Анастасія Нових «Сенсей. Одвічний Шамбали ii»
| Вид материала | Книга |
- Програма „ Оператор комп’ютерного набору Вищий рівень пояснювальна записка, 578.03kb.
- Остає питання створення інноваційних ліків та, у зв’язку з цим, розробки та застосування, 19.26kb.
- Кругозор, 114.14kb.
- Фективних лікарських засобів завжди було І є актуальним та важливим для суспільства,, 74.03kb.
- Рішення конференції «Нові технології в нейрохірургії», 56.58kb.
- Конкурс проходить за підтримки: Асоціації ювелірів України, 42.11kb.
- Вавіленкова Анастасія Ігорівна асистент кафедри Комп’ютеризованих систем управління, 140.78kb.
- «Інформатика та кібернетика» приймаються наукові проекти фундаментального І прикладного, 191.25kb.
- Структура проекту та план оцінки результатів 5Аналіз конкурентного середовища. Стратегія, 337.05kb.
- Піндік Анастасія (м. Маріуполь, Донецька обл.), 232.79kb.
Оповістивши молитву, старик велів йти йому в Царьград...
- Царьград? - боязко перепитав Славік, мабуть, з одного боку, не бажаючи переривати Сенсея і в той же час терзаний цікавістю. - А де такий?
- Ну, це нинішній Стамбул в Туреччині, розташований на обох берегах протоки Босфор між Європою і Азією, що сполучає Чорне і Мармурове море, - дав повну відповідь Сенсей, напевно, аби більше не виникало питань по географії.
- Так, далеко він його послав, - вставив Костік. - А навіщо йому турки?
- Сам ти турок, - шикнув на нього Андрій, невдоволений, що ще і Костік вліз зі своїми питаннями, порушивши хід розповіді, що настільки захопила його. - Тобі ж говорять, це був тоді Царьград.
- А-а-а, значить, там російські були? - не вгамовувався той, намагаючись докопатися до суті.
- Ні. Просто в ті часи так російські називали Константинополь - столицю тодішньої Візантійської імперії, - терпляче пояснив Сенсей.
- Константинополь? - обрадувано промовив Костік і, мабуть, вирішивши реабілітуватися, швидко протараторив: - А це випадково не на честь того імператора Костянтина, який створив релігію християнства?
- Саме так. На честь римського імператора Костянтина. - Але лише Костік розкрив рот в наступному питанні, Сенсей випередив його. - На честь римського імператора, тому що це місто з 330 року нашої ери стало столицею Римською, а потім з 395 по 1453 роки і Візантійській імперії. А взагалі він був заснований в 659 році до нашої ери і називався Візантій.
Отримавши настільки вичерпну відповідь, Костік відразу принишкнув, тим більше що Андрій злегка штовхнув його в бік, давши зрозуміти, аби той помовчав. Сенсей же продовжив розповідь далі:
- Так от, старик велів йти в Царьград, а звідти на Святу гору, де Бог сподобить йому зустріч з Тим, в Кому істинно перебуває сам Дух Святий, і Той буде йому аки Світоч на шляху до Бога. Сказавши це, старик зник. Знов піднявся вітер. Небо заволокло хмарами, і знову пішов сильний снігопад. Але Антипій вже не звертав уваги на стихію, що розбушувалася. Він був щасливий і повний рішучості виконати веління старика, добродушне лице якого відобразилося в його пам'яті на все життя. Це бачення стало ключем до всієї його подальшої долі. Можна сказати, що з цієї миті, моменту його особистого вибору, життя Антипія круто змінилося.
Цілий тиждень Антипій перебував в незвичайному стані душевного підйому, невпинно повторюючи молитву, дану йому стариком. Ніби то сам Бог знаходився поряд з ним і не сказано радував душу своєю присутністю. Саме у ці дні в Антипія з'явилося нове, ні з чим незрівняне відчуття до Бога. І він вперше зрозумів, що таке справжнє кохання боже. Це відчуття не йшло ні в яке порівняння з його попередніми роздумами про Бога, наївним зіставленням із звичайними людськими емоціями, що існують серед людей. Це було щось вище, що не піддається опису людською мовою. Це було саме те, чому душа радісно трепетала, перебуваючи в неземному захваті.
