Анастасія Нових «Сенсей. Одвічний Шамбали ii»

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8

- Камінь, що впав в пісок - шелест піщинок.

Хвилі прибій - шелест піщинок.

Твій стрімкий біг,

Стопа в пісок - шелест піщинок.

Життя - це всього лише крок,

А роки в нім - шелест піщинок.

Подорожній подумав і знов запитав:

- Але що це означає?

- Ти прийшов туди, куди дано тобі від народження, - відгукнувся Мандрівник. - Виріс в тому, що було бажане твоїй природі. Досяг зрілості в тому, що стало твоєю долею. І підеш туди, куди буде дано тобі від смерті. Смерть всього лише початок життя. Життя всього лише спадкоємиця Смерті. Прихід життя не можна відкинути. Відхід її не можна зупинити.

Подорожній помовчав, а потім захоплено вигукнув:

- Стати Людиною?! Я пригадав! Я шукав Дорогу, аби стати Людиною!

На що Мандрівник відповів:

- Ти шукав лише чужий слід, але не власну дорогу. Чужий слід не схожий на власний. Сліди з'являються там, де їх залишають. Але самі вони не є тими, хто їх залишає. Йдучи по чужому сліду, ти гнався за зовнішніми образами, не відаючи їх внутрішню суть. Але кожен прокладає собі ту дорогу, яка відповідає його дійсним прагненням. Пустеля з часом заносить всі сліди своїми пісками, щоб новий Подорожній не здійснював помилок минулого. Ось чому важливий свій досвід. Аби стати Людиною, потрібно прокласти свою власну дорогу.

Стопа Людини займає мале місце в безкрайній Пустелі. Але, не дивлячись на це, вона може ступати там, де ще ніхто не проходив. Ступаючи ж там, де ще ніхто не проходив, Людина здатна піти далеко і знайти більше. Пізнання її розуму невеликі, але Людина, ввіряючись Невідомому, здатна дійти до Того, Хто її створив.

І Подорожній запитав:

- А хто є Той, Хто мене створив?

Мандрівник промовив:

- Його можна сприйняти, але не можна передати. Можна дійти до Нього, але не можна осягнути. Його можна Любити, але не можна обійняти. Його можна зрозуміти на початку, але не можна пізнати до кінця. Бо Він є Той, Хто створив все. Бо Він Творить своєю Волею.

- Звідки ти знаєш це про Нього? - здивувався Подорожній.

- Я є Голос Його і Слух, - прозвучала відповідь.

- Але хто ти? Назви мені ім'я своє.

- Ім'я - всього лише тінь від одягу, але їх у мене багато. А Єство одне - Бодхисатва».

7

Після того, як Сенсей розповів нам цю легенду, ми продовжували дорогу мовчки. Вочевидь, всі, так само як і я, перебували під сильним враженням від почутого і намагалися розібратися в першу чергу в собі, своєму виборі дороги в житті. І вже коли ми підходили до табору, Андрій запитав в Сенсея:

- А Бодхисатви відвідують лише Схід?

Сенсей усміхнувся:

- Чому, вони скрізь бувають, і на Русі в тому числі.

- Так? - здивувався Андрій. - І на Русі? Що, були росіяни бодхи? Ніколи за це не чув… Сенсей, розкажи...

Всі пожвавилися, вочевидь, теж горівши бажанням почути про це детальніше. Але Сенсей, глянувши на «охоронців» нашого табору, що зустрічали нас, лише промовив:

- Пізніше, вечерком...

«Ну, вечерком так вечерком», - подумала моя особа і спрямувала свій погляд на Тетяну, що махала мені рукою.

У таборі нас вже заждалися. Розпаковувавши пакети, ми повідали друзям, що залишилися, про свої пригоди, а вони нам про свої. Виявляється, мої друзі теж тут не нудьгували. Під час того, як наші «охоронці» вирішили відпочити, «підгодовані» чайки намагалися зробити повторний погром. Костік же, створивши собі подобу прикрашеного індійця, вирішив з Юрою в що б то не стало зловити хоч одну «дичину» і влаштувати їй «показові розборки, аби іншим не кортило». Вони, як вважається, зробили «засідку» в прибережному очереті. Проте з цієї затії вийшла лише комічна історія, як два міські хлопці трохи не довели до інфаркту «благородну птицю» своєю раптовою появою з улюлюканням, несамовитими криками і божевільними віражами по берегу в гонитві за переляканою зграєю пернатих. Отже своїми «цивілізованими розборками» в дикій природі наші «індійці», окрім пір'я і пташиного посліду, нічого більшого не мали.

