з Криму за інтриги. В еміграції проживав у З’єднаному королівстві сербів і хорватів у м. Скоплє.
1 Май-Маєвський Володимир Зенонович (1867 – 1920) — генерал-майор Генерального штабу. Закінчив 1-й кадетський корпус, Миколаївське інженерне училище й Миколаївську академію Генерального штабу (1896 р.). У роки першої світової війни — командир 44-го піхотного Камчатського полку, згодом — командувач 35-ю піхотною дивізією (1916 р.). Після Лютневої революції 1917 р. — командувач 1-м гвардійським корпусом, генерал-майор. На початку 1918 р. на Дону вступає в Добровольчу армію. Командував групою військ, що вели наступ на Донбас. Ввірені йому сили в травні 1919 р. було перейменовано на Добровольчу армію в складі Збройних сил Півдня Росії. 27 листопада 1919 р. звільнений із посади генералом А.Денікіним за пияцтво, гулянки й розклад білого тилу. Замінений на посаді генералом П.Врангелем. Помер у Севастополі 30 жовтня 1920 р.
1 Сухогорская Н. Воспоминания о махновщине // Кандальный звон. — 1927. — №6. — С. 42.
2 Деникин А.И. Очерки русской смуты // Вопросы истории. — 1994. — № 7. — С. 103.
1 БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. — С. 9.
2 Там само. — С.14.
1 Известия (Харків). — 1919. 8 лютого.
2 Антонов-Овсієнко Володимир Олександрович (1883 – 1938) — радянський військовий й політичний діяч. Член РСДРП з 1902 р. Офіцер, організатор і керівник соціал-демократичних військових організацій. У 1905 р. дезертирував з армії й перейшов на нелегальне становище. Як активний учасник революції 1905 – 1907 рр. був засуджений до смертної кари за участь у збройних повстаннях, утік із Севастопольської тюрми в 1907 р. До 1914 р. — «меншовик», опісля — «міжрайонець», із 1917 р. — комуніст-більшовик. Учасник збройного повстання в Петрограді, секретар Петроградського ВРК. У 1918 – 1924 рр. — один із найвизначніших радянських воєначальників, командир ряду армій та фронтів, член РВР Республіки (1918 – 1923 рр.). Один із придушувачів тамбовського селянського повстання 1921 р. У 1922 – 1924 рр. — начальник Політуправління РСЧА й член колегії військового наркомату. Належав до троцькістського угрупування, в 1923 р. підтримав «ліву опозицію». У 1924 р. знятий з відповідальних посад і направлений на дипломатичну роботу в Польщу, Литву, Чехословаччину. У 1927 р. заявив про розрив з опозицією. У 1934 – 1936 рр. — головний прокурор РСФРР. З осені 1936 р. — генеральний консул у Барселоні, керував репресіями проти іспанських анархістів та троцькістів. У 1937 р. відізваний у СРСР, призначений міністром юстиції РСФРР. У 1938 р. засуджений і розстріляний як ворог народу.
1 Савченко В. Махно. — Харків, 2005. — С. 83.
1 Вітковський Володимир Костянтинович (1885 – 1978) — видатний «білий» воєначальник. Закінчив 1-й кадетський корпус і Павлівське військове училище (1905 р.). У роки першої світової війни — командир роти й батальйону лейб-гвардії Кексгольмського полку. Георгієвський кавалер. У 1917 р. — полковник 199-го Кронштадтського полку. Учасник дроздовського походу 1918 р. У Добровольчій армії — командир 2-го офіцерського полку 3-ї Дроздовської бригади. З лютого 1919 р. — начальник 3-ї Дроздовської дивізії. У серпні 1920 р. — командир 2-го армійського корпусу Руської армії. В еміграції мешкав у Болгарії, Франції, США.
2 Савченко В. Махно. — Харків, 2005. — С. 83.
3 Вишневський Всеволод (1900 – 1951) — класик радянської мариністики, драматургії та кіносценаристики, митець-пропагандист. Активно друкувався з 1924 р. З 1944 р. — головний редактор журналу «Знамя». Основні твори: «Оптимістична трагедія», «Ми з Кронштадту», «Ми — російський народ», «Незабутній 1919-й рік». Махновській тематиці присвячено оповідання «Бронепоїзд «Спартак» (1930).
4 Халемидник В.С. Всеволод Вишневский. — М., 1980. — С. 62.
1 Мамонтов С. Походы и кони // Подъем. — 1992. — № 5/6. — С. 71.