Але рівно через сім днів від незабутнього бачення це надзвичайне відчуття Присутності зникло, залишивши в пам'яті лише приємні спогади воістину божественного відчуття тріумфування душі. Антипій, не роздумуючи, спорядився і відправився в далеку дорогу, толком не відаючи, в яку сторону йти. Але, як мовиться, язик до Києва доведе. Антипія він довів до Царьграда. Дорога була не легкою. Але, невпинно повторюючи про себе почуту від старика спасенну молитву, Антипій відчував, що сам Бог йому допомагав. Дивом рятуючись від небезпек своєї подорожі, Антипію в той же час невимовно везло як на хороших попутників, так і на добрих людей, що вказуючи потрібну дорогу, дають подаяння і тимчасовий нічліг-притулок.
Добравшись, нарешті, до Царьграда, тобто Константинополя, Антипій довго бродив по столиці. Хоч і було красиве місто, але все було в нім чуже: чужа мова, чужі люди, чужі звичаї. Не один день він пробув там, перш ніж зустрів попутника на Афон.
Тут Володя, ввічливо кашлянувши в кулак, промовив:
- За Афон чув… але, чесно кажучи, навіть не знаю, де він розташований: - І розтягнувши губи в невмілу посмішку, додав: - Явно не «гаряча точка» планети.
- Це точно, - посміхнувшись, погодився Сенсей і став пояснювати. - Якщо глянути на сучасну карту, то Афон знаходиться в нинішній Греції. Це такий вузький гористий півострів, точніше сказати східне відгалуження півострова Халкидіки в морі Егейськом. Він закінчується горою Афон, заввишки трохи більше двох кілометрів. Вона-то і дала назву півострову.
- Так, з географією у нас явно у всіх пропуски, причому біло-білі, - усміхнувся Віктор.
- Нічого страшного, відновимо, коль вони «білі», - добродушно промовив Сенсей і став оповідати далі. - На той час, коли туди прийшов Антипій, Афон був вже визнаний незалежною чернечою державою, формально, за адміністративними мірками що підкорявся візантійському імператорові. А фактично там була влада Прота - всіма шанованого старика, якого обирали для керівництва на рік від всіх тамошніх монастирів. На Афоні вже стояли тоді такі монастирі, як Велика Лавра, Протатон, Моні-Івірон. Але Антипія туди відразу не прийняли.
Тоді Антипій за порадою старого ченця оселився в одній з печер, розташованою у відокремленому місці в південно-західній частині острова. Треба відзначити, що всі два роки, що він прожив в печері, не дивлячись на мізерність їжі, були для нього одними з кращих років на Афоні. Він був щасливий, що нарешті досяг Афона, як велів йому старик в баченні. Він був щасливий, що мав можливість старанно молитися Богові даною йому в баченні молитвою, жити ради цього і бути наодинці з Ним посеред цієї прекрасної природи. Вдень він відвідував чернечі храми, освоював нову мову і правила житія ченців. А вечорами старанно молився, частенько проводжаючи в молитві захід і зустрічаючи ранній світанок. І лише після двох років Антипій був прийнятий ігуменом одного з монастирів і пострижений в ченці, отримавши нове ім'я Антоній, на честь преподобного Антонія Великого Єгипетського, такого, що вів подвижницький спосіб життя і що жив довгий час в печерах наодинці.
Антоній сприйняв ігумена даного монастиря за того самого «Світоча», про кого говорив старик в баченні. Ігумен же, у свою чергу, як і личить йому по духовному сану, почав учити Антонія чернечому житію. Через декілька років Антоній досяг такого духовного зростання, так «трудився в доброчесності», що вже багато хто «духовно користувався від нього». Навіть ченці вражалися настільки швидкому зміцненню його духу і волі. І було ігуменові бачення, що Антоній буде причетний до підйому християнської віри на Русі, що Антонію судиться підготувати Обитель для самого Духу Святого. Ігумен розцінив це як знак і поспішив відправити його на Русь, до Києва.