Розправившись з обідом, ми пішли пустувати у водних просторах. Награлися вдосталь у водне поло, тобто ватерполо. І вже коли половина нашої компанії розтягнулася на пісочку, гріючи свої тіла, Стас і Женя вирішили поплавати з аквалангами. Але у них чогось там не занадилося, і, відклавши акваланги, вони вирішили попірнати старим добрим способом з маскою і трубкою недалеко від берега. Костік і Андрій пробували свої силоньки на далекий заплив. А ми з Тетяною борсалися на мілководді. Для нашої боязкої жіночої натури «заплив» тоді був хороший, коли періодично під ногами відчувалося морське дно.

І ось в той самий момент, коли Андрій і Костік вже досить віддалилися від берега, Славік, що загоряв біля кромки моря, несподівано для всіх почав кричати в їх сторону і махати руками:

- Акули! Акули!

- Ти чого так кричиш? - обурився жартома Руслан, лежачи недалеко на піску. - Вони на твій прикол не клюнуть.

- Правда, акули, сам глянь! - захлинаючись кричав Славік вже йому.

Славік насправді виглядав переляканим. Ми з Тетяною ураз прийняли вертикальне положення у воді, відчувши під собою рятівне дно, і стали витягувати шиї, вдивляючись в море. Але нічого особливо небезпечного не побачили і знов перевели погляд на стривоженого Славіка. Володя і Віктор, загоряючи на піску, підвелися і з неприхованою усмішкою поглянули вдалину.

- Та ти що, Слава? - промовив, посміхаючись, Володя. - Які в цьому морі можуть бути акули? Це навіть не море, а так, калюжка. Звідки тут взятися хижакам, якщо в окрузі навіть риби пристойної не зустрінеш?

- Правда, акули! Правда, акули! - заклинило Славіка, немов заїжджену пластинку на акорді. - Он, дивіться! Дивіться!

І тут, глянувши в тому напрямі, куди вказував Славік, я дійсно відмітила, як вдалині нестримно наближалися до берега два чорні плавники, періодично пропадаючи серед хвиль. І рухалися вони якраз у бік Андрія і Костіка, які, не звертаючи уваги на крики Славіка, спокійно плавали у воді, явно не помічаючи небезпеки. Але коли вже ми з Тетяною з переляку підняли цілу «сирену» своїми дзвінкими жіночими голосами, Андрій і Костік розгублено завертіли головами по сторонах, шукаючи причину нашої паніки. Андрій першим відмітив рухомі на них плавники і різко погріб до берега. Костік же, явно так і не побачивши джерело небезпеки, як мовиться, не став випробовувати долю і рвонув доганяти Андрія.

Бурхливі вигуки переполохали всю компанію. І коли наш інстинкт самозбереження велів негайно вибігти з води, Сенсей із старшими хлопцями, навпаки, знехтували цим внутрішнім сигналізатором і стали заходити поспішно у воду, вдивляючись в далину. Ми ж, добігши до них, так би мовити до «безпечної зони», зупинилися. Соромно ж було зовсім виходити з води, коли там ще залишалися твої товариші.

Сенсей, спочатку вирвавшись вперед всіх, потім уповільнив хід. І посміхнувшись, промовив в нашу сторону:

- Ну, панікери. Та це ж дельфіни!

- Дельфіни?! - невимовно здивувалися ми, знов вдивляючись в трикутні плавники, що наближаються.

Сенсей з посмішкою рушив назустріч несподіваним гостям. Костік і Андрій, вочевидь відмітивши Сенсея, що «квапиться до них», ще більше прискорили процес своєї греблі і буквально кулею проскочили мимо нього, посилено працюючи руками і ногами, хоча, по суті, там, де вони пливли, води було вже по пояс. Вертикальне положення вони прийняли лише тоді, коли їх руки і ноги стали «загрібати» пісок на мілководді. Мабуть, ще не оправившись від шоку, вони швидко піднялися, збираючись рвонути до берега, але тут почули позаду себе сміх нашої компанії.

- А ви чого стоїте?! - розгублено промовив Андрій, обтираючи з лиця воду і не розуміючи, чому ж ми до цих пір не на суші.

Парубок ще більше подивувався, коли побачив, що Сенсей продовжує заходити на глибину.

