Анастасія Нових «Сенсей. Одвічний Шамбали ii»
| Вид материала | Книга |
- Програма „ Оператор комп’ютерного набору Вищий рівень пояснювальна записка, 578.03kb.
- Остає питання створення інноваційних ліків та, у зв’язку з цим, розробки та застосування, 19.26kb.
- Кругозор, 114.14kb.
- Фективних лікарських засобів завжди було І є актуальним та важливим для суспільства,, 74.03kb.
- Рішення конференції «Нові технології в нейрохірургії», 56.58kb.
- Конкурс проходить за підтримки: Асоціації ювелірів України, 42.11kb.
- Вавіленкова Анастасія Ігорівна асистент кафедри Комп’ютеризованих систем управління, 140.78kb.
- «Інформатика та кібернетика» приймаються наукові проекти фундаментального І прикладного, 191.25kb.
- Структура проекту та план оцінки результатів 5Аналіз конкурентного середовища. Стратегія, 337.05kb.
- Піндік Анастасія (м. Маріуполь, Донецька обл.), 232.79kb.
Духовні люди тягнулися до нього, златолюбці - боялися його. Агапіт вчив людей зберігати чистоту своїх думок. Бо будь-яка погана думка породжує сумнів. А в сумнівах чистої віри не буває. Сумнів здатний зруйнувати все. Агапіт завжди повторював: «Віруйте, і відплатиться вам по вірі вашій. Це просто, але осягнути складно. Вся складність в простоті».
У приклад духовної сили Агапіта приведу один випадок з його життя. До нього в келію принесли тяжкопораненого, з переломами обох ніг воїна князя Ізяслава - Ратиміра. І всі вже вважали, що парубок не виживе на цьому світі. Але не пройшло і години, як воїн своїм ходом вийшов з келії у супроводі Агапіта. Цей випадок вразив тоді багатьох.
- Так ти ж говорив, у нього були переломи ніг?! - здивувався Віктор. - Як же Агапіт зміг їх так швидко зростити, раз воїн вийшов сам?
- Та дуже просто. Агапіт дав йому випити свого отварчика.
- Отварчика?! - ще більш ніж Віктор, здивувався Микола Андрійович. - Ні, ну я розумію, якщо як анестезія... Але зростити переломи? - з сумнівом сказав доктор. - Сенсей, ти мене, звичайно, вибач, але які б не були трави, кість, вона і є кість. І так швидко вона не зростеться.
- А при чому тут трави? Трави - це трави. А кість - вона і є кість. До речі, доктор, вона теж складається з води, - підкреслив з посмішкою Сенсей.
- І що, її можна так швидко зростити? - недовірливо промовив Микола Андрійович.
Сенсей чомусь усміхнувся і сказав:
- З такою цілющою силою, як в Агапіта, з його знаннями про дійсні властивості води будь-яку кість можна зростити набагато швидше, ніж ти думаєш.
- Так? А як? - поцікавився у свою чергу Віктор.
В цей час Славік, що вирішив, мабуть, зручніше всістися, хруснув, зламавши ногою наполовину обгорілий очерет, що лежав під ногами. Але він навіть не звернув уваги на це. Сенсей же, відмітивши, попросив його:
- Нумо, дай мені цей зламаний очерет.
Славік спочатку не зрозумів, чого від нього хочуть. Потім став вертіти головою, озираючись довкола. І, нарешті, відшукавши очима поламаний очерет, поспішно підняв його і віддав Сенсею.
- Ось, наприклад, візьмемо звичайний очерет. За допомогою тієї ж води і сили віри його можна не лише зростити, але і зробити набагато міцніше за будь-яку сталь...
В Сенсея сьогодні був явно гарний настрій, що розташовує до бесіди і демонстрації незвичайних експериментів. Мабуть, стільки приголомшливих хвилин поряд з ним, які ми пережили сьогодні, ми ще ніколи не випробовували.
Сенсей протягнув Женьці кружку і з посмішкою сказав:
- Нумо, плесни в чашку моря.
Всі не на жарт переполохалися, перелякано переглядаючись. А Женька, той взагалі відскочив від неї, як від вогню.
- Нє, Сенсей, з мене хватит. У мене рука нещаслива, - сказав він, ховаючи свої руки за спину, і тут же поспішно додав з нервовою посмішкою: - Причому обидві! І взагалі, я «інвалід» з дитинства на всі частини тіла.
- Та розслабся ти, я пожартував, - сміючись, заспокоїв його Сенсей. - Можна обійтися і мінералкою.
Ми з полегшенням видихнули. Женька ж зробив вигляд, що теж розслабився, хоча не спускав око з рук Сенсея. Сенсей налив в кружку мінеральної води і накрив воду руками. Від цих жестів всі знов мимоволі напружилися, боячись вже поворушитися, не те що слово впоперек сказати. Після такого «очисного» урагану, в першу чергу в наших думках, всі сумніви відносно реальних здібностей Сенсея із цього приводу немов вітром здуло. Тому народ стежив за тим, що відбувається, затамувавши подих.
Сенсей же, як завжди, зосередився на декілька секунд. Потім остаточно зламав тростину очерету на дві половинки. Занурив в кружку з водою один кінець в місці перелому. Те ж саме виконав з другою половинкою. І з'єднав їх в єдину тростину. До нашого подиву очерет став абсолютно цілим. Після чого Сенсей набрав жменю мінеральної води з тієї ж кружки і обтер нею всю очеретяну трубку. Залишившись задоволеним результатом, він запропонував нам перевірити її на міцність.