Антонію було тоді близько тридцяти років. Діставшись до Києва, він відвідав монастирі, що будувалися тоді ченцями з греків, які прийшли для Хрещення Русі разом з митрополитом Михайлом. Але не захотів зупинитися ні в одному з цих монастирів. І став ходити по гористих місцевих околицях. Врешті-решт, знайшов невелику печеру, яку колись покопали варяги, і оселився в ній. Але прожив там недовго. Як тільки із смертю князя Володимира влада перейшла до Святополку, знов почалися кровопролиття і гоніння. Антоній пішов назад на Афон, де і прожив до старості в старанному молінні.
Хоч Антоній і жив по розпорядках монастиря, але все таки у нього було особливе свято в духовному житті. Він відмітив, що щороку в день пам'ятного бачення незвичайного старика, з самого ранку Антоній починав відчувати незвичайний прилив сил. До нього знов повертався той самий стан духовного підйому, який він випробував після бачення. Це продовжувалося рівно тиждень, а потім знов зникало. І Антоній став відноситися до цих днів як до особливого свята для своєї душі. У цей тиждень він прагнув усамітнитися, не приймати їжу і ще з великою старанністю молитися Богові. І ефект виявився приголомшливим. Цей незвичайний стан внутрішнього підйому багато разів посилювався і з кожним роком ставав все кращим і кращим.
Осягаючи згодом церковну літературу, Антоній все частіше приходив до висновку, що в тому пам'ятному баченні до нього явився сам Архангел Гавриіл - вісник радості і порятунку, перший вісник і служитель Божественної всемогутності чудес і таємниць Божих, хоча і в декілька незвичайному для церковних поглядів баченні.
Але найголовніші події в духовному житті Антонія почалися, коли йому вже перевалило за шістдесят років. Одного дня серед братії поширився слух, що їх монастир незабаром повинна відвідати деяка таємнича персона. І судячи по розпорядженню стариків, дійсно готувалися до приходу, вочевидь, важливого для них духовного гостя. Як згодом розповідав Антоній самому Агапіту, він тоді подумав, що очікується прихід якогось дуже авторитетного духовного старика. Але яке ж було його здивування, коли замість старика він побачив молоду людину з приємною зовнішністю, світло-русявим волоссям. Незвичайними в нім були хіба що його проникливі очі, що не по роках світилися якоюсь глибокою мудрістю і натхненним блиском. Але більш всього Антонія вразило те, з яким трепетом і глибокою пошаною відносилися деякі старики Афона до цієї молодої людини. Він не міг зрозуміти, чому його перебування тут було покрите якоюсь завісою непроникної таємниці. Ким же він був, що старці надавали йому стільки почестей і уваги? Начеб не чернець, а говорив такі духовні мови, якими навіть їх мудрі наставники заслуховувалися. Мало того, цей парубок виявився вельми освіченою людиною. Досконало володів декількома мовами. І що особливо приємно здивувало Антонія, так це те, що поважний гість був вихідцем із землі Російської і, як потім з'ясовувалося, прекрасно знав Київ і його навколишні місця. А звали ту молоду людину Агапітом.
Навіть коли Антонія познайомили з ним особисто, він перший час ніяк не міг звикнути до простоти спілкування цього парубка з ним, не дивлячись на важливість його персони для Афона і того, з яким трепетом до нього відносилися їх старці. Але, мабуть, самою вражаючою була та простота і ясність, за допомогою якої Агапіт пояснював духовні мудровання святих отців. А вже про тлумачення Вчення Ісуса Антоній міг слухати його годинами, бо Агапіт говорив так просто і зрозуміло, з такими прикладами і подробицями, немов сам був присутній при тих подіях тисячолітньої давності. І ці розповіді підстібали Антонія знов і знов перечитувати наявну церковну літературу.
За той період часу, що Агапіт перебував на Афоні, Антоній дуже здружився з ним. Не дивлячись на свою молодість, Агапіт володів солідним багажем знань, у тому числі і в області медицини. І деяким з цих знань він навчив Антонія. Агапіт також добре розбирався, кажучи нашою мовою, у фізиці, хімії, знанні природних явищ, а також в сферах людського життя - у філософії, політиці, релігії. З ним було приємно поговорити на різні теми. І ці бесіди залишали якесь нез'ясовне, приємне відчуття в душі.