- А ми не їстівні, - відповів за всіх Женька, знімаючи свою водну маску. - У нас підвищений коефіцієнт сміхотворності. А такі нелегкотравні. Від таких, як ми, заворот кишок може статися. Це все одно, що проковтнути морського їжака і мучитися потім в коліках весь залишок свого життя.

- Так начеб і ми малоїстівні, - став опам'ятовуватися Андрій, наближаючись до хлопців. - Глянь, які кістляві. - І при цьому вказав на тремтячого Костіка.

- Е, ні, - заперечив Женька. - Я бачив, з якою швидкістю за вами гналися. Що це значить? Значить, в цьому питанні гастрономічні критерії цих хижаків явно не збігаються з вашою думкою про свою персону.

Ми розсміялися. Горе-хлопці приєдналися до колективу, намагаючись зрозуміти, що ж тут змінилося за час їх марш-кидка. І коли їм пояснили, що це дельфіни, вони здивувалися не менше нашого.

- А чого ж вони за нами так мчали? - запитав Костік, все ще вибиваючи зубами дрібне тремтіння.

- А чого ти від них тікав? - у свою чергу, із сміхом запитав Віктор.

- Так гналися, ось і тікав.

- Вони, напевно, з тобою пограти хотіли, - висловив свою «версію» Стас.

- Хороша гра. У мене піджилки до цих пір трусяться.

- А з чого ти взагалі взяв, що цю відстань вони ради тебе пропливли? - пробасив Володя, спостерігаючи за Сенсеєм.

Ми перестали жартувати і з неприхованою цікавістю спрямували свої погляди на Сенсея.

Пара чорних дельфінів з контрастними чорно-білими смугами з боків хоч і мчала з швидкістю, проте незвично різко зупинилася буквально в парі метрів від Сенсея. Сенсей теж завмер. Вода йому в цей час вже доходила до грудей. Один з дельфінів якось смішно висунув голову з води, прямо як людина, і забавно закивав головою, привідкривши рот і видаючи смішні звуки, чимось схожі на тріскачку впереміш з тявканням. Другий же дельфін, що був поменше, поводився боязкіше. Він став до Сенсея боком, не зводячи з нього очей, неначе уважно його вивчав. Сенсей обережно пошльопав по воді, немов вибиваючи якийсь такт. Перший дельфін припинив видавати звуки і зацікавлено нахилив мордочку. Вочевидь, це йому сподобалося, оскільки він підпірнув і виплив буквально на відстані витягнутої руки від Сенсея. Той же повільно дотягся до нього долонею і ласкаво погладив тварину по його лобовій частині. Дельфін підплив ще ближче, сміливіше підставляючи свою мордочку для погладжувань. Але Сенсей замість цього злегка почерпнув долонькою воду і грайливо бризнув на тварину. Дельфін весело «затріщав» і кинувся врозтіч, упірнувши під воду. Після декількох секунд, він несподівано викинув хвіст позаду Сенсея і з шумом тьопнув по воді, обливши його фонтаном бризок. А потім пішла ціла гра в «догонялки» з Сенсеєм, де роль «воділи» переходила від одного до іншого. До неї швидко підключився і другий дельфін.

Дивлячись на такі водні забави, весь наш страх перед цими доброзичливими тваринами став пропадати. Ми почали підтягуватися до Сенсея, явно горівши бажанням прийняти участь в цій грі. Хоча, чесно кажучи, спочатку з деяким побоюванням наближалися до цих морських створінь. Не аби що, такі потужні «тіла» поруч плавали. І не просто «тіла», а створіння з розвиненим інтелектом, якщо врахувати, що Сенсей згадав, що мозок дельфіна важить близько 1800 грам, тобто більше, ніж у деяких людей. Чим не прибульці з іншого світу, які живуть своїм життям, паралельним нам, тут, на нашій планеті, у наш час? Проте, дивлячись на їх «вічну» добродушну посмішку, злегка примружений веселий погляд, важко повірити, що вони можуть заподіяти тобі біль.

Дельфіни крутили довкола нас. І хоч це були представники дикої природи, як не дивно вони не боялися нас. Навіть давали себе «погладити», правда, лише тоді, коли Сенсей знаходився поряд з нами. Причому якщо в перервах між «догонялками» вони інколи «дозволяли» нам лише доторкнутися до себе, то Сенсею із задоволенням підставляли «почухати» своє черевце, особливо той дельфін, який був ледве побільший. До речі кажучи, Микола Андрійович першим з нас відмітив у нього рану на тілі збоку, трохи нижче за голову. Причому точнісінько на тому ж самому місці, що і у дельфіна, якого ми «ховали» вранці в морі.