Дивно, при всій своїй очеретяній легкості тростина виявилася міцною, як сталь. Хлопці спочатку намагалися її обережно поламати. Але у них навіть зігнути її не виходило. Від цього їх азарт лише розпалився. Кожен вже викладався на повну, намагаючись розламати очерет. Але всі зусилля були даремні. Чого вони лише не робили з тростиною. І руками брали на злам, і ногами стрибали на неї. І по стволу дерева, що валявся поруч били зі всього маху. До речі кажучи, виходив такий звук, незрозуміло чого, чи то суперміцного пластика, чи то якогось особливого металу. Врешті-решт, Стас і Володя стали утримувати кінці очерету, немов турнік. Женька ж при всьому своєму багатирському тілі повис на цій тростині і став сіпатися що було сил, намагаючись її розламати всією своєю масою. Але безрезультатно. Порядно провозившись з цією тростиною, всі втративши надію її зламати угамувалися і розсілися по своїх місцях, в черговий раз дивуючись з факту, що обрушився на їх нещасну логіку. Один Женька, як Хохмач Невіруючий, наполегливо продовжував свої експерименти під жартики хлопців. Він підсів до вогнища, вправляючись з цією очеретяною трубкою.
- Хай йому біс! - в серцях промовив парубок, дивлячись на неподатливу палицю.
І як тільки він це промовив, тростина тут же розпалася на дві половинки, навіть без додатка до неї яких-небудь зусиль. Всі завмерли. Женька і сам розгубився, дивлячись то на дві палиці очерету, то на Сенсея. Але Сенсей лише посміхнувся. Тоді парубок, осмілівши, взяв одну з цих палиць і з легкістю переламав її ще на дві частини.
- Упс, - винувато промовив він, пригнувши шию.
- Ось, будь ласка, - заявив Сенсей тоном, не позбавленим ноток іронії, - реальний приклад тому, як одна ложка дьогтю здатна зіпсувати бочку з медом... Тому Агапіт і вчив чистоті помислів. Бо одна нехороша думка може зіпсувати все.
Промовивши це з неприхованою посмішкою, Сенсей продовжив розповідь про російського бодхи.
- Взагалі, Агапіт творив багато чудес. І, до речі кажучи, володів відмінним відчуттям гумору. Незрідка він жартував над тими, в кому явно домінували людські пороки. Якось привели до нього одного знатного купця з Києва, якого замучила недуга. Ну і купець став обіцяти Агапіту все найкраще, що було у нього з цінностей, аби той його позбавив від хвороби. І при цьому весь час трусив двома мішечками із золотниками, мовляв, нічого не жалко. Золотники ж у той час були предметом великої розкоші. Вони були золотою монетою, на якій з одного боку був зображений князь Володимир Святославович, а з іншої - родовий знак Рюріковичей у вигляді тризубця з написом, що свідчить «Володимир, а се його золото». Ці золоті монети були предметом гордості знатного купця, показником його тісних зв'язків з тими, хто стояв у важелів управління Староруською державою. Не кожен тоді міг похвалитися такими цінностями. Але коли підступає хвороба, все втрачає сенс. Купець був готовий віддати і це, аби знов повернути собі минуле здоров'я.
Агапіт вилікував купця. Але купця охопила жадність. А з іншого боку, сам при всіх і пообіцяв, що віддячить Агапіта. І вирішив купець обдурити Святого, поклавши в мішечки замість золотих монет дешеві срібні різані. Адже ніхто не бачив, що в них тоді лежало. Так і зробив, засунувши туди для очищення совісті одну золоту монету. Зрадів, що і вилікуватися йому вдалося, і завдяки своїй хитрості стільки цінностей зберегти. Прийшов він знову до Агапіта зі своєю свитою, віддавати купецький борг по слову своєму. Агапіт лише усміхнувся, дивлячись на його мішечки в гордо протягнутій руці, і сказав: «Я ні з кого плати не брав і з тебе не візьму. Але слово своє ти стримаєш. Вийди і роздай все це золото жебракам». Купець ще більше зрадів і пішов зі своєю свитою виконувати наказ Святого. Але коли він відкрив мішечок і став діставати ці гроші, то всі монети виявилися золотими, окрім однієї.
Ну, купець розстроївся, подумав, що, вочевидь, мішечки вдома переплутав. Але наказ Святого, даний перед своєю свитою, виконав. Після приходу ж додому його охопив справжній жах, бо всі його коштовності і гроші перетворилися на дешеві різани. І серед купи цих монет він знайшов лише один золотий.
- Гм, виявляється, такі скнари ще і в ті часи були, - пробасив Володя.
- Та їх у всіх часах вистачає, - з сумною усмішкою промовив Сенсей. - Жадність - це улюблений порок звірини людської. І не лише серед мирян, але, на жаль, і серед ченців. Навіть за часів Агапіта багато з братії монастиря, де він жив, мали любов до золотця набагато більшу, ніж до Бога, і використовували свій чернечий чин для того, щоб з простаків виманювати гроші...
За життя Агапіта багато хто з них побоювався його. Хоча сам Агапіт нікого ніколи не засуджував. Після ж його смерті таємні златолюбці зітхнули з полегшенням, бо не стало поряд з ними Того, Хто не давав спокою їх Совісті. Згодом, описуючи життя монастиря, вони втаїли багато дійсних діянь Агапіта. Намагаючись прославити власну значущість, приписували його чудеса собі. Також ними було приховано і Вчення, яке викладав Агапіт, кажучи дійсними словами Ісуса, бо воно суперечило їх бажанням владі і грошей. А народну славу про монастир, яку він придбав завдяки Агапіту і його учням, використовували для свого збагачення, винаходивши все нові і нові способи заробітку грошей і досягнення своїх політичних цілей.
А за великим рахунком, святості у цих диваків, які привласнили чужу працю, не більше, ніж у скупого торгаша на ринку. - І зітхнувши, Сенсей промовив: - Люди залишаються людьми, який би одяг вони не наділи... Хоча Агапіт серед всіх, кому людський розум привласнював святість, дійсно був істинно Святий, бо в нім перебував сам Дух Святий.
Створилося недовге мовчання.
- А коли помер Агапіт? - поцікавилася Тетяна.
- У жовтні 1095 року.
- А Антоній? - запитав Віктор.