Антоній подружився з Агапітом, не дивлячись на таку істотну різницю у віці. І в цій дружбі він розкрив для себе абсолютно нову приголомшливу Особу Агапіта, коли той став присвячувати його в таємниці великої науки «Беляо Дзи» (Мистецтва Білого Лотоса). Саме з вуст Агапіта Антоній вперше почув про попередню людську цивілізацію Альт-ланди, про підземний Храм Лотоса, побудований в ті часи на території Київської землі, про ношу, яку передав Ісус Андрію Первозванному для тих місць. Багато що йому повідав і багато чому навчив його Агапіт.
Через деякий час вони розлучилися. Агапіту необхідно було йти в столицю Візантії, а звідти на схід. Але він пообіцяв, що обов'язково зустрінеться з Антонієм, і «передрік» їх зустріч на землі Київській, в місці, відміченому ще в часи Альт-ланди.
- А що, там дійсно є відмічене місце? - поцікавився Костік, явно, бажаючи почути продовження.
- Звичайно, - відповів Сенсей. - Про це місце сказано навіть в Евангелії від Андрія Первозванного...
- Андрія Первозванного?! - жваво стрепенувся Андрій, неначе лише зараз почув це ім'я.
- А хто це? - з лінню запитав Руслан, почухавши бік.
Сенсей усміхнувся, дивлячись на нього, і промовив:
- Андрій - це один з найближчих учнів Ісуса. Він був в числі перших, кого Ісус, проповідуючи в Палестині, узяв до себе в учні.
- А що... то хіба є таке Євангеліє від Андрія Первозванного? - здивувався Микола Андрійович. - Біблію читав. За Андрія чув. А за Євангеліє від нього... я не пригадую. Може, ця книга просто не увійшла до Біблії? Адже там, скільки Евангелій, - чотири, п'ять?
- Чотири, - відповів Сенсей і, помовчавши, додав: - Від Матвія, від Марка, від Луки і Іоана. Хоча і ті були писані..., - але, не договоривши, продовжив: - В Біблії Євангелія від Андрія Первозванного дійсно немає. У Біблію увійшли не всі Евангелія, а лише ті, які були відібрані імператором Костянтином і його помічниками для виконання поставлених перед ними завдань. Останні євангелія просто відкинули, оскільки в них трактувалося далеко не те, що їм було потрібно і вигідно. І навіть ті, які відібрали, були неабияк підредаговані згідно обстановці нового часу і затвердження християнства як державної релігії.
З 364 року, коли «Новий заповіт» був затверджений як такий, і до моменту першого видання Біблії, текст теж неодноразово редагувався. Плюс неточності перекладу зіграли свою роль. Адже Біблія писалася на староєврейському, в незначній частині на арамійському мовах, а «Новий заповіт» на грецькому. Отже перша друкарська книга, видана в 1455 році, - це вже була істотна різниця навіть між тією, яка редагувалася в 364 році. Плюс коректування, які були внесені в подальшому. В результаті маємо те, що маємо. І, проте, дійшло дуже багато коштовного і потрібного людям, - підкреслив Сенсей. - І знову ж таки, якщо говорити про євангелії, то окрім канонізованих церквою, існує десятки апокрифічних євангелій.
Руслан нахмурив брови і діловито запитав:
- А що таке апо... апо.... ну, ця... критика?
- Апокрифи - це твори які не визнані церквою або жречеством священними книгами. А взагалі, слово «Апокриф» походить від грецького «apokryhos», що означає «таємний», «секретний». І спочатку його відносили до творів однієї з груп християн, які іменували себе гностиками, що намагалися зберегти своє вчення в таємниці.
- Так, так, - кивнув Микола Андрійович. - До речі, я читав, що в 1946 році на півдні Єгипту була виявлена ціла бібліотека творів християн-гностиків.
- Цілком вірно, - підтвердив Сенсей. - Там якраз серед іншої літератури і виявили так звані Евангелія від Хоми, від Філіппа, Істини, апокриф Іоана. А раніше на папірусах в Єгипті були знайдені уривки з невідомих євангелій, причому написаних в різних версіях...
- Ну треба ж, оказія яка для попів! - хмикнув Женька. - Ці книженції не признають, а їх все находють та находють. Прямо бяда з цією древньою «макулатурою».
