Ігор Лиман «Вольный Бердянск»

Вид материала

Документы

Содержание Бердянський ревком

Подобный материал:

• Персоналії та доробок, 5287.98kb.
• Я, Сергей Иванович Васильев, родился 12 апреля 1974 года в г. Красный Лиман Донецкой, 22.39kb.
• Методика застосування творчих ігор у музично-естетичному вихованні молодших школярів, 396.66kb.
• Організація ігор в сім`ї, 71.67kb.
• Осика Ігор Миколайович, 741.64kb.
• Інститут електроніки та систем управління Кафедра радіоЕлектронних комплексів Прокопенко, 662.81kb.
• Лонгфелло (вольный перевод, припев А. Леонкина), 505.31kb.
• Мельничук Ігор Сергійович 02089, м. Київ, а/с 20 тел, 83.4kb.
• 416410 Астраханская область Лиманский район, пос. Лиман, ул. Героев 115, 1231.38kb.
• Внастоящей лоции описывается Татарский пролив, Амурский лиман, устьевой участок реки, 673.93kb.

Куриленко

Василь Васильович Куриленко (1891 – 1921) походив зі станиці Новоспасівки. Соціальне походження його на сьогодні є не зовсім зрозумілим. За даними В.Білаша, він народився в родині наймита¹, але С.Дибець, який теж добре знав В.Куриленка, пише, що той походив із «середняків»². У ранньому дитинстві Василь залишився без батька, ставши єдиним годувальником сестри й матері. Осягнувши фах чоботаря, він був змушений працювати з дитячого віку, паралельно отримавши лише початкову, неповну освіту. Дев’ятнадцятирічним хлопцем у 1910 р. він вступає в новоспасівську групу анархо-комуністів. У 1912 р. В.Куриленко призивається на військову службу. Більшість анархістів принципово відмовлялися служити в царській армії, як правило, дезертируючи та переходячи на нелегальний стан, але на анархістів козацької Новоспасівки це правило не поширювалося. Ставши солдатом кадрової армії, В.Куриленко служив в уланських частинах, у складі яких брав участь у бойових діях першої світової війни. До 1917 р. вдалося дожити лише 10 % бійців кадрової російської армії 1914 р., і Василь був серед них. Із початком революції 1917 р. він обирається головою полкового комітету. У кінці 1917 – на початку 1918 р. навіть стає головою Катеринославського губернського військового бюро, але незабаром кидає місто й повертається додому. Одружившись, у червні 1918 р. у своєму рідному селі В.Куриленко організував та очолив один із перших повстанських антигетьманських загонів Південної України, так званий «Перший Новоспасівський загін». У кінці 1918 р. він приєднався до партизанського з’єднання Н.Махна.

С.Дибець характеризує В.Куриленка як «військову кістку»¹. Він швидко робить військову кар’єру в повстанському війську. У грудні 1918 р. В.Куриленко керує гарнізоном ст. Царекостянтинівка, потім стає членом оперативного штабу південної ділянки махновського фронту. З січня по червень 1919 р. він — командир 8-го полку 3-ї бригади 1-ї Задніпровської дивізії. У Бердянську він відпочивав усього десять днів, після чого знову пішов у бій. Після взяття Маріуполя В.Куриленко був представлений до нагородження орденом Бойового червоного прапора й призначений начальником гарнізону цього міста. У супровідних представленню документах П.Дибенко вказував, що В.Куриленко нагороджується орденом за виявлення героїзму в шести боях. У їх списку значиться й «взяття... Бердянська». В.Куриленко «завжди був присутнім у наступаючих лавах й особистою мужністю подавав приклад молодшим товаришам»².

Але оскільки анархізму В.Куриленко зрікатися не збирався, то й ордена врешті-решт він не отримав. Зате отримав посаду начальника Таганрозької бойової дільниці. Багатьма повстанцями та отаманами він розглядався як головний конкурент Н.Махна, що перевищував Батька у військових талантах і моральних якостях. Одна лише дивовижна здатність організму В.Куриленка: не відчувати жодних наслідків алкогольного сп’яніння, не зважаючи на кількість випитого, викликала душевний трепет серед махновців. Під час бенкетів він був уповноважений товариством слідкувати за станом Н.Махна, час від часу забираючи в нього зброю й зв’язуючи нетверезого Батька рушниками. Крім цього, П.Аршинов характеризував його як «досвідченого агітатора»¹. В.Волін, який бачив В.Куриленка в листопаді 1920 р. у Харкові, називав його «талановитим народним пропагандистом, що володів прекрасними особистими якостями»².