2 Там само. — С. 78.
3 Там само. — С. 84
4 Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918 – 1921: Док. и мат. — М., 2006. — С. 65.
1 Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. — К., 1993. — С. 67.
2 Правда. — 1919. 15 лютого.
3 За часів більшовицько-махновського союзу зими-весни 1919 р. ця перемога безсоромно оспівувався радянською офіційною пресою. Зокрема, «Известия ВЦИК» (Москва) 6 квітня 1919 р. писали, що під Токмаком махновці розбили «найкращу звідно-гвардійську дивізію в складі Семенівського, Павлівського, Ізмайлівського гренадерського, Преображенського та інших полків — переважно з старої імператорської гвардії», які після поразки «тікали в паніці кілька десятків верст у глибину Криму».
1 Сергеев А. Махно // Известия ВЦИК. — 1919 6 квітня. — № 75 (627).
2 Сухогорская Н. Воспоминания о махновщине // Кандальный звон. — 1927. — №6. — С. 43.
1 Сенченко И. Не так это было… // Деловой Бердянск. — 1999. 23 квітня.
2 Мемуари Л.Романова подарувала нам масова кампанія зі збору спогадів та мемуарів старих більшовиків, присвячена 40-й річниці Жовтневої революції. Лук’ян Романович Романов-Лопатко (? – 1960) до революції працював за фахом робітника-інструментальника. На початку ХХ ст. він емігрував із Російської імперії до США, а в 1917 р., після Лютневої революції, повернувся назад. Разом із ним додому поверталася ціла група робітників, що заснувала в Бердянську на артільних засадах Російсько-Американський механічний завод. Сам Л.Романов, однак, вступивши до лав РКП/б/, у Бердянськ не поїхав. У першій половині 1918 р. він працював службовцем на Білорусько-Балтійській залізниці й лише з травня 1918 був переведений на підпільну роботу в Україну. Л.Романов прийняв пропозицію Катеринославського губернського підпільного комітету КП/б/У про направлення в повітовий центр — м. Бердянськ для організації там підпільного комуністичного осередку. З літа 1918 р. він вважався секретарем Бердянського повітового підпільного комітету КП/б/У. Навесні 1919 р. Л.Романов тимчасово обіймав посаду голови Бердянського військово-революційного комітету, згодом — повітового «комісара праці». У цей час йому довелося багато контактувати й співпрацювати з махновцями, що якраз тоді вступили в союзницькі відносини з комуністами. Пізніше, з другої половини 1919 р., Л.Романов працював службовцем у народному комісаріаті праці УСРР, політінструктором у складі 14-ї армії РСЧА. Подальші десятиліття він провів на різних посадах у карних органах СРСР, ставши «чекістом». Останні роки старий чекіст проживав у Москві, де й помер у травні 1960 р. Рукопис «Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]» був ним закінчений у Москві в жовтні 1957 р., за три роки до смерті.
1 БКМ – Арх: Романов-Лопатко. Воспоминания о работе за 1918-1919 годы в городе Осипенко [Бердянск]. — С. 33.
2 Там само. — С. 15.
3 Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. — К., 1971. — С. 124.
4 Степан Семенович Дибець (1887 – 1937) народився в селищі Новий Буг Одеського повіту Херсонської губернії. Українець за походженням, він став першим директором Нижньоновгородського автомобільного заводу (1929 – 1932), пізніше — ГАЗу. Його усні спогади про події в Бердянську першої половини 1919 р. стали нам відомі через їх оприлюднення відомим радянським письменником Олександром Беком. Останній на початку 30-х років працював у заснованому М.Горьким «Кабінеті мемуарів» і мав кілька бесід із С.Дибецем, що були застенографовані для книги спогадів «Люди двох п’ятирічок». Між іншим, сам Олександр Бек також відвідав Бердянськ, але вже в травні 1951 р. Результатом тієї поїздки стала опублікована в Москві книга «Новий профіль» (Михайличенко В., Денисов Є., Тишаков М. Бердянськ. Погляд через століття. Історичний довідник. — Запоріжжя: ТОВ «ВПО «Запоріжжя», «Південна зоря», 2007. — С. 79).