Сенсей і хлопці усміхнулися.
- Тут же ще проблема в тому, що навіть апокрифи розділяють на «дозволені» і так звані «відречені». «Відречені», звичайно ж, прагнули знищити. До речі кажучи, перший офіційний список «відречених» книг був складений в Східно-римській імперії в V столітті нашої ери. Природно, що після такого «вандалізму» нащадкам дісталися лише назви і цитати, приведені в своїх творах християнськими письменниками II-IV століть, які сперечалися з цими книгами... Втім, все як завжди, - знизав плечима Сенсей.
- Так, сумно, - промовив Микола Андрійович. - Це ж історія роду людського. І навіщо було її знищувати? Ну лежала б книжка собі і лежала до свого часу. Хай би нащадки виносили її на об'єктивний суд.
- Розумієш, в чому справа, - став пояснювати Сенсей, - деякі з цих книжок дійсно представляли цінність, оскільки відображали дійсне Вчення Ісуса у такому вигляді, в якому він давав. Тому вони не залишали байдужою жодну людську душу, бо дійсне Вчення Ісуса робило людей по-справжньому вільними від всіх страхів цього світу. Вони починали розуміти, що тіло - тлін, душа - безсмертна. Люди переставали бути заручниками і рабами ілюзії матеріального світу буття. Вони розуміли, що над ними лише Бог. Вони усвідомлювали, наскільки коротке життя і тимчасові ті умови, в які загнано їх нинішнє тіло. Вони знали, що це життя, яким би воно не здавалася довгим, - всього лише одна мить, в якій перебуває їх душа. Вони розуміли, що будь-яка земна влада, будь то політиків або релігійних структур, обмежується всього лише владою над тілами. Правителі ж преклоняються перед своїм «богом», якому дана влада на Землі, над її матерією, але не над душею. Бо душа належить лише дійсному Богові Єдиному. І перші послідовники Ісуса, які сповідали Його Вчення (а не релігію, яким воно стало пізніше), вони втрачали страх перед цим життям. Вони починали відчувати і розуміти, що Бог з ними зовсім поряд, ближче і рідніше за всіх, і Він - вічний... Така дійсна свобода людей страшно лякала владу імущих. Тому останні і зайнялися збором і ретельною переробкою письмових джерел що вже були на той час про Вчення Ісуса. Дуже багато було знищено, після відбору необхідної їм інформації для створення нової релігії, що насаджується вже влада імущими, як мовиться, зверху вниз.
Тому багато письмових джерел, де вказувалися дійсні слова Ісуса, просто не вписувалися в збірки «нової ідеології для мас». Але, не дивлячись на всі свідомі упущення, хитрування і егоїстичні амбіції людей, що перебували в різні часи у влади в релігійних верхах, ці письмові джерела були і є!
Так от, в Евангелії від самого Андрія Первозваного сказано, що після того, як люди Понтія Пілата врятували Ісуса після розп'яття, Ісус розмовляв з Понтієм Пілатом і саме на його прохання прийняв рішення піти на схід. Перед відходом він розподілив між апостолами регіони, кому куди йти проповідувати Вчення.
- Так наче б апостоли там жребій якийсь тягнули, кому куди йти, - відмітив Микола Андрійович.
- Ні, жеребкування як такого не було. То вже домисли людей. Апостоли... До речі, слово «apostols» з грецького переводиться як «посланець». Так от, учні-посланці Ісуса були людьми абсолютно різними і, природно, відрізнялися один від одного мірою свого духовного розвитку. Ісус розподілив між ними різні регіони з відповідними народами і племенами, виходячи з духовної зрілості самих посланців. Хто був посильніше, тому діставалися важчі місця або особливо важливі регіони для майбутнього духовного відродження людства, а хто послабкіше - менш важкі «ділянки». Загалом, кожному була визначена ноша по силі його... - Сенсей помовчав, а потім промовив: - Дуже важливим це було для багатьох душ людських і в тому часі, і в нинішньому, аби поширення даного Вчення довіряти простій долі розуму людського...