Як чудовий організатор і командир, після оголошення Н.Махна поза законом, В.Куриленко в червні 1919 р. був запрошений «червоним» командуванням на службу до РСЧА. З дозволу Н.Махна він прийняв цю пропозицію. Влітку 1919 р. полк В.Куриленка був включений до 14-ї армії РСЧА, у складі якої новоспасівець зробив стрімку кар’єру на Західному (Польському) та Південному фронтах, займаючи посади комполку та комбрига у 8-й дивізії Червоного козацтва (з вересня 1919 р.). У боях із ворогами він зарекомендує себе чудовим тактиком кавалерійського бою й відважним бійцем. До 1920 р. В.Куриленко п’ять разів буде поранений у боях. Після останнього з поранень, у лютому 1920 р., він повернеться додому, в Новоспасівку, у відпустку до молодої дружини. Вдома В.Куриленко стане свідком репресій комуністичної влади проти махновців, які припинили опір, і це сколихне його душу. Під враженням від побаченого, відкинувши всі перспективи військової кар’єри й почесті «червоного» героя, В.Куриленко дезертирує з Червоної армії й знову приєднається до Н.Махна. З травня 1920 р. він почергово й паралельно займає посади заступника командувача РПАУ/м/, командира 2-ї кавалерійської групи РПАУ/м/, члена РРПУ/м/, начальника його адміністративно-організаційного відділу (з травня 1920 по липень 1921 рр.). Восени 1920 р. він входив до складу дипломатичної місії повстанців у Харків, де підписав військово-політичну угоду РПАУ/м/ з урядом УСРР.

Із початком нової війни комуністів із махновцями, в кінці 1920 – 1921 рр., В.Куриленко був командиром самостійного загону повстанців, потім знову став заступником командувача армією (з 25 травня 1921 р.) й командиром кавалерійської групи РПАУ/м/. 8 липня 1921 р. під ст. Лозовою (хутір Мар’ївка) разом із групою в 20 кіннотників В.Куриленко прикривав відступ основних сил махновців до Новомосковського лісу й загинув у бою з будьонівськими кавалеристами¹.

Бердянський ревком

А тим часом, у березні 1919 р., комуністи швидко ділили владу в місті. Делегати в ревком формально висувались заводами. РАІЗ, наприклад, висунув від себе С.Дибеця, який був призначений управляючим держбанку. У касі бердянського банку знайшли, правда, всього три карбованці, але С.Дибець не втрачав оптимізму. Комендантом Бердянська був призначений матрос С.Кара, приазовський болгарин походженням із с. В’ячеславки. Він приїхав до міста 18 березня 1919 р. разом із махновцями. О.Авдєєва призначили головою повітової ради народного господарства. Комуніст Ковяков став начальником відділу військових заготівель. Комуніст Кольцов — начальником станції. Комендантом порту призначили Михайла Полонського. На відміну від більшості інших, це була особистість, яка залишила свій слід у новітній українській історії.

За повідомленням В.Білаша, М.Полонський був сином рибалки з м. Бердянськ¹. У роки першої світової війни він служив матросом Чорноморського флоту. У 1917 – 1918 рр. М.Полонський перебував у лавах партії лівих соціалістів-революціонерів. Це, однак, не заважало йому активно співпрацювати з Гуляйпільською групою анархістів-комуністів. У березні 1918 р. М.Полонський поміняв свою політичну орієнтацію. Він став членом РКП/б/ і випробовував свої сили як організатор червоногвардійських загонів. Про подальший рік життя М.Полонського практично нічого не відомо, поки в березні 1919 р. він не «випірнув» на батьківщині в якості коменданта Бердянського порту. Але на цій посаді М.Полонський, від природи надзвичайно честолюбний, затримався не більш як на пару тижнів. Відсутність у порту під його рукою будь-яких суден та човнів і введення в місті прямого командування махновського начальника гарнізону призвели до того, що М.Полонський залишає Бердянськ, маючи на руках наступний документ:

«МАНДАТ

Даний тов. Полонському в тому, що він призначений парткомом для формування загону особливого призначення по боротьбі з бандитами (Махновщини). По прибуттю т. Полонського в частину просимо його не затримувати як звітними документами, так й іншими справами, бо Олександрівський повіт Махновський, і доручити формування цього загону немає кому. Знаючи тов. Полонського як вірного комуніста, йому доручили настільки важливу справу, котру, надіємося, він виконає.

Секретар парткому Никонов.

23/ІІІ 19 р.

№ 860².»

У цьому документі багато таємничого. Невідомо, яким парткомом був виданий мандат, але найбільш ймовірно, що губернським. Невідомо, в яку частину надсилався для формування загону М.Полонський, але найбільш ймовірно, що у штаб Задніпровської дивізії П.Дибенка, що саме починав плести нитки змови проти Н.Махна. Ясно тільки одне: комуністи ніколи не грали чесно зі своїми союзниками-махновцями, з самого початку плануючи для останніх віроломний удар у спину. Отримавши мандат, М.Полонський знову зникає з поля зору істориків ще на чотири місяці, аби влітку 1919 р. «з’явитися» в якості командира піхотного полку 58-ї дивізії РСЧА. У серпні 1919 р. опинившись у денікінському оточенні, разом із бійцями М.Полонський перейде до РПАУ/м/. У її складі восени 1919 р. він керуватиме 3-м Кримським полком. Н.Махно дозволить йому залишити в себе старий червоний прапор. Полк, «дорвавшись» до вольниці, спочатку назве себе «Сталевим», а потім і «Сталевою дивізією», що буде звучати більш комічно, ніж грізно. У листопаді 1919 р. М.Полонський буде призначений начальником гарнізону м. Нікополь й організує у РПАУ/м/ військовий заколот з метою вбивства Н.Махна та його наближених. Організація перевороту мала стати для М.Полонського індульгенцією при майбутній зустрічі повстанських частин з РСЧА. Але задуми М.Полонського та місцевих комуністів були викриті, й група змовників була розстріляна махновською контррозвідкою в Катеринославі 2 грудня 1919 р. за статтею «шкідництво». У роки радянської влади ім’я М.Полонського набуло символічного звучання. За офіційною версією, М.Полонський став жертвою нічим не обґрунтованої підозрілості Н.Махна. Останній, буцімто, розстріляв його тільки через страх втратити свій вплив на повстанців, через постійне зростання популярності М.Полонського та його зв’язки з Катеринославським губкомом більшовиків¹.

Однією з перших справ, здійснених комуністами Бердянська, була організація каральної установи, сумнозвісної «ЧК» (Надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією та саботажем). Надзвичайну комісію очолило двоє «відповідальних товаришів»: голова — анархіст С.Хомінський та його заступник — комуніст А.Вінклер-Вербицький. Тут треба, напевно, пояснити, звідки в Бердянську взявся цей прихильник бездержавного розвитку людства.

До вступу в місто махновців у Бердянську вже були свої, власні анархісти і їхня організація («група»). П.Аршинов писав, що бердянська анархістська група виникла в кінці 1918 р.,² але він помилявся. Перші бердянські анархісти з’явилися вже в 1917 р. і були «завезені» до Бердянська не бозна-звідки, а з самих Сполучених Штатів Америки.³ Російсько-Американський механічний кооператив, заснований емігрантами з США, перебирався в приморське місто весною 1917 р. Один із його засновників, Лев Гринштейн, був анархо-синдикалістом за переконаннями й став, фактично, батьком бердянського анархізму, одним із командирів міської «Червоної гвардії» 1917 – 1918 рр. Сама під його крилом у місті й виникла анархістська група. У квітні 1918 р. він був розстріляний разом з іншими членами Бердянської ради, але справа його вижила.