- У 1073 році... До речі, перед смертю Антонія сталася досить незвичайна розмова між Антонієм, що знаходився при смерті і Агапітом, свідком якому став молодий послушник, що доглядав Антонія. Саме він, в подальшому пішовши на Афон, залишив там запис про цю подію в своїх спогадах. Так от, коли зайшов Агапіт, Антоній лежав в напівмаренні, продовжуючи шептати одну і ту ж молитву, яка до слуху послушника долітала лише окремими словами. Агапіт поглянув на Антонія, посміхнувся і додав до його слів: «...И благаю Тебе про порятунок душі своєї. Та буде воля Твоя свята...» При сих словах Антоній здригнувся і розплющив очі. Погляд його, зустрівшись з Агапітом, просяяв. Він почав хрипко повторювати: «Гавриіл! Гавриіл!» І протягнув до нього руки. По старечих щоках потекли сльози. Агапіт, підійшовши, узяв його за руки. Антоній же в захваті промовив: «Бог мій, Агапіт, це Ти! Як же я раніше не взнав Тебе? Як же я був сліпий в сяянні променів Твоїх?!» Він почав поспішно бурмотати, немов боявся не доказати все, що відчував у цей момент в своїй душі. Він говорив про свою юність, про старика, що дав йому молитву, про те, що все життя чекав Його, а той, виявляється, був поруч. І тепер, не встигнувши зустрітися, їх чекає розставання. На що Агапіт відповів йому: «Ти все життя був біля мене тут. Невже ти думаєш, що там Я покину тебе? Якщо за життя це ти перебував в безперестанній Любові до Бога, хто нині відлучить тебе від плоду сього райського, що створив ти вірою і серцем своїм. Не убожіла віра твоя в моментах земних, не піддавався розум на спокуси тліні, до добра совість чисту имамши. І досі ти не просив у Нього нічого, крім порятунку душі своєї, словеса молитви душею глаголивши. Душу розкрив ти назустріч Богові, нині і Бог розкрив перед тобою Брами Свої. Так насолодися благодаттю Божою. Істинно тобі говорю, що за життя це ти обрящил скарб вічний - царство Господнє, куди Я тебе і провожу».
Агапіт і Антоній прикрили очі. Поки Агапіт своїми вустами беззвучно шептав молитву, Антоній з блаженною посмішкою на вустах зробив останній видих. І душа його у супроводі Духа Святого відправилася в кущі райські. Бо в сей момент сам Архангел Гавриіл молився за нього.
Сенсей задумався, а потім сказав, знизавши плечима:
- Хоча я не розумію, чому вони розділили на безліч ціле... А, гаразд, - злегка махнув рукою Сенсей. - Їм же з цим жити. - Потім, немов опритомнівши від своїх роздумів, він став розповідати далі: - Ну так от, коли помер Антоній, то, за наполяганням Агапіта, тіло залишили в келії. Причому, поки був живий Агапіт, тіло Антонія лежало, немов живе, навіть незвичайні пахощі виходили від нього...
А ось після смерті Агапіта сталася ще більш незвичайна історія. Як я вже говорив, ще за життя в Агапіта було досить людей, які заздрили його популярності серед народу. І коли Агапіт передбачив день своєї смерті...
- Передбачив день своєї смерті? - здивовано перепитав Руслан. - То хіба таке можливе?
- Звичайно, тим більше для Агапіта... Агапіт був Бодхисатвою. Для нього Смерть не була проблемою, на відміну від звичайної людини, що перекидається в реінкарнаціях. Він, як бодхи, міг у будь-який момент вийти з тіла. Але по правилах перебування серед людей, Бодхисатва зобов'язаний повністю прожити своє життя в тілі, якою б вона не була, короткою або довгою. Ну, а розрахувати коли в тілі закінчиться Прана, для нього було не так вже і складно...
- А-а-а, - протягнув Руслан.
- Так от, коли Агапіт передбачив день своєї смерті, до цього дня стали готуватися не лише учні Агапіта, слухаючи його останні духовні повчання, але і його недруги. Вони вирішили після смерті Святого, вивезти тіло з монастиря і закопати де-небудь подалі в глухому місці, щоб ніхто і ніколи не зміг його відшукати. Але відразу реалізувати цей план у них не вийшло. Оскільки після смерті Агапіта, слава про нього не пов'янула, як вони розраховували, а навпаки, в багато разів примножилася. До його тіла почалося масове паломництво людей. Прошло чотири місяці, а тіло Агапіта лежало нетлінним, немов він помер лише вчора. Потік людей не припинявся. І тому недруги, що з'їдаються своєю ненавистю і непомірною заздрістю до Святого, вирішили викрасти тіло Агапіта.
До цієї події вони ретельно підготувалися, подумавши план і задіявши в нім відданих людей, двоє з яких були ченцями. У вирішальний день двадцять четвертого лютого, якщо вважати по новому стилю, не дивлячись на лютий мороз, їх люди весь день палили вогнища і видовбували могилу у вибраному глухому місці, недалеко від глибокого рову. І в ніч на двадцять п'яте лютого, їм, нарешті, вдалося реалізувати задумане. Але коли виконавці цього воістину варварського веління, виконавши свою «чорну роботу», повернулися до ранку в монастир, вони застали великий переполох. Але цей переполох був зовсім не із-за пропажі тіла Агапіта, як вони передбачали. Виявляється, хтось з братії виявив… тіло Агапіта не лежачим, а сидячим в своїй келії в незвичайній позі. Причому перед тілом знаходився пергаментний аркуш, на якому свіжим чорнилом почерком Агапіта був акуратно зроблений дивний напис.
Ті ж, хто особисто закопував буквально недавно тіло Святого, жахнулися вдвічі. Їх було троє. Причому двоє з них ті самі ченці, які за наказом вищих чинів безпосередньо викрали тіло Агапіта в цю ніч, скидали його в могилу, закидали землею і маскували те місце. Так от, саме з ними сталося у цей момент наступне. Один, побачивши сидячого Агапіта, з'їхав з глузду. Другий же назавжди втратив сон. Весь залишок свого життя він так і не стулив око, старанно замолюючи свій гріх. Згодом цей чернець став найлютішим послідовником Агапіта і самим ревнивим охоронцем його тіла. Третій же співучасник з мирян поспішив інформувати тих, хто найняв його для реалізації цього підступного плану. Разом зі своїми «замовниками» він знов поспішно повернувся на те місце, де був захований труп Агапіта. Розкривши могилу, вони переконалися, що вона була порожня. Жодних сторонніх слідів на снігу довкола могили не було. Тіло просто зникло з могили і незбагненним чином з'явилося в келії. Після цього випадку ніхто вже не посмів доторкнутися до тіла Агапіта.