Андрію ж, як одному з сильних учнів, він наказав обійти з проповіддю Фракію, Скіфію, Сарматію. Але головне дійти до Борисфенських гір і закласти там благословення земель, на які через тисячу років зійде сам Дух Святий, влаштувавши там свою Обитель. Ісус дав Андрію насіння лотоса і велів покласти цю ношу в землі тій як дар Духу Святому. Його слова стали ребусом, заданим Ісусом, як для самого Андрія, так і для тих, хто згодом стикався з цим описом. Мало хто розумів, чому Ісус дав йому саме насіння лотоса, навіть якщо це насіння було всього лише символікою.
- А, правда, навіщо? - здивувався Андрій.
Сенсей лише загадково посміхнувся і, відхилившись від прямої відповіді, промовив:
- Будь-яке сім'я - це в першу чергу... ну, аби вам було зрозуміліше, скажемо образно - це «мікрочіп», що володіє величезною пам'яттю. Воно здатне нести матрицю не лише майбутньої рослини, але і величезну кількість іншої інформації. Якось пізніше я вам розповім про це детальніше. На додаток до всього, це насіння побувало в руках самого Ісуса - Сина Божого. Та ще насіння лотоса, схожість якого зберігається впродовж тисячоліть... Ось і робіть висновки.
Сенсей замовк. А ми сиділи, дивлячись на нього і тупо намагаючись наздогнати своїми нікчемними думками «висновки», що, власне кажучи, тоді такого особливого сталося. Андрій же, вочевидь намагаючись на своєму уявному рівні звести кінці з кінцями в безладному клубку питань, запитав:
- А як Андрій Первозванний знайшов те місце, яке вказав Ісус?
- Елементарно, - просто промовив Сенсей. - В «Благій звістці», тобто, кажучи по-грецьки euange lion, Андрій описав не лише справжнє життя Ісуса, але і свій похід під час виконання місії. І якраз там він згадує, що коли дістався до тих місць біля річки Борисфену (а Борисфеном раніше називали Дніпро), то Андрій відразу взнав це місце, бо Ісус, виявляється, описав його з детальною точністю. Створювалося таке враження, що Ісус добре знав ці гори, хоча ніколи не згадував, що тут бував.
- А що, Він там бував? - поцікавився Юра.
- Адже він син Божий, - з посмішкою відповів Сенсей. - А Бог скрізь. - І зробивши паузу, продовжив оповідання: - Загалом, Євангеліє від Андрія Первозванного тому і було знехтувано, що ніяк не личило до «кроєння і шиття білими нитками» нової релігії. В основному по двох причинах. По-перше, воно було занадто волелюбним і правдивим, бо там були написані дійсні слова Ісуса, як мовиться, з перших вуст. Та і сам стиль викладу Вчення Ісуса був дуже простий, мудрий і дохідливий. Андрій також описав подробиці з реального життя свого Вчителя, про те, що Ісус в молодості був на Сході, що знову-таки ніяк не вписувалося в церковні догми. Та і, крім того, згадка про сім'я лотоса збила їх «величність цензорів» з повного пантелику. Адже це вже пахло такими релігіями, як буддизм, індуїзм. Нікому не хотілося домішувати в свою власну релігію таку яскраву чужу символіку. Отже це стало ще одним каменем спотикання, суперечок і розбратів між тими, хто вирішував, в яких «фарбах» має бути витримана ідеологія даної релігії. Тому і прибрали Євангеліє від Андрія Первозванного, як мовиться, подалі від очей.
Були, звичайно, ще версії Евангелія Андрія Первозванного, що ходили серед різних ранніх християнських груп, але це вже були в основному записи послідовників Андрія Первозванного про саме Вчення Ісуса.
- А що сталося з цим Євангелієм від Андрія? Його що, знищили? - поцікавився Андрій.
- Намагалися, звичайно, - усміхнувся Сенсей, мабуть пригадавши у цей момент якийсь смішний випадок. - Але, як мовиться, такі речі у воді не тонуть і у вогні не горять, навіть якщо цього ну дуже хоче дурість людська... Але це все так, дрібниці життя... Після того, як Андрій Первозванний виконав наказ Вчителя, через багато років справдилися слова Ісуса. У тих місцях виник град Київ - «мати міст російських», столиця колиски об'єднання слов'ян - Київськоії Русі. А в місці, де Андрієм було «покладене» насіння лотоса, через тисячу років зійшов сам Дух Святий в людському тілі і заснував там свою Обитель.