- О! Невже це наш знайомий? - здивовано-захоплено поглянув Микола Андрійович на Сенсея, виявивши цю «ідентичність».

Сенсей лише загадково посміхнувся.

- Та нє, це інший дельфін, - промовив з сумнівом Руслан. - То хіба рани так швидко гояться?

- Хто знає? - знизав плечима психотерапевт, з хитрою посмішкою поглядаючи на Сенсея. - Середовище тут особливе... Адже в того теж на тих же місцях були шрами, що давно зажили. Он, дивися...

На чорній верхній частині тіла тварини виднілися добре помітні білі смуги, неначе залишені від зубів величезного гребінця.

- Точно наш дельфін! - усміхнувся радісно Володя. - Бійцівський! Я теж тоді ці сліди примітив.

- Це його так рибаки? - поцікавилася я в Сенсея.

- Ні. Це сліди від зубів родичів. Це він свій норовистий характер проявляв по молодості років.

- Та ні, не може бути, це не той дельфін, - продовжував переконувати нас, а швидше сам себе Руслан. - Просто всі ці дельфіни на одне обличчя.

- Ображаєш, - з посмішкою заперечив Сенсей. - Це лише для неуважної людини дельфіни, як новобранці, всі здаються на одне обличчя. А насправді у дельфінів, майже як у людей, немає однакових фізіономій. Кожен по-своєму індивідуальний і відрізняється один від одного по вираженню мордочки, статурі, формі спинних плавників.

- Так? - промовив Руслан і спробував «уважніше» розглянути дельфіна.

В цей час хтось здогадався принести м'яч. Він настільки припав до душі грайливим дельфінам, що за його володіння зав'язалася ціла колотнеча, причому з вельми комічними ситуаціями. Особливо дісталося Женьці. «Мічений» дельфін ще при першому «телепатичному вивчаючому огляді» якось не злюбив парубка. І в подальшому весь час прагнув йому завдавати маленьких неприємностей. То він немов спеціально примудрявся тьопнути перед ним хвостом, аби обдати його бризками. То, коли парубок підпливав близько до Сенсея, цей дельфін, прагнув «буцнути» Женьку і відпихнути його подалі від Сенсея. На що парубок став обурюватися:

- Сенсей, чого це він до мене так нерівно дихає?

- Ну як чого? - усміхнувся плаваючий поруч Микола Андрійович. - Ти ж його хотів живцем поховати, в пісок закопати?

- Я?! - скорчив безневинне лице Женя. - Та ви що?! Я ж люблю природу... - В цей час дельфін виплигнув з води недалеко від Женьки і з шумом плюхнувся назад, накривши Женьку з головою цілою хвилею. Треба було бачити обличчя парубка після цього несподіваного душу. Воно виглядало так, немов Женьку обпльовували з голови до ніг, причому найзухвалішим чином. Парубок в серцях закінчив свою мову, кричучи услід дельфінові, що пірнув: - Я ж говорю, люблю природу!.. - І витерши воду з лиця, додав: - Ну майже люблю, за винятком деяких екземплярів.

Всі хлопці засміялися, а Сенсей з посмішкою його попередив:

- Дивися, дельфіни, як і слони, здатні довго пам'ятати образу.

Але коли справа дійшла до м'яча, яким Женька, відібравши у дельфінів, вирішив їх подражнити, «Мічений» взагалі прийняв загрозливу позу. Дельфін збуджено замотав головою з одного боку в інший і широко роззявив щелепу, оголивши свої конічні зубки, не гірше чим у тигра. Після цього послідувало різке клацання зубами. Нічого хорошого це не провіщало. Парубок тут же випустив з рук м'ячик, не бажаючи більше випробовувати терпіння дельфіна, і швидше погріб до берега. А позаду нього почулася ціла какофонія звуків, дуже схожа на Женькин єхидненький сміх, який він перед цим мав необережність озвучити при дельфінах. Ми навіть не повірили, що чули своїми вухами такий забавний «регіт» дельфінів. На що Сенсей відповів, що дельфіни здатні копіювати різні звуки. І дійсно, коли ми з ними плавали, чого ми тільки не почули: від звуку, схожого на скрип якоїсь незмащеної хвіртки, до звуків, схожих на людський сміх і навіть писк комара.