Одружившись з єврейкою-анархісткою, С.Дибець у молодості емігрував до Америки, де прожив більше десяти років. За океаном він працював слюсарем-складальником на фабриці кіноапаратів. У 1911 році С.Дибець стає анаріхстом-синдикалістом і приєднується до групи «Індустріальних Робітників Світу» (AWW). Згодом стає одним з організаторів газети «Голос труда», органу російськомовних анархо-синдикалістів США. У 1917 р. С.Дибець теж повертається «в Росію». Спочатку працює в анархістських організаціях Кронштадта й Колпіно. Після їх занепаду переїздить до Бердянська, де працює бухгалтером на Російсько-американському інструментальному заводі. У 1919 р. С.Дибець змінив політичну орієнтацію, перейшовши від анархістів до більшовиків. Ренегатство тяжко давалося С.Дибецю, він страшенно мучився. Доходило до того, що стали проявлятися симптоми психічного захворювання. Заводський бухгалтер ходив застібнутим на всі ґудзики й мовчав майже місяць. Сам він розповідав, що цей процес мав місце восени 1918 р., але Л.Романов безжально пише, що в березні 1919 р. С.Дибець ще був анархістом. Те, що С.Дибець став комуністом уже в березні 1919 р., після того, як місто перейшло під контроль комуністів із махновцями, більш правдоподібно. Праця заради хліба насущного, коли доводилося навіть виконувати роботу слюсаря-кустаря, явно стала С.Дибецю не до вподоби. У подальшому він справді зробив вражаючу кар’єру в комуністів і був безжально ними знищений, коли вичерпав свій потенціал.
С.Дибець згадував, що з кінця березня 1919 р. головою бердянського ревкому був саме він. Він ще з США був знайомий із В.Воліним, лідером харківської КАУ «Набат», що збирався переїхати на постійну роботу в Гуляй-Поле. Це підняло персону С.Дибеця на належну висоту в очах махновців. С.Дибець мав чисельні розмови з Нестором Махном під час відвідин ним Бердянська, які він потім докладно переказав О.Бекові.
Коли у двадцяті роки ХХ ст. до СРСР з Америки переїхала група робітників на чолі з Хейвудом та Рутгерсом, вона заснувала «Американську індустріальну колонію» в Кузбасі. Тоді С.Дибець по завданню В.Леніна поїхав до них в якості гіда. У 1932 – 1934 рр. він уже був заступником начальника, а з 1935 р. і начальником Головного управління радянської автомобільної та тракторної промисловості, «радянським Фордом». Згодом він був репресований як шкідник й американський шпигун. Розстріляний 26 листопада 1937 р. Вдова — Роза Адамівна — надовго пережила чоловіка, й у хрущьовські часи мала кілька зустрічей з О.Беком.
Згодом, в 50-і роки ХХ ст., О.Бек хотів написати цілий роман — «Дибець», зібравши значну кількість матеріалів, але через смерть так і не встиг здійснити свою мрію. Оповідання «Така посада…» побачило світ у часописі «Новий світ» (1967, № 7). У повному обсязі твір вийшов уже посмертно у видавництві «Совєтский писатель» у 1973 р.
1 Бек А. Такова должность… (Рассказывает Дыбец) // Избранные произведения. — М., 1989. — С. 194.
2 Полянский А., Матвеєв Д. 15 лет борьбы. Хроника важнейших событий. — М. – Л., 1932. — С. 20.
3 Спогади С.Дибеця і Л.Романова про події весни 1919 р. слід розглядати в комплексі. Обидва автори наввипередки компроментують один одного. Л.Романов пише, як разом з місцевими комуністами організував у Бердянську успішне антиденікінське повстання, а С.Дибець пише, що ніякого повстання не було. Натомість С.Дибець згадує, що в березні 1919 р. він уже відрікся від анархізму й став більшовиком, а Л.Романов пише, що С.Дибець на час вступу до ревкому ще був анархістом. С.Дибець пише, що, втихомирюючи махновців, комуністи всі запаси бердянського вина вилили в море, а Л.Романов зауважує, що куди там все, багато бочок було залишено в місті з метою відправки на північ. Так вже вийшло, що обидва автори серйозно конкурували між собою за вплив і владу в Бердянському ревкомі та повіткомі, й відлуння цієї підкилимної війни долинають до нас зі сторінок їх спогадів через багато десятиліть.
1 Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. — К., 1993. — С. 106.
1 Із точним датуванням махновського захоплення Бердянська виникла значна плутанина як у джерелах, так і в історіографії. Наприклад, такий поважний, начебто, свідок як С.Дибець, запевняв стенографуючого його спогади О.Бека, що білогвардійці залишили місто «в січні, або в перших числах лютого 1919 р.». У свою чергу, «Історія міст і сіл Української РСР» повідомляє, що передові підрозділи 2-ї (?! —