- А що там було написане, на тому листочку? - поцікавився Костік.
Сенсей лише загадково посміхнувся і, не відповівши на його питання, сказав:
- До речі кажучи, цей листочок володів незвичайною силою, і до «вилучення» довгий час його використовували таємно. Коли пергамент закладали за ікону, вона починала мироточити, і від неї дивним чином зцілялися люди. А коли...
- А чому використовували таємно? - перебив розповідь Сенсея своїм питанням Руслан.
- Тому що хотіли приховати від людей напис, залишений Агапітом.
- А хто і чому «вилучив» цей листочок? - у свою чергу довідався Стас.
- Це окрема історія і даної теми не стосується. Скажу лише, що це тимчасове «вилучення» пергаменту Агапіта з людського середовища було пов'язане з небезпекою його остаточної втрати із-за заздрості і дурості людської.
- Ну а все-таки, що на нім такого було написано? - продовжував наполегливо розпитувати Костік.
- Правда, - відповів Сенсей і продовжив свою розповідь про незвичайну духовну силу пергаменту Агапіта.
В цей час мені в голову прийшла, як говорить Костік, «геніальна ідея». Ось би було здорово, якщо намалювати портрет самого Агапіта (тим більше у мого дядька є знайомий, який брав участь у відновленні дійсної подоби Святого) і вкласти цей листочок за портрет, якщо, звичайно, його б удалося відшукати. Тоді, напевно, портрет придбав би незвичайну силу. Потім віддати його в Лавру. І хай він там був доступний всім, всім, всім! Скільки людей змогло б тоді вилікуватися, знайти надію, зміцнитися у вірі! Адже я сама зовсім недавно пройшла через цей жах внутрішнього сум'яття, коли твоє життя висить на волоску, а ти не в силах ні врятувати себе, ні зрозуміти, навіщо ж ти жив на цьому світі. Чи мені не зрозуміти того, хто страждає і шукає в житті справжні цінності для свого духовного порятунку. Хвороба заставляє людину замислюватися про смерть, а смерть - про Бога. А пошуки Бога зіштовхують з несподіваними людьми, обставинами, які круто міняють долю, відкриваючи абсолютно невідому сторону реальності.
Ці думки мене настільки надихнули, що я стала мріяти, як добре б було втілити цю ідею в життя. І якщо з подобою Агапіта проблем би не було (дядько б мені допоміг), то з пергаментом Агапіта... Де ж його шукати на цьому білому світі, якщо він був «вилучений з людського середовища»? І тут Сенсей, що продовжував свою розповідь під час моїх бурхливих думок, несподівано замовк, пильно поглянувши на мене. А потім якось по-доброму промовив:
- ... Немає нічого неможливого для спраглої душі.
Я так і не зрозуміла, що це було. Чи то, судячи по його погляду, він відповідав на мої думки, чи то це він так закінчив свою розповідь, яку я, на жаль, із-за свого мудрования прослухала. Але, так чи інакше, я не вирішилася перепитати його при всіх із цього приводу. Тим більше у цей момент Микола Андрійович поцікавився:
- Говорять, там, в Печерських печерах якийсь особливий мікроклімат, тому мощі нетлінні. Це що, якась особлива властивість місцевості?
- Особлива, - підкреслив із загадковою інтонацією Сенсей. - Але фокус в тому, що не всі мощі лаврських печер були нетлінними. Там є безліч останків, які розклалися як тіла звичайних померлих.
- А що таке «мощі»? - раптово задав своє дещо затримане питання Руслан.
- О, прокинувся! - гмикнув Женька.
Всі засміялися, але Сенсей відповів сповна серйозно.
- У староруській і слов'янській мові «мощі» означали кістки. Але раніше були два поняття «мощі» і «тіло». Наприклад, про одних святих люди говорили, що він «лежить мощами», а про інших, що він «лежить в тілі». Раніше в Древній Русі «нетлінними мощами» називали кістки, що просто не розпалися. Були випадки і природної муміфікації тіл. Це вже у наш час церква однаково стала іменувати «мощами» як кістки, так і муміфіковані тіла святих, як мовиться, не роблячи особливого акценту.
- А чому? - прорвало Руслана на розпити.
- Ну як чому? Оголосять, наприклад, яку-небудь високодуховну особу, що займала за життя високий пост в релігійній структурі, святим після смерті. А він узяв і погнив, не дивлячись на те що був, наприклад, похований в Лаврських печерах, як ти говориш, з особливим мікрокліматом, - звернув він увагу Миколи Андрійовича. - Але не брати ж свої слова назад, народові вже оголошено про святість. Ось і викручувалися як могли, згладжуючи деякі моменти в історії, аби не викликати серед пастви смуту. Он, наприклад, як це сталося з Феодосієм.
- А хто такий Феодосій? - зовсім осмілів Руслан.
- А що сталося? - підключилися вже і ми.
- Феодосій? Це найбільший анекдот в історії прославляння росіян святих. Феодосія Печерського називають батьком російського чернецтва, - з усмішкою промовив Сенсей. - Його підносять як ідеал чернечого житія, а всіх російських іноків зараховують до дітей його. Але в цьому помилковому прославлянні немає провини нинішніх духовних пастирів, бо вони спираються на «історичні документи», що дійшли до їх часу, які багато в чому не є достовірними. Я не маю на увазі факт самих документів, а інформацію, що міститься в них. Коріння цієї підміни таїться набагато глибше і вирушає якраз в епоху Агапіта.