Втомившись від довгого купання, ми вилізли з води услід за Сенсеєм. А дельфіни ще продовжували пустувати, носячись з м'ячиком і все далі і далі відганяючи його в море. Ми вже махнули на це рукою, вирішивши залишити цей наш маленький подарунок їм на пам'ять. Так вони і поплили з ним у відкрите море.

8

Такого насиченого непередбаченими подіями дня у нас ще не було. Після колосальної водної «фіззарядки» ми просто відключилися, заснувши глибоким сном. І прокинулися лише надвечір, коли сонце сідало за горизонт. Жара нарешті спала. Довкола було тихо. На морі стояв штиль. Одна лиш благодать.

Ті, хто прокинувся першими, назбирали хмизу і дрів для вечірнього костра. Потім дружно приготували вечерю. І коли, розправившись зі всіма своїми побутовими справами, розташувалися біля костра за любимим нами чаюванням, на небі вже з'явилися перші зірочки. Ми із задоволенням сиділи в тісному дружньому крузі, чекаючи, як завжди, настільки цікаву і настільки корисну для душі бесіду з Сенсеєм. Поговоривши спочатку про побутові теми, Володя першим перевів розмову в русло «вічних тем».

- Сенсей, ти обіцяв розповісти за російського бодхи, - нагадав він.

- Ну раз обіцяв, - промовив Сенсей і, трохи помовчавши, промовив: - Чули, про такого святого по імені Агапіт?!

Деякі з нас негативно похитали головою.

- Ні, - відповів за всіх Віктор.

Мені ж ім'я Агапіт чомусь здалося знайомим. І я стала напружувати пам'ять, де ж могла його чути, причому не так вже давно.

- Агапіт, Агапіт, - задумливо промовив Микола Андрійович, мабуть теж щось пригадуючи. - Хвилиночку... А це випадково не пов'язано якось з древньою медициною?

- Із староруською медициною, - уточнив Сенсей. - Це був видатний чернець Києво-печерського монастиря, що лікував в XI столітті. Слава про його дар зцілення від тяжких захворювань розповсюдилась далеко за межі Києва. Але це не найголовніше в його біографії.

Сенсей замовк, прикурюючи сигарету. І тут мене, як мовиться, осяяло, де я могла чути це ім'я. Про Агапіта розповідав знайомий мого дядька. В цей час ми з мамою якраз гостили у дядька Віті в Москві, коли я проходила обстеження в Московській клініці.

- І я знаю, хто це! - натхненно промовила моя особа, до великого здивування моїх друзів. - У мого дядька в Москві є хороший знайомий - учений, який входив до наукової групи по вивченню Печерських мощів. Він розповідав, що вони проводили якісь там біохімічні, рентгенологічні, бактеріологічні і ще... не пам'ятаю, як це по науці називається... Коротше кажучи, якісь дослідження, які дозволяють відновити зовнішній вигляд і будову людини по кістках...

- Морфологічні і антропометричні, - підказав Микола Андрійович.

- Точно, - і вже безпосередньо звертаючись до нього за допомогою, промовила: - І ще ці... коли взнають, хто на що хворів...

- Етіологічні.

- Так, - кивнула я. - Так вони завдяки цим дослідженням відновили дійсну подобу деяких Печерських святих з Ближніх печер, у тому числі і Агапіта. Причому його мощі викликали цілий переполох серед учених. А все почалося з того, коли учені виявили, що мощі Агапіта випромінюють якийсь незрозумілий чи то фон, чи то поле, загалом, невідомий вид енергії. Потім проводили різні експерименти. Так біля його мощів мінялася і структура води, і рослини прискорювали свій ріст, навіть згодом ставали витривалішими і «здоровішими». Виявили якісь захисні характеристики від дії радіації. І навіть в приміщенні, де знаходилися мощі, було щось виявлено, що надає дуже сильну бактеріологічну дію на повітря. Звичайна вода, яка деякий час стояла біля мощів Агапіта, міняла свої властивості. І в подальших експериментах на тваринах і людях ця вода надавала лікувальну дію, від якої у людей швидше гоїлися рани, проходили різні хвороби, а хворі тварини швидко відновлювалися. І найголовніше, виявили якусь незрозумілу циклічність «фону» мощів. У певні дні це «поле» різко посилювалося, причому багато разів. Загалом, поводилося як в живого організму... Ось!