- А як це, зійшов Дух Святий в людському тілі? - перепитав Костік.
- Ну, простіше кажучи, прийшов керівник Шамбали в тілі Агапіта.
- Сам Владика Шамбали? - здивувався Андрій.
Сенсей усміхнувся.
- Так. Йому доводиться відвідувати людський світ, так би мовити за службовим обов'язком, хоч би раз в дванадцять тисяч років. А при важливих подіях для людства і того частіше, мало не кожну тисячу років, особливо на початкових і завершуючих стадіях чергової цивілізації.
Костік лише відкрив рот, аби щось запитати, як Сенсей, дивлячись на нього, випередив з відповіддю:
- Мається на увазі «цивілізації» в поняттях Шамбали... Але, мабуть, ми трохи відхилилися від теми. Повернемося до тих подій, які сталися через тисячу років після Ісуса... Коли Агапіт пішов з Афона, через декілька років ігуменові знов було сповіщення від Бога. Йому з'явився в баченні сам Архангел Гавриіл і повелів відправити Антонія до Русі. Було це в 1051 році.
На цей раз Антоній, прибувши до Києва, вже не ходив по християнських монастирях, хоча в будь-якому з них не відмовили б в притулку поважному старикові з гори Афонської. Антоній цілеспрямовано прийшов в те місце, де випадково зупинився вперше, відвідуючи Київ, і куди велів йому повернутися Агапіт перед своїм відходом. Він оселився на горбі біля Дніпра, в тій же самій печері. І став жити, чекаючи Агапіта і перебуваючи в постійних молитвах до Бога, особливо тій, яка вела його з юних років. Не дивлячись на те, що він часто випробовував нужду в прожитку, щодня фізично працював, заглиблюючи печеру, все ж він був знову по-справжньому щасливий. Бо перебував наодинці з Богом, як тоді, в далекій молодості, коли він жив в печерах Афона.
Незабаром про нього почали дізнаватися місцеві жителі. І Антоній став прославлятися серед них тим, чому вчив його на Афоні Агапіт - чудесами, даром прозорливості, зціленням молитвами. І люди потягнулися до нього: одні за лікуванням, інші за благословенням, треті з бажанням залишитися разом з ним, стяжатись в духовному подвигу. Отже, до приходу Агапіта з Антонієм вже проживали в печері декілька чоловік, пострижених стариком на їх прохання в чернечий чин. До цього часу вони розширили і поглибили печеру в спільних зусиллях, влаштувавши там собі келії для житла.
Антоній з превеликою радістю зустрів свого давнішнього друга. Бачивши таке шанобливе відношення старика до Агапіту, і остання братія віднеслася до нього з такою ж повагою. Агапіт не переставав дивувати Антонія своєю загадковою, багато в чому таємничою особою. По приходу Агапіта до Києва, Антоній став свідком тому, як той мав таємну зустріч з самим Ярославом Мудрим. Агапіт передав для його «книгоположниці» чотири коштовні рукописні книги і три манускрипти. Причому три книги були прикрашені дорогими каменями. А четверта, хоч і виглядала скромно, але, вочевидь, була дуже древньою. Антоній був вражений. Адже кожна книга була справжнім шедевром і коштувала цілого стану. А манускрипти... Навіть один манускрипт на ті часи оцінювався нечувано дорого. І дозволити собі такий розкішний, воістину царський дарунок могла лише людина, ну, як мінімум, «блакитних королівських кровей». Але тоді не лише це здивувало Антонія. Головне як Агапіт і Ярослав вільно спілкувалися один з одним! Ярослав розмовляв з ним так, як ніби давно і добре знав Агапіта, немов вони були добрими, старими друзями, і це не дивлячись на значну різницю у віці і високе великокняже положення Ярослава.
Після тієї пам'ятної зустрічі Антоній, приголомшений побаченим, поспішив запропонувати Агапіту очолити братію, в якій був старшим. Проте Агапіт побажав залишити все як є, і бути у нього простим ченцем. Він попросив Антонія нікому не розголошувати про його зустріч з Ярославом. І захотів бути постриженим в «чернечий чин», щоб нічим не виділятися серед останньої братії.