В ті часи чутка про діяння, чудеса, лікуваннях Агапіта поширювалася дуже швидко. Народна чутка постійно твердила: як вчив Агапіт, як говорив Агапіт, як робив Агапіт. Ну кому з тодішніх духовних пастирів «стада» могло сподобатися, що якогось простого ченця народ шанує більше, ніж його високодуховну персону? Отже деякі високопоставлені особи ще за життя Агапіта живили до нього чорну заздрість. Проте зробити що-небудь проти нього, як я вже говорив, боялися. Оскільки навіть їх спроби з отруєнням дійсного Святого не вдалися. Агапіту це ніскільки не пошкодило. Так що його сильна особа, народна слава, незвичайна сила, якою він володів і вільнодумство наводили жах на владу імущих. Не в силах знищити Агапіта ні фізично, ні морально вони стали діяти по-іншому. Вони вирішили на противагу Агапіту виставити свого кандидата для народного шанування і, по можливості, провести його офіційну канонізацію. Вибір ліг на вже померлого на той час ігумена Феодосія, який, до речі кажучи, був не першим ігуменом монастиря і далеко не ідеальною особою в кандидати святого. Проте його образ щонайближче був по духу тим златолюбцам, кому заважав Агапіт заробляти гроші на імені Божому.
Для реалізації цього задуму терміново стали складатися «літописні зведення», «Житіє». Так, вже в 1078-1088 роках з'явилися тексти «Житія преподобного Феодосія Печерського», де про реальне життя Феодосія було поміщено, по суті, мало інформації, та зате приписок хоч відбавляй. Так з'явилися в 1077-1088 роках і записи Никона «Великого», яким в чернецтві був названий Іларіон, якого свого часу змістили з митрополичої кафедри в Софійському соборі за золотолюбство. Він теж був непримиренним до слави Агапіта. Пізніше ці записи поповнилися доповненням ігумена Іоана в 1093 році. І вже на підставі цього став писатися Патерик, а також «Повість тимчасових років» в 1113 році, тобто через вісімнадцять років після смерті Агапіта. Але навіть «Повість» пізніше неодноразово редагувалася, і до неї вносилися поправки.
Так, в 1116 році ігумен Видубицького монастиря Сильвестр, так би мовити, грунтовно переробив тексти «літопису». До речі, саме він інтерпретував згадку і про Андрія Первозванного. Там, де було написано, що Андрій Первозванний прийшов покласти в тій землі сім'я - ношу Христову, Сильвестр, переробляючи цей матеріал, вже написав його зі своєї точки зору, описуючи «ношу» як хрест, а «сім'я» як віру. А оскільки саме його записи дійшли до нащадків, то по ним виходить, що Андрій Первозванний перебуваючи в Київських землях, поставив на горі хрест, благословляючи ту землю, і передрік, що на ній засяє благодать божа.
- А до тих нащадків дійшло прямо як в тій дитячій грі про «глухий телефон», - усміхнувся Женька. - Замість «сім'я» - «плем'я», замість «ноші» - «наші рожі».
- О то ж, - зітхнув Сенсей. - Так от, в 1091 році вирішили на додаток до всього відкопати мощі Феодосія і виставити на поклоніння в Успенський собор. Але коли розкрили келію Феодосія в Далеких печерах, де він був похований, виявилось, що мощі його погнили. А вже був оголошений день урочистого перенесення мощів Феодосія в собор. І аби втаїти цей казус, стали поспішно розкривати інші могили в печері. І знову ж таки, хто брав участь в цій авантюрі? Марк, за що його потім і прозвали Гробокопач, один помічник-чернець, та Нестор, пізніше названий Літописцем, якого, власне кажучи, і поставили очолювати цю «веселу компанію». Нарешті, до їх радості, вони знайшли муміфіковане тіло затворника, що добре збереглося, одного з перших учнів Агапіта. І вже наступного дня його останки урочисто видали за останки Феодосія. Вони навіть не знали, чиї це були останки. А останки ці були не прості. Людина, якій вони колись належали, істинно пішла в Нірвану, або, кажучи християнською мовою, - він попав в рай, бо ще за життя своє він зміг перемогти смерть і вийти з круга реінкарнацій. Звали ж цього ченця Доброслав, або як його дружньо називав Агапіт і його учні - Добриня.
- А збереглися ці залишки сьогодні в соборі?
Сенсей усміхнувся.
- Ні, звичайно. Справедливість все-таки побідила. У 1240 році Добриня був позбавлений від знущання. Під час нападу хана Батия його останки були вилучені Межа нами і перенесені в більш гідне для нього місце.
- Межанами? Це хто такі? - поцікавився Костік.
- Межани - це люди, що мають доступ в Шамбалу і спілкуються безпосередньо з Бодхисатвами Шамбали.
- А затворник, це як зрозуміти? - у свою чергу, поцікавився Андрій.
- Затворник - це чернець, який добровільно поселявся в невелику печерну келію, улаштовувавши її так, що вона з'єднувалася з підземним коридором лише вузеньким віконцем, що служило згодом для передачі скромної їжі. Частенько затворник обмежувався водою і хлібом, і то не щодня. І там він жив і молився до своєї смерті.
- Нічого собі! - вирвалося в Костіка. - В повній темноті і самоті?
- Природно. У зреченні від всього земного.
- А навіщо? - щиро здивувався парубок.
- Це одна з доріг досягнення Нірвани.
- Нє-є-є, я б так не витримав, - заперечуючи, покрутив головою наш «Філософ».
- А я б спробував, - висловився Андрій.
- Ти думаєш, це так просто? - промовив Сенсей. - Для того, щоб братися за техніку затвора, треба навчитися хоч би елементарному - контролювати свої думки... Адже людина не просто зачиняла себе в печері в повній темноті, молючись Богові. Спочатку вона вчилася спеціальній техніці дихання, потім вмінню контролювати думки, переводити їх в стабільний стан агатодемона, тобто позитивній думці. І тільки потім зачинялася, послідовно виконуючи ряд певних медитацій, які виводили її на відповідний рівень від простого до складного. І, кінець кінцем, людина усвідомлено вирушала в Нірвану, до Бога, тобто виривалася з ланцюга реінкарнацій. Все це не просто так. Хоча, - Сенсей знизав плечима і задумливо промовив: - в духовному плані це дуже легка і проста дорога, так для ледарів. Найпростіше піти від людського світу, ставши ченцем-затворником. Інша справа жити в світі і через творення добра, знаходячись серед людей, піти до Бога. Ось це я розумію! Складно, та зате дійсно коштовно. - І знов повернувся до теми бесіди. - А техніка затвора - це дуже древня техніка, яка практикувалася з незапам'ятних часів. Агапіт повідав її своїм учням, як сокровенне знання. Але в подальшому ця техніка була втрачена, оскільки останній, хто істинно нею володів, просто не знайшов гідного серед людей, кому б можна було довірити ці знання.