Видавши всю інформацію, відому мені на той момент, я замовкла.

- Так, круто! - свиснув Андрій.

- Що ви хочете, - сказав Сенсей, - Агапіт був Бодхисатвою.

- Почекай, - промовив психотерапевт, - він же належав до християнської релігії. А Бодхисатва - це ніби як буддійський Схід.

- Я тобі колись пояснював первинне значення слова Бодхисатва, пам'ятаєш? Це слово з Шамбали. Бодхисатва, як і людина, належить Богові. А релігії, розділення вірувань - це всього лише бізнес людей, торгуючих ім'ям Бога.

- Добре. Тоді інше питання. Якщо Агапіт був бодхи, тоді, вірогідно, враховуючи рівень його знань... Коротше, чому ж тоді засновником Києво-печерської Лаври, цього першого духовного центру в Древній Русі вважається Антоній, а не Агапіт, який жив в його час?

Сенсей усміхнувся.

- Вірніше буде сказати, що Антоній жив за часів Агапіта... А щодо твого питання, то ти забув одну маленьку деталь. Бодхисатви рідко коли виступають як лідери людського суспільства, якщо це не пов'язано з якоюсь певною місією, як в бодхи Ісси. Зазвичай їх учні і послідовники стають такими. А Бодхисатва, як правило, залишається непомітним для широких мас.

- А чому? - здивувалася Тетяна.

- Тому що Бодхисатва, враховуючи його невтручання в справи людські, може лише порадити, як перетворити суспільство в кращу, духовну сторону. А саме перетворення - бажання і справа рук самих людей, тобто, наприклад, тих же його учнів і послідовників.

- Ти хочеш сказати, що Антоній був учнем Агапіта? - прозрів Микола Андрійович.

Сенсей кивнув. Доктор подумав, а потім розгублено запитав:

- А як же ця установка, що Агапіт був учнем Антонія? Адже вона на чомусь базувалася?

- Її «база», як ти говориш, є всього лише церковною версією, яка, у свою чергу, склалася на основі таких книг, як «Отечник»...

- «Отечник»? - перепитав Володя.

- Так. Або інакше його ще називають «Києво-печерський патерик». Це книга про життя і діяльність святих отців Печерських, написана в XIII столітті. А також по записах ченця Печерського монастиря Нестора Літописця «Житія...» або, наприклад, відомою вам за шкільною програмою його книга «Повість тимчасових літ». - Сенсей зробив паузу і, поглянувши на наш молодий колектив, добродушно промовив: - Якщо ви, звичайно, вчилися в школі, а не відбували там від дзвінка до дзвінка.

- Як же, пам'ятаємо, пам'ятаємо, - похвалився Костік. - Я навіть дату її написання запам'ятав. - І з вираженням промовив: - 1113-1115 рік від різдва Христова.

Хлопці розпливлися в посмішках.

- Вірно, - помітив Сенсей. - Тобто, через певний час після реальних подій, з врахуванням тодішньої політичної ситуації в державі, а також переваг і симпатій серед вищого духівництва.

- Ну так, - глузливо сказав Віктор. – Спробуй там розбери, хто був прав. Як говорять в нашому середовищі, вислухавши в суді двох свідків по одному і тому ж дорожньому випадку, втрачаєш довіру до істориків.

Ми засміялися, а Костік додав свого гумору в наш сміх.

- Це як у Бернарда Шоу запитали після його чергової мови: «Що скаже із цього приводу історія? А той відповів: «Історія, сер, збреше, як завжди».

- Ну навіщо ж так категорично, - заперечив Сенсей під сміх хлопців. - Просто кожна людина, описуючи минуле, мотивує його в першу чергу особистими міркуваннями. А особисті міркування залежать від міри її духовності і особистої зацікавленості, виходячи з чого страждає об'єктивність. Дай завдання десяти людям описати одну і ту ж подію, і, будьте впевнені, кожен піднесе його по-своєму. Наприклад, політик опише так, як це йому бачиться вигідним в світлі подій, що відбуваються в його час. Лікар опише з позиції медичних переконань. А проста людина з життєво-побутової позиції, акцентуючи увагу на тих моментах, які особисто їй цікаві. Ось і виходить різна історія. Але в будь-якій історії можна уловити основну суть подій, що відбуваються. Як мовиться, треба глядіти в корінь.

- Загалом, ти правий, - погодився Микола Андрійович. - В багатьох випадках погляд на нинішню історію у нас дійсно однобокий, не говорячи вже про далеке, майже забуте минуле...

- А якщо врахувати, що люди, на жаль, не міняються, вірніше не хочуть змінитися... - з відтінком смутку промовив Сенсей.

- ...історія, відповідно, повторюється, - закінчив його думки Микола Андрійович.

- Як це не сумно.

Сенсей задумливо поглянув на вогнище. Утворилося недовге мовчання. Ми ж не наважувалися влізти зі своїми питаннями в хід діалогу між «метрами».

- Так що ж було насправді тисячоліття тому? - живо поцікавився Микола Андрійович.

- Це, звичайно, довга історія...

- А ми і не квапимося, - відповів за всіх Володя, зручніше влаштувавшись на своєму місці і приготувавшись слухати.

- Ну, раз не квапитеся, - в тон йому відповів Сенсей, - тоді слухайте... Мабуть, оповідання про час перебування Бодхисатви Агапіта на російській землі слід почати з розповіді про Антонія. Потім ви зрозумієте, чому...

Стояв теплий літній вечір. Довкола панувала повна тиша. Морські хвилі ледве чутно плескалися об берег, відводячи нас своїм монотонним, мелодійним плеском в тунель часу, в те далеке минуле, яке, як не дивно, таким далеким, по суті, зовсім не здавалося.

- ...Антонія, до прийняття в чернецтво, звали Антипієм. Народився він на Чернігівській землі, в місті Любече, в 983 році, за п'ять років до хрещення Русі, під час правління в столиці-граді Києві Володимира I Святославича.

- Це випадково не того, кого називали Червоним Сонечком в російських билинах? - вставив своє слівце Костік.

- Він самий, внук княгині Ольги і київського князя Ігоря, - уточнив Сенсей і продовжив: - На молодість Антипія випав бурхливий час. Якраз йшло становлення Староруської держави, об'єднання східно-слов'янських племен. На півдні і заході велися війни з сусідніми країнами. Та ще воду баламутили внутрішні репетії, протиборства між різними релігіями. В цей же час активним ходом, так би мовити «указом зверху», йшло заміщення множинних засад язичництва новими християнськими канонами. Причому з обох боків справа доходила і «до вогню і до меча». Коротше, звичайний хаос, або, як у нас би сьогодні сказали, «беззаконня часів змін».

- Ну так, як мовиться, ворогові не побажаєш народитися під час змін, - пробасив Володя.

- Точно. А Антипію ось довелося...

- Як і нам всім теж, - тихо додав Віктор.

- Загалом, молодість в Антипія була «веселою». Те що відбувалося довкола багато в чому сприяло тому, що він став робити спроби розібратися не лише в зовнішньому, але і в першу чергу в самому собі. І не просто розібратися, а вдумливо розібратися. Багато людей у той час вірили в Бога. І він, відчував, що Бог є. Але чому ж довкола творилася така смута? Чому Бог допускав таке зло? Йшло якесь протистояння, непотрібне кровопролиття. Страждали люди, страждали їх діти, лютували хвороби, убогість, смерть. Антипій мав можливість чути проповідників різних релігій. І всі вони вчили вірі в свого Бога, поклонінню Йому і молитвам. Але парадокс був в тому, що в них самих була відсутня та чиста віра, про яку казали, і самі вони не виконували того, що вимагали від інших. В Антипія не було довіри і до тих, хто приходив з мечем, розповідаючи за Бога. А з іншого боку, його терзали думки, чому, якщо є Бог що любить, то довкола стільки горя, безглуздо проливається багато крові? Чому Бог допускає такі тяжкі страждання?

Питань була маса, але, як завжди, в такому рої думок жодної тямущої відповіді. Але одного дня, від одного мандрівника, що зупинився у них на нічліг, він почув історію, яка його дуже зацікавила. Той мандрівник повідав за життя Ісуса Христа. Антипій був вражений. Адже виходить, люди вбили навіть Сина самого Бога. Чому ж тоді всемогутній Бог не зупинив цих людей? Чому не втрутився, коли його власний Син страждав від нечестивих і тіло Його вмирало на хресті? Але коли до Антипія дійшло, що суть криється в людському виборі, виборі кожної людини перед лицем Господнім, він зрозумів, що причина хаосу, що твориться довкола, була не в Богові, а в самих людях, у тому числі і в нім.

Це усвідомлення настільки перевернуло його особисті погляди на життя, що він став по-іншому дивитися не лише на давно минулі події тисячолітньої давності, але і на сьогодення. Він щиро полюбив Христа, бо той був близький йому по своїх стражданнях. Антипій дійсно щиро, по-справжньому полюбив Бога і задумався, хто ж він є насправді перед Його лицем?

Антипія вразило і те, що на світі живуть люди, що істинно присвятили своє життя Богові. Він вперше почув від мандрівника, що є таке святе місце на горі Афон, що на землі Грецькій. І що живуть там люди інші, не такі, як всі. Залишають вони цей життєвий світ і усамітнюються ради Бога, ради молитви до Нього про порятунок душі своєї. Носять чорний одяг. І дають три обітниці: послушання, безшлюбності і не стяжання. А звуть тих людей «іноками».

Спалахнуло і в Антипія бажання стати «іноком» і перебувати в безперестанній молитві до Бога. Та лише не знав він, ні як йти до тієї гори в землі чужій, Грецькій, ні як правильно молитися Богові, щоб бути почутим Ним. І став тоді Антипій звертатися до Бога своїми простими, щирими словами і просити Його, аби Той дав йому мудрого наставника, який вивчив би його молитві істинної, що приведе душу до порятунку. І настільки сильно було це бажання, настільки наполегливо він про це думав і щиро просив в Бога не один місяць і не один рік, що, кінець кінцем, сталося наступне.

Це сталося взимку, на світанку дванадцятого лютого по старому стилю (Юліанському календарю) або по новому стилю двадцять п'ятого лютого (за Григоріанським календарем, по якому ми ведемо нині числення). У ту ніч він не міг заснути, знов роздумуючи про Бога. І так він заглибився в свої роздуми, що став звертатися до Нього як люблячий син до свого рідного Батька, вимолюючи у Нього, як міг, молитву спасіння. Він інтуїтивно відчув, що у Бога потрібно просити лише про духовне, а не про тлін земний. І просити щиро, з чистою вірою в душі. І коли Антипій в черговий раз заглибився в своє уявне звернення до Нього, раптово неприродний жар спалахнув в його грудях. Здавалося, жар посилювався кожну секунду. І врешті-решт став настільки сильним, що було не під силу його терпіти. Антипій поспішно одягнувся і вийшов на вулицю.

На морозі йому стало трохи легше. Дув холодний, пронизливий вітер. Йшов сніг. Антипій вирішив сховатися від негоди в найближчому стогу сіна. Спостерігаючи зі свого притулку за стихією природи, що розбушувалася, випробовуючи в грудях сильний жар, Антипій з ще більшою щирістю став звертатися до Бога. Він настільки проникся проханням, що забув і про погоду, і про місце, і про час, в якому він знаходився. На нього налинуло незвичайне відчуття близькості Бога, близькості найріднішого і дорожчого серцю Істоти, чому на душі зробилося дивно легко і добре.

Був вже світанок. Вітер раптово затихнув. Снігопад припинився. На горизонті, крізь свинцеві хмари стали пробиватися перші промені сонця, оживляючи грою виблискуючого світла сліпучий білий простір. І тут Антипій побачив недалеко від себе незвичайного старика в чорному одязі. Сиво-русяве волосся з білосніжною бородою підкреслювало його незвичайне лице. Легка, привітна посмішка блукала на його вустах. А незвичайні очі, що дивляться точно в саму душу парубка, випромінювали глибоке співчуття і незмінну доброту.

Старик став наближатися, непомітно і нечутно ступаючи босими ногами по снігу. Дивно, але Антипій чув його привітні слова, що пестить слух мелодійний голос, хоча той і не розкривав рота. Він зупинився зовсім близько, так що Антипій навіть відчув тонкий, запашний аромат, витікаючий від нього. Несподівано з грудей старика стала з'являтися яскрава голубувато-біла куля. Його світло було надзвичайної чистоти і яскравості. Проте він не сліпив і не різав ока. Навпаки, притягував до себе погляд своїм м'яким свіченням і блакитними переливами, що зачаровують. Серед цього потоку чистого світла стали виявлятися золоті букви, що світяться, перетворюючись на єдиний текст. Антипій швидше зрозумів, що там було написане, бо в той момент в його голові зазвучав мелодійний голос старика із словами душерятівної молитви: «

Blog

Анастасія Нових «Сенсей. Одвічний Шамбали ii»