П.Аршинов, один із провідних ідеологів махновського руху, був не в захваті від бердянської «групи». Він уважав, що бердянська група «далеко не відповідала покликанню анархістів і, крім негативного, нічого не обіцяла рухові. На щастя, рух був настільки здоровим, що пройшов повз неї…» Тут виникає цілком закономірне питання. Яким же негативом вирізнялися бердянські анархісти? Пояснюємо. Це були анархо-синдикалісти, та ще й американського різновиду. Вони вважали найкоротшим шляхом до анархії створення й усебічне посилення функцій синдикатів, революційних антиавторитарних самокерованих профспілок. А П.Аршинов належав до радикальних анархо-комуністів, що вважали синдикалістів єретиками від анархії й «несправжніми анархістами», що збочилися на профспілковій роботі. Так що восени 1918 р. у Бердянську відбулося не народження, а реанімація власної анархістської організації. На свято 1 травня 1919 р. Бердянська група анархістів була, з натяком на урочистість, прийнята до складу КАУ «Набат»¹.

Бердянська НК відразу ж наклала на всіх багатіїв міста (домовласників, торговців, спекулянтів) контрибуцію, необхідність якої пояснювали відсутністю в місті грошових знаків. Маховик жахливого «червоного терору» почав поступово розхитуватися й на бердянській землі.

Комуніст С.Ільїн, який їздив за підмогою, не встиг на «розбір папах» і мусив задовольнитися посадою завідуючого комунальним господарством, а згодом його перекинули на саму брудну й невдячну роботу — повітовим начальником продзагонів. Л.Романов втратив посаду голови підпільного ревкому й став комісаром повітового комісаріату праці. Ймовірно, це сталося через підписану ним об’яву військово-революційного комітету, в якій він обіцяв, що місто буде зайнято частинами регулярної Червоної армії, а аж ніяк не махновськими «бандами» (див. додатки). Коли сталося прямо протилежне, конкуренти одразу пригадали Л.Романову його обіцянки. Проте весною 1919 р. комуністів у Бердянську було небагато, а тому кожен зміг отримати по посаді. Красота. Одне тільки «але». Н.Махну дуже не сподобалося те, як прудко «комуністичні п’явки» присмокталися до тіла свободи, завойованої для Бердянська кров’ю його повстанців. Рано чи пізно він мав явитися в Бердянськ особисто й, у своєму розумінні цього слова, навести там лад.

Це треба було зробити тому, що Бердянськ мав значно посилити економічний потенціал махновського «вільного району», а поява в ньому комуністичного ревкому нівелювала цей фактор. Треба визнати, що як для тридцятитисячного міста, на початку ХХ ст. Бердянськ був досить економічно розвинутий. До того ж, більшість працюючих підприємств у роки світової війни були перепрофільовані на виконання військових замовлень, чого саме й було треба махновським повстанцям.

Однак першим за значенням підприємством міста, як і раніше, вважатися завод сільськогосподарських машин Джона Грієвза, історія якого вже нараховувала кілька десятиліть. Про підприємство великобританського консула знав навіть лідер російських комуністів В.Ленін (Ульянов). У своїй роботі «Розвиток капіталізму в Росії» він, дещо перебільшуючи, назвав цей завод найбільшим в Європі заводом сільськогосподарських машин, бо в 1895 р. на ньому було виготовлено рекордну кількість продукції — 4464 жниварок¹.

На друге місце, напевно, можна поставити Російсько-Американський кооперативний інструментальний завод, яким керував Російсько-Американський механічний кооператив, заснований емігрантами з США. Історія його досить цікава. У 1905 р. у Нью-Йорку троє вихідців із Російської імперії — Альберт Озоль, Іван Вільнер та Лев Гринштейн — заснували «Соціалістичний кооператив російських механіків»², хоча перші двоє його засновників походили з Латвії, а взагалі-то всі вони були представниками єврейської національності. Кооператив виготовляв інструменти до 1917 р., а потім, повіривши в ідеали Лютневої революції, переїхав до Російської республіки, яка спровадила ідишомовних кооператорів до Бердянська. Місцева влада розташувала завод у покинутому венбарному приміщенні в передмісті Ліски. Показуючи американський рівень культури виробництва, корпус заводу задля краси пофарбували вапном. Із лівого боку від «заводського корпусу» починався схил бердянської Гори, й через вулицю також була якась уривиста гора. Серед учасників цього кооперативу було чимало анархістів. У 1918 – 1919 рр. виробництво очолював директор Кузьмін.