Багато хто, намагаючись наслідувати учням Агапіта, пробував самостійно зачинятися, абсолютно не володіючи знаннями цієї практики. В результаті вони просто або не витримували затвора, або сходили з розуму. Це природно. Адже якщо людина не вміє справлятися зі своїми страхами, негативними думками, якщо у неї йде постійна перевага какодемона, тобто негативних думок, то в затворі це посилюється багато разів. Не підготовленій людині перенести затвор практично неможливо.
Настало недовге мовчання.
- Так що ж виходить, Нестор трохи злукавив? - запитав Віктор.
- Він писав те, що йому доручили вищестоящі сановники. Нестору було дано завдання підготувати книгу «Житія» Феодосія до канонізації. Простіше кажучи, створити образ для поклоніння. Значить, і писати про нього потрібно було відповідно, на належному рівні. Ну, Нестор і написав. Трохи взяв з реального життя Феодосія, а останню його «святість» дослівно списав. Автор же не був очевидцем реальних подій. Коли Феодосій прийшов в печеру до Антонія в 1056 році, Нестор в цей час ще пішки під стіл не ходив, як мовиться, в пелюшках пісні виспівував. Тому саме Нестору і дали завдання написати цю працю, приставивши до нього деяких послідовників Феодосія із старих ченців, що захопили часи його ігуменства, так би мовити в допомогу, аби як можна «правдивішою» була історія.
- Ось так і вір «історії»! - усміхнувся Женька.
- А що ти хотів? Все не так просто. Тоді Церкві знадобився образ першого на Русі преподобничеського житія. Ось вони і взяли ігумена Феодосія за «особливі заслуги». Не Агапіта ж було їм брати?! - просміявся Сенсей. - Потрібний хто? Ігумен. Ось Нестор і постарався. Взяв трохи з реального життя Феодосія, частково його дитинства, юності і життя в монастирі, а останнє по намові «отців» дослівно скачав з різних «Житій» грецьких і палестинських святих. На Русі тоді вже були переклади і древніх патериків, і аскетико-учительських трактатів, і аскетичних житій. Особливо були улюблені і читані житія грецьких святих, таких, як святого Антонія, Феодора Студіта, Феодора Едесського, Іоана Златоуста. Менш відомі, але в повному зведенні були «Житія» палестинських святих VI століття, про які писав Кирило Ськифопольський. Це житія Евфімія Великого, Савви Освяченого, Іоана Молчальника, Феодосія Киновіарха. Коротше кажучи, було з чого вибирати в створенні нового образу.
Нестору, наприклад, особливо придивилися житія святих Евфімія і Савви. Тому образ нового Феодосія вийшов багато в чому як і Савви, причому інколи з використанням в тексті дослівних витримок. Духовні подвиги виписав з східної аскези, додав деякі елементи з житія святих, і ось вам образ великого Феодосія, батька російського чернецтва.
Хоча сам Феодосій був далеко не такий, як його піднесли. У нього дійсно було важке дитинство в багатій сім'ї. У 13 років помер батько. Мати постійно била. Психіка у парубка - абсолютно нестійка. Коротше кажучи, був слабаком, який прагнув догоджати сильнішим. І коли він прийшов до Антонія до Києва, в черговий раз втікши від своєї матусі, Антоній прийняв його по простоті своєї душевної, сподіваючись перевиховати. У той час в печері разом з Антонієм вже проживала невелика община, у тому числі і Агапіт, який і попередив Антонія щодо цього «тихого» парубка: «Змію зігріваєш на тілі своєму». Але Антоній з жалості залишив парубка. До речі кажучи, Нестор цей момент приходу Феодосія до Антонія і нібито відмова Антонія прийняти його змалював по-своєму, один в один списавши з житія святого Савви, що насправді нічого спільного не мало з дійсністю.
Феодосій же, хоч і при братії був тихоня, але всередині нього вирував «казан киплячий» і далеко не з добрих думок. Феодосій, відчуваючи, що Агапіт бачив його наскрізь і відав про таємні помисли, прагнув не попадатися зайвий раз йому на очі. І після він все життя випробовував внутрішній страх перед Агапітом, бо творив справи, не відповідні з духовним життям.
Що передрік Агапіт про цього парубка Антонію, то і сталося. Згодом, коли до ченців приєднався Варлаам - син Іоана, першого боярина князя Ізяслава, із цього приводу розгорівся скандал з владою імущими. Ось тоді зі всієї братії саме Феодосій по слабкості духу свого і став інформатором в Ізяслава. І згодом підставляв Антонія не один раз. Врешті-решт, коли Варлаам, будучи першим ігуменом, прийшов до Ізяслава просити землі, що над печерами, Ізяслав погодився їх віддати лише при умові, що на чолі їх братії стоятиме бажана йому духовна особа. Варлааму нічого не залишалося, як погодитися. У цей же рік Ізяслав перевів Варлаама (якого Антоній свого часу поставив над братією, коли сам став простим ченцем) в Дмитрієвський монастир, а на його місце назначив «свою людину» - Феодосія. А Нестор це все підніс, ніби то сама братія вибрала Феодосія своїм ігуменом за «чернечі подвиги».
- Точно що «подвиги», - посміхнувся Володя. - У нас би за такі «подвиги» шию б намилили.
- З цієї миті і пішло негласне розділення в Печерському монастирі, - продовжив Сенсей. - Послідовники Агапіта прагнули до духовного життя. Феодосій же і його послідовники, серед яких більше всіх виділявся Никон, що постриг його в ченці, до якого у нього зайнялося непросте кохання, - посміхнувся Сенсей, - прагнули використовувати своє положення для власного збагачення. Феодосій, що досяг бажаного, потім так звеличив і укріпив свою владу, що навіть Ізяславу не солодко припало.
- Так, - задумливо промовив Микола Андрійович. - Якщо дати такій людині, як Феодосій, владу - хорошого не чекай. Стійка депресивна пригніченість в підлітковому віці частенько наводить до серйозних порушень в психіці, до різних психопатологій. Такий підліток слабо адаптується серед однолітків, незрідка втрачаючи відчуття реальності в навколишньому світі. А це, у свою чергу, породжує відчуття неповноцінності, власної неспроможності і заниженої самооцінки, цілий комплекс страхів. Як правило, такі люди замкнуті в собі, боязкі і несмілі. Але як тільки у них з'являється шанс реальної влади над людьми, ось тут-то і виявляється весь букет їх психічних захворювань...
Женька послухав, послухав міркування психотерапевта, а потім промовив:
- Прямо образ Чикатіли... Той теж був тихий та скромненький при людях.
- А ти думаєш, звідки маніяки беруться? - серйозно сказав психотерапевт. - Роздута манія величі ще не таке з людьми робить.
- Цілком вірно, - погодився з ним Сенсей. - Феодосій служив в першу чергу задоволенню своєї манії величі. В духовному ж він був страшно ледачий. Молитви читав лише для показухи. Дивлячись на духовну роботу Агапіта і його учнів, він, повчаючи інших ченців пильнувати ночами в молитвах, сам же в цей час спав, та так солодко, що його ранком вічно доводилося будити. А пізніше представили це як потаємність його аскези. Про таких, як він, сказано Ісусом: «Зв'язують тягарі важкі і неудобоносимі і покладають на плечі людям, а самі не хочуть і перстом двинути».
Розписали Феодосія в хвалебних мовах як «книголюба і освіченої людини». Це взагалі анекдот, враховуючи його елементарні знання в граматиці. Зате повчати інших він любив на кожному кроці, звеличувати свою особу, аби йому в ноги кланялися, руки цілували, «святим батьком» величали. Це було його невід'ємною внутрішньою властивістю - представляти себе перед людьми мало не в образі Господа Бога. Адже Ісус говорив: «І отцем собі не називайте нікого на землі, бо один у вас Батько, Який на небесах».
Причому любив повчати не лише своє «стадо», але і звичайних мирян, виставляючи себе в світлі жорстокого і непримиренного прибічника християнства, вдовблюючи їм, що «той, хто хвалить чужу віру, ходить біля єресі». І при цьому часто повторював слова Агапіта: «Бог єдиний і єдина віра в нього!». Але якщо Агапіт розповідав учням про єдину внутрішню віру до Бога, властиву для будь-якої істоти людської, прагнучої до Нього, чому, власне кажучи, і вчив Ісус, то Феодосій перекручував ці слова з позиції релігії, егоїзму своєї Твариної сутності, мовляв, лише моя віра достеменна, останні всі негідні. Особливо він любив повчати багатих, частенько буваючи у них на бенкетах і в гостях. Він взагалі уявив собі, що його мета - це повчати князів, а їх - слухати його повчання, тобто володіти владою над владою імущими. За таких людях-«фарисеях» сказано навіть в Євангелії, канони якого намагався проголошувати Феодосій: «Все ж поділа свої роблять з тим, аби бачили їх люди; розширюють сховища свої і збільшують воскрилія одягу своїх»; «Також люблять передлежання на бенкетах і предсідання в синагогах»; «І вітання в народних зібраннях, і аби люди звали їх: «вчитель! вчитель!» Але там же і сказано: «А ви не називайтеся вчителями, бо один у вас Вчитель - Христос, всі ж ви - брати». «І не називайтеся наставниками, бо один у вас Наставник - Христос»...
І тут Тетяна, яку, мабуть, більш всього зачепили слова про єдину віру, промовила:
- Щось я не зрозумію різницю між словами Агапіта і Феодосія про віру єдину. Здається, Феодосій був прав. Як говорила моя бабуся, треба вірити лише в християнство, бо це єдина віра, що приводить до Бога.
- Ну ось бачиш, твоя бабуся вважає це так, тому що вона народилася і виросла в християнському середовищі. А чиясь бабуся, що проживає на Близькому Сході, розповідатиме свій внучці, що єдино правильна віра - це мусульманство. Бабуся-китаянка - запевнятиме, що це буддизм, і так далі. Але все це лише зовнішні умовності, що наводять, кінець кінцем, при повному переході людини на позитивну хвилю, тобто на перевагу агатодемона (а не на підтримці агресивного фанатизму какодемона), все це наводить людину до одного і того ж внутрішнього результату. І частенько людина навіть не відає про ті процеси, які відбуваються в ній. Вона лише починає розуміти, що таке дійсна віра в Бога, відчувати незвичайний духовний прилив сил. Тобто, всі, хто істинно вірить в Бога, як би вони Його не величали, кінець кінцем приходять до одних і тих же дверей і переступають один і той же поріг. Сказано, що безліч доріг ведуть до Бога, та Брами вузькі.
- Ні, я, наприклад, начеб так все розумію, - став міркувати Костік. - Але якщо чесно признатися, то за великим рахунком важко у все це повірити... От хоч би за того ж Агапіта, що в нім перебував сам Дух Святий. Як він взагалі виглядає, той Дух Святий? І невже це було так важливо для Русі? І чому до сьогоднішнього дня я ніде про це не чув і не читав? Чому до нас дійшли саме ті історії, які, як ви говорите, багато в чому перекручені? Кому ж тоді взагалі вірити? І якщо є Бог, то чому він допускає, що зі святих знущалися, Христа розіпнули, про Агапіта правду приховували...
Сенсей утомлено зітхнув і спокійно відповів:
- Не намагайся зрозуміти справи божі, які багато в чому приховані від людей. Це рівносильно спробі мурашки проковтнути слона. Людський мозок дуже обмежений. Людина не сприймає елементарного: як вона чує, як вона бачить, як вона думає, як живе і хто вона взагалі є насправді. Вона навіть не знає, за великим рахунком, що таке смерть. Я вже не говорю про те, що вона не може зрозуміти своїм обмеженим мозком, що таке нескінченність Всесвіту. Єдине, що може людина - це вірити або не вірити.
- Ні, ну як це вірити або не вірити? - заперечив Костік, втягнувшись в смак суперечки. - Для будь-якої віри потрібні докази, у тому числі і віра в Бога!
- Докази, говориш?! - голос Сенсея немов змінився. - Підійди до дзеркала і уважно поглянь на себе. І якщо ти віриш, що ти випадкове з'єднання амінокислот, що привело, кінець кінцем, до мутації мавпи, із-за якої вона стала розумною, тоді навіщо тобі шукати Бога? Піди на ринок, купи банан і насолоджуйся життям! А якщо з цим не згоден і віриш, що ти дивне творіння Бога, то як ти можеш вимагати від Бога доказів Його існування?! Хто ти і хто Бог?
Сенсей говорив з такою силою в погляді і голосі, що Костік навіть мимоволі сторопів, весь якось зіщулився і швидко опустив свій погляд. Здавалося, в цей момент він готовий був провалитися крізь землю. Виникла коротка пауза.
- Да уж, - промовив Микола Андрійович, порушуючи тишу. - Виходить, Феодосій служив Кесареві, а Агапіт - Богові.
- Цілком вірно, - відповів Сенсей знов рівним звичним голосом. - Ось з тих часів і пішло розділення в Лаврі. Одні ченці здійснювали дійсні духовні подвиги, у тому числі піддаючи себе затвору, а інші в цей же період насолоджувалися свавіллям, розбещеністю, егоїзмом і золотолюбством, оббираючи мирян і заробляючи гроші за показ місця звершення духовних подвигів дійсних ченців, що йшли до Бога... Загалом, все як завжди у людей: перепоганили таке святе місце своєю пожадливістю, перекрутили все, намутили. Адже могло бути все інакше. Адже сам Дух Святий створив тут свою Обитель. Ех, люди, люди...
Сенсей трохи помовчав, а потім задумливо промовив:
- Отже Агапіт дуже сильно вплинув на Русь, і не лише... І, не дивлячись на те, що цей вплив носив непрямий характер, воно змінило майбутній світ. Хоча це загалом не входило в тодішнє завдання Агапіта як Бодхисатви, а було більше ініціативою самого Агапіта. Ну, одним словом, бодхи він і є бодхи.
Агапіт заклав духовну обитель, де впродовж всього її існування ніхто і ніколи не підраховував, скільки людей зцілилися від смертельних захворювань і, слава богу, до цих пір продовжують зцілятися. Але це не суть важливо. Головне те, що багато хто придбав там духовне здоров'я, що набагато важливіше фізичного. За великим рахунком, завдяки Агапіту, його мощам, в яких збереглася цілюща сила Духу Святого, Києво-печерський монастир прославився в століттях.
Навіть взяти сьогоднішній день. Багато людей, з різних країн світу, належать різним релігіям, і навіть ті, хто вважає себе «атеїстом», відвідуючи Печерські печери, де лежать мощі святих, більш всього затримуються біля мощів Агапіта. Чому? Тому що людина інтуїтивно відчуває справжню Святість, адже душу не обдуриш. Але якби люди знали, що мають можливість не лише просити про лікування тіла, але, що набагато важливіше, просити про порятунок душі своєї, особливо в дні перебування Духу Святого в мощах Агапіта, які щороку починаються з двадцять п'ятого лютого і тривають цілий тиждень, для їх душ було б незрівнянно більше користі. Бо немає в ті дні на Землі святішого місця, де може будь-яка людина, незалежно від свого віросповідання, так близько бути з проханням своїм перед Слухом Господнім. І такий шанс є у кожної людини, яким він може скористатися протягом семи днів в році. Адже наступний рік для нього може і не настати. Бо короткі дні людські на перехресті часів. Бо скорботні їх справи перед лицем Господнім. Вже кожна мить людська на чаші вагів. І немає для душ важливішої турботи, ніж спрага обрящить порятунок. Не у вірі зовнішній, але у вірі внутрішній ключ до Брам. Лише сліпий, засліплений прахом, його не побачить.
Людина може дати Богові лише свою віру і щиру молитву. Більшого вона нічого дати Богові не може. Бо все, що оточує людину, є творіння боже. І негоже давати Господу в дар його ж власність. Адже Богові, окрім Кохання і Віри, нічого від людини не потрібно! Що може дати мале дитя Батьку своєму, аби зраділо серце Його? Лише Любов свою і Пошану.
Сенсей замовк, спрямувавши погляд у вогнище. А потім задумливо промовив. Здавалося, що він одночасно говорив всім і кожному окремо.
- Поки ти живий, людино, у тебе є шанс вимолити вічність в коханні божому для душі своєї. І доки у тебе є цей ШАНС, йди до Агапіта в святий тиждень і моли перед Духом Святим лише про душу свою. Бо тіло твоє тлінне, воно є прах. І всі турботи земні - порожні. Але пам'ятай, людино, що обіцяєш перед Богом в проханні своєму, - виконуй! Бо Він, як всякий батько, не терпить брехні, прощає, але не довіряє потім...
Відірвавши свій погляд від тліючої костриці, Сенсей уважно поглянув на нас. Очі його світилися якоюсь незвичайною силою і чистотою. І тут він промовив:
- Осмілюйся, людино, істинно говорю, як не дано тобі уникнути смерті, так і не дано тобі уникнути Суду Божого.
Виникла тиша, яку ніхто не смів порушити. Починався світанок. Десь мелодійно заспівала пташка. Сенсей, поглянувши у бік моря тяжко зітхнув, і зтомлено промовив:
- Гаразд, друзі, натомив я вас своїми розповідями. Вам вже і відпочивати-то давно пора...
Всі розійшлися спати. На березі моря залишився лише один Сенсей, сидячи біля догораючого багаття. Його задумливий погляд був спрямований на схід, де перші промені світла пробивали дорогу Сонцю, нестримно розриваючи темноту нічного неба.