- Оце дає! - вирвалося в Костіка. - Він же був Бодхисатвой! І побажав стати простим ченцем?!
Сенсей пильно на нього поглянув і чітко промовив:
- Для Бодхисатви будь-яка влада - це пустий звук. Бодхисатва служить лише Богові. На відміну від людей, він знає, що таке є перебування «тут» і що таке є перебування «там».
Костік трохи зніяковів і винувато промовив:
- Ні, ну я не в тому плані... Я в сенсі... - і тут він, мабуть, знайшов відповідний аргумент, - я в сенсі, відпочивати ж треба колись Людині. А то все робота та робота. Адже, наскільки мені відомо, прості ченці в ті часи пахали, як папи Карли.
На що Сенсей відповів:
- Для Бодхисатви відпочинку як такого в людському розумінні не існує. Він знає, що таке час, і вміє його цінувати. Агапіт, звичайно, був впливовою, сильною особою. Але він свідомо пішов від влади, управління братією і присвятив весь свій вільний час реальній допомозі людям. До речі, пізніше, коли число братії збільшилося, Антоній передав правління Варлааму, а сам став за прикладом Агапіта простим ченцем.
- А яку допомогу надавав людям Агапіт? Лікував? - поцікавився Володя.
- Так. Агапіт, окрім інших своїх достоїнств, був ще і хорошим лікарем. Його сердечне, дбайливе відношення до хворих породило про нього небувалу славу і пошану в народі, причому далеко за межами Києва, хоча сам Агапіт практично ніколи не виходив за територію монастиря. Він став одним з найзнаменитіших лікарів XI століття. Люди називали його «Лікар від Бога». Він виліковував настільки важкі хвороби, за які вже ніхто не брався з тодішніх знаменитих лікарів. Узяти хоч би такий історично відомий факт, коли Агапіт зцілив чернігівського князя Володимира Всеволодовича Мономаха, що знаходився при смерті. Лікар по прізвиську Вірменин, що вважався кращим на той час ескулапом у знатних людей, нічого не міг зробити, аби допомогти князеві. А Агапіту досить було передати з посильним князя «чудодійного зілля», приготованого з молитвою, аби за лічені дні поставити Володимира Мономаха на ноги. Пізніше князь приходив в Печерський монастир, аби віддячити Агапіта, і приносив з собою багато дорогих дарунків і золото. Але Агапіт відкинув все це як від самого князя, так і від боярина, якого той прислав пізніше від свого імені. Бо лікував Агапіт як простих людей, так і знатних з однаковою старанністю безоплатно, за що називали його Агапітом Лікарем Безмездним. Природно, це викликало звичайну людську заздрість, що граничить із злістю, у таких лікарів, як Вірменин. Але якщо брати самого Вірменина, то, кінець кінцем, він усвідомив, Ким насправді був Агапіт. І саме завдяки цьому Вірменин згодом став ченцем в Печерському монастирі.
- Так він ще і грошей не брав за лікування?! - знов здивувався Костік. - А як же Агапіт жив?
- Скромно. У духовному подвигу. - І посміхнувшись, Сенсей додав: - Його келія викликала жалість навіть у злодіїв. Бо єдине, що було в ній коштовним - це сам Агапіт, його досвід і знання.
- А чим же він харчувався, святим духом, чи що?
Сенсей посміявся.
- Ні. Самоїдством він точно не займався.
- Так само недовго і того... ноги протягнути.
- Ну рано чи пізно кожен з нас ноги протягне, - чи то жартома, чи то серйозно сказав Сенсей. - Але сенс же не в цьому.
- Ні, ну зрозуміло... Але він же не крав ці гроші, а чесною працею заробляв. Тим більше люди самі йому несли. Чому ж він не брав?
- Розумієш, в чому справа, Агапіт вчив ченців дійсному служінню Богові. Він говорив, що «золото» і «чернець» речі несумісні. Людина не може служити двом панам: або він служить Богові, або багатству земному, тобто дияволові. Третього не дано. Чернець же за всі свої діяння істинно чекає винагороди лише від Бога на тому світі, а не тут від людей.