Не особливо поступалися РАІЗу й заводи Матіасів та Горохова. Перший мав повну назву «Завод сільськогосподарських машин Шредера й Матіаса», деякий час був відомий як «Вдова Матіас та сини». У роки першої світової завод був частково перепрофільований на випуск літаків³.

Друге підприємство величалося «Азово-Чорноморським заводом» і спеціалізувалося на виробництві станків. Крім перерахованих, у місті продовжував діяти й цілий ряд інших заводів, фабрики. За наявності відповідного бажання розвернутися було де.

Вражав уяву махновців і порт із двома молами, механічними портовими майстернями та залізничним сполученням, що неоковирно тяглося до нього прямо через міську набережну. Картину економічної потуги Бердянська зразка 1919 р. закінчувала панорама садів і виноградників, що вдосталь розкинулися навколо міста і в яких переважно розводили сорт «Берізка». Обмеження виноторгівлі в роки першої світової війни призвели до того, що погреби та підвали Бердянська на березень 1919 р. були переповнені високоякісним трунком.

Бердянський повіт тривалий час відзначався стабільно високими врожаями пшениці та інших сільськогосподарських культур. Тому в місті та навколишніх селах постійно проживала велика кількість іноземних підданих, переважно греків та болгар, що мали в Приазов’ї великі діаспори. Зустрічались італійці та турки. Останні були відрізані від батьківщини фронтами першої світової війни та вважалися мало не ворогами. Як правило, іноземні громадяни займалися скуповуванням сільськогосподарських товарів, переважно пшениці й шкіри. Раніше пароплави справно вивозили цю сировину за кордон. Інтереси менеджерів та багаточисельних матросів торговельних кораблів захищало четверо іноземних консулів. Дехто з них утік із Бердянська разом із денікінцями, інші залишилися в місті.

Ревком Бердянська зібрав раду консулів, на якій вирішувалося питання про їх подальше перебування у місті. Консули явно були «буржуї», яких, згідно з заповітами ленінізму та анархізму, треба було знищувати без погляду на їх національність і посаду. Проте бердянські комуністи проявили дивний лібералізм та гуманність по відношенню до цих «глитаїв». Пояснюється він побоюванням каральної експедиції з метою відплати з боку військових суден Великобританії та Франції, що ходили Азовськими водами. Адже ні берегових батарей, ні військових кораблів у комуністів та махновців на Азові поки що не було.

Тому 19 березня 1919 р. і було вирішено скликати раду консулів, на якій представник ревкому Л.Романов уміло улещував їх залишитися. Потрібний важіль був вдало намацаний: «Багато хто з вас проживає в місті давно, тут ви маєте родини, будинки, сади і городи. Усе це кинути та їхати кудись я Вам не раджу. У ставленні до Вас місцева влада гарантує недоторканність Ваших осель, особистості, а також зберігання зброї за дозволом революційного комітету»¹. Консули виявились задоволеними і розійшлися в доброму настрої. Рада була проведена досить вчасно: 20 березня 1919 р. на виручку консульському корпусу Бердянська під стягом святого Георгія до міста прибув ескадрений міноносець Його Величності Георга V, короля З’єднаного королівства Великобританії.

Реакція Антанти на захоплення Бердянська була швидкою, але безпосереднє виконання місії проходило в’яло. Махновська розвідка змогла добре роздивитися силует «контрміноносця»², що рухався морем із Маріуполя до Бердянська за 40 км від місця призначення ще 17 березня 1919 р. Тоді ж Н.Махно просив П.Дибенка надіслати в Бердянськ «радіо», тобто в перекладі з «махнової» на людську мову «радіостанцію», обґрунтовуючи її крайню необхідність для портового міста. Планувалося налагодити радіозв’язок з іноземними суднами, а також із майбутніми махновськими кораблями, що вийдуть колись на бердянський